Відродження (Ренесанс) як доба в європейській літературі

Франческо Петрарка (1304-1374) - перший видатний італійський гуманіст. Народився Петрарка 20 липня 1304 р. в Ареццо, невеликому місті поблизу Флоренції. Батько його, Петракко, небагатий флорентійський нотаріус, друг і однодумець Данте, у 1302 р. був вигнаний з рідного міста. Невдовзі [167] після народження Франческо родина перебралася в Пізу, а звідти в 1312 р.- на південь Франції, в Авіньйон, де тоді знаходилась папська резиденція. Петракко служив у Авіньйоні, а сім'я жила в містечку Карпентра. Тут майбутній поет одержав початкову освіту. Згодом у Монпельє, а потім у Болонському університеті вивчав право. Проте справжнім своїм покликанням Петрарка вважав не законодавство, а поезію. Після смерті батька у 1326 р. він залишив університет і повернувся в Авіньйон. Через багато років у автобіографічному творі «Лист до потомків» Петрарка пояснював свій відхід від вивчення законів тим, «що їх застосування викривляється безчесністю людською»: «Мені було гидко заглиблюватися у вивчення того, чим безчесно користуватися я не хотів, а чесно не міг би» (1).

(1) Петрарка Франческо. Избранное. Автобиографическая проза. Сонети.- М.: Худож. литература, 1974, с. 16.

В Авіньйоні Петрарка прийняв духовний сан, що дало йому засоби до життя, але церковником не став. У квітні 1327 р. у житті Петрарки відбулась подія, яка так багато значила для його творчості: в авіньйонській церкві св. Клари він побачив молоду жінку, котра схвилювала його уяву, викликала любовні переживання і стала натхненницею його творчості. Скоро Петрарка здобув славу «співця Лаури». її смерть у квітні 1348 р. не обірвала творчості поета. Він продовжував оспівувати Лауру у численних ліричних віршах.

У 1330 р. в Авіньйоні Петрарка поступив на службу до кардинала Джованні Колонна. Це ніяк не зв'язувало поета, в його творах Колонна зображається як друг, духовно близька йому людина. Найдорожчим у житті Петрарка вважав свободу і внутрішню незалежність. У «Листі до потомків» він, зокрема, писав: «Настільки сильною була в мене вроджена любов до свободи, що я всіма силами уникав тих, чиє лише ім'я здавалось мені супротивним свободі».

Уже в 30-ті роки виразно проявляються ті риси особистості Петрарки та його життєвої поведінки, що визначають його як прообраз нової людини доби Ренесансу. Поетові вже притаманні усвідомлення самостійності людської особистості, індивідуалізм як визначальне у його свідомості, гостро виражений інтерес до власного внутрішнього світу, честолюбна жага слави, любов до життя, природи, допитливий критичний розум. Розум і почуття він вважав єдиним, чим слід керуватися у житті. В Італії XIV ст. усе це набирало значення антифеодального протесту, протистояло християнсько-аскетичному знеціненню [168] й знеособленню людини. Петрарка дуже дбав про свій розвиток, про самовдосконалення, відзначався жагою знань. Він захоплювався античністю, відшукував і вивчав стародавні рукописи, багато подорожував. Керований «пристрасним бажанням багато бачити», він у 1333 р. відвідав Францію, Фландрію, Німеччину, проявляючи живий інтерес до всіх сторін реальності, яка відкривалася перед ним. його вабили люди, міста, природа, історичні пам'ятники, бібліотеки. У 1337 р. Петрарка здійснив свою першу поїздку у Рим, що особливо вплинуло на розвиток його національної самосвідомості, підсилило бажання пізнати минуле Італії, ознайомитись з класичною культурою Риму.

Суєтне життя Авіньйона після цієї подорожі стало для Петрарки нестерпним. Він усамотнився в своєму невеликому маєтку в містечку Воклюз, розташованому в живописній долині ріки Сорги, де і прожив до 1353 p., зрідка відлучаючись на короткий час. Тут Петрарка повністю присвятив себе творчості і науковим заняттям, його слава поета, вченого зростала, однак найбільше захоплення сучасників викликала його людська індивідуальність. У 1341 р. Петрарка був увінчаний лаврами в Римі в Капітолії.

У Воклюзі Петрарка багато працював над вивченням римської античності. Бібліотека поета була досить багатою на той час і постійно поповнювалась. У ній зберігались розшукані самим Петраркою листи і промови Ціцерона, рукописи творів інших римських авторів. Учений, який першим почав вивчати твори римських старовинних поетів, він вважається засновником науки класичної філології в Європі. Водночас Петрарка займався поетичною творчістю, він написав багато поезій італійською мовою та найголовніші свої латинські твори: героїчну поему «Африка» (1339-1342), історико-біографічний твір «Про знаменитих людей» (1338- 1358), дванадцять еклог «Буколічна пісня» (1346- 1348), сповідь у діалогах «Про зневагу до світу» (1342-1343) та ін.

Напружена творча і наукова праця не ізолювала Петрарку від суспільства, його постійно хвилювала доля рідної Італії, гнітили й обурювали невпинні суперечки між її окремими частинами. Поет хотів бачити країну мирною, об'єднаною і могутньою, прагнув усією своєю працею над відродженням римської класики сприяти відродженню традицій Стародавнього Риму в суспільному житті. Користуючись [169] величезним авторитетом поета і вченого, він намагався впливати на політичне життя країни. Захоплено сприйняв Петрарка антифеодальний переворот у Римі, на чолі якого стояв Кола ді Рієнці, висловив готовність стати поетом римського повстання, написав полум'яне послання Кола ді Рієнці, пристрасну канцону «Високий дух». Коли ж Кола ді Рієнці через свою нерішучість і вагання погубив усю справу повстання, Петрарка з такою ж пристрастю засудив його, вважаючи, що той заслуговує кари, «бо все, чого він хотів, він хотів не з усіх сил, як те мало бути і як того вимагали обставини і необхідність подій».

У 1353 р. Петрарка покинув Воклюз і назавжди виїхав до Італії. Протягом останніх двадцяти років життя творча активність поета не спадала. Саме тоді він створив знамениту збірку «Канцоньєре» італійською мовою, алегоричну поему «Тріумфи», нові трактати, листи, завершив раніше розпочаті твори.

Помер Петрарка 18 липня 1374 р. за своїм робочим столом з пером у руці, поклавши голову на розгорнену книгу.

Найбільшу частину спадщини Петрарки становлять латинськомовні твори. За підрахунками дослідників, латинською мовою поет написав у п'ятнадцять разів більше, ніж італійською. З поетичних латинськомовних творів найбільш значним є «Африка» - незакінчена героїчна поема, написана гекзаметром. Вона задумана як велика національна епопея на зразок «Енеїди» Вергілія. Сюжет її побудовано на запозиченнях з античної літератури: Тіта Лівія, Ціцерона. Розповідається в поемі про події далекої старовини: про кінець другої пунічної війни, подвиги Сціпіона Старшого в Африці, завоювання Карфагена. Весь твір пройнятий духом сучасності, гостро актуальною для тогочасної Італії ідеєю необхідності створення могутньої держави. Поет звеличує древній Рим, героїзує образ Сціпіона. Цим зумовлені пафос поеми і її величезний успіх у сучасників.

Художня цінність поеми невисока. Епічна дія в ній занадто млява, переривається численними відступами, ідеалізація образів позбавляє їх життєвості. Поет спирався виключно на літературні джерела і знехтував народно-поетичною традицією, що обмежило його творчі можливості, надало поемі штучності.

З латинської спадщини Петрарки значний інтерес [170] становлять морально-філософські твори, особливо трактат «Про презирство до світу», в якому виразно проявляються суперечності світогляду поета і складність становлення нової свідомості. При написанні його Петрарка використав традиційну літературну форму видіння й алегорії. У вступі він розповідає про сон, в якому до нього нібито прийшла Істина, жінка «невимовного блиску й сіяння», і привела з собою Августина Блаженного* для розмови з поетом. Три дні точиться бесіда в присутності Істини: Все, що Петрарка запам'ятав з неї, він передає у формі діалогу між Августином і Франціском (сам Петрарка). Августин, виходячи з християнсько-аскетичної точки зору, звинувачує Франціска в неправедному житті. Він твердить, що ідеальною є тільки та людина, яка «може сказати: у мене немає нічого спільного з тілом, все, що вважається приємним, мені мерзотне, я прагну вищого щастя». Августин закликає Франціска зректися мирських бажань і земних радощів - поезії, слави, кохання до Лаури. Франціск - це людина, яка віддана земним ' справам і не відмовляється від земних болів і насолод; його мучить душевний неспокій, невдоволення собою; він звідав велику любовну пристрасть, прагне слави і знань. Франціск сповнений пошани до Августина, схиляється перед його мудрістю, високістю його моральних вимог, але прийняти його аскетизм він уже не може. Франціск бачить, що в дійсності прояви життя не вкладаються в рам- . ки аскетичних догм, а пристрасті та прагнення людини непідвладні категоричним канонам християнської моралі. Він не відбирає у людини права на земні радощі, цінить її за багатство духовного життя. На докори Августина Франціску за те, що той жадає земних благ, надміру вірить у свої здібності, пишається своїми знаннями, Франціск відповідає: «Цілком визнаю це і ніяк не можу приборкати своїх бажань». У цій відповіді - протидія середньовічним моральним нормам, які вимагали від людини покори і самоприниження в ім'я безсмертя в загробному світі. Августин засуджує любов Франціска до Лаури, називає це почуття божевіллям. Але Франціск відстоює кохання, благословляє це почуття, його облагороджуючий вплив, стверджує, що воно підносить людину і стимулює її кращі сили. У кінці діалогу Франціск немовби погоджується з судженнями Августина, визнає правоту його вимог і обіцяє «кинути криві дороги і обрати простий шлях спасіння». Але здійснення цього відсувається [171] на якийсь невизначений час. Франціск ще поглинутий земними інтересами і не може залишити свої земні справи на півдорозі: «Я зберу розкидані уламки моєї душі... Але тепер, коли ми говоримо, мене чекає багато важливих, хоча й земних справ». Лише виконавши їх, він зможе віддатися тому життю, якого вимагає від нього Августин.

* Августин Блаженний один із  отців християнської церкви, який  найповніше в християнській літературі  розвинув і сформулював ідею  про гріховність тілесного буття  людини та про можливість порятунку  від гріховності в безмежній  любові до бога.

Увесь цей діалог - не що інше, як спір Петрарки з самим собою, відображення свого внутрішнього світу, розповідь про душевний розлад, про боротьбу старого і нового в його свідомості. З твору видно, що середньовічні істини ще значимі для Петрарки як вираження найвищих моральних вимог, але віра в необхідність активної людської діяльності і знань переважає.

Найголовнішим у трактаті Петрарки є заглиблення у внутрішній світ реальної земної людини, відкриття його безмірного багатства і складності. У цьому найповніше виявляється утвердження гуманістичного погляду на людину. Важливо й те, що у творі вимальовується той людський образ, який стоїть у центрі ліричних поезій Петрарки, написаних італійською мовою. Трактат «Про презирство до світу» у наукових дослідженнях часто називають своєрідним коментарієм до «Канцоньєре» - найвидатнішого твору Петрарки.

«Канцоньєре» (Книга пісень)- збірка віршів італійською мовою, справа всього творчого життя поета. Працю над нею він розпочав ще в 30-ті роки, а закінчив незадовго до смерті. Налічується дев'ять редакцій збірки, здійснених у різні роки. Перша редакція (1336-1338) містила всього 25 віршів, дев'ята - остаточна й найповніша (1373- 1374) відкривається вступним сонетом і містить 365 віршів (скільки днів у році) різних ліричних жанрів: 317 сонетів, 29 канцон, а також секстини, балади, мадригали. Поет поділив збірку на дві частини: перша - «На життя мадонни Лаури», друга (починається з CCIXIV канцони)- «На смерть мадонни Лаури».

Головна тема «Канцоньєре» - любов поета до Лаури: їй і присвячена більшість віршів. При написанні їх Петрарка використав досвід любовної лірики своїх попередників - поезії трубадурів, італійської лірики поетів «солодкого нового стилю», Данте. На грунті традиції він створив поезію нового типу, розпочавши розвиток гуманістичної лірики. Як ніхто з його попередників, він наблизився до реального земного життя людини. [172]

Помітне прагнення Петрарки подолати складний алегоризм поезій нового солодкого стилю. Обійтись зовсім без алегоризму поет не може, але використовує його здебільшого як поетичний прийом.

По-новому зображено в «Канцоньєре» жіночий образ і кохання. Хоча Лаура безмірно ідеалізується, згідно з попередньою традицією, вона постає вже як , жива жінка, з реальними, земними рисами. Уяву поета найбільше хвилює її зовнішній вигляд, її краса. Все це вносить у любов поета відтінок чуттєвості.

Ще виразніше новаторський характер поезій «Канцоньєре» проявляється в зображенні ліричного героя, якому належить центральне місце в збірці. О. Веселовський влучно називає «Канцоньєре» ліричною сповіддю Петрарки. Основу змісту збірки становить напружений інтерес поета до своєї особистості, до свого внутрішнього світу, сповненого протиріч. Поет страждає від незгод між розумом і почуттям, ідеальним платонізмом і чуттєвим коханням; земне існування здається йому суєтним, і водночас він усвідомлює неможливість подолати реальні земні пристрасті. Поет, заглиблений в аналіз свого внутрішнього світу, уважно прислухається до своїх почуттів, роздумує над їхньою суперечливістю. Не раз він замислюється над незбагненною складністю внутрішніх рухів людської душі, наприклад у 132-му сонеті.

 «Канцоньєре» містить не  тільки любовну лірику - це перша  в літературі різнотемна лірична  збірка. Крім любовних поезій, до  неї входять вірші на теми  політичні та моральні, є. вірші, в яких оспівуються дружба  і природа, передаються філософські  й естетичні роздуми. В кількох  сонетах (136, 137, 138) [173] поет нещадно  викриває пороки папського двору. Наприклад, сонет 136-й є гнівним  засудженням папської курії в  Авіньйоні:

Одним із кращих віршів збірки є патріотична канцона «Італія моя», в якій Петрарка виступає від імені Італії як вітчизни, виражає любов до неї, почуття своєї невіддільності від неї.

У віршах різної тематики в «Канцоньєре» вимальовується образ нової людини з її складним [174] внутрішнім світом. Вона ще вагається, не легко розстається з християнсько-аскетичною мораллю середньовіччя, в неї ще остаточно не сформувалася нова система найвищих моральних цінностей, але вона вже цілком пов'язана з життям, з його земними радощами і болями.

Петрарка свідомо і продумано створював власний індивідуальний стиль. Він володів великим даром слова і вірив у силу художньої мови. Безперервно працював поет над удосконаленням своїх поезій, переробляв їх, змінював, прагнучи довершеності. Він домагався краси форми, відточеності вірша, вишуканої образності. Петрарка надав сонету класичної викінченості, і він набув значення взірця жанрової форми і ліричної мови для багатьох поетів, його наслідування породило в європейській поезії цілу течію петраркізму. Впливом петрарківського сонету позначена творчість найвидатніших поетів Франції, Іспанії, Англії, а також слов'янських країн епохи Відродження.

Джованні Боккаччо (1313-1375) - великий письменник-гуманіст, учений, філолог. Він був другом Петрарки, перебував під значним його впливом, але за характером творчості дуже відрізнявся від нього. Найвидатніші свої твори Боккаччо написав прозою, зосередивши увагу на всебічному зображенні матеріальної сторони дійсності, на відтворенні людського буття в усій різноманітності його проявів і запитів.

За традиційною версією, якої дотримується більшість біографів Боккаччо, письменник народився у Парижі, він був нешлюбним сином флорентійського купця і француженки, яка рано померла. Хлопчика вивезли до Флоренції, де й пройшли його дитячі роки. Купець спочатку мав намір зробити сина комерсантом, але близько 1330 р. відправив його вивчати канонічне право у Неаполь. Однак ні комерція, ні юриспруденція не приваблювали письменника. Він захопився вивченням грецької мови та античної літератури, познайомився з гуманістами неаполітанського гуртка та з їхньою допомогою дістався до двору неаполітанського короля Роберта Анжуйського, який протегував ученим і митцям. При дворі короля ще зберігалися рицарські звичаї, але водночас набирали сили нові гуманістичні погляди та настрої. В цій атмосфері Боккаччо і розпочав свою творчість. Стимулом для неї значною мірою було його захоплення нешлюбною донькою Роберта Анжуйського Марією д'Аквіно, [175]яка увійшла в його творчість під іменем Ф'яметти (італ. вогнинка). Прожив Боккаччо у Неаполі близько десяти років і 1341 р. повернувся у Флоренцію.