Відродження (Ренесанс) як доба в європейській літературі

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 23 Ноября 2017 в 22:01, лекция

Описание работы

Доба Відродження, або Ренесанс, — одна з найвизначніших епох в історії людської цивілізації. У галузі мистецтва та літератури вона виплекала таких видатних митців, як Данте Аліг’єрі, Франсуа Рабле, Мігель Сервантес, Вільям Шекспір, Леонардо да Вінчі, Тіціан, Мікеланджело, Рафаель, Альбрехт Дюрер та ін. їхні неперевершені твори й досі зберігають своє всесвітнє значення.

Файлы: 1 файл

ZARUBIZhNA_ZALIK.docx

— 345.47 Кб (Скачать файл)
      1. Відродження (Ренесанс) як доба в європейській літературі

 

 

 

Доба Відродження, або Ренесанс, — одна з найвизначніших епох в історії людської цивілізації. У галузі мистецтва та літератури вона виплекала таких видатних митців, як Данте Аліг’єрі, Франсуа Рабле, Мігель Сервантес, Вільям Шекспір, Леонардо да Вінчі, Тіціан, Мікеланджело, Рафаель, Альбрехт Дюрер та ін. їхні неперевершені твори й досі зберігають своє всесвітнє значення.

 

Хронологічно європейське Відродження як єдиний культурний рух розгорнулося в межах XIV — початку XVII ст. й охопило Італію, Іспанію, Францію, Німеччину, Англію, Угорщину, Польщу, Чехію тощо. Звичайно, у кожній країні цей тип культури мав свої особливості, пов’язані з місцевими традиціями, етнічними характеристиками, впливом інших національних культур.

 

Відродження виникло на ґрунті досягнень середньовічної цивілізації, зокрема, періоду Пізнього Середньовіччя, коли феодальне суспільство досягло високого розвитку і зазнало значних змін. У XIV-XV ст. відбувалося швидке піднесення економіки та культури міст, з’явилися нові технічні винаходи, розвинулося кораблебудування, мореплавство й торгівля, були зроблені Великі географічні відкриття. На цей період припадає початок книгодрукування. У сфері культури посилюється боротьба за звільнення філософської думки від тиску церкви, з’являються нові знання й розумові течії, які не вкладалися в рамки середньовічної філософсько-богословської системи уявлень. Усі ці явища вели до прогресивного перевороту, яким і стало Відродження. Це був потужний культурний рух, у ході якого відбулося подолання духовної диктатури церкви, виникла нова культура, звернена до земних справ і прагнень людей, а також нова система національних літератур, нова філософія і наука, небувалого розквіту досягло мистецтво.

 

Другим чинником, який відіграв величезну роль у становленні й розвитку культури Відродження, була Античність. Культурні діячі цієї доби зуміли відродити античну спадщину (звідси пішла і назва доби) й надати їй великого практичного значення. Відродження античності стало метою і суттю нової культури. Античність сприймалася як найвищий авторитет, ідеал людської культури, у світлі якого оцінювалася сучасність. Найсильніше античність вплинула на освіту, філологію, образотворчі мистецтва й літературу.

 

 

Античність позначилася на формуванні провідної ідейно-філософської течії доби Відродження — ренесансного гуманізму1. Його сутність можна визначити як прояв пристрасного інтересу до земного життя. Гуманісти спиралися на античні авторитети і головною своєю справою вважали відродження й поширення античних знань. Вони опановували грецьку та латинську мови, відшукували, збирали й коментували давні рукописи, вели археологічні розкопки. З часом гуманізм став вираженням нового світосприйняття, нового розуміння сутності людини і земного життя.

 

На противагу середньовічній теоцентричній системі сприйняття світу, гуманісти виробили свою, антропоцентричну. Вони не відкидали богословської думки про те, що Бог є творцем світу і людини. Але гуманісти поставили в центр світу не Бога, а людину, звеличили її, проголосили найціннішою істотою, здатною в усьому піднестися до свого Творця. Вони вірили у великі пізнавальні та творчі можливості людини, невичерпність її здібностей. Відкидаючи аскетизм, гуманісти протиставили йому нову мораль, основану на єдності плоті та духа і, згідно з цією мораллю, виборювали право людини на земні радощі й інтелектуальний розвиток, на задоволення чуттєвих і духовних запитів, на право прагнути до земної слави. Діячі ренесансного гуманізму відстоювали самоцінність людської особистості та вважали протиприродним оцінювати людину за її походженням чи багатством, расовою належністю чи релігійними переконаннями. Вони закликали цінувати людину насамперед за її особисті чесноти, освіченість і конкретні справи. їх ідеалом була духовно розкута, гармонійно розвинена людина.

 

Ренесансний гуманізм мав неабияке значення для розквіту літератури і мистецтва Відродження. Він став ідеологічною основою провідного художнього напряму нового часу. Головним змістом мистецтва стає людина, її земне життя, боротьба за щастя.

 

У розвитку культури Відродження розрізняють такі етапи: Раннє Відродження (основними представниками цього періоду є італійці Франческо Петрарка і Джованні Боккаччо та ін.), Високе Відродження (Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонаротті, Рафаель Санті (Італія), Франсуа Рабле і П’єр Ронсар (Франція), Еразм Роттердамський (Нідерланди), Ян Кохановський (Польща) та ін.) та Пізнє Відродження, коли виявляється криза гуманізму (Вільям Шекспір (Англія), Мігель де Сервантес (Іспанія) та ін.).

 

Незважаючи на лаконічність і сконцентрованість зображуваного, письменники та художники досягають широкого охоплення дійсності й уміють правдиво відобразити істотні риси свого часу. При цьому вони шукають найефективніші засоби для належного відтворення всього багатства та розмаїття форм прояву реального світу. У цю епоху долається середньовічна замкненість, коли люди були обмежені рамками свого маєтку або міста і мали доволі непевне уявлення про зовнішній світ. Долається і релігійний погляд на людину як на гріховну істоту, безпорадного пішака в руках Бога. Таким чином, відбувається наче відкриття і світу, і людини. Мистецтво Відродження вражає глобальністю образів. У цій глобальності й проявляється радість відкриття: світ широкий, і дивом є сама людина.

 

 

Поетів, художників, композиторів надихала не лише антична, а й старозавітна давнина. Біблійним сюжетам присвячені полотна Рембрандта ван Рейна («Жертва Авраама»), Джорджоне («Юдіф»), Альбрехта Дюрера («Адам і Єва», «Мадонна», «Чотири апостоли» тощо), скульптури Мікеланджело, фрески Леонардо да Вінчі та ін.

 

Розвиток ренесансної літератури ґрунтувався на широкому використанні традицій не лише стародавньої, античної та середньовічної літератур, а й народнопоетичної творчості. Але все це переосмислювалося в дусі гуманістичного світогляду і слугувало створенню літератури нового типу, визначальною рисою якої є пристрасний інтерес до реального світу.

 

Мистецтво Відродження — це новий крок у розвитку реалізму у світовій літературі. Цей реалізм іноді називають ідеалізуючим. Прагнення до ідеалізації образу помітне й у мадоннах Рафаеля, й у комедіях Шекспіра, й у поезії Петрарки. Але в цій ідеалізації поет і художник не втрачають життєвої основи. Вони прагнуть у реальній людині побачити красу і шляхетність. І це не стільки зовнішня краса, скільки прояв високого стану душі.

 

Прагнення до ідеального аж ніяк не послаблює пафосу утвердження всього земного, плотського. Саме в боротьбі проти церковного аскетизму мистецтво Відродження уславлює радощі життя. Якщо церква вважала людське тіло гріховною «посудиною диявола», то митці Відродження зображують оголене людське тіло, у мармурі та барвах складаючи гімн його красі.

 

Гуманістична література, як і гуманізм загалом, у процесі розвитку зазнала чимало змін, зумовлених суспільними процесами. Вона пройшла етапи становлення, розквіту і занепаду, врешті-решт поступившись місцем новим культурним явищам. На ранньому етапі вона була пройнята оптимізмом, вірою в можливість втілення гуманістичних ідеалів у найближчому майбутньому. Наприкінці епохи, коли посилився наступ феодально-церковної реакції та виразніше виявилися суперечностей антигуманістичний характер того суспільства, яке йшло на зміну феодальному, розпочалася криза гуманізму, колишній оптимізм і життєрадісність заступило трагічне світосприйняття. Але при всьому трагізмі становища і герої творів письменників-гуманістів, і їхні творці відстоювали гуманістичні ідеали й заповідали їх наступним поколінням.

 

Світоглядні засади Ренесансу

 

Гуманізм в Італійській культурі доби Відродження. Поширення гуманістичних ідей в країнах Північної Європи

 

 

Ідейною основою ренесансної культури був гуманізм, світсько-раціоналістичний за своєю головною спрямованістю, світогляд. Він лише частково відображав інтереси і настрої соціальної верхівки, будучи світоглядом демократичним, бо звільнював свідомість людини від класових, церковно-схоластичних кайданів, сприяв активному життю.

 

Гуманізм варто розглядати як головний ідейний зміст культури Відродження. Об’єднують культуру різних європейських народів саме ідеї гуманізму. Еволюція всередині самого Відродження пов’язана з тим, що принципи та ідеї, висунуті ранніми гуманістами, розвиваються, перевіряються і доповнюються в зріле Відродження та спростовуються в пізній період, який характеризується появою трагічного світовідчуття та скептицизму.

 

Гуманістичний світогляд став одним із найбільш прогресивних завоювань епохи Відродження, що спричинив сильний вплив на весь наступний розвиток європейської культури.

 

Гуманізм в Італійській культурі доби Відродження

 

У XIV-XV ст. в Італії, незважаючи на її політичну роздробленість, відбувалися глибокі поступові реформи. Політичні негаразди, накопичення багатств в цьому центрі світової торгівлі та, зрештою, багата історія Італії сприяли Ренесансу — відродженню традицій древніх цивілізацій Греції і Риму. Ріст добробуту супроводжувався формуванням суспільства, урбаністичного, світського та індивідуального.

 

Міста відродилися завдяки значному підйому торгівлі й промисловості. Распрі між імператорами та папами дозволили містам звільнитися від зовнішнього контролю. Феодальній знаті доводилось відмовлятися від звичного способу життя та брати участь в інтелектуальній та духовній діяльності. Термін «Відродження» вказує на зв’язок нової культури з античністю. В результаті знайомства зі Сходом, зокрема з Візантією, в епоху хрестових походів та під час наступних регулярних відносин з Левантом італійці ознайомились з древніми гуманістичними рукописами, різними пам’ятками античного образотворчого мистецтва та архітектури.

 

Всі ці древності почали частково перевозитися в Італію, де вони колекціонувались та вивчались. Проте і в самій Італії було немало античних римських пам’ятників, котрі також стали детально досліджуватися представниками міської інтелігенції. В італійському суспільстві прокинувся інтерес до класичних древніх мов, філософії, історії та літератури. Особливо велику роль у цьому русі відіграло місто Флоренція. Використовуючи античну ідеологію, нова буржуазія не просто пасивно засвоювала, а інтерпретувала вчення, формуючи свій власний світогляд, протилежний пануючому світогляду феодального ладу.

 

Друга назва нової італійської культури — гуманізм яскраво свідчить про це. “Я створив тебе не небесною істотою, проте не лише земною, не смертною, однак і не безсмертною, щоб ти, сам себе зробив творцем і сам остаточно скував свій образ. Тобі надано можливість пасти до рівня тварини, проте також і можливість піднятися до рівня богоподібної істоти – виключно завдяки твоїй внутрішній волі…” – так говорить Бог Адаму в трактаті італійського гуманіста Піко делла Мірандола “Про достоїнство людини”.

 

В цих словах передано духовну ідею епохи Відродження, виражено зміну в свідомості людей. Мистецтво древності заспівало гімн Людині — представнику переможного, розумного та красивого роду. Тільки Відродження створило нетлінні образи вольової, інтелектуальної людини — творця своєї долі, творця самого себе. Волелюбна Італія — колиска культури Ренесансу та ідей гуманізму, які серйозно вплинули на розвиток мистецтва.

 

Знаменною подією ХIV ст. в Італії була поява studia humanitatis, що в перекладі означає "гуманітарні знання" (з лат. humanus - людяний). Так починаючи з XIV ст. називали комплекс навчальних дисциплін: граматика, риторика, поезія, історія, етика. Викладачів цих дисциплін стали називати гуманістами. Відродження, звичайно, було пов’язано із заняттями саме з цих дисциплін.

 

Їх вивчення здавна будувалося на знайомстві з античними авторами. Проте гуманісти Відродження побачили в «гуманітарних студіях» не просто деякі навчальні предмети, а головне — засіб розвитку та піднесення культури. Коли інші дисципліни покликані формувати практичні навички оволодіння окремим фахом, то гуманітарні науки мають виховувати та розвивати людське в людині. Звідси і походить поняття "гуманізм", яке уособлює собою погляди та ідеї, що пропагують повагу до прав і свобод людини, наголошують на її достоїнствах та індивідуальності. Сам термін "гуманізм" неоднозначний. Запровадили його "нові люди" епохи Відродження, перетлумачивши по-своєму античного філософа та оратора Цицерона.

 

У них це значило ревносне вивчення того, що складає цілісність людського духу, бо "humanitas" у Цицерона — це повнота та неподільність розмаїтої природи людини. Гуманізм зароджується на основі грецької та римської літератури. У роботах гуманістів ми зустрічаємо численні звернення до філософії Сократа, Платона, Арістотеля, Эпікура, Цицерона, Сенеки та інших філософів; до творчості поетів Вергілія, Овідія, Апулея, однак і до релігійних ідей Августіна Аврелія, Фоми Аквінського та інших. Значною рисою studia humanitis є відродження античного діалогу, тобто діалектики, мистецтва роздумів, як улюбленого жанру гуманістів.

 

В гуманізмі Італії виділяють два напрямки: один з них тяжіє за смислом до громадянської тематики (влада - правитель - громадянин - людина), тому він умовно названий громадянський; інший бере за основу людину, як цінність саму по собі, і тому зветься загальнолюдським гуманізмом. Більшість гуманістів так чи інакше були пов’язані з Флоренцією, з містом-комуною, де правили жорстокі тирани. Їхні думки та дії були предметом уваги всіх городян.

 

Тому творчі роботи та виступи гуманістів отримали широку популярність на цій території. Також у цей час спостерігалося надзвичайно енергійне пропагування ідеалів краси, краси тіла, чуттєвої краси. Безумовно, це було новим для суспільства, принесеним епохою Італійського гуманізму (Джованні Піко, Лоренцо Вала). Приміром, філософ-гуманіст Вала, підтримуючи ідеї древньогрецького філософа Епікура, стверджував, що насолода — єдине благо для людини. Насолода — це відсутність страждання. "Поняття високої моральності, — вважає Лоренцо Вала, - є пустим, безглуздим та надто небезпечним, і немає нічого приємнішого, нічого кращого від насолоди".

Информация о работе Відродження (Ренесанс) як доба в європейській літературі