Відродження (Ренесанс) як доба в європейській літературі

Но он, по-видимому, не принимал никакого участия в этих политических волнениях. За время долгого отсутствия его во Флоренции интерес к борьбе местных партий в нем, конечно, ослабел, да, вероятно, ни одна из тогдашних партий и не привлекала его симпатий. Благотворным исходом из мрачного настроения, тяготевшего тогда над Боккаччо, были для него занятия литературой, которым он и отдался с особенным рвением.

В 1342 году приезжал во Флоренцию Никколо Аччайуоли, и встреча с ним временно разогнала мрачное настроение Боккаччо.

В 1344 или 1345 году Боккаччо мог, наконец, избавиться от тягостного его пребывания во Флоренции и вернуться в Неаполь, Чем был вызван этот отъезд — неизвестно, но вероятнее всего, что отец его, женившийся в это время во второй (или третий) раз, не нашел удобным стеснять жизнь молодой жены пребыванием возле нее взрослого пасынка.

* * *

Второе пребывание в Неаполе не было для Боккаччо таким светлым и радостным, как первое. Времена переменились. Король Роберт уже умер, на престол вступила королева Иоанна, при неапо-литанскомлдворе наступил период распущенности, и политическое значение Неаполя клонилось к упадку. Сам Боккаччо не был уже тем пылким юношей, каким он явился в Неаполь в первый раз; теперь ему, человеку зрелого возраста, многое должно было показаться уже в другом свете, чем тогда. Ряды друзей поредели, взаимные интересы изменились или ослабели. И в то же время в политической жизни Неаполя разражались бури одна за другой. Убиение мужа королевы Иоанны, Андрея, последовавшие затем беспорядки, свадьба Иоанны с Людвигом Тарентским, нашествие венгров, бегство и возвращение королевской четы, чума —• все это прошло перед глазами Боккаччо, и если он, по-видимому, и не принимал участия в этих событиях, то, во всяком случае, они не могли не отражаться на его жизни, не могли пройти бесследно мимо него, так как одним из деятельнейших участников всех этих событий был, как мы видели, Никколо Аччайуоли, а Боккаччо был к нему более или менее близок.

Его взгляды на события того времени и отношения к ним выразились в его латинских эклогах. Не называя имен, прикрываясь аллегорией, он оплачивал смерть короля Роберта, воздавая величайшую похвалу его деятельности, и вместе с тем с большой симпатией относился к убитому принцу Андрею, мужу королевы Иоанны, а Иоанну выставил под видом волчицы, растерзавшей принца на уединенной лесной тропинке. Потом он восхвалял Аччайуоли за его преданность принцу Людвигу во время его изгнания, высказывал скорбь по поводу разгрома, который произвел в Неаполе венгерский король, и, наконец, когда Иоанна и Людвиг вернулись из изгнания снова в Неаполь, Боккаччо, вразрез с предыдущим, написал по этому случаю такую преувеличенно-хвалебную эклогу, что можно было бы заподозрить его в желании получить какое-либо доходное придворное место. Но такое подозрение едва ли будет справедливо, потому что Боккаччо, по-видимому, никогда не стремился занять какую-либо постоянную должность, ибо иначе он мог бы, вероятно, достичь этого через Аччайуоли. За такие преувеличенные похвалы ему можно сделать упрек скорее в недостатке литературного вкуса, чем в низменном искательстве. В придворных кружках он вращался больше ради развлечения, да и на него там смотрели не как на искателя придворных мест или политического деятеля, а преимущественно как на приятного собеседника и интересного рассказчика, что подтверждается отчасти и позднейшим намеком Боккаччо, что «Декамерон» написан им по желанию королевы Иоанны. Конечно, должно показаться странным, что Боккаччо, вначале отнесшийся так враждебно к королеве Иоанне после убиения ее супруга, нашел потом возможность не только бывать в ее обществе, но и восхвалять ее. Но оправдание такой видимой беспринципности можно найти в том, что виновность королевы в смерти ее супруга никогда не была доказана. Иоанна была оправдана в этом обвинении самим папой и, когда изгладились из памяти первые впечатления смерти принца Андрея, неаполитанское общество относилось к королеве без предубеждения. Боккаччо же и в том и в другом случае явился лишь отголоском общественного мнения. В написанной им позднее книге о знаменитых женах он называет Иоанну красой Италии, которой не было равной ни у одного народа, и хвалит даже порядок и общественную безопасность в ее королевстве, что, конечно, является непозволительным преувеличением даже тех удачных административных распоряжений, которые исходили не от Иоанны, а от Аччайуоли.

В 1348 или 1349 году умер отец Боккаччо, вероятно, во время свирепствовавшей тогда чумы. Боккаччо находился в это время в Неаполе. Жена его отца умерла еще раньше, и Боккаччо был назначен опекуном своего младшего брата Якопо. Тогда он отправился во Флоренцию, чтоб принять оставшееся на его долю и на долю Якопо наследство.

Это возвращение во Флоренцию отделяет резкой чертой последующую эпоху его жизни от предыдущей

Тематика та проблематика книги Боккаччо « Декамерон ». Структурні особливості , образи оповідачів .

Проблематика\тематика:

В то время, как в обрамляющих новеллах Боккаччо показывает идеальное культурное общество, в рассказах проявляется реальная жизнь с многообразием характеров и житейских обстоятельств. Персонажи новелл принадлежат к различным социальным слоям. Характерная черта прозы - подчеркивание возвышающей нравственной стороны любви. Кроме того, очевидно высмеивание ханжества и сластолюбия духовенства. Основные темы:

-Образцовые герои (в особенности, новеллы VI и X дней): обладающие интеллектом, остроумием, цивилизованностью, а также щедростью и любезностью.

-Религиозная тематика с редкими, но весьма ядовитыми антиклерикальными замечаниями.

-Любовные истории - самая обширная. Новеллы от забавных и неприличных до воистину трагических.

-Возраст - автор осмеивает расчетливость  и лицемерие стариков, восхваляя неподдельность чувств юных.

-Женщины - в том числе матери.

-Насмешки и ирония (в особенности, новеллы VII и VIII дней).

***

Структура сочинения двояка — используется «рамочная композиция» со вставными новеллами. Обрамляющие события книги происходят вXIV веке, во времяэпидемии чумы 1348 года. Группа из 3 юношей и 7 дам, встретившаяся в церкви, уезжают из охваченной заразой Флоренции на загородную виллу в 2 милях от города, чтобы там спастись от болезни.

За городом они проводят свое время, рассказывая друг другу различные занимательные истории. Многие из них — не оригинальные сочинения Боккаччо, а переработанные им фольклорные, легендарные и классические мотивы.

***

Десять рассказчиков «Декамерона» —описаны как реальные люди с вымышленными именами, выведенными из их характеров. Рассказчиками являются некоторые герои прежних поэм. Как отмечают исследователи, почти все женские образы с такими именами встречались в ранних произведениях писателя и были персонажами любовных историй, в то время как в трех юношах Боккаччо дает читателю три различных образа самого себя — так как он уже выводил себя под этими псевдонимами в предыдущих сочинениях.

Они образуют идеальное общество, построенное на началах разума, добродетели и красоты, сочетающее свободу и порядок (выборность и сменяемость короля или королевы, которые правят слугами, дают тему дня и устанавливают последовательность рассказчиков) и противопоставленное тому социальному хаосу, который царит в охваченном чумой внешнем мире».

6

Є ще поняття «проторенесанс» — період історії італійської культури (XIII— початку XIV ст.), для якого характерні риси світських реалістичних тенденцій. Творчість поета Данте, зодчого Арнольфо ді Камбіо, скульптора Нікколо Пізано, художників Кавалліні і Джотто великого мірою підготувала грунт для мистецтва Відродження капіталістичного. Творцями ренесансної культури були вихідці з найрізноманітніших соціальних верств, а її досягнення в гуманітарних і природничих знаннях, літературі, мистецтві стали здобутками всього суспільства. Ідейною основою культури Відродження був гуманізм (від лат. humanus — людський, людяний).

Філософія Відродження. На противагу феодальній ідеології, в основі якої був лише Бог, гуманістична філософія акцентує свою увагу на людині, на її утвердженні в сьогоденні , на свободі й освіченості особистості. Іншими словами, це демократичний світсько-раціоналістичний світогляд, що вивільняє свідомість людини від станових, корпоративних та церковно-схоластичних пут, сприяє розкриттю творчих людських можливостей, активній діяльності в ім'я щастя на Землі. Окремі елементи гуманістичної думки були вже в творчості італійського поета і мислителя флорентійця Дайте Аліг'єрі (1265—1321). Його поетико-сві-тоглядний синтез — «Божественна комедія» — несе в собі прозріння наступної культурно-історичної епохи. Проте справжнім засновником гуманізму і ренесансної літератури став поет Фраическо Петрарка (1304 — 1374). Він розвивав гуманістичні ідеї в ліричних віршах (1341 р. увінчаний в Римі лавровим вінком як найвидатніший поет Італії), в латинських прозаїчних творах, трактатах, численних листах. Одним з центральних в етиці Петрарки було поняття «гуманітас» (від лат. humanitas — людська природа, духовна культура). Воно стало основою побудови нової культури, що дала сильний поштовх розвитку гуманітарних знань (особливо етики), звідси і термін «гуманізм» (з XIX ст.). Петрарка кинув виклик схоластиці , він критикував її структуру, недостатню увагу до проблем людини, підпорядкованість теології. Отже, програма становлення нової культури в головних рисах була накреслена Петраркою, її розробку завершили його друзі і послідовники — Джованні Боккаччо (1313—1375) і Колюччо Салю-таті (1331 — 1406), творчістю якого закінчується етап раннього гуманізму в Іта

У кінці XV — першій третині XVI ст. гуманізм набув характеру широкого суспільного руху, що охопив більшу частину Західної і Центральної Європи. Слідом за Італією його успіхи чітко проявились у Нідерландах, Німеччині, Угорщині, Франції, його ідеї проникли в середовище вчених Англії, Іспанії і Португалії, поступово утверджувались у Польщі й інших слов'янських країнах, частково зачепили країни Скандинавії. Зміцнювалось міжнародне співробітництво гуманістів, що сприяло утворенню «республіки вчених», главою якої був Еразм Роттердам-ський (1469—1536). Він жив і працював у Нідерландах, Франції, Англії, Італії, Німеччині. В його творчості знайшли відображення характерні особливості німецького гуманізму, що був ідеологією прогресивних прошарків німецьких міст. У сатиричній літературі XVI ст. провідне місце займають такі твори Еразма, як «Похвала Глупості», «Домашні бесіди» тощо. Європейському гуманізму були притаманні численні напрями. Його ідеологія мала широку соціальну платформу, але основою її були принципи, які визнавала більшість гуманістів. Отже, утвердившись як цілісний світогляд, гуманізм став важливим чинником розвитку всієї ренесансної культури.

Знайомство з ідеями Платонівської академії й особливо з поглядами Марсіліо Фічіно вплинуло на формування видатного гуманіста так званого Північного Відродження Еразма Роттердамського (14691536 pp.). Творчо переробивши досягнення гуманітарних наук XV — початку XVI століття, Еразм Роттердамський (справжнє ім'я — Гер- хард Герхардс) став володарем дум освічених кіл суспільства в пору найвищого розквіту ренесансної культури, у переддень Реформації.

Гуманістичні ідеї Еразма Роттердамського

Найбільшою популярністю серед німецьких гуманістів на початку XVI ст. користувався Еразм Роттердамський (1466-1536) – один з найосвіченіших людей свого часу. Виходець з Голландії, він у різний час жив у Франції, Англії та Італії. Викладав у Кембриджському університеті, служив при дворі Карла V. На схилі років Еразм оселився в Базелі, цілком віддавшись літературній діяльності. З багатьох творів Еразма Роттердамського найширшу популярність отримала сатира «Похвальне слово глупоті», в якій висміюються пороки феодального суспільства і його визнані авторитети. Дурість у своєму монолозі заявляє, що їй підпорядковані всі існуючі громадські та церковні порядки і що вона визнана найвищою чеснотою в сучасному суспільстві. Еразм не щадив ні князів, ні королів, ні прелатів, ні самого папи. За його словами, у церкви немає більш злобливих ворогів, ніж її нечестиві первосвященики (тата), «які вбивають Христа своєї брудної життям». Але він не відкидав католицьку релігію і церкву, а тільки хотів очистити їх від пороків. Настільки ж половинчастою була його критика соціального і політичного ладу суспільства. Бічуя паразитизм феодальних панів, «які хизуються благородством походження, але нічим не відрізняються від останніх пройдисвітів», він у той же час з презирством ставився до народної маси, «що живе одними тілесними спонуками». Його ідеалом було суспільство обраних освічених особистостей. Еразм рішуче виступав проти феодальних війн, приносили лиха народам, і закликав до встановлення миру. Виявляючи радикалізм в своїх літературних творах, в житті Еразм намагався догодити можновладцям, вороже ставився до революційної діяльності.

Багато уваги приділив Еразм критичному перегляду давньохристиянських пам’яток. І сам вважав виправлене видання грецького тексту Нового завіту і його новий латинський переклад головною працею свого життя, проте не це принесло йому світову славу, а твір, який здавався йому сяким-таким, не вартим уваги. Твором цим є безсмертна сатира “Похвала Глупоті”, найвідоміша в усьому доробку нідерландського гуманіста. Намір написати цю сатиру визрів у Еразма 1509 р. по дорозі з Італії в Англію, куди він вирушив на запрошення англійських друзів, окрилений надією, що новий король Англії Генріх VIII стане покровителем гуманістів, а Англія – центром гуманізму. Прізвище Мора асоціювалося в Еразма з грецьким словом “моріа” – глупота, яке становило повний контраст до глибокої мудрості, ерудиції й культури англійського друга. Таке випадкове зіставлення осяяло подорожанина Думкою обрати собі за героя твору Глупоту. Такий задум, надзвичайно оригінальний і дотепний, відкривав перед автором необмежені можливості вільно, нібито від імені Глупоти, поглянути на сучасну дійсність і зачепити низку животрепетних питань з точки зору властивої всім часам глупоти, піддати нищівній критиці вади й пороки тогочасного суспільного ладу. Твір був написаний у серпні 1509 р. в Англії в гостинному домі Т. Мора протягом кількох днів у припливі творчого натхнення і виданий у Парижі 1511 р.

Гостра дотепність, тонка іронія, проникливий критицизм, небуденний хист помітити порочне й потворне – ось якості, що давали Еразмові право стати неперевершеним сатириком.

Сатиру на феодальний суспільний лад Еразм вирішив створити у формі пародійного панегірика, адже, як сам він зазначав у одному із своїх листів французькому гуманістові Г. Буддею, “твори, написані жартівливим стилем, не такі нудні і приносять читачеві більшу користь, аніж сповнені бундючної серйозності”.

Для написання блазенського панегірика на честь Глупоти він мав, як сам визначає в передмові до твору, прототипи в античній літературі, яка знала пародії на героїчний епос, трактування поважних тем у зниженому тоні і, навпаки, нікчемних у серйозно-піднесеному. Так, в античні часи здобули популярність парадоксальні панегірики (“Похвала Бусиріду” – міфічному цареві-лиходію, “Похвала Смерті”, “Похвала Миші”, “Похвала Лисині” тощо). Особливо близьким був авторові “Похвали Глупоті” Лукіан, талановитий грецький сатирик II ст. н. є., улюблений письменник літераторів, учених і художників епохи Відродження. Він нещадно картав з позицій здорового глузду релігійний фанатизм, забобони, віру в чудеса, лжефілософію, пророків-шарлатанів тощо.

Та й у сучасній йому літературі Еразм міг знайти чимало матеріалу, в якому викривалися суспільні вади. Це в першу чергу “Корабель дурнів” – віршована сатира німецького письменника-гуманіста С. Бранта, видана в 1494 p., в якій висміяно різноманітні прояви людської глупоти. Серед “дурнів” – учені педанти, лікарі-дурисвіти, обманливі астрологи, п’яниці й ненажери, хвальки і грубіяни, перелюбники і картярі, модники і модниці – одне слово, різноманітна компанія негативних персонажів, які зібралися в подорож у країну Глупоти – Наррагонію. Брантова сатира щільно примикає до традиції німецької фольклорної сатирично-гумористичної літератури про дурнів (Narrenliteratur). Гідно продовжує її лінію Еразмова “Похвала Глупоті”.

Оце поєднання античної традиції у формі пародійного панегірика з “літературою для дурнів” виявилось надзвичайно вдалим. Було тут новаторством те, що панегірик на честь Глупоти виголошується не від автора чи іншої, сторонньої, особи, а вкладений в уста самої Глупоти, від імені якої ведеться оповідь. Глупоти, яка в самохвальбі називає себе найбільшою добродійкою роду людського. Завдяки такому прийомові “Похвала Глупоті” являє собою вельми оригінальний і дотепний автопанегірик. Гротескний характер твору посилюється тим, що Глупота виступає доречно, висловлює мудрі і влучні спостереження про суспільні болячки того часу.

“Похвалу Глупоті” Еразм присвятив найкращому своєму другові Т.Мору. В передмові автор з’ясовує свій намір – написати похвальне слово на честь Глупоти. Він розуміє, задум його може декому видатись несерйозним, але перед ним стоїть поважне завдання – висміяти все потворне й кумедне в людському житті для того, щоб розумний читач виніс із цього користь для себе.