Відродження (Ренесанс) як доба в європейській літературі

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 23 Ноября 2017 в 22:01, лекция

Описание работы

Доба Відродження, або Ренесанс, — одна з найвизначніших епох в історії людської цивілізації. У галузі мистецтва та літератури вона виплекала таких видатних митців, як Данте Аліг’єрі, Франсуа Рабле, Мігель Сервантес, Вільям Шекспір, Леонардо да Вінчі, Тіціан, Мікеланджело, Рафаель, Альбрехт Дюрер та ін. їхні неперевершені твори й досі зберігають своє всесвітнє значення.

Файлы: 1 файл

ZARUBIZhNA_ZALIK.docx

— 345.47 Кб (Скачать файл)

Його народження оповите таємницею. Ніхто достеменно не знає, де народився Боккаччо. Флорентійський історик Філіппо Віллані стверджував, нібито Джованні побачив світ у Парижі, а його матір’ю була шляхетна француженка. З інших джерел відомо, що Боккаччо народився у Флоренції або поблизу в невеличкому містечку Чертальдо (до його імені часто додавали прізвисько де Чертальдо). Напевно лише те, що трапилася ця знаменна подія у «магічному» 1313 році.

Батько письменника походив із селян, був купцем і лихварем. Можливо, через походження чи жорстку вдачу флорентійці називали його дещо зневажливо – Боккаччіно. Однак він швидко досяг небувалого успіху: був спершу агентом, а згодом і компаньйоном фінансово могутнього банкірського дому Барді, засідав у флорентійському уряді. Дізнавшись про свого незаконнонародженого нащадка, Боккаччіно забрав хлопчика й дав йому своє прізвище.

Яким було дитинство майбутнього письменника, ми можемо лише здогадуватися. Позбавлений материнської турботи й ласки, відданий на поталу скупому і свавільному батькові, навряд чи зберіг він світлі спогади про світанок свого життя.

Боккаччіно мріяв, що син стане гідним його наступником, тому віддав чотирнадцятилітнього Джованні вивчати торговельну справу. Однак комерція не тільки не приваблювала юнака, а й викликала у нього відразу. Змарнувавши кілька років, хлопець переконав батька, що купця з нього не вийде. Тоді Боккаччіно змусив сина відвідувати університет в Неаполі й вивчати канонічне право. Але це заняття також не особливо припало йому до душі…

Юнак захопився поезією. Саме в Неаполі він познайомився з античною культурою, розпочав власну літературну діяльність. На той час це місто було столицею Неаполітанського королівства, яким правив король Роберт Анжуйський. Про нього говорили різне: шанували як покровителя наук і мистецтв, засуджували за гультяйство і марнотратність. Розгульне життя короля Анжуйського спричинило до того, що він став боржником банку Барді, у якому батько Джованні був компаньйоном. Тому, коли король довідався, що син Боккаччіно мешкає в Неаполі, він прислав за ним почесний ескорт. На довгі роки Джованні став бажаним гостем при королівському дворі.

При дворі короля. Роберт Анжуйський подарував Боккаччо не лише власну приязнь і гостинність, а й відкрив перед ним двері у світ літератури. При дворі короля існував осередок нової гуманістичної культури: тут збиралися літератори, вчені, художники. Сам Роберт Анжуйський листувався з Петраркою, знайомив своє вишукане оточення із сонетами славетного поета. Коли молодий Боккаччо прочитав твори Петрарки, він знищив усі свої вірші, які писав здебільшого для королівського двору, але не зрадив власних літературних уподобань. Він читав Овідія, Вергілія, Цицерона. Професор Неаполітанського Університету, юрист і поет Чіно де Пістойа відкрив юнакові літературну спадщину Данте Аліг’єрі.

Ранній період творчості Джованні Боккаччо прийнято називати юнацьким, або неаполітанським (до 1340 року). Змирившись із невдалою спробою складання сонетів, Боккаччо вдається до розробки інших літературних жанрів, у яких оспівує кохання і насолоду життям. Так з’являються його роман у п’яти книгах «Філоко-ло» та дві великі поеми «Філо-страто» і «Тезеїда».

У короля Анжуйського молодий Боккаччо познайомився з відомим на той час майстром живопису, архітектором, скульптором і поетом Джотто ді Бондоне (він саме тоді розписував королівський палац). Роберт Анжуйський і Боккаччо любили спостерігати за роботою майстра, насолоджуючись водночас його уславленим красномовством.

Ф’ямметта. У Неаполі Джованні Боккаччо пережив палке і щире кохання до Марії Аквіно. Придворні пліткували, що вона була позашлюбною дочкою короля Роберта Анжуйського. Уперше Боккаччо побачив цю прекрасну жінку в церкві Сан-Лоренцо великодньої суботи 1336 року. Згодом дізнався, що вона співає у придворному оперному театрі. Через руде волосся Джованні назвав її Ф’ямметтою (Вогником) і прославив у своїй творчості. Написані в Неаполі сонети і канцони присвячені Марії Аквіно. Образ коханої з’являється у романі «Філоколо», поемі «Любовне видіння», романі «Елегія мадонни Ф’ямметти». І хоча Марія дуже швидко знехтувала палко закоханим Боккаччо, вона надовго залишилася його музою, як Беатріче для Данте, як Лаура для Петрарки.

У 1340 році Джованні Боккаччо змушений був повернутися до Флоренції. Могутній банкірський дім Барді збанкрутував, старий Боккаччіно втратив усе. Рятувати і продовжувати батьківську справу письменник не став, оскільки ніколи не мав до цього ніякого хисту. У Флоренції на той час точилася гостра політична боротьба, яку розпочали аристократи з метою повалення республіки і встановлення диктатури. Боккаччо відразу ж виявив себе прихильником республіки і ворогом тиранії. Його обрали до уряду Флорентійської комуни, де він став одним з найавторитетніших дипломатів.

У Флоренції Боккаччо продовжує писати. На цей час припадає наступний період його творчості: перший флорентійський (1340— 1355). Розпочинається він з пасторалі «Амето» і закінчується збіркою новел «Декамерон» — книгою, яка заклала фундамент нової європейської прози, стала вершиною творчості Боккаччо.

Боккаччо і Петрарка. У цей час здійснилася давня мрія письменника: він особисто познайомився зі своїм кумиром Франческо Петраркою. їхня зустріч відбулася у Флоренції, де всіма визнаний лідер європейського гуманізму зупинявся зі своїм почтом, подорожуючи до зруйнованого землетрусом Рима. А через рік Боккаччо за дорученням міської влади вирушив до Падуї, щоб запросити Петрарку очолити кафедру в університеті. Пропозицію влади Петрарка відхилив, але був дуже радий новій зустрічі з побратимом по перу: цікавився творчими успіхами, захоплено читав новели з «Декамерона». Таким чином між двома митцями зав’язалися теплі дружні і творчі стосунки. Боккаччо, бажаючи доповнити пет-рарківську збірку «Про славетних мужів», пише латиною книгу «Про славетних жінок». У результаті творчих взаємин двох художників слова закладалися основи європейської класичної літератури.

Після появи «Декамерона» творчість Джованні Боккаччо помітно занепала. Служителі церкви пророкували йому пекельні муки і розпускали плітки, нібито Боккаччо зрікся «Декамерона». Настав час глибоких розчарувань, усвідомлення суперечностей епохи і неможливості реалізації задуманого. Через участь у політичному заколоті письменник позбувся підтримки влади, посади, швидко постарів і страшенно боявся смерті. Третій період творчості митця, його ще називали другим флорентійським (1355—1375), представлено творами латинською мовою: «Про нещасну долю славетних людей», «Походження поганських богів».

Боккаччо і Данте. Останні роки свого життя Боккаччо присвятив великому Данте. Започаткував курс лекцій про «Божественну комедію», але через хворобу змушений був відмовитися від публічних виступів. Незакінченою залишилася і розпочата письменником перша біографія видатного майстра слова «Життя Данте Аліг’єрі».

21 грудня 1375 року Джованні Боккаччо  помер у рідному містечку Чертальдо.

Боккаччо и Фьяметта

Первая встреча.— Происхождение Фьяметты, ее семейное и общественное положение.—Наружность Фьяметты и Боккаччо.—Характер отношений между Боккаччо и Фьяметтой.— Возвращение Боккаччо во Флоренцию.— Печальное положение города вследствие кризиса и борьбы партий.-—Настроение и занятия Боккаччо.— Приезд во Флоренцию Никколо Аччайуоли.— Вторичный отъезд Боккаччо в Неаполь.—Перемены при неаполитанском дворе.— Отношение Боккаччо к событиям того времени, выразившееся, в его эклогах.—Боккаччо о королеве Иоанне.—Смерть отца Боккаччо и возвращение Боккаччо во Флоренцию

Важнейшим событием в жизни Боккаччо за время его пребывания в Неаполе была встреча с Фьяметтой, имевшая большое влияние на развитие его поэтического дарования. У Данте была Беатриче, у Петрарки — Лаура, для Боккаччо они олицетворялись в образе Фьяметты с тою разницей, что у него любовь к ней имела более земной и даже чувственный оттенок. История этой земной любви изложена самим Боккаччо довольно обстоятельно и подробно в его произведениях «Ameto» и «Fiammetta», а отголоски ее встречаются почти во всех его сочинениях на итальянском языке; но тем не менее эти сведения нельзя считать ни вполне достаточными, ни вполне точными.

В «Ameto» он рассказывает, как образ Фьяметты явился ему в видении, когда он еще только в первый раз подъезжал к Неаполю. Можно предположить, что поэт облек здесь в красивый поэтический вымысел действительную встречу с ней, но с тех пор он на шесть лет теряет ее из виду, отдавая свою любовь другим. Потом незадолго до встречи она вновь явилась ему в видении и наконец он воочию увидал свой идеал в церкви Св. Лаврентия в Страстную субботу, 12 апреля 1338 года. Через несколько дней он случайно встретился с ней снова в церквн одного из окрестных монастырей, и здесь ему удалось уже вступить в разговор с обожаемой красавицей. Разговор коснулся распространенной тогда легенды о любви Флорио и Бьян-кофьоре, и Фьяметта предложила Боккаччо написать историю этой любви. Конечно, он охотно вызвался исполнить ее желание и написал на эту тему свой роман «Filicopo». После этой встречи Боккаччо познакомился с мужем Фьяметты, подружился с ним и сделался частым гостем у них в доме.

Настоящее имя этой дамы, которую Боккаччо обессмертил под именем Фьяметты (что, от слова fiamma — огонь, означает собственно «огонек»), было Мария. Она родилась в семье графа Аквино, занимавшего высокий пост при неаполитанском дворе, но считалась побочной дочерью короля Роберта. Ее мать, графиня Аквино, была весьма нравственная женщина, но должна была однажды уступить преступной страсти короля Роберта, вынужденная к этому обстоятельствами. Родившаяся у нее после этого дочь была, однако, по желанию короля воспитана как дочь графа Аквино; но мать, умирая, открыла ей тайну ее рождения. Сначала Мария поступила послушницей в монастырь; но ее красота, обращавшая на себя всеобщее внимание, воспламенила сердце одного молодого и богатого дворянина; он стал добиваться руки Марии и наконец, при содействии короля Роберта, женился на ней, Мария жила счастливо со своим мужем уже несколько лет, когда случайно встретилась с Боккаччо.

Имя мужа Фьяметты остается неизвестным. Он, очевидно, не принадлежал к числу выдающихся лиц в неаполитанском обществе, и нигде не видно, чтоб он или Фьяметта принимали какое-нибудь участие в придворных интригах.

Во время первой встречи Боккаччо с Фьяметтой ему было 25 лет, а она была года на три старше его; но, если верить описаниям Боккаччо, она соединяла в себе все телесные и духовные совершенства и была сошедшим с неба на землю идеалом женской красоты: «золотистые длинные волосы, белые бархатные плечи, краска лилий и роз на лице, губы, как темные рубины, и глаза яркие, светящиеся, как у свободного сокола». О ее умственном развитии можно судить по тому, что Боккаччо посвящал ей такие вещи, как «Тезеида» и «Филострат», для понимания которых нужно было все-таки некоторое знание древней мифологии. Во всяком случае, к литературе у нее была несомненная склонность.

Здесь кстати сказать несколько слов и о наружности Боккаччо. По описанию его современника Филиппо Виллани, он был довольно красив, высок ростом и, по-видимому, всегда отличался несколько излишней полнотой. Веселый, живой, любезный, он привлекал к себе увлекательной беседой и располагал к себе всех знавших его.

Выше мы заметили, что любовь Боккаччо имела чувственный оттенок; но нужно оговориться, что это было так только с его стороны. Не имея никаких документальных доказательств тех или других отношений Боккаччо к его возлюбленной, мы должны делать наши заключения на основании его поэтических произведений, а они, будучи украшены вымыслом, противоречат друг другу. В своих сонетах Боккаччо постоянно жалуется на холодность своей возлюбленной, называет ее мрамором, не согретым лучом любви, упрекает ее в том, что ей гораздо дороже ее честь, чем его любовь, и даже в пылу гнева высказывает желание видеть ее состарившейся и подурневшей. И надо думать, что, действительно, Фьяметта никогда не переходила границы дозволенного в своей любви к Боккаччо. Она позволяла ему посещать их дом, сопровождать ее в прогулках, поклоняться ей и боготворить ее, но и только. Быть может, ее заставляли удерживаться и действительно нравственные побуждения, а может быть, и боязнь, что Боккаччо, достигнув последней цели, охладеет, оставит ее, и она лишится такого интересного поклонника. В посвящении к «Филострату» Боккаччо прямо признается, что его возлюбленная никогда не удостаивала его такой благосклонности, как Хризеида Троила, и что он впредь не питает на это надежды. С другой стороны, в «Амето» и «Фьяметте» есть точные указания, что эта любовь была преступной с самого начала или после некоторого периода колебаний. Но здесь эту преступность отношений обоих героев романа надо отнести на долю романтического вымысла, без чего самые романы, кончающиеся не достигшими цели искательствами, показались бы читателям сентиментально-скучными.

Для нас, конечно, не представляет никакой важности решение этого вопроса в том или другом смысле. Важно лишь указать, что эта любовь к Фьяметте вызвала появление почти всех поэтических произведений Боккаччо: «Тезеида» и «Филострат» посвящены ей; «Filicopo» написан по ее желанию; она является героиней в «Фьяметте», ее имя прославляется в «Ameto», «Amorosa visione», «Ninfale Fiesolano» и в «Декамероне», и к ней же относится самая большая часть всех лирических стихотворений. Без этой любви к Фьяметте Боккаччо не был бы тем, что он есть.

Как долго длились отношения Боккаччо к Фьяметте, в точности неизвестно. В то время когда он писал «Декамерон», т. е. около 1350 года, она, вероятно, была еще жива и продолжала пользоваться поклонением поэта. Но, вероятно, вскоре после того она умерла, потому что в 1355 году Боккаччо подпал уже влиянию другой неудачной любви, вызвавшей его сатиру «Corbaccio», к которой мы еще вернемся. Любовь к Фьяметте была, во всяком случае, его единственной любовью; он остался верен ей даже после смерти Фья-метты-Марии, как это видно из целого ряда его позднейших сонетов. Фьяметта всегда была для Боккаччо музой» вдохновлявшей его и поддерживавшей в нем священное пламя поэзии, и имя ее останется в потомстве неразрывно связанным с именем Боккаччо.

Около 1339 или 1340 года Боккаччо должен был покинуть Неаполь и вернуться во Флоренцию по желанию своего отца., который перед этим похоронил жену и нескольких сыновей и, вероятно, пожелал, чтоб Джованни помогал ему в делах.. Мы уже видели, какова была жизнь в доме отца Боккаччо. Можно себе представить, в каком настроении вернулся Джованни в эту суровую, негостеприимную обитель и как тяжело было ему расстаться с возлюбленной Фьяметтой, с прекрасным Неаполем и с веселым и образованным обществом, в котором он там вращался. И письма Боккаччо, и произведения его, написанные или начатые в этом периоде времени, свидетельствуют о мрачной скорби и угнетенном состоянии духа, в котором он тогда находился.

Впрочем к причинам такого настроения, касавшимся его лично, присоединялись еще и причины внешние. Флоренция переживала тогда печальное время. Финансовый кризис разорил несколько богатейших банкирских домов, и масса прежде состоятельных граждан сделалась теперь нищими. В числе пострадавших от этого кризиса был, по-видимому, и отец Боккаччо; хотя он и не разорился, но состояние его, во всяком случае, пострадало, и старик стал теперь еще скупее и желчнее прежнего. Вместе с тем и политическое положение Флоренции было поколеблено неудачно кончившейся разорительной войной с Пизой Партии враждовали между собой. Дворянство, с одной стороны, и низшие классы, с другой, боролись одновременно с партией именитых горожан, стоявших до тех пор во главе правления. Внутренние беспорядки дошли до последней степени. Можно себе представить, какое печальное настроение должно было вызвать это положение у Боккаччо после всего, что он видел в Неаполе.

Информация о работе Відродження (Ренесанс) як доба в європейській літературі