Відродження (Ренесанс) як доба в європейській літературі

Викриваючи пороки духівництва, висміюючи аскетизм, торгівлю «священними предметами», сповідь, і позбавляючи все це ореолу святості, Боккаччо завдавав відчутного удару католицькій церкві та середньовічній релігійній моралі. Проте як людина свого часу письменник залишався правовірним [183] католиком і не піднявся до повного заперечення церкви і релігії.

Центральне місце в «Декамероні» займають новели-любовної тематики. Боккаччо по-новому зобразив жінку, відкинувши церковний погляд на неї як на істоту злу і гріховну, показав її як повноправну людину, а кохання інтерпретував як пристрасть чуттєву, здорову, радісну і благородне. Любовна тема розгортається в новелах у різних аспектах, часто пов'язується з важливим і соціальними питанням.

У багатьох новелах письменник-гуманіст засуджує шлюб з розрахунку, безправне становище жінки в сім'ї і славить любов як велике природне почуття, що руйнує станові упередження. Наприклад, гуманістичним засудженням станових упереджень пройнята перша новела четвертого дня, де розповідається про любов Гісмонди, доньки князя, і Гвіскардо, слуги. Закохані безмірно щасливі, але князь Танкред, обурений зв'язком доньки з людиною низького походження, жорстоко карає молодих людей: він наказує убити юнака, а його серце у золотому кубкові посилає  Гісмонді. Вона не може жити без коханого, не хоче залишатися у світі, де панують такі жорстокі і нелюдяні закони, наливає у той кубок отрути, випиває її і помирає.

Образ Гісмонди у новелі головний. Дівчина зображується як людина незалежного характеру, горда і мужня, котра навіть жорстокого Танкреда вражає величчю свого духу. У розмові з батьком Гісмонда сміливо відстоює скою правоту і засуджує суспільство, в якому людину цінять тільки за титули і знатне походження. Вона говорить Танкреду: «Чоловік честивий ділом являє своє благородство... Подивися на дворян своїх, приглянься до життя їхнього, звичаїв та обичаїв і порівняй їх із Гвіскардом: посудивши нелицемірно, муситимеш визнати, що сін із них усіх найблагородніший, а вони проти нього всі підлі наголо». 'Героїня проголошує справедливість інших критеріїв, стверджуючи, що природа створила всіх людей рівними, і в суспільстві вони повинні різнитися тільки своїми чеснотами, а не титулами, бо бідність не відбирає у людини вродженої шляхетності, а саме тільки знатне походження не дає її.

Гуманістичне звеличення людини, як чоловіка, так і жінки, незалежно від походження, знаходимо в багатьох любовних новелах. У третій новілі другого дня розповідається про Італійського комерсанта [184] Алессандро, який вів свої справи в Англії, його покохала донька англійського короля, і молоді люди, подолавши перешкоди, одружилися. Про Алессандро розповідається як про людину доблесну, мудру й мужню, за що він і здобув любов і зрештою був І вінчаний на царство.

Героїнею дев'ятої новели третього дня є донька медика з Нарбонни Джіллетта. Володіючи лікарським мистецтвом, вона вилікувала короля від тяжкої недуги. У нагороду за це король велів графові Руссільйонскому, якого Джіллетта покохала, одружитися з нею. Граф підкорився, але, гордуючи дівчиною низького роду, покинув її відразу після заручин. Джіллетта стійко боролася за своє щастя і домоглася того, що граф, вражений її розумом і вірністю, визнав її своєю дружиною і пройнявся до неї любов'ю і повагою. Ця новела лягла в основу сюжету комедії Вільяма Шекспіра «Кінець діло вінчає».

У ряді новел любов зображується як сила, що облагороджує людину, збагачує її душу, пробуджує, найкращі властивості, закладені в ній природою. Яскравим зразком цього типу новел є перша новела п'ятого дня, в котрій розповідається про недоумкуватого юнака Чимоне, якого зовсім змінили «святі, могутні, добродайні сили кохання», і він «перевершив усіх кіпрійських юнаків шляхетними звичаями та лицарськими достоїнствами». Як пише автор, «амур, сильніший за фортуну, розбудив приспаного духа, підняв його могутністю своєю з непроглядного мороку до ясного світла, показавши тим навіч, з якого занепаду може видвигнути він підвладну йому душу, до яких світосяйних вершин її піднести».

Однією з кращих новел романтичного звучання про красу і благородство кохання є дев'ята новела п'ятого дня, в якій головним героєм виступає Федеріго дельї Альберігі. Був він багатою людиною, але, закохавшись у монну Джованну і прагнучи подобатись їй, жив надто розкішно і незабаром прогайнував увесь свій маєток. Зубожівши, Федеріго оселився в сільській місцевості. З усього колишнього добра у нього залишився тільки сокіл, яким він дуже дорожив. Якось до Федеріго завітала монна Джованна, і він, щоб гідно прийняти її, забив для обіду свого сокола. Дама, вражена великодушністю й щедрістю Федеріго, пройнялася до нього повагою і вийшла, за нього заміж.

В-інтерпретації кохання як природного почуття; якому властиво ламати станові перепони, розвивати [185] і духовно збагачувати людину, проявляється гуманістична ідея, яка пройде через творчість багатьох письменників Ренесансу.

Однак Боккаччо зображує не тільки любовну пристрасть, облагороджену духовністю. Прагнучи до широкого охоплення реального життя, він показує це почуття в реальних різноманітних проявах. В багатьох новелах «Декамерона» воно показане приземленим, нерідко грубо еротичним. Все це відповідало інтерпретації кохання як чуттєвої природної пристрасті, сприймалося як законне і підкорювалося ренесансній «реабілітації плоті» та запереченню релігійно-аскетичної моралі. Разом з тим не можна не помітити, що в оповіданнях останнього дня апологія всевладдя нестримної чуттєвості приглушується. Гідним людини вважається уміння підкорювати плотське духовному. Наприклад, у шостій новелі десятого дня розповідається про короля, який силою волі утамував любовну пристрасть до прекрасної доньки підлеглого йому рицаря. Боккаччо змальовує короля як людину великодушну й мужню і стверджує, що немає вищої слави, як перемогти себе самого. В усіх новелах десятого дня герої звеличуються за доблесні, благородні вчинки, великодушність, здатність до самозречення: гідним слави визнається той, «хто, на відміну від звірів, не лише утробі своїй служить».

Багато уваги приділяється в «Декамероні» зображенню побуту. В ряді новел вимальовуються особливо яскраві и живі характери італійських городян. У дусі нової моралі Боккаччо цінить у людині розум, енергійність, дотепність, висміює, і часто безжалісно, різні прояви глупоти. В новелах створена ціла галерея образів дурнів (кум П'єтро, маестро Сімоне, Каландріно), над якими потішаються, а то й знущаються з них кмітливі, веселі й вигадливі міські гуляки й бешкетники (Бруно, Буффольмако).

Боккаччо - майстер розповіді, його новели відзначаються багатством і різноманітністю гострих ситуацій, цікавих фактів, вільним і широким розвитком сюжету. Замилування письменника у реальному світі виявилося в пильній увазі до характерних побутових деталей, зовнішності людини, її вбрання. (-Багатою і складною є мова «Декамерона», для якої властиве поєднання різних тенденцій. У творі широко представлена міська говірка, каламбур, дотеп, прислів'я і примовка. Чіполла, наприклад, так говорить про свого слугу «Він у мене лінивий, [186] брехливий і лайливий, зухвалий, недбалий і оспалий; забутний, безпутний і розпутний» (десята новела шостого дня). Цей же слуга, улещуючи куховарку Нуту, вихваляється, що «він і швець, і жнець, і на , дуду грець, і на всяке діло не взяв його грець...  Багато він ще провадив їй груш на вербі, та говори до гори, а гора не чує».

Як учень класиків Боккаччо наслідував й античне красномовство. Подібно до багатьох письменників Відродження, він свідомо прикрашав стиль, намагаючись підняти прозу новели до норм літературного роду. Персонажі його новел вживають довгі періоди, риторичні звороти, часто дотримуються правил стародавнього ораторського мистецтва.

Після написання «Декамерона» в поглядах Боккаччо відбулися великі зміни. Він пережив наплив релігійних настроїв. Наслідком цього був його твір «Корбаччо», або «Лабіринт кохання», сповнений аскетичної ненависті до жінок... Письменника охопили сумніви щодо цінності своєї творчості, яка йому здається гріховною. За два роки до смерті в листі до Майнардо деї Кавальканті він відмовився від «Декамерона».

В останній період свого життя Боккаччо працював над творами наукового характеру. Це - «Генеалогія богів» (міфи про античних богів та героїв), «Про знаменитих жінок» (короткі біографії жінок, які прославились розумом, доброчесністю, талантами). Ці праці не відзначались глибиною й оригінальністю думки, але для того часу мали велике освітнє значення.

Багато уваги Боккаччо приділив вивченню творчості Данте. Він написав біографію поета, за дорученням флорентійської комуни читав лекції про «Божественну комедію» у Флорентійському університеті.

Помер Боккаччо у містечку Чертальдо поблизу Флоренції.

Краща частина спадщини Боккаччо відіграла велику роль у зміцненні гуманізму в Італії, здійснила помітний вплив на розвиток італійської та європейської новели. Чимало його новел стали джерелом сюжетів для великих письменників Відродження. [187]

Стилістична характеристика “Книги пісень” (“Канцоньєре”)

Славетний набуток поета. Світову славу Франческо Петрарці принесла збірка «Книга пісень» («Канцоньєре»), яка стала своєрідним ліричним щоденником поета. Припускають, що він розпочав роботу в 1327 році, першу редакцію завершив у 1356—58 роках, а останню — в 1373, за рік до смерті. Назва «Канцоньєре» не зовсім відповідала змісту збірника, оскільки канцон у ній було лише 29. Книга складалася переважно із сонетів (їх налічують 317).

Напевно, Петрарка не сподівався, що його інтимний доробок стане набутком нащадків, оскільки народною італійською мовою. Сам він часом ставився до любовних віршів, як до “дрібничок”, частину навіть знищив, однак звертався до них повсякчас, шліфував, вдосконалював. «Книга пісень» стала чудовим зразком європейської лірики доби Відродження.

Джерело натхнення. Зі свого почуття до Лаури поет все життя черпав натхнення для літературної роботи, мучився нерозділеністю кохання, свято беріг у душі образ омріяної жінки. Про свої суперечливі переживання Петрарка спробував розповісти у трактаті “Про презирство до світу”, своєрідному листі в минуле, написаному у формі бесіди поета (Франциска) з філософом Августином:

Августин. Ти одержимий якоюсь убивчою душевною чумою, яку в нинішній час називають тугою.

Франциск. Саме ім’я цієї хвороби хвилює мене …

Августин. Вона давно і тяжко мучить тебе?

Франциск. Каюся, що так. До того ж, майже в усьому, що мене мучить, є домішок якоїсь насолоди, хоча й оманної; але в цій скорботі все таке суворе, і прикре, і страшне, і шлях до розпачу відкритий щохвилини, і кожен дріб’язок штовхає до загибелі нещасну душу…

Августин .Я ретельно обміркував усе заздалегідь; мова наша буде про смертну жінку, на обожнювання і догоду якій ти витратив більшу частину твого життя. Я шкодую про це і дивуюся з настільки глибокого і тривалого божевілля в людини такого розуму.

Франциск. Зупини свою лайливу мову, прошу тебе. Смертними жінками були і Фаїда, і Лівія. Чи відомо тобі, що ти заговорив про жінку, чий дух, далекий від земних турбот, горить небесною жагою, у чиїх рисах, якщо тільки є правда у світі, сяє відблиск божественної краси, чий характер — зразок моральної досконалості, у чиїм голосі й погляді немає нічого смертного, чия хода засвідчує істоту, вищу за людину?..»

Петрарка закохався в неї з першої миті, понад двадцять років обожнював її земну, реальну, а потім, після смерті Лаури, Ще стільки ж часу присвячував їй ліричні твори, сповідувався у своїх почуттях. Окрилений і водночас пригнічений коханням, одного разу він написав: «Року 1327, у квітні, о першій годині шостого дня, ввійшов я в лабіринт, де виходу немає…»

Літературознавці припускають, що Лаура походила зі знатної авіньйонської родини. Відомо, що вона вийшла заміж за Дворянина, мала одинадцятеро дітей і померла від чуми в 1348 році.

У своїх творах Петрарка завжди зображував її не дівчиною, а жінкою, що було традиційним для куртуазної лірики, жодним чином не натякаючи на взаємність почуття.

«Книга пісень» складається з двох частин: «На життя мадонни Лаури» і «На смерть мадонни Лаури». У поетичній сповіді Петрарки — історія його нерозділеного почуття.

Новаторство чи данина традиції? Першим про муки нерозділеного кохання розпочав писати Данте. Але між творами Данте і Петрарки є суттєва різниця. Беатріче для Данте — втілення божественного начала, символ істини і віри. Петрарка ж оспівує земну жінку, краса якої відкриває для нього красу реального світу, викликає шалену пристрасть. У спогадах ліричного героя виникає чарівний образ поетової коханої, оживає природа, торжествує життя на землі.

У першій частині книги Петрарка порівнює Лауру з німфою Дафною, яка обернулася на лавр (священне дерево Аполлона, покровителя поезії). Поет співає гімн її доброчинності й досконалості, нагороджує жінку всіма чеснотами. Але основну увагу Петрарка приділяє розкриттю власних переживань.

У другій частині «Канцоньєре» переважає скорбота за померлою Лаурою. Образ коханої постає тільки у спогадах, але залишається таким же відчутним і зворушливим. Померла Лаура доступніша для Петрарки, аніж жива: вона втішає його, дає поради, тепер їй можна відверто сповідатися в почуттях.

Ліричний герой поезії хоча й стає трохи більш врівноваженим, однак його почуття палають із давньою силою. Він навіть кличе смерть, «щоб ту зустріти знов», але тепер уже не на землі, а на небесах поєднатися з нею навіки.

«Книга пісень» закінчується канцоною, у якій Петрарка звертається до Діви Марії і просить її вимолити у Бога прощення за ту любов, яку він проніс крізь усе життя і від якої не зміг відмовитися. Незадовго до смерті він написав: «Вже ні про що не думаю я, окрім неї».

Своєрідність збірки «Книга пісень» («Канцоньєре»):

– ліричний щоденник поета, приводом до написання якого стало кохання;

– переважна частина творів збірки за жанром — сонети;

– складається з двох частин: «На життя мадонни Лаури»; «На смерть мадонни Лаури»;

– уславлення земної жінки, краса якої відкриває авторові красу реального світу;

– розкриття суперечливих душевних переживань.

5

Життєвий шлях та творчий доробок Джованні Боккаччо

Один із перших гуманістів Відродження, він народився в Італії, батьківщині геніального художника Леонардо да Вінчі та відомих усьому світові поетів Данте Аліг’єрі та Франческо Петрарки. У флорентійській церкві Санта-Аполлонія фреска Андреа дель Кастаньо увічнила його зовнішність: у мармуровому колонадному обрамленні на яскравому тлі вишуканої мозаїки зображено високу постать чоловіка в червоно-білому вбранні. У руках він тримає книгу, обтягнену червоною шкірою і гаптовану золотими нитками. Напевно, у його житті ця книга стала визначальною. І ще вражає трохи здивований проникливий погляд. Це — Джованні Боккаччо, талановитий письменник і вчений-філолог.