Відродження (Ренесанс) як доба в європейській літературі

У творах неаполітанського періоду Боккаччо опирався на традиції куртуазної літератури, використовував античні сюжети і образи. Письменник поєднував міфологічну образність з середньовічними елементами, вдавався до алегорій, вишуканої риторики.

Першим значним твором Боккаччо був великий прозовий роман «Філоколо» (1336), в основі сюжету якого лежить відома в середньовічній літературі історія кохання язичника Флоріо та християнки Б'янчіфйоре. У середньовічний сюжет вплітаються мотиви з творів Овідія, образи античних богів - Юпітера, Венери, Марса, Амура. Розповідь позначена особистими переживаннями автора. У цьому ранньому творі при всій роздрібленості його образної системи Боккаччо зумів переконливо передати силу і стійкість справжніх почуттів. Після «Філоколо» Боккаччо створив дві поеми - «Філострато» (1337- 1338) і «Тезеїда» (1339), де головною темою також є кохання. Сюжет «Філострато» запозичено з середньовічного [176] «Роману про Трою» Бенуа де Сент-Мора, «Тезеїда» написана на античний сюжет. У цих творах вперше виразно проявився інтерес Боккаччо до психології людини. Віршова форма поем - октава (восьмирядкова строфа)- запозичена поетом в італійських народних співців. Боккаччо вдосконалює цю форму, і вона згодом широко ввійшла в європейську поезію. У рік повернення до Флоренції (1341) Боккаччо написав у віршах і прозі пастораль «Амето», позначену помітним впливом Данте. Основу твору становить розповідь про кохання простого юнака-мисливця Амето до німфи Лії, про облагороджуючий вплив цього почуття. Значне місце у творі займає не тільки зображення почуттів, а й картин природи, епізодів з життя пастухів. Твір «Амето» поклав початок розвитку нової самостійної теми в літературі - теми природи і жанру пасторалі.

У Флоренції розпочався новий етап діяльності Боккаччо, період його творчої зрілості. Життя тодішньої Флоренції характеризувалося гострою політичною боротьбою між аристократами (грандами), які прагнули утвердити тиранію, і городянами, ідо відстоювали республіканський лад. Боккаччо став на бік прихильників республіки: певний час він був секретарем комуни і виконував дипломатичні доручення республіканського уряду. Республіканські настрої відбилися і в творах письменника. Відомим є його вислів в одному з латинських трактатів - «Немає жертви милішої богові, ніж кров тирана».

І все ж основну увагу в цей період життя Боккаччо приділяв науці та художній творчості. Письменник відійшов від античних та рицарських сюжетів, звільнився від алегоризму і все настійливіше звертався до реальної дійсності. В основі його нового твору - прозової повісті «Елегія мадонни Ф'яметти» (1343) -лежать події реального, певною мірою навіть особистого життя. Зраджений і покинутий непостійною і примхливою Марією д'Аквіно, Боккаччо зазнав гірких переживань, які й відтворив у стражданнях героїні повісті. Твір складається з 9 глав і побудований у формі сповіді героїні. У пролозі оповідачка звертається до жінок і так характеризує свою повість: «...Ви не знайдете тут ні грецьких байок, прикрашених вигадкою, ні битв троянських, залитих кров'ю, а любовну повість ніжної пристрасті». У восьми главах прекрасна Ф'яметта розповідає свою сумну історію. Вона, [177] дружина заможного городянина, покохала юнака Памфіло і була щаслива з ним, але недовго. Викликаний своїм батьком в інше місто, Памфіло виїхав, пообіцявши незабаром повернутися. Ф'яметта вірила і чекала, жадібно прислухалася до кожної чутки про юнака, гнівалася, ревнувала, тратила надію, гірко страждала, але Памфіло так і не повернувся. Ні піклування чоловіка, ні розваги на морських купаннях Байї - ніщо не може полегшити тяжких переживань Ф'яметти і допомогти їй подолати свою пристрасть. Дев'ята глава - це звертання оповідачки до своєї книжечки, напутнє слово їй.

Визначальна особливість цієї повісті - зосередженість на описі почуттів героїні, її душевного життя, на аналізі любовних переживань у найрізноманітніших формах їх проявів. Ф'яметта докладно розповідає про свої почуття, передає молитви до богів і Долі, звертання до Памфіло, схвильовані роздуми про природу любовної пристрасті та ін.

У повісті описуються міські свята, побут, розваги, змагання в зброї, розповідається про ставлення городян до Ф'яметти, їхнє реагування на зміни в її поведінці та зовнішності. Таким чином, образ героїні органічно входить у зовнішній світ, є його частиною.

Наповнивши твір новим змістом, Боккаччо, однак, ще не знайшов відповідного стилю для його вираження. У ньому відчутна сильна залежність від-старих прийомів, головним чином античних. Мова Ф'яметти риторична, вчена, наповнена численними ремінісценціями з античних творів. Наприклад, дорікаючи Памфіло за невірність і його захоплення іншою дівчиною, героїня бажає, щоб вона повелася з ним так, «як з Атреєм повелася його коханка, як дочки Даная з своїми чоловіками, як з Агамемноном Клітемнестра...» У побудові мови героїні проявляється широка освіченість і обізнаність Боккаччо з античною культурою.

І все ж повісті властиві точність психологічного аналізу, реалістичне змалювання душевного світу людини. Вперше в літературі Боккаччо дав психологічний аналіз жіночого характеру. У цьому й полягає новаторство письменника, його повість знаменує появу нового типу художньої прози, де основним об'єктом зображення є особисті почуття людини. «Ф'яметту» звичайно називають першою психологічною повістю у європейській літературі.

У 40-ві роки Боккаччо написав найбільш довершену свою поему «Ф'єзоланські німфи» (1345-1346), [178] знову скориставшись октавою. Задум поеми підказаний античними локальними міфами. В основу фабули поет поклав легенду про те, що назви двох річок, які омивають пагорби з містечком Ф'єзоле, нібито походять від імен двох закоханих, котрі колись там загинули. Починається поема розповіддю про ті далекі часи, коли люди жили на лоні природи і в злагоді з нею, в простих хатинах, за старими добрими звичаями. У той час на схилах Ф'єзоле жили Діана, богиня дівоцтва, та її німфи, яким заборонялося кохати. В одну з німф, Мензолу, закохався пастух Афріко. Довго він не міг наблизитись до неї, але зрештою йому це вдалося. Мензола відповіла на його почуття, проте страх перед Діаною змушував німфу уникати Афріко. Юнак подумав; що Мензола загинула, і, не перенісши розлуки, заколов себе списом. Ручай, у який упав Афріко, згодом назвали його іменем. Мензола носить у собі дитя Афріко, шукає зустрічі з ним, не знаючи про його смерть. Через деякий час вона народжує хлопчика і за допомогою старої німфи переховується з ним у гаях від Діани. Одного разу Діана побачила Мензолу з дитиною. Тікаючи від богині, німфа перетворилася в струмок, який назвали її іменем. За пагорбом Ф'єзоле ручаї Афріко і Мензоли зливаються в одному річищі. Стара німфа принесла Прунео, сина нещасливих закоханих, до батьків Афріко, які й виростили його. На землі Ф'єзоле тим часом прийшов Атлант. Діана зникла, одні німфи повиходили заміж, інші - покинули цю місцевість. Прунео згодом став знатною особою при дворі Атланта і започаткував могутній рід. Розповіддю про його долю і завершується поема.

На першому плані в поемі - зображення любовних переживань героїв. Багато уваги приділяється психології закоханих, різним відтінкам і рухам почуттів. Боккаччо славить красу людської плоті, кохання розглядає як земну, чуттєву пристрасть, що приносить людині і радість, і страждання. Ця пристрасть сильна і нездоланна, вона цілком природна і є одним із законів життя. Таке трактування кохання заперечує будь-яку правомірність законів Діани, близьких до аскетичного ідеалу.

У поемі багато картин природи, що органічно поєднуються з зображенням кохання як почуття цілком природного. Рамки пасторального жанру зламані введенням реалістичних картин і життєво правдивих постатей, це, зокрема, батьки Афріко, з їхньою хатиною, побутом, батьківськими почуттями. [179]

У «Ф'єзоланських німфах» стиль відповідає змісту: поет, звільнившись від холодної риторичної декламації попередніх творів, розповідає просто, щиро і невимушено, вводить розмовні інтонації, народну мову. Все це дало змогу переконливо відтворити живі людські почуття.

Найвищий етап у творчій еволюції Боккаччо- це «Декамерон» (1350-1353), збірка оповідань, якою закладено основи жанру художньої реалістичної новели в Європі.

Жанр оповідання існував в Італії й до Боккаччо. Що в XIII ст. було створено збірку новел «Новеліно», або «Сто давніх оповідок». Поряд із переказами легенд про святих та біблійних персонажів, сюжетів рицарських романів, поряд з байками про тварин і притчами в ній містилися побутові оповідання на темп з італійського життя. За змістом це були веселі анекдоти, небилиці, короткі розповіді про кумедні випадки, дотепні відповіді на хитромудрі питання. Вони пройняті народним гумором, вихваляють дотепність і винахідливість, висміюють негативні явища середньовічного життя, попів і ченців. За формою оповідання були примітивними, художньо недовершеними і не вважались повноправним літературним жанром. Боккаччо використав деякі елементи «Новеліно», але значно змінив характер жанру, підніс його до рівня справжнього мистецтва. ґ ЗсДекамерон» - своєрідна збірка. Вона становить цілісний твір, сюжетно й композиційно завершений. У збірку входить 100 новел, з'єднаних вступним оповіданням-обрамленням. Починається цей вступ з опису чуми, яка охопила Флоренцію у 1348 р. Автор розповідає про форми прояву хвороби, про злигодні, які вона викликала в місті, про те, як загроза смерті впливала на поведінку і моральний стан людей. Після опису цього лихоліття автор зосереджує увагу на окремому випадку, від якого й починаються наступні події. Десятеро молодих флорентійців - семеро жінок і троє юнаків, зустрівшись одного дня у церкві Санта Марія Новелла. домовилися покинути зачумлене місто і оселитися у віллі поблизу Флоренції. На цьому вступ закінчується. Події переносяться в сільську живописну місцевість. Розташувавшись у палаці, веселе товариство дотепних вихованих людей, вільних від гніту старої середньовічної моралі, проводить час у забавах, прогулянках і бесідах. Протягом десяти днів молоді люди розповідають новели - кожний щодня по одній. Звідси й назва збірника - «Декамерон» [180] (від грецького - десятиденник). Новели й становлять його зміст. Десята новела десятого дня, тобто сота новела збірки, закінчується словами автора, що всі його герої повернулись у Флоренцію, кавалери «пішли шукати собі нових розваг», а «дами розійшлися по своїх домівках». Сюжетна лінія завершена, але твір не закінчився.

У збірці є ще одна організуюча рамка - авторське слово про твір. «Декамерон» відкривається переднім словом Боккаччо і завершується його післямовою.

У післямові автор вказує на читацьке призначення твору, розповідає про цілеспрямовану працю над ним, визначає мету своїх оповідок - дати читачам розраду і добру пораду. При цьому Боккаччо вказує на необхідність постійно мати на увазі конкретного читача і відповідно для нього писати. Він присвячує свій твір не тим, хто навчався в Афінах, Болоньї чи Парижі, а простому читачеві, жінкам, які «не вигострили свого розуму науками». Тому і будує твір він по-своєму, згідно з власними намірами. Автор робить спробу передбачити сприйняття читача і відреагувати на нього.

У всіх цих міркуваннях виражене усвідомлення мигцем своєї творчої індивідуальності, права на творчу свободу. Він дбає про художні властивості твору, продумано добивається його певного естетичного впливу на читача. Таким чином, Боккаччо своєю післямовою композиційно завершує збірник, пропонуючи його як плід індивідуальної продуманої творчості на суд читача.

Особливість змісту «Декамерона»-це його енциклопедичність. У творі широко зображується повсякденне життя з усією розмаїтістю подій і людських вчинків, різноманітністю людських типів. Персонажами новел є селяни і ремісники, рицарі і купці, королі і дворяни, попи й ченці - люди усіх станів і соціальних прошарків тогочасного італійського суспільства. Новели різноманітні за тоном і настроями: одні сповнені комізму, інші - романтичності й трагізму, буття постає в них з усіма сврїми радощами і болями.

Сюжети для новел Боккаччо брав із різних джерел. Переважна більшість їх запозичена з античної, східної, середньовічної літератур, з фольклору, в окремих групах новел відтворені реальні події з флорентійського життя. Увесь цей матеріал переосмислено і перетворено в дусі гуманістичних ідей та естетики гуманізму? Запозичення не позбавили [181] твір оригінальності. Автор послугувався ними для відтворення живого світу Італії, панорами національного життя з його побутом і звичаями, своєрідними людськими характерами. Дії майже всіх новел на запозичені сюжети відбуваються на батьківщині Боккаччо.

Теми новел надзвичайно різноманітні. Однією з провідних є антиклерикальна тема. Напевне, вона виділяється тому, що саме життя постачало для неї багатий матеріал, і через те, що вона давала простір для прояву вільнодумства автора. У змалюванні Боккаччо попи і ченці - це пройдисвіти, шахраї, хтиві й розпусні лицеміри, які прикидаються аскетами і обдурюють довірливих людей. Свою думку про них Боккаччо виражає в судженнях одного з персонажів сьомої новели третього дня: «Ченці ганяються за жінками та за багатством і про одне тільки думають - як би анафемами своїми та страхами пекельними залякати дурнів, щоб вимантачити у них більше милостині і всякого подаяння... засуджують лихварство і грошолюбство, а самі те золото збирають, щоб іще ширші ряси собі справити, іще жирніші хліби духовні здобути, іще вищого чину доскочити... А як зачне їх хто ганити за такі плюгаві вчинки, то вони одказують: «Не так чиніть, як ми чинимо, а так чиніть, як ми кажемо».

"Боккаччо рішуче заперечує  церковну аскетичну /мораль; потяг  до земних благ він вважає  природним / для людини і відстоює  її право на життєві насолоди? / 3 ченців і попів він глузує  не тому, що вони бажають І  земних радощів. Про успішне залицяння  молодого і красивого ченця  дона Феліче до дружини Пуччо  автор розповідає співчутливо, а  самого Пуччо, який марнував життя  у постах і молитвах, зображує  придуркуватим (четверта новела  третього дня). І Священнослужителі  висміюються за те, що прикидаються  і лицемірять, спекулюють на релігійності  віруючих,, маскують святенництвом  шахрайство і злочини. Ці пороки  Боккаччо знаходить у духівництва  всіх рангів - від волоцюги-ченця  до вищих священиків папського  двору. Рим змальований як «диявольське  місце», де немає ні святості, ні доброчесності, а панує лише  обман, заздрість, обжерливість та  інші пороки.

У «Декамероні» постає ціла галерея сатиричних образів церковників. Яскравим образом шахрая-ченця є монах ордена св. Антонія Чіполла - головний персонаж десятої новели шостого дня. Про нього відразу ж дізнаємося, що він був «на вдачу - всім пройдисвітам пройдисвіт». Чіполла збирав подаяння на монастир і спритно оббирав людей, демонструючи святу реліквію - перо архангела Гавриїла (перо папуги), що «загубив він у світлиці діви Марії». Одного разу двоє бешкетників викрали у ченця зі скриньки перо і насипали в неї вугілля. Чіполла, відкривши скриньку перед натовпом довірливих простаків, не розгубився. Він тут же «пригадав», що це святе вугілля з того самого вогнища, на якому було спалено св. Лаврентія. Вигадка Чіполли розвеселила молодих людей, а самому ченцю принесла чималий дохід.

Однак антиклерикальна спрямованість новел виявляється не тільки в осміянні духівництва. Боккаччо показав, як падає церковний авторитет і людська свідомість звільняється від церковної моралі характерною в цьому плані є перша новела збірки. Головний персонаж у ній - великий грішник Чапеллетто, людина, поганішої за яку «зроду віку на світі не було». Перед смертю він хитро дурить ченця, який його сповідає, лицемірно проявляючи ознаки великого благочестя. Лихварі, які підслуховували сповідь Чапеллетто, «мало не пирскали зі сміху і так говорили проміж себе: «І що воно за чоловік - ні старощі, ні недуга, ні видима смерть, ні страх перед божим судом... ніщо не змогло поконати його гріховності: як жив, так-таки хоче і вмерти».

Боккаччо відкидає католицький фанатизм, письменнику близька ідея віротерпимості. Про це свідчить, наприклад, третя новела першого дня.

Саладин, султан Вавілона, потребуючи багато грошей, замислив виманити їх у багатого лихваря єврея Мельхіседека з Александрії. З цією метою султан вимагає від нього відповіді на складне питання - яку з трьох релігій він вважає істинною: іудейську, сарацинську чи християнську. Мельхіседек, розуміючи, що його хочуть «спіймати на слові», мудро вирішує питання, розповівши «невелику повість» про три персні, що їх один чоловік залишив у спадщину своїм трьом синам. Проголошення рівності трьох релігій також підривало устої католицької церкви.