Відродження (Ренесанс) як доба в європейській літературі

Значним явищем французької ренесансної літератури середини і другої половини XVI ст. була творчість поетів "Плеяди" - об'єднання, що включає сім авторів на чолі з П'єром Ронсаром (1524-1585). По своєму положенню в суспільстві поети були прогресивно і патріотично налаштованими інтелігентами з дворянства, стурбованими долями батьківщини і її культури в період релігійних воєн і переслідування гуманістів. Важливе засіб єднання країни вони бачили в зміцненні загальнонаціонального літературної мови, у створенні творів, повних патріотичного пафосу. Теоретичним вираженням їх прагнень з'явився написаний Ж. дю Белле літературний маніфест "Захист і звеличення французької мови" (1549), де мова йшла не тільки про права французької народної мови бути літературним, але і про літературних жанрах, про значення діяльності поета.

Кращі зразки поезії "Плеяди" представлені поезією П. Ронсара. У ній він розробляв політичну тему, де виступав як поет-патріот, який прославляє свою країну і її героїв ("Гімн Франції"), ратував за повагу до людської особистості в державі.

На краще в ліриці Ронсара відносяться його цикли сонетів на любовну тему: "Любов до Кассандрі", "Любов до Марії", "Любов до Олені" та ін У них оформлений французький варіант сонета, а головне - багато щирості і середньовічному аскетизму протиставлена земна чуттєва любов. Ронсару належать великі заслуги в розробці поетичної форми, образотворчих засобів, рими.

Останніми великими гуманістами Франції епохи кризи Ренесансу були поет Агріппа д Обинье (1552-1630) і філософ, письменник-есеїст Мішель Монтень (1533-1592). В "Трагічних поемах" (1616) А. д Обинье виражена глибока скорбота про Франції, яка страждає від релігійний воєн. У "Дослідах" (1588) М. Монтеня, що зробили великий вплив на подальший розвиток передової філософської та художньої думки, поряд з відданістю гуманістичного ідеалу в дусі Рабле проголошується право людини на сумнів, покликане похитнути необґрунтовані авторитети і догми, прокласти шлях до досвідченого знання, до збагнення нового. Важливий демократизм Монтеня, що виявився у глибокій повазі до мудрості народу.

Проблематика романа «Гаргантюа и Пантагрюэль»

Роман «Гаргантюа и Пантагрюэль» - серьезное произведение, в котором были подняты важнейшие, актуальные проблемы мира, человечества Эпохи Возрождения.

Проблематика романа весьма сложна и разнообразна. Одна из важнейших проблем - это антиклерикальная проблематика романа. Франсуа Рабле выступает против религии, невежества и предрассудков. До Рабле не было такого, чтобы в романе смеялись над монахами, схоластиками, религиозными деятелями в таком масштабе. Все, что связано с практикой католицизма, подвергается у Рабле жестокому осмеянию. Он ненавидит богословов, глумится над римской церковью и папой, над всякой мистикой. Для Рабле нет ничего ненавистнее монахов.

Наиболее серьезной проблематикой в романе является антивоенный пафос романа. Автор одним из первых в своё время яростно осуждает всякие войны и попытки мирового господства. До сих пор актуальным являются эпизоды романа, в которых Рабле касается проблемы войны и мира. С памфлетной остротой представлен персонаж короля Пикрохола, который мечтал завоевать весь мир и поработить народы всех континентов. Легко и быстро перекраивает он географическую карту, превратив ее в мировую пикрохоловскую империю.

Рабле в своем произведение так же, как и Пантагрюэль «вечно что-то жаждет» - пускается в поиски идеального правителя, который бы свой народ ничем не притеснял и дал бы полную свободу. Раблезианская теория политического и нравственного идеала. Теория подразумевает собой, что правитель должен быть философом, либо философ - правителем. Только мудрый и справедливый монарх может управлять страной.

Гуманисты эпохи Возрождения были мечтателями, чьи мечты были несбыточными порой. Утопия «Телемского аббатства». Рабле изображает идеал свободного общества, где люди живут так, как хотят. Нет ни строгих законов, правил. Все свободны и счастливы. Без религиозного догматизма и схоластического ученья. Людей ничем не угнетают, им дают право выбирать свою судьбу, и быть теми, кем они хотят быть поистине.

Франсуа Рабле всю жизнь боролся за новые гуманистические идеи, а также задумывался над тем, как воспитать свободную личность, необремененную религиозной догматикой. Наряду с итальянскими гуманистами он разрабатывает новую систему воспитания - педоцентрическую. Воспитание всесторонне развитой личности, которая сильна и в духовном, и в физическом аспекте своего развития.

Помимо проблем, касающихся политики, социологии, педагогики проблема отношения мужчины и женщины относительна нова. Рабле впадает в размышления о месте женщины в этом мире, а также анализирует общественную и культурную роль женщины.

Образы романа «Гаргантюа и Пантагрюэль»

Система образов в романе гениального писателя представлена ясно, ярко. Все образы в основном собраны из народа: они существовали, они не вымышлены.

«Носителями идеи просвещенного монархизма являются три образа: Грангузье, Патагрюэль и Гаргантюа, но идея в разной степени в каждом из них проявляется. От дедушки до внука идет прогресс развития этой идеи. Если в Грангузье было только маленькое зернышко, семя великой идеи, то уже в Пантагрюэле можно пронаблюдать расцвет, торжество идеи просвещенного монархизма, т.е. богатый урожай маленького семя. Изначально на идеализированный образ мудрого короля воздействовала «просвещенная» политика Франциска I, но книга за книгой образ становится тусклым, и король теряется в глазах своего народа, в качестве государя и показывается всего лишь мыслителем, путешественником и носителем идеи «пантагрюализма».

Типичным типом для эпохи первоначального накопления является образ Панурга. По характеру веселый и остроумный, хвастливый, с богатым воображением, авантюрист-насмешник; собеседник и собутыльник. Нельзя Панурга назвать «неучем», т.к. его голова завалена бесконечными знания, как его «двадцать шесть карманов, содержащих разного рода хлам». Его образ лишен устойчивости натуры. Панург - мечтатель, предчувствующий лучшее будущее, в котором такие как он найдут своё место и будут жить, трудиться и развивать себя и свои способности. Он - плебей, сын ренессансного города»[1,256].

Так как основой для создания романа «Гаргантюа и Пантагрюэль» послужила народная культура Средневековья, наиболее важным образом является монах Жан, потому что он народный, в этом образе воплощается весь народ. Он - плебей, но деревенский. Рабле не относит его к числу всех монахов, но у него есть общая черта в то же время с ними - это нечистоплотные привычки. Характер у него таков: энергичен, смел, находчив и он никогда не навредит ближнему. Жан отличается хочет, чтобы жизнь была для всех радостью, а не только для себя. Даже будучи деревенским плебеем, он приемлет высокие идеалы гуманизма. «Он не святоша, не голодранец, он благовоспитан, жизнерадостен, смел, он добрый собутыльник. Он трудится, пашет землю, заступается за притесненных, утешает скорбящих, оказывает помощь страждущим, охраняет сады аббатства»»[1, 264-265].

Так как этот роман имеет гуманистическую направленность, то об образе Понократа невозможно не сказать. При помощи образа Понократа - учителя Пантагрюэля, который его превратил в всесторонни развитую личность. Этот образ имеет большое значение в романе, т.к. в то время главенствовало схоластическое воспитание, которое по сути ничего ценного для ума не давало, а только представляло собой адское мучение.

«Наиболее выразительно показываются образы двух королей: Грангузье и его соседа Пикрохол. Первый - человечный, мудрый, добрый, разумный правитель. Пикрохол - король, варвар старых взглядов. Он возлагает свои надежды на грубую силу, не считается ни с какими принципами в области права и управления. Он был уверен в своей победе и даже строил дальнейшие планы на завоевание всего мира. Пикрохол и его окружающие люди олицетворяли для его современников и соотечественников феодальную анархию. Нельзя сказать, что в ком-то из этих королей Франсуа Рабле воплощает свой идеализированный образ короля, он просто показывает, что и тот, и другой имеют некоторые черты, присущие этому образу»[2].

«В романе наблюдается палитра образов: «умышленно грубые, но сочные и резко индивидуализированные - всё взято преимущественно в сатирическом ключе» Образы людей нового времени, жаждущих развиваться, самосовершенствоваться, учиться новому. Своим многообразием образов и эпизодов роман «Гаргантюа и Пантагрюэль» имеет сходства с такими произведениями, как «Роман о Лисе», «Роман о Розе» или «Большого завещания» Вийона» [1, 260].

«Рабле заимствовал персонажа Гастера у Персия. Гастер является создателем цивилизации. Глава 61 содержит в себе возникновение культуры. Имея хлеб, Гастер изобретает аграрную отрасль, т.е. земледелие, для того бы получить зерно» [2].

9

Європейський сонет доби відродження. Еволюція жанру. Аналіз сонету за вибором.

Історія європейської культури зазнавала у своєму розвитку і періоди застою, і часи найвищого злету. Епохою розквіту культури країн Європи стала доба Відродження, або Ренесансу, яка охоплює XIV—XVI ст. і є переходом від середньовіччя до нового часу.

Розквіт культури відбувається на основі відродження культури Стародавньої Греції і Стародавнього Риму і супроводжується бурхливим розвитком міст і торгівлі, великими географічними відкриттями, послабленням впливу церкви на життя суспільства, звільненням людей від феодально-кріпосницької залежності. Складаються нові уявлення про світ, людину та смисл її життя, формуються неповторні риси європейської цивілізації.

Нова епоха відкрила радість і красу земного буття, багатство внутрішнього життя людини. Відродження в Європі, відновлюючи і наслідуючи античну культуру, творить культуру гуманізму. Нагадаємо, що слово гуманізм походить від латинського питапиз, що означає «людяний».

Своєрідним маніфестом доби Відродження стала урочиста промова італійського філософа Піко делла Мірандоли «Про гідність людини», який, звертаючись до співвітчизника, стверджував: «Тобі дана можливість впасти до рівня тварини, але також і можливість піднестися до рівня істоти богоподібної — лише завдяки особистій внутрішній волі».

Перші гуманісти з’явилися на італійській землі у середині XIV ст., і саме Італія вважається колискою європейського Відродження. Для цього було багато причин. По-перше, в Італії кріпосне право віджило свій час раніше, ніж в інших державах, по-друге, ця країна стала на новий шлях економічного і соціального розвитку, тут з’явилися великі міста і наймані робітники; саме в Італії раніше ніж деінде відступили під тиском нового старі середньовічні погляди. На італійській землі збереглися численні пам’ятки культури Стародавнього Риму, а також привезені з Греції ще за часів античності мистецькі твори, в яких гуманістів приваблювало зображення прекрасної, досконалої людини. Гуманісти в Італії працювали у таких культурних центрах, як Венеція, Флоренція, Мілан, Рим, Мантуя.

Зародившись в Італії, Відродження пережило такі етапи: Передвідродження (ще в добу середньовіччя, друга половина XIII — початок XIV ст.), Раннє Відрод-Високе Відродження і Пізнє Відродження.

В епоху Відродження в Європі виникли перші національні літератури. Ідеалом для письменників-гуманістів стає вільна, гармонійно розвинута особистість.

У період Високого Відродження в літературі поетизується людина, народжена для високих справ; основні жанри — поема і роман.

Період Пізнього Відродження привносить в літературу певне розчарування в можливостях людини, герої творів часто гинуть, переживши глибоку трагедію. Основними жанрами цього часу є роман і драма.

Відродження залишило для нас художні твори, які й донині викликають інтерес у читачів. Це лірика Пет-рарки і «Декамерон» Боккаччо (Італія), романи «Гарган-тюа і Пантагрюель» Рабле (Франція) та «Дон Кіхот» Сервантеса (Іспанія), драматургія Шекспіра (Англія).

Характерні риси доби Відродження по-різному виявилися в різних країнах Європи. В Італії це був час небувалого розквіту живопису, скульптури та архітектури. Всьому світу відомі картини «Джоконда» Леонардо да Вінчі, «Сікстинська Мадонна» Рафаеля, «Даная» Тиціа-на, скульптури «Давід» і «Мойсей» Мікеланджело.У Франції ренесансна думка найповніше втілилася в розвитку права, у творчості юриста Жана Бодена і письменника Франсуа Рабле. В Іспанії гуманістичні тенденції тісно перепліталися з церковними традиціями і, на відміну від інших країн, не було культу античності.

В Англії ідеали Відродження найяскравіше виявилися в літературі — у творчості Вільяма Шекспіра, який вперше поставив проблему взаємної відповідальності людини, суспільства та держави.

Франческо Петрарка — італійський поет, визнаний глава старшого покоління гуманістів Відродження.

Петрарка народився в маленькому італійському містечку Ареццо, здобув ґрунтовну юридичну освіту, в 23 роки прийняв духовний сан, втім це суттєво не вплинуло ні на спосіб життя, ні на мислення поета. Він відзначався великою жагою життя, постійним пошуком незвичайних яскравих вражень. Так, Петрарка довго мріяв бути увінчаним лавровим вінком на Капітолійському пагорбі, і його мрія здійснилася 8 квітня 1341 р.

Іноді на поета нападали приступи меланхолії, він усамітнювався і зосереджувався на своєму духовному житті. Саме в таку пору був написаний його трактат «Про зневагу до світу», побудований як діалог між прибічниками земних радощів і захисниками божественного начала. Старість Петрарка зустрів всесвітньо відомим поетом; помер він за своїм робочим столом, працюючи над рукописом. Літературна спадщина Петрарки надзвичайно велика; він писав і вірші, і прозу. Історичне значення його лірики полягає у звільненні ним італійської поезії від містики та алегоризму. Петрарка перший у любовній ліриці став оспівувати реальну земну пристрасть.

Як і його попередники, Петрарка любовну лірику присвячує певній дамі. Свою кохану поет назвав Лаурою. Біографи встановили, що Лаура жила насправді, народилась у 1307 р. в багатій авіньйонській сім’ї, була одруженою з місцевим дворянином. Петрарка зустрів її у квітні 1327 р. у церкві святої Клари. Було йому тоді 23 роки. Закохався він одразу і на все життя. Лаура померла в чумний 1348-й рік. її смерть глибоко вразила поета, до кінця своїх днів він залишився вірним її пам’яті, і тільки їй одній присвятив всі свої вірші (сонети).