Відродження (Ренесанс) як доба в європейській літературі

 

Говорячи про блага тіла людини, Вала називає найголовнішим з них здоров’я, потім — красу, а далі сили і, зрештою, все інше. На перший план, як бачимо, у Відродженні в Італії було винесено тілесну красу, естетику людської зовнішності. Цей мотив широко поширився в культурі Італійського Ренесансу, особливо у період розквіту.

 

Звісно, гуманістичні ідеї віднайшли себе не лише в рамках studia humanitatis, вони пробивались у живописі, скульптурі, архітектурі та поезії ще в ХIII - ХIV ст.ст. Мистецтво Італії в цьому сенсі було матінкою Відродження.

 

Гуманізм виявляється культом творчої індивідуальності. Він відкриває перспективу безмежних можливостей людського індивіду. Це відкриття справляє на самих гуманістів оптимістичне захоплююче враження. Відтак у їх практиці часто присутній ентузіазм та оптимізм. Самореалізація особистості виражається для них насамперед в художньо-естетичному плані. Життя гуманістів — це вільне від зовнішніх авторитетів, напружене естетичне самоствердження з відтінком самолюбування.

 

Тому не може не бути гострої конкуренції між творчими індивідуальностями, кожна з яких прагне до максимального самоствердження. В результаті змагань, своєрідного «титанізму» народились світові шедеври мистецтва, що склали гордість і славу Відродження (Рафаель, Мікеланджело, Леонардо да Вінчі та інші). Проте у деяких випадках життєва практика епохи знаходилася в гострому протиріччі з піднесеністю гуманістичних ідеалів. Існував „зворотній бік титанізму”. Це всякого роду розгул пристрастей, розпусти, проституції, особливо серед священнослужителів. Страти, вбивства, катування, змови, оргії тоді були нормою.

 

Активними учасниками жорстокої боротьби за престоли виступають прибічники гуманістичних ідей (Цезар Борджіа — син Папи Римського Олександра VI). Люди не задовольнялися матеріальним достатком, становищем, комфортом. Вони потребували самоствердження, і не гребували нічим заради піднесення над іншими. Потреба ствердити себе стала тим імпульсом, який створив неповторний колорит епохи, породив її позитивні та негативні сторони. Тобто в період розквіту гуманізму (Високий Ренесанс) наука, техніка, поезія, архітектура, образотворче мистецтво досягли небувалого розмаху. Більшість владарів стали покровителями мистецтва. Ці люди часто поєднували в собі риси жорстоких злодіїв та тонких цінителів прекрасного; добро і зло в ту епоху перепліталося чудернацьким чином.

 

Пізнє Відродження (кінець XVI ст.) характеризується кризою гуманізму і усвідомленням прозаїчності буржуазного суспільства. Розчарування гуманістів спричинила грандіозна невідповідність між реальністю та ренесансними уявленнями про людину. Вже у 20-30-х рр.. XVI ст. поряд з Відродженням у мистецтві Італії виникають нові явища. Розлад гуманістичних ідеалів і дійсності зародив невіру у можливість гармонійного розвитку особистості. Декотрі художники відмовилися від класичних принципів для пошуку нових виражальних засобів. Цей напрямок дістав назву маньєризму. Остаточно він сформувався у середині XVI ст., коли характерним стає прагнення відмежуватися від життя, поставити мистецтво вищим від реальності. Маньєризм охоплює Європу. Його впливу не піддається лише Венеціанська школа, яка зберегла вірність гуманістичним ідеалам, хоча і відмовилася від героїки та звернулася до реальних живих людей.

 

Поширення гуманістичних ідей в країнах Північної Європи

 

У період, коли культура Італії досягла апогею розквіту (Високе Відродження, XVст.), ренесансні настрої охопили і Європу, так розпочалося Північне Відродження. Гуманістичні ідеї набули широкого поширення і популярності в інших країнах лише після 100 років свого панування в Італії. Однак миттєво гуманістична ідеологія отримала у інтелігенції Франції, Англії, Нідерландів, Німеччини визнання, оскільки переконувала в нових можливостях людини. Вперше Європа змогла об’єднатися на ґрунті не ортодоксально-релігійних ідей, а на основі загальнолюдських, гуманістичних ідеалів. Так увійшло Відродження в епоху світової культури. Лишаючись християнами, не відрікаючись від Всевишнього, а тільки намагаючись прояснити Його головний задум щодо людини, гуманісти вписали в реальний італійський, а потім і в увесь європейський світ праці, мову та вчені заняття древніх римлян та греків. Європа вперше відчула живий зв’язок часів.

 

Становлення гуманізму в Німеччині. Гуманізм зародився в Німеччині у 1430-их роках. Його перші віяння проявились у період Базельського собору, і через місцеві умови та ідейні традиції країни гуманізм тут набув специфічних відтінків. Німецькі прибічники гуманізму виявляли особливий інтерес до релігійно-етичної та церковно-політичної проблематики. Активному поширенню гуманістичних ідей сприяли філософські вчення німецьких та нідерландських (Нідерланди) містиків „нового благочестя”, рух „браття спільного життя”.

 

Вони наголошували на можливості мирянинові бути істинним християнином, заперечували застарілі непрактичні церковні догмати. Ці громади поважали освіченість, античну літературу, орієнтувалися на ранньохристиянські ідеали, що створювало гарні умови для сприйняття ідей гуманізму. Проте головну роль в популяризації ідеології зіграв величезний вплив італійської культури — зразки творчості, ідеї, методи підходів до проблем життя та науки.

 

У Німеччину приїздили італійські гуманісти (Еней Сільвіо Піколоміні (1405—1464), пропагандисти, герольди (поети-мандрівники), що знайомили громадськість зі своїми творчими та інтелектуальними досягненнями. У розвитку уявлень, що прокладають дорогу натурфілософії та пантеїстичним тенденціям XVI ст., значними були заслуги великого німецького мислителя XV ст. Ніколая Кузанського (1401—1464). На відміну від своїх італійських колег, він у філософії звертався не стільки до етики, скільки до проблеми створення світу (як і схоласти у Середні віки). Традиційно розуміючи Бога як творця, він по-новому висвітлив співвідношення Бога та природи. „Бог у всьому і все в Богові”.

 

Серед гуманітарних наук в університетах більшої переваги для вивчення надавали природознавству (географія, медицина, астрономія), прагнули досліджувати і звеличувати не тільки людину, а й „видимий світ”.

 

Особлива роль належала книгодрукуванню — великому відкриттю середини XV ст., зробленому в Німеччині Гутенбергом. Видання гуманістичного характеру надходили в Німеччину з Італії, проте до кінця століття, коли зміцнів місцевий гуманістичний рух, зросло значення німецьких видань. Типографії виникли і в інших містах Європи: у Парижі (А. Етьєн), у Ліоні (Е. Доле), в Антверпені (К. Плантен), Нюрнберзі та інших. Тут друкувалась антична та гуманістична література; багато типографів того часу стали видатними гуманістами.

 

Подібно до того, як гуманізм поширився на теренах Німеччини, так він популяризувався і в інших країнах Північного регіону: Нідерланди, Франція, Англія та інші.

 

Велику популярність на початку XVI ст. здобуло ім’я одного з провідних представників гуманістичної думки того часу Дезідерія — Еразма з Роттердама (справжнє ім’я — Герхардт Герхардс, 1469-1536). Його Батьківщина — Нідерланди, як гуманіст формується у Парижі. Називаючи свою позицію „Філософією Христа”, Еразм при цьому практично урівнював християнську культуру з культурою „поганською” — античною. Подібна „поганізація” властива всій ренесансній культурі, найбільш виразно виявляється саме у трактуванні Еразма (твір „Похвала глупоті”).

 

Сучасник і близький друг Роттердамського Томас Мор (1478-1535), який певний час обіймав найвищу в Англії державну посаду лорд-канцлера, виступає автором концепції ідеальної (під кутом зору гуманістичних ідеалів того часу) держави. Ним видана книжка у 1516 році про вигаданий острів Утопію (з гр. „неіснуюче місце”), куди потрапляє мандрівник Рафаїл Готлодей.

 

Тут панує справедливий державний устрій, що базується на суспільній власності та рівності. На другому етапі ренесансної доби в творчості її діячів починають домінувати „натуралістичні” мотиви. Межі специфічно „людського” починають „розмиватися”, і, зрештою, людина взагалі перестає вирізнятися на суцільному тлі природи. Пантеїстичні уявлення про світ все більше поступаються місцем деїзму (уявлення про те, що, створивши світ, бог надалі цілком „усувається” від участі в „земних справах”, надаючи світові розвиватися за власними законами). Натуралістичне тлумачення філософсько-світоглядних проблем продовжувало наростати (відповідно зменшувалося інтенсивність гуманістичного „звучання”) у творчості таких мислителів Північного Відродження, як М.Копернік, Й.Кеплер, Т. да Браге.

 

Однак порівняно з Італією, процес „гуманізації” європейської спільноти виявився складним. Північне Відродження наслідувало ідеї італійських гуманістів, проте сформувало свою культурну форму реакції на ці ідеї, яка втілилася у рух Реформації і призвела до жорстоких війн. Реформація (з лат. reformatio — перебудова, реформа) являла собою могутній релігійний рух. Він виступав за повернення до витоків, до первинних цінностей віри і вимагав серйозних змін у діючій релігійній католицькій практиці.

 

Батьківщина Реформації — Німеччина. Початок Реформації — виступ у 1517 році Мартина Лютера (1483—1546), який висунув 95 тезисів, де заперечував основні догмати католицизму. Ідеологи Реформації відкидали необхідність католицької Церкви з її ієрархією та духовенства взагалі, права Церкви на земельні багатства, заперечуючи католицьке Священне писання в цілому. Під ідейним прапором Реформації відбувались християнські війни 1524—1526 рр. у Німеччині, Нідерландах та Англійська революція. Реформація заклала початок протестантизму (у вузькому розумінні реформація — проведення релігійних реформ в протестантському дусі). Іспанія, Франція, південь Німеччини і Італія пережили епоху Контрреформації — відновлення авторитету католицької церкви, чому сприяли вогнища інквізиції.

 

Слід зауважити, що Гуманізм та Реформація не схожі за своїми цілями, проте вони пов’язані. Якщо гуманізм Відродження протиставляв людину потойбічним силам, підносячи її на п’єдестал, то Реформація освятила узаконення земного світу людини.

 

Отже, італійська культура була провісником античних ідей та творів в Європі. Досвід італійських гуманістів та творців мистецтва дозволив значно швидше засвоїти спадщину античності і нові ідеї іншим країнам, проте саме з італійцями у першу чергу ведеться полеміка під час зрілого та пізнього Відродження.

 

Спостерігається відмова від ренесансних ідеалів гуманізму, наростання механістичних тенденцій підпорядкування філософії (і всієї культури) натуралістичним ціннісним спрямуванням — все це свідчило про наближення процесу формування нової філософської парадигми („матеріалізм” Нових часів).

 

Литература реформации

 

1

 

Средневековая католическая церковь, как главное идеологическое орудие феодального принуждения, занимала господствующее положение во всех областях идеологии. Поэтому революционная борьба против феодализма должна была не только привести к конфликту с церковью - наиболее мощным в политическом отношении феодальным учреждением,- она вместе с тем неизбежно принимала форму богословской ереси, направленной против церковного вероучения. Как указывает Энгельс, "для того, чтобы возможно было нападать на существующие общественные отношения, нужно было сорвать с них ореол святости"*. Поэтому буржуазные революции XVI-XVII вв. выступают под знаменем церковной реформации.

 

* (Маркс К., Энгельс Ф. Соч. 2-е изд. Т. 7. С. 361.)

 

В Германии начала XVI в. оппозиция против католической церкви имела особенно глубокие корни. В других странах Западной Европы национально-политическое объединение привело к известному освобождению национальной церкви от непосредственной власти римской курии и к подчинению ее задачам местной государственной власти. Напротив, в политически раздробленной Германии с ее многочисленными духовными княжествами, подчиненными более папе, чем императору, римская церковь могла распоряжаться совершенно бесконтрольно, подвергая страну хищнической эксплуатации с помощью всевозможных церковных налогов, юбилейных сборов, торговли реликвиями и индульгенциями и т. п. "Привольная жизнь откормленных епископов, аббатов и их армии монахов вызывала зависть дворянства и негодование народа, который должен был все это оплачивать, и это негодование становилось тем сильнее, чем больше бросалось в глаза кричащее противоречие между образом жизни этих прелатов и их проповедями"*. Поэтому оппозиция против папства приобретает в Германии общенациональный характер, хотя разные классы общества вкладывают в нее различное политическое содержание. Если крупные князья были не прочь обогатиться за счет секуляризации духовных владений и тем усилить свою независимость от императорской власти, то бюргерство боролось против церковного феодализма в целом, за ликвидацию католической иерархии и церковного имущества, за "дешевую церковь" без монахов, прелатов и римской курии, требуя восстановления демократического церковного строя раннего христианства. Крестьяне добивались отмены феодальных повинностей, барщины, оброка, налогов, привилегий господствующих классов; разделяя основные требования церковной реформы, выдвинутые бюргерскими реформаторами, они шли дальше этих последних, мечтая о восстановлении равенства, существовавшего в отношениях между членами ранней христианской общины. Нередко, в особенности при соприкосновении крестьянского движения с плебейской революцией в городах, к требованию равенства гражданского присоединялось требование имущественного равенства и организации общества в духе уравнительного коммунизма, характерного для плебейских движений XVI-XVII вв. В целом, однако, можно говорить о двух основных течениях реформационного движения в Германии - об умеренной бюргерской реформации, возглавляемой Лютером и объединившей оппозиционные течения среди имущих классов, и о реформации плебейско-крестьянской, революционной, связанной с Великой крестьянской войной 1524-1525 гг., наиболее ярким идеологом которой был Томас Мюнцер.

 

* (Маркс К., Энгельс Ф. Соч. 2-е изд. Т. 7. С. 351.)

 

Взрыв крестьянской революции в Германии вызвал объединение имущих классов. Бюргерство, политически раздробленное и недостаточно сильное, чтобы выступать самостоятельно, должно было искать защиты у князей. Победителями из социальных боев эпохи Реформации вышли князья как носители местной, провинциальной централизации. "Они выиграли не только относительно, в результате ослабления своих конкурентов - духовенства, дворянства и городов,- но и абсолютно, так как им досталась spolia optima (главная добыча) за счет всех остальных сословий"*. В тех частях Германии, где победила Реформация, она способствовала укреплению власти князей, присвоивших себе большую часть церковного имущества и право верховного руководства делами лютеранской церкви. Во второй половине XVI в. немецкие города окончательно теряют свое политическое значение вследствие общего экономического и политического упадка Германии и Италии, вызванного перенесением международных торговых путей из Средиземного моря в Атлантический океан.

 

* (Там же. С. 434.)

 

2

 

Началом реформационного движения в Германии явилось в 1517 г. выступление Лютера против злоупотреблений папской власти. "...Лютер,- пишет Энгельс,- дал в Виттенберге сигнал к движению, которое должно было вовлечь все сословия в водоворот событий и потрясти все здание империи. Тезисы тюрингенского августинца оказали воспламеняющее действие, подобное удару молнии в бочку пороха. Многообразные, взаимно перекрещивающиеся стремления рыцарей и бюргеров, крестьян и плебеев, домогавшихся суверенитета князей и низшего духовенства, тайных мистических сект и литературной - ученой и бурлеско-сатирической - оппозиции нашли в этих тезисах общее на первых порах, всеобъемлющее выражение и объединились вокруг них с поразительной быстротой"*.

 

* (Маркс К., Энгельс Ф. Соч. 2-е изд. Т. 7. С. 392.)

 

Мартин Лютер (Martin Luther, 1483-1546) происходил из семьи состоятельного тюрингенского крестьянина-рудокопа. Он обучался в монастырской школе и в восемнадцатилетнем возрасте поступил в Эрфуртский университет, где, оставаясь в стороне от гуманистического движения, занимался изучением богословия. Глубокая религиозность побудила его к поступлению в августинский монастырь. В 1508 г. ученый-монах, получивший впоследствии степень доктора богословия, сделался профессором богословского факультета в г. Виттенберге в Саксонии. В 1510 г. ему удалось по делам своего ордена побывать в Риме. Зрелище морального разложения, царившего в папской столице, произвело на него, как и на многих других немецких паломников того времени, чрезвычайно тягостное впечатление. Еще раньше его мучили религиозные сомнения. Поводом для его первого публичного выступления послужили злоупотребления продавца папских "индульгенций" монаха Тецеля, рекламировавшего в грубой форме свой "товар" как верное средство для "спасения" души. Лютер выступил с проповедью, осуждавшей продажу индульгенций, а в 1517 г. прибил на дверях виттенбергской церкви свои 95 тезисов, направленных против злоупотреблений католической церкви. Ряд публичных диспутов, вызванных этими тезисами, заставил Лютера углубить свое учение. Сущность его заключалась в противопоставлении личной веры, индивидуального религиозного чувства формально понимаемым "добрым делам" (т. е. выполнению церковных обрядов) и "священного писания", свободно толкуемого человеческим разумом,- авторитету церковного "предания" (т. е. позднейших догматов и установлений католической церкви). На основе этих индивидуалистических религиозных принципов, характерных для буржуазной идеологии нового типа, Лютер в дальнейшем пришел к отрицанию папской власти, духовной иерархии, монашества и т. д. как учреждений, извративших дух первоначального христианства. В 1520 г. он публично сжег папскую буллу, осуждавшую его учение как еретическое, и напечатал на немецком языке обращение "К христианскому дворянству немецкой нации", призывая императора и князей освободить Германию от папской власти и произвести общую реформу церкви. Вызванный императором на сейм в Вормс (1521), он отказался отречься от своих "заблуждений" и был осужден как еретик; но саксонский курфюрст Фридрих, глава княжеской оппозиции против императора, предоставил опальному защиту и убежище в замке Вартбург в Тюрингии, где Лютер занялся переводом библии на немецкий язык с намерением сделать "священное писание" доступным народным массам.