Мистецтво в структурі європейської культури

                                          9. Мистецтво в структурі європейської культури

    У становленні й розвитку європейської культури особлива роль належала мистецтву, яке від часів античності пройшло складний і часом суперечливий шлях. Як у будь-яке інше соціальне явище, мистецтво має свою історію, динаміку становлення видової й жанрової специфіки, поглиблення художнього мислення.

      Та  модель історії мистецтва, яка  склалася в європейській науці  у XVIII ст., починала аналіз художньої діяльності людини від античності. Ця традиція зберігається й у пізніші періоди, адже античність пов’язана з численними культурно-етнічними, стилістичними формами мистецтва, які творчо впливали на подальші художні пошуки. Водночас кожний наступний історичний етап у розвитку мистецтва фіксував принципово нові надбання, демонструючи реальність руху: традиція – спадковість – новаторство.

     Мистецтво  європейського культурного регіону започатковано в добу Середньовіччя,яка в широкому плані вбирає в себе візантійське,давньоруське мистецтво,а в більш вузькому-мистецтво Західної Європи V-XVI ст. Однією з важливих ознак мистецтва Середньовіччя є становлення активного, дієвого зв’язку естетичної теорії з художньою практикою. Біля джерел середньовічної естетики стоїть складна,суперечлива постать Аврелія Августина (354-430рр.),естетична концепція якого склалася на ґрунті містичних ідей неоплатонізму й раннього християнства. Важливе місце в теорії Августина належить концепції краси-ієрархічного руху від матеріального через духовне до абсолюту. Августин обґрунтовує значення таких понять,як спів-розмірність,симетрія,гармонія,спираючись на які формується твір мистецтва.

     На  розвиток середньовічного мистецтва  вплинув і ранньохристиянський теоретик Іоанн Скот Еріугена (810-877рр.),котрий розробляв ідею втілення божественної краси в «зримих образах» -у єдності,цілісності,формі. Еріуген підходив до думки про можливість існування «внутрішньої» (духовної,змістової) краси-прекрасного,яке вище й важливіше за зовнішню досконалість (людини,предмета,мистецького твору).

     Значний  інтерес до естетики як теоретичного  «наставника» мистецтва виявляють  XII-XIII ст.,які представлені працями Бернара Клервоського (1090-1153рр.) та Гуго Сен-Вікторського (1096-1141рр.). На їхню думку,мистецтво компенсує те,чого людині не може дати природа. Звідси виводилася теоретиками пізнього Середньовіччя класифікація мистецтв на  «вільні» й «механічні». До останніх належали ті види ,в яких домінувала розважальна функція,задовольняючи «спрощені» потреби. До «механічних» Гуго Сен-Вікторський відніс і театр,не збагнувши величезних емоційних і виховних можливостей цього виду мистецтва. Значний теоретичний доробок містили концепції схоластів XIIIст. -Альберта Великого,Ульріха Страсбурзького,Фоми Аквінського.

     У XIIIст. завдяки праці Вітело «Перспектива» європейці знайомляться з ідеями арабського філософа Альхазена (965-1039рр.),який розробляв проблему специфіки зорового сприйняття мистецтва,геометричних основ перспективи,оптики. Філософсько-естетична спадщина Вітело-Альхазена сприяє розширенню мистецтвознавчих уявлень не лише Середньовіччя,а  й Відродження.

     Серед  найважливіших осередків середньовічної  художньої культури Європи було  мистецтво Візантії. Візантія пройшла складний шлях історичного розвитку,котрий позначився на долі й специфіці її мистецтва. На території Візантії збереглися міста,високорозвинені ремесла,активні торговельні зв’язки з іншими країнами. Візантія виконує функцію спадкоємці античної культури  й  творчо трансформує певні її елементи в культуру феодального суспільства. Взаємозв’язок Візантії з такими країнами,як Грузія та Вірменія,а також постійні творчі контакти зі слов’янськими культурами,які прийняли візантійську модель християнства,збагачували художню культуру Візантії.

     У процесі  формування середньовічного світогляду  принципово змінювалися художнє мислення,система художніх образів. Для архітектури Візантії характерне створення церков двох типів: базиліки й центричної купольної споруди. Витягнутої форми,розчленована рядами колон на нефи,базиліка була розрахована на велику кількість віруючих.

     Важливим  етапом розвитку візантійського  мистецтва був період від середини IX до середини XI ст. Дедалі активніше мистецтво підкоряється канонові - системі чітких норм і правил.

     У подальшій  історії західноєвропейської середньовічної  культури виділяються два етапи: романський - XI-XIIст. і готичний - XIII-XIVст. Романський стиль повноцінно виявив себе передусім в архітектурі. Будови цього стилю різноманітні за типами,за декором. Найбільша увага приділялася спорудженню храмів,монастирів,замків.

     Слід  відмітити важливу роль орнаментального  мистецтва,яке в романському стилі  вражає багатством і різноманітністю  мотивів. В орнаменті своєрідно спліталися традиції античності,Візантії,Ірану й навіть Далекого Сходу.

     Щодо  мистецтва готичного стилю,то  передусім привертає увагу пошук  синтезу між архітектурою,живописом  і скульптурою. Майстри готики широко зверталися до образів народної фантазії. Водночас в їхньому мистецтві сильніше,ніж у романському,відбився вплив більш раціонального сприймання світу,прогресивних тенденцій ідеології того часу.

     Культурне  життя зрілого феодального суспільства  було досить насиченим і різноплановим. Важливу роль відігравала рицарська культура,яка об’єднувала складний комплекс звичаїв,ритуалів,вимагала дотримання певних манер,наслідування конкретного морально-естетичного ідеалу-служіння Прекрасній Дамі. Культ кохання породжує творчість трубадурів і менестрелів - співців кохання,які жертовно присвячують не лише свої твори,а і саме життя служінню Дамі.

     Своєрідну  спонукальну функцію щодо розвитку портретного живопису мала творча спадщина Доменіко Венеціано,зокрема створений у сер.XVст. «Жіночій портрет.»Учень Венеціно - видатний італійський майстер П’єро делла Франческа (бл.1416-1492рр.),якого сучасники охрестили «монархом живопису»,плідно розвинув здобутки свого вчителя,а саме: необхідність спиратися в процесі створення портрета на раціональне пізнання,яке зумовлює перспективу,довершену пропорційність,гармонію змісту й форми.

     Видатною  постаттю флорентської школи  живопису другої половини XV-поч.XVIст. був Сандро Боттічеллі (1444-1510рр.). Його творчість сприймають як наслідування кращих традицій минулого,та як відкриття нових мистецьких обріїв. Його роботи відрізняються витонченістю,ліризмом,багатством та своєрідністю колористичного вирішення. Характерною рисою мистецтва Відродження став розквіт реалістичного живопису,який спирався на ідею зв’язку людини й природи. Захоплення наукою сприяло вивченню анатомії людини,побудові нових ракурсів зображення людського обличчя.

     Принципово  важливим для розвитку європейського  мистецтва було XVIIст. Тут чіткіше вирізнилися види мистецтва,конкретне значення кожного з них – літератури, живопису, музики ,театру,архітектури.

     Італія,Франція,Іспанія,Голландія - ці країни мали глибокі художні традиції і з митцями цих країн пов’язані найвидатніші досягнення західноєвропейського мистецтва. У цей час становляться три художні методи - бароко,класицизм,реалізм.

     Нові  рівні естетично-художньої виразності  опановує музика XVIIIст. В останній чверті XVIIIст. формується мистецтво романтизму,в якому відбиваються політичні та економічні зрушення к.XVIII – поч.XIXст. Романтизму властивий трагічний пафос.

     Прогресивна  художня культура XIXст. стала новим всесвітньо-історичним шаблем у розвитку реалізму в широкому розумінні. Демократичні тенденції в мистецтві XIX ст. пов’язані з розкриттям історичної ролі народних мас,з утвердженням етичних і естетичних цінностей народно-демократичної культури кожної конкретної нації. Поява найяскравіших зразків європейської художньої культури XIXст. зумовлена активною участю митців - Байрона,Петефі,Гайне у революційних або національно-визвольних процесах.

     У XIXст. архітектура опинилася в кризовому становищі. Це загальмувало розвиток монументальної скульптури і живопису. Особливого значення набувають станкова картина,скульптура. Характерна риса XIXст. - це громадянський пафос,глибокий інтерес до місця людини в житті,зв’язок творчості митців із суспільно - політичною боротьбою своїх сучасників. Неоцінне значення в культурі к.XIXст. має «Заповіт» Огюста Родена - звернення митця до молоді.

     Загальновизнаною  в історії європейського живопису  є постать французького маляра  Жака-Луї Давіда (1748-1825рр.). XIXст. минає під знаком критичного реалізму,в основі якого лежало конкретно-історичне зображення людських характерів. 

                          9. Репресії царизму проти української культури ( к. XVIII – поч. XX ст.)

     Розвиток  духовного життя українського народу у XVIII ст. відбувався в різних регіонах по-різному. До кінця другої третини XVIII ст., тобто до ліквідації Гетьманщини, духовне життя Лівобережжя розвивалося в більш сприятливих умовах. Продовжуючи національно-державні традиції Київської Русі, Галицької держави, Київського князівства Гетьманська держава забезпечувала частині українського народу досить широкі можливості будувати своє життя і культуру за власними уподобаннями. Українське козацтво оберігало українську народність від культурно-національної асиміляції сусідніми народами: близьким за культурою польським, єдиним за релігією – російським.

     З України  до Росії відтягувалося багато  інтелігенції, вихованців Києво-Могилянської  академії, визначних діячів церкви. Вся система релігійних організацій продовжувала бути фундаментом духовного життя українського народу. Православна церква, підпорядкована російському царизму, поступово ставала знаряддям русифікації українців. Царизм порушував всі свої обіцянки збереження традицій та автономії, обмежуючи українську церкву. В к. XVIIIст. керівництво української церкви перейшло до деспотичних російських царів, світських людей. За вказівками російських імператорів були ліквідовані всі особливості української церкви ( у звичаях проведення служби, у святах) – вона була уніфікована з російською. Майже всі українські богослужбові книги винищувалися. Вводилася заборона на українські переклади святого письма, будівництво церков в українському стилі. На церковні посади призначали росіян. Царизм погіршив і матеріальне становище української церкви. Значна частина монастирів була закрита. Ця реформа негативно позначилася на шкільній справі та друкарстві. Українська культура мала від попередніх часів значну духовну спадщину,традиції. Під впливом Києво-Могилянської академії були відкриті колегіуми у Чернігові, Харкові, Переяславі. У Західній Україні був заснований Львівський університет. У Львові, Дрогобичі, Бродах деякий час ще існували братські школи, але в сер.XVIIIст. вони занепадають. Далі з’являються гімназії в Крем’янці, семінарія в Мукачевому. Майже в усіх містах і селах Лівобережної України та Слобожанщини діяли початкові школи. Однак царизм і кріпосництво розгортають наступ на українську культуру. Народна освіта занепадає, придушена російським царизмом.

     Духовним  центром всієї України був Київ з його Могилянською академією. Академія була осередком освіти та культури, громадської думки України. Вона підготувала цілу плеяду вчених,письменників, педагогів, які головну мету своєї діяльності вбачали в просвіті народу. Залишаючись вірною кращим традиціям, академія приймала молодь різних країн. ЇЇ вихованці відкривали школи, засновували бібліотеки, сприяли розвитку науки, літератури, мистецтва не лише в Україні, а й Росії, Білорусії, Сербії. Навчання в академії ґрунтувалося на ідеях гуманізму і просвітництва. В академії вивчалися українська книжна, старослов’янська, грецька, латинська та польська мови, арифметика, нотний спів. Українською мовою пишуться літописи, ведеться офіційне листування. Посилюється вплив німецької та французької мов. Багатомовність, філологічні знання – були ознакою кожної культурної людини України. В академії традиційно поважалася та розвивалася поезія. Вихованці академії створювали навколо себе осередки й гуртки: Г.Сковорода – у Харкові та Полтаві; І.Максимович – у Чернігові; С.Яворський – у Москві. Академія була основною школою філософських знань. Визначне місце у розвитку філософської думки належить Г.Сковороді ( 1722-1794). Він створив багато віршів, пісень,драм, комедій, філософських творів. В центрі його теорій та ідей – людина. Особливо він звеличує трудівника людину. Поет пропагував високу мораль, щирість, непідкупність. Таврував світських і духовних експлуататорів, користолюбців, кар’єристів, пройдисвітів, що були винуватцями народних страждань, війн та гноблення.

     Зусиллями  учених прискорюється процес нагромадження історичних знань і розвиток історичної думки. Зростає інтерес до наук, що мають практичне застосування. У Києво-Могилянській академії студенти отримували знання з медицини. Багато вихованців стали медиками, заснували лікувальні заклади в Україні, Росії та Білорусії. У 1787р. в Єлисаветграді (нині Кіровоград) була відкрита перша в Україні медична школа.

     У ці  часи українська художня література  переживала значні перетворення: на зміну поетичним і прозовим  творам приходить світська література  з сюжетами, взяти із реального  життя. Літератори черпали ідеї, образи, поетику. Зникають жанри  середньовічної літератури –  житія, полемічна література, церковна  поезія, шкільна драма. З’являються  віршовані твори на історичні  й побутові теми. Визначним поетом  був К.Зиновіїв, який уклав збірку, до якої ввійшло 370 віршів, 1600 приказок. Визначним був діалогічний твір  «Розмова Великоросії з Малоросією»,  в якому розкриваються найважливіші  події з історії України та  її взаємини з Росією (автор  – Семен Дідович). Продовжує розвиватися  народна творчість. В історичних  піснях, баладах, легендах розповідається  про героїчну боротьбу українського  народу проти іноземних загарбників та місцевих гнобителів. У народних піснях відбивалося тяжке життя народу, особливо за часів кріпацтва, ненависть до царів, панів, воля до боротьби за національне та соціальне визволення.