Відродження (Ренесанс) як доба в європейській літературі

Композиція “перелицьованого” панегірика, не зважаючи на деякі відхилення від основної теми, властиві невимушеній бесіді Глупоти, досить чітка. В широкому вступі Глупота в тозі вченого, з блазенським ковпаком на голові, знайомить слухачів із своєю особою, родоводом і оточенням. її батьком є Плутос, всемогутній бог багатства і наживи, якому підвладні як безсмертні боги, так і смертні люди, без втручання якого ніщо на світі не діється, матір’ю є безтурботна німфа Неотета-юність. Випестили Глупоту дві чарівні німфи: Мете-п’янкість і Апедія-невихованість. її невідступними супутницями й подругами були: Самозакоханість, Улесливість, Забутливість, Лінь, Насолода, Безрозсудність Обжерливість, надійними чоловічими помічниками – Гультяй і Непробудний Сон. При допомозі такого товариства вона тримає під своєю владою весь рід людський.

За вступом іде перша – загальна – частина твору, присвячена доказам універсальної сили Глупоти, яка начебто лежить в основі природи і життя людей. Вихваляючи себе, Глупота намагається довести свою незаперечну перевагу перед Мудрістю, широко розводиться про незліченні добродійства, якими вона осипає людей, хоч вони і не вміють як слід оцінити її заслуг. Запевняє, що без приправи Глупоти життя було б нестерпне, нецікаве, вона – основа радощів, всілякого процвітання і щастя.

Усе це базікання Глупоти про благодійства, які вона нібито приносить людству, є, по суті, увертюрою до другої частини, де вміщена нищівна критика всього укладу середньовічного життя. Тільки тепер твір стає справжньою сатирою. В першу чергу Еразм різко засуджує загальну рису середньовічного суспільства – облудну побожність, яка виявляється в надмірному культі ікон і в бубонінні молитв, таврує зловживання у відпущенні гріхів. Далі йде конкретний опис різних видів і форм Глупоти в середньовічному суспільстві від нижчих його верств до вищих кіл. Перед читачем дефілюють довгою колоною послідовники й прихильники Глупоти – представники різних станів і професій: купці, які наживають багатство обманом, граматики, які втовкмачують у голови дітвори всілякі нісенітниці, марнолюбні поети, обмежені ритори, письменники-плагіатори, правознавці-крутії, які займаються словоблуддям, балакучі діалектики, довгобороді філософи, які видають себе за всезнайків, астрологи-шарлатани.

Але найвищої сили викриття й сатиричного таврування досягає письменник у зображенні богословського стану. Навіть Глупота вагається, чи зачіпати це смердюче болото, чи ні, але після вдаваного вагання атака на теологів розгортається з неймовірною ущипливістю. Наводиться перелік абсурдних тем-головоломок, які розгадували тогочасні теологи-схоластики в безплідних дискусіях, до яких вони вдавалися.

З іронічною зневагою й відвертим знущанням охарактеризовані ченці. Вони в Еразма невігласи, нехлюї, грубі, безсоромні, розпусні, побожні лише про око людське, – предмет загального презирства. Не обійшлося й без насмішок над безглуздими проповідями церковників.

Висміювання богословського стану сатирик перериває для того, щоб ущипливо поглузувати з панівного класу феодального суспільства – дворян і світської влади. Так, монархи, замість того щоб дбати про загальне добро, думають лише про особисті вигоди і втіхи. Дармоїдами і підлабузниками змальовані придворні сановники. І ні в королів, ні в придворних сановників немає й на гріш здорового глузду.

Тепер приходить черга на сатиричний обстріл вищого ешелону духовенства – єпископів і кардиналів. їхні нрави нічим не відрізняються від правів світських високопоставлених осіб. Вище духовенство далеке від скромності й убозтва апостолів.

У заключній частині тексту Глупота хоче довести парадоксальну тезу: мовляв, ідеальне щастя – це найвища форма безумства.

Гідне уваги те, що об’єктом сатиричних стріл Еразма не стали ні селяни, ні ремісники, очевидно, тому, що ці соціальні верстви Еразм вважав найздоровішими в тогочасному суспільстві, на їхньому боці була його симпатія.

Сміх “Похвали Глупоті” багатий своїми інтонаціями: він подекуди добродушний, деколи іронічний, але переважно гостросатиричний, дошкульно-вбивчий.

“Похвала Глупоті” відразу здобула велику популярність, хоч і розрахована була на обмежене коло читачів – лише на тих, хто знав латину. Красномовним свідченням цього є численні перевидання, які з’явились у різних містах Європи: Страсбурзі, Лувені, Базелі, Венеції. Протягом шести перших років цей панегірик-пародія видавався 12 разів, причому його тиражі, як на той час, були досить значні і швидко розходилися (базельське видання налічувало 1800 примірників). Секрет гучного успіху полягав, зрозуміло, в оригінальному сюжеті, викривальному змісті, злободенності та іскрометному гуморі. Сприяли успіхові й ілюстрації у формі гравюр на дереві, виконані відомим художником Гансом Гольбейном Молодшим (він же й автор портрета Еразма). Незабаром, ще за життя письменника, з’явилися перші переклади “Похвали Глупоті” західноєвропейськими мовами: французькою, англійською та німецькою.

Переважна більшість творів Еразма відслужила свою службу, втративши свою актуальність, спочила в книгосховищах бібліотек, а “Похвала Глупоті”, хоч від її виходу у світ минуло майже п’ять століть, не поблякла і далі чарує читача.

Розгляд ідейних позицій Еразма Роттердамського варто розпочати з побіжного аналізу трактату “Зброя християнського воїна” − етапного твору, в якому він уперше в цілісному вигляді виклав “філософію Христа”. “Зброя…” була написана в 1501 році, після завершення перебування гуманіста в Англії, де він зустрів однодумців із оксфордського гуртка інтелектуалів − Д. Колета, Т. Мора та інших. Саме тоді народжувався “християнський гуманізм”, доктрина Північного Відродження, в якій досяг повноти синтез античної культурної традиції з християнством. Понад 10 років ця праця залишалася непомітною. Становище не змінилося й після другого видання (1515), і лише в 1518 році, коли твір було опубліковано Фробеном із передмовою у вигляді листа Еразма до Пауля Вольца − абата Бенедиктинського монастиря, про нього заговорили всі. За життя автора, до 1536 року, книга витримала понад 50 видань, була перекладена англійською, французькою, іспанською та іншими мовами (твір Еразма написаний чистою латиною). Цікавим є походження другої назви роботи − “Енхірідіон”, тобто кинджал, зброя, алегоричний образ невпинної боротьби християнина з гріхами різного роду, що спокушають людину.

Блазенська література

БЛАЗЕНСЬКА ЛІТЕРАТУРА — сатир. і дидактичні тв. переважно XV-XVI ст., в яких викриваються і засуджуються людські вади, згубні нахили і звички, моральні хиби і сусп. пороки крізь призму блазенства як культивування дурості або божевілля, як втілення вищої мудрості. Зародки Б.л. наявні у фольклорі багатьох народів (скажімо, в рос. казках про Іванушку), в Біблії, ант. л-рі (Арістофан, Марціал, Ювенал, Петроній), але особливо в міській та нар. л-рі Сер-віччя (фабліо, шванки, соті, фастнахтшпілі, народні книги про Тіля Ойленшпігеля, шільдбюргерів тощо). Сер-віччя виробило цілу систему блазенських традицій з метою сатир. висміювання дійсності (корпорації і цехи дурнів з виборами Князя дурнів і Матінки дурнів, блазенські карнавали, festum stultorum — свята блазнів під орудою блазенського Папи римського, академічні блазенські торжества — Quodlibet-quaestion). Як елементи сміхової культури Сер-віччя ці явища відігравали важливу ролю у виробленні сусп. свідомості і моральних засад доби. Однак учасники цих карнавальних дійств наслідували, як правило, “природних” дурнів, а їхнє блазенство було самодостатнім, воно ставало персоніфікацією дурості взагалі. Починаючи з XIV ст. при князівських дворах європейських країн з’являється фігура придворного блазня як “мудрого” дурня, який, ховаючись за маскою божевільного (блазня) міг відверто висловлюватись з приводу тих чи інших суспільних проблем, в’їдливо висміювати моральну розпусту, користолюбство, фарисейство високопоставлених осіб і т.п.

Блазенство стає засобом нищівної суспільної критики. В лан. функції воно особливо активізується в епохи вел. духов. переломів, таких, як гуманізм і Реформація, і незабаром стає предметом зображення в л-рі, особливо в країнах Пн. Європи. На порозі такого нов. переосмислення принципу блазенства стоїть сатира С.Бранта “Корабель дурнів” (1494), що, показуючи потворні сторони людської натури і сусп. буття, водночас суворо таврує їх з позиції гуманістичного світогляду. Кн. була проілюстрована гравюрами А.Люрера і мала величезний успіх у найширшого читацького кола, її було перекладено на багато мов: в т.ч. на латину — Я.Лохером (“Stultifera navus”). У цьому ж ключі можна розглядати і латиномов. “Похвалу дурості” (1511) голландського гуманіста Еразма з Роттердаму, сатири Т.Мурнера “Закляття дурнів” (1512), “Цех блазнів” (1512), Г.Сакса “Пошиття дурнів” (1536) — аж до барокового тв. нім. нар. проповідника Абрагама а Санта Клара “Віз, повний дурнів” (1704). На поль. ґрунті як різновид Б.л. формується в 2-й пол. XVI — 1 пол. XVII ст. совізджальська література. Сформувався оригінальний парадокс — образ мудрого блазня у нерозумному світі, який фокусує в собі опозиційні настрої, протест проти віджилих сусп. порядків, висміювання негативних людських якостей і незрідка стає рупором автор, ідей. Блазенський ковпак і фіглярство є немовби захисним шитом, який дозволяє безкарно говорити єретичні істини. Ознаки подібної поведінки можна побачити у багатьох героїв ренесансної л-ри: в деяких новелах “Лекамерона” Лж.Боккаччо, в фігурі Панурга з роману Ф.Рабле Таргантюа і Пантагрюель”, в діях і вчинках Лон Кіхота з однойменного роману М. де Сервантеса, в образах шекспірівських блазнів (передусім в трагедії “Король Лір”).

Удаване божевілля Гамлета також ґрунтується на цьому принципі. Образ “мудрого” блазня відроджується пізніше в творчості романтиків: Л.Тік, К.Брентано, Г.Бюхнер (“Леонс і Лена”), В.Гюго (“Король розважається”), А.Мюссе (“Фантазіо”), О.Люма (“Пані Монсоро”) у віденській нар. комедії (Й.Нестрой), в гротескно-сатир. л-рі XX ст. Г.Гауптман (“Шлук і Яу”), Я.Гашек (“Пригоди бравого вояка Швейка”), Лж.Прістлі (“Геть дурня!”), С.Бекетт (“Чекаючи на Ґодо”), Ф.Люрремматт (“Фізики”), П.Вайс (“Переслідування і вбивство Жан-Поля Марата”), В.Войнович (“Солдат Іван Чонкін”). Прямим відштовхуванням від знаменитого тв. С.Бранта є роман амер. письменниці К.Е.Портер “Корабель дурнів” (1962), в якому дається своєрідний каталог моральних пороків сучасності, а світ представлено як зборише блазнів і арену блазенських витівок. Мотив “мудрого” блазенства, що дає можливість відстоювати свою особистістну автономність у знівельованому сусп-ві, втілено в романі Г.Бьолля “Очима клоуна” (1963).

Оригінальні різновиди блазенства породжували протягом століть рос. іст. умови. Це, передусім, скоморохи і юродиві, відомі на Русі ше з князівських часів. І хоча перші вважались богохульними потішниками, за що нещадно переслідувались, а другі — “божими людьми”, гідними через своє божевілля жалю та співчуття, обидві категорії були відторгнуті суспільством як небезпечні баламути, котрі сіяли зерна непослуху й потенційного бунтарства. Стихія блазенства наявна від “Моління Ланиїла Заточника” (XIII ст.) до наділених рисами потішництва діда Щукаря М.Шолохова, або солдата Івана Чонкіна В.Войновича.

На Україну мотиви Б.л. проникали передусім з нар. книг про шільдбюргерів (скажімо, популярні в нар. читанках кін. XIX- поч. XX ст. оповіді про безглуздівців). Окр. елементи Б.л. використовувались у співомовках С.Руданського (“Почому дурні”), водевілях М.Кропивницького (“Пошились у дурні”). Позначений ними і образ Стецька з комедії Г.Квітки-Основ’яненка “Сватання на Гончарівці”.

Глибоко психол. образи блазнів втілено й в ін. видах мист-ва: операх Лж.Верді (“Ріґолетто”), Р.Леонкавалло (“Паяци”), картинах Веласкеса “Портрет карлика короля Філіппа IV”, Я.Матейка “Станьчик на балу у королеви Бони”, фільмах Ч.Чапліна (“На видноті”) та ін.

Французька література Відродження

8

Французька культура і література Відродження, як в цілому вся епоха, була по суті плодом розвитку міст. Головними центрами ренесансної культури стали Париж, Ліон, деякі міста Наварри. Особливо зросла роль Парижа як культурного центру, коли в 1530 р. був створений новий світський університет - Колеж де Франс - в противагу старому середньовічному університеті - Сорбонні (засн. у XIII ст.), який перебував у владі схоластів-теологів.

Витоки французького гуманізму - у самій Франції, хоча на його формування не міг не зробити певного впливу і гуманізм Італії. Зачатки нового гуманістичного світогляду помітні вже в творах міський літератури середини XV ст., як анонімною, так і створеної відомими поетами. Серед них - дуже талановитий дотепний поет Франсуа Війон (ок. 1432 - ок. 1463), у ліриці якого позначилася криза середньовічного світогляду і усвідомлений порив до гуманізму майбутнього (балада "Від спраги вмираю над струмком" та ін). Надалі формувався гуманізм набував специфічні риси, зокрема своєрідне ставлення французьких гуманістів до релігійним чварам свого часу - позиція певного вільнодумства в релігійних питаннях (наприклад, до Варфоломіївської ночі на 24 серпня 1572). Раннє французьке Відродження представляють також Маргарита Наваррская, К. Маро, Б. Деперье та ін.

Вершина французького Відродження в літературі - творчість великого гуманіста і сатирика, одного з титанів ренесансної художньої думки Франсуа Рабле (1494-1553). В багатосторонній творчої діяльності знавця античних мов, природничих наук, теоретика медицини та практикуючого лікаря і письменника-сатирика втілилося все найкраще, породжене народною культурою Франції і сприйняте від минулих і сучасних культурних досягнень інших народів і країн.

Безсмертя у віках Рабле придбав сатиричним романом "Гаргантюа і Пантагрюель" - твір глибоко народним, пов'язаних міцними нитками з карнавальною сміховою культурою французького міста, переробленої генієм письменника-гуманіста. Всі книги романа взаємопов'язані, їх пронизує гуманістична думка про здатність людини удосконалюватися, долаючи все віджиле, будувати життя людства на нових, кращих засадах.

Народні книги про добрих велетнях Гаргантюа і його сина Пантагрюелі лягли в основу роману Рабле. Їхні персонажі стали носіями нової, постійно вдосконалюється гуманістичної освіченості. Союзниками цих велетнів-гуманістів виступають люди з народу: викликає захоплення Гаргантюа брат Жан - енергійний, кмітливий захисник рідної землі від іноземних вторгнень; приятель Пантагрюеля Панург - дотепний, спритний малий, в якому реалістично відображені риси міського плебейства, по-своєму привабливий.

При зіткненні старого, відживаючого, і нового, гуманістичного, у Рабле у перших двох книгах перемагає саме нове, що помітно і тоді, коли автором ставиться питання про методи виховання людини, про війну і мир. Не схоласт Олоферн, перший вихователь юного Гаргантюа, а гуманіст Понократ збирає рясні плоди на ниві виховання, зробивши його по-справжньому освіченою людиною. Народ під проводом Гаргантюа вийшов переможцем з нав'язаної йому війни.

Мрія Рабле про гармонійно розвинених людей, втілена в картині Телемской обителі, побудованої братом Жаном, не позбавлена обмеженості. Глибокою вірою в прогрес, закликом до овладеванию науковими знаннями пронизане лист Гаргантюа до Пантагрюэлю, а фінал роману - закликом пити з чаші мудрості, з світлого джерела знань. Глибоко народна художня манера Рабле, навіяна фольклорними традиціями, карнавальними видовищами з властивими їм комічними перебільшеннями і мовними "вольностями", гротеск пронизує образну систему роману і колоритні картини життя.