Парадокс як стилістичний засіб у літературі

«Парадокс — це завжди проблема спостерігача.»

Н. Луман

Парадокс як стилістичний засіб є дуже різноманітним, який в основному реалізується за допомогою  оксиморону та антитези, а також  взаємодії цих двох засобів із градацією та каламбуром. Російська  дослідниця О. М. Яшина виділила наступні функціональні види парадоксу –  філософський, характерологічний, історичний, сюжетний, іронічний. Наша робота присвячена визначенню стилістичних особливостей та прагматичного ефекту саме лінгвістичного парадоксу у поезії Анхеля де Сааведра «La niña descoloría» .

Парадокс можна охарактеризувати як стилістичний засіб, фігуру думки, що реалізується у таких мовних засобах, як фігури протилежності, передусім, оксиморон та антитеза. Парадоксальність властива багатьом творам мистецтва різноманітних жанрів. Через свою незвичайність парадоксальні вислови, назви, зміст творів привертають увагу. Це використовується в розмовному жанрі, в театральному і цирковому мистецтві, особливо ілюзіоністами, в живописові і фольклорі. Хороші оратори використовують цей прийом в своїх виступах для підтримання уваги слухачів.

Повертаючись до аналізу  поезії, то перший парадокс, який одразу збиває з пантелику, це назва твору «La niña descoloría» («Зів'яла дівчинка») . Автор передав нам цей поєднання непоєднуваного за допомогою стилістичного засобу під назвою оксиморон. Особливість оксиморона полягає у сполученні різко контрастних, протилежних за значенням слів, внаслідок чого утворюється нова смислова якість, несподіваний експресивний ефект. За логікою понять які формують назву, такого не може бути, адже по-перше в'янути притаманно квітам, а люди старіють. Хоча нині часто використовують це слово у переносному значенні, коли хочуть сказати про людину у поважному віці або про особу, яка вбита горем, не радіє життю і відчуває себе «використаною і викинутою», як непотріб. Але одразу ми стикаємося з нашим парадоксальним по-друге – «La niña», що означає «дівчинка-дитина». Зважаючи на вищенаведену характеристику терміну «зів'яла» ми аж ніяк не можемо приписати його дитині. Діти – надзвичайно безтурботні та життєрадісні створіння. Ними ніхто не «користується» і не «викидає», а використовують та маніпулюють саме вони тими людьми, які їх люблять і захищають від жорстокого реального світу.

Цікаво, що насправді оксиморон не є вже таким безглуздим поєднанням непоєднуваного, що дає лише повне заперечення - бо він справді може започатковувати нові поняття. Як наприклад, автор вибрав дуже цікаве дієслово за своєю словоформою - «descoloría». Якщо розкласти його на морфеми, то ми отримаємо їх дві: des-, -color-. Перша означає втрату чогось або його позбавлення, інша має значення «колір». Виходячи з цього ми можемо перекласти назву «Позбавлена кольору дівчинка-дитина». А «позбавлена кольору» може трактуватися як «бліда», а «бліда» значить «хвора». Тому виходячи з такого логічного ряду, мова піде про дівчинку, яка нездужає. Ось таке нове поняття у нас вийшло із сааведрівського оксиморону.

Почнемо характеризувати  сам твір. Перші строки одразу парадоксальні:

«Pálida está de amores

mi dulce niña:»  (Бліда  від кохань моя солодка дівчинка)

Із першого ж слова  випливає правдивість нашого детального дослідження заголовку: блідолицість доказує хворобливий стан. Але  одразу ж ми знову стикаємося з  парадоксом у формі оксиморону: Бліда від кохань. Аналізуючи цю фразу, ми одразу думаємо і розуміємо, що причиною недуги є кохання. Так дійсно може бути у випадку не щасливого або не взаємного кохання. Зазвичай саме дівчата страждають розриви з коханим. Та ці страждання проявлять свою сутність лише у випадках справжнього кохання, яке, як стверджують в народі, буває лише раз і на все життя. А ми бачимо що автор нам говорить про те, що у героїні було кілька таких кохань (бо слово «кохання» вжито у формі множини). Та все ж таки він знову вживає слово «дівчинка-дитина». І тут виникає запитання: як може дитина страждати від декількох кохань???

Але якщо розглядати кохання  з іншого боку: коли хтось знаходиться  у стані закоханості, або дійсно відчуває, що його щиро і всім серцем кохають, то він ніколи не буде блідим чи хворим. Як говорить народна мудрість «Кохання окриляє». Дійсно, у закоханих  горять очі, хороший настрій і  помітний рум'янець на щоках. А наш  автор стверджує про зовсім зворотню ситуацію. Знову поєднав непоєднуване.

Наступні рядки також  дуже цікавого формулювання:

«¡nunca vuelven las rosasa sus mejillas!» (Ніколи не повернуться троянди на її щоки)

Очевидно, трояндами автор  називає рум'янець на щоках і  дуже впевнено та твердо заявляє, що не буде його більше на щоках бідолашної дівчинки, хоча вона ще маленька та за словами автора вже мала кілька невдалих стосунків і страждає від цього.

«Nunca de amapolas (ніколи ромашками

o adelfas ceñida         чи олеандрами оперезана

mostró Citerea           показала Сітереа (місто)   

su frente divina.        своє чудесне чоло

Téjenle guirnaldas    обв'язують гірляндами

de jazmín a sus ninfas, жасмину  її німби        

y tiernas violas            і солодкі акорди

Cupido le brinda.»    Купідон їй пропонує.

В цьому куплеті ми спостерігаємо яскравий приклад персоніфікації. Автор оживив місто Сітереа і приписав йому людські почуття і насамперед це кохання та страждання. Також він описує його як людину, яка підперезана поясом та має чоло. Також ми розуміємо що ця жінка-місто полонила самого Купідона, і він пропонує їй свою солодку гру. З цього шанобливого та люблячого ставлення випливає величезна любов автора до цього міста. Він закоханй у нього як у справжню жінку, якою милується.

Прочитавши вірш ми стикаємося з ефектом несподіванки: в заголовку  ми розуміємо, що йтиме мова про не щасливе кохання та бліду зів'ялу  дівчину, а натомість ми дізнаємося про прекрасне різнобарвне місто, яке просто буяє від квітів та кольорів: тут є і ромашки, і кущі олеандру, і жасмин; сонце світить там  навкруги і кожен куточок наповнений ароматами.

Хочеться додати і про  загальну будову вірша. Вона також парадоксальна зміною настрою від куплета до куплета. Перші чотири рядки навіюють сум. Адже розповідають про хворобу і безповоротність одужання, ознакою якого автор називає рум'янець на щоках. Наступний куплет різко змінює картину і в ньому не можна знайти ні одного слова, яке б натякнуло на смуток чи розчарування. Тут ми дізнаємося про квітучу картину прекрасного міста наповненого ароматами квітів. В третьому куплеті знову різка зміна ситуації, тому що повторюється перший «зневірений» куплет. З наступними рядками настрій змінюється точно за такою ж схемою.

Такі різкі перепади поглядів, настрою та самопочуття властиві лише дівчатам, що є ще одним маленьким  підтвердженням персоніфікації улюбленого міста автора. Він оживив його, але кохання було переважно нещасним, бо початок і кінець поетичного захоплення трагічний. Конструкція вірша схожа на пісню, тому можна припустити, що це ода нещасному коханню.