Державне управління економікою

  Отже, держава в інтересах суспільства  визначає й забезпечує правові основи всіх економічних перетворень, захищає  економічні інтереси виробників і споживачів, регулює грошовий обіг, формує й  розвиває економічно і соціально  вигідні сфери. Вона створює й  гарантує рівні умови господарюванню, встановлює правила поведінки суб’єктів  економічних відносин і забезпечує їх стабільність.

  Однак здійснення такого регулювання неможливе  без використання примусових заходів, за допомогою яких обмежуються і  припиняються небажані із соціально-економічного погляду форми господарювання, установлюються бар’єри на шляху монополізму, криміналізації, деформації економіки.

  Отже, управління економікою містить у  собі елементи соціально-економічного аналізу й розрахунку, організаційно-технічні дії та інженерну практику, правове  регулювання й різноманітні організаційно-правові  форми, а також комплекс методів  впливу на керовані об’єкти.

  Усі названі чинники обумовлюють  особливості визначального впливу та структуру механізму управління економікою. Цей механізм складається, по-перше, із системи організаційно-правових структур, по-друге, із системи організаційно-правових методів і форм державно-управлінського впливу на відносини в даній сфері.

  Організаційно-правові  структури — це суб’єкти державного управління економікою. Організаційно-правові методи й форми — це ті засоби і прийоми, що їх використовують суб’єкти управління для реалізації своїх повноважень, тобто методи й форми їхньої управлінської діяльності. 
 

Економіка як об’єкт адміністративно-правового регулювання

  Економіка — складна поліструктурна система, яка функціонує з метою задоволення матеріальних потреб суспільства. Основними складовими цієї системи є галузі, підгалузі та їхні комплекси.

  Найбільшими складовими економічної системи  України є: промисловість; енергетичний комплекс; агропромисловий комплекс; будівельний комплекс; транспорт і дорожнє господарство; зв'язок; торговельні комплекс; житлове господарство; побутове обслуговування населення сфера використання й охорони природних ресурсів.

  Усі перелічені галузі й комплекси перебувають  у тісній взаємодії та пройняті багатьма інтегративними зв'язками. Кожна з  них складається з кількох  підгалузей. Підгалузі відрізняються, з одного боку, значною самостійністю, а з другого, — взаємозалежністю й інтегрованістю з економічною системою в цілому.

  Так, промисловість чітко поділяється на машинобудівну, хімічну, металургійну тощо. Транспорт — на залізничний, повітряний, водний, автомобільний, трубопровідний. Зв'язок — на поштовий, телефонний, радіозв'язок. Будівельний комплекс — на промислове будівництво, цивільне будівництво, дорожнє будівництво.

  У кожній з цих галузей і підгалузей є специфічні матеріальні умови  виробництва, технологічні процеси, структура  і чисельність підприємств, інженерно-технічний  та управлінський персонал тощо. Всі  ці чинники визначають їх місце і  призначення в економічній системі, а також особливості міжгалузевих зв'язків.

  Стан  економіки, рівень її розвитку, ефективність прямо залежать від спроможності держави управляти виробництвом і обертанням виробленого тут матеріального продукту.

  Регулювання економіки є найважливішою функцією держави за умов ринкового господарювання, а тим більше за умов переходу до нього. Саме держава встановлює правові  основи для прийняття управлінських рішень, захищає інтереси національної економіки, формує її інфраструктуру, контролює процеси грошового обігу, встановлює і розвиває економічно вигідні для суспільства і держави правовідносини.

  Практика  вже засвідчила, якщо покладатися  тільки на суто ринкові механізми  у розвитку соціально-економічної  системи, то, як це на перший погляд не парадоксально, перехід до цивілізованого суспільства з ринковою економікою стане справою віддаленого майбутнього, причому без гарантій виникнення оптимальних пропорцій як у структурі самої економіки, так і в структурах управління.

  Без державного регулювання помітно  знижується ефективність виробництва, незатребуваною виявляється фундаментальна наука, скорочується через подорожчання інфраструктура соціальної сфери, а рух до цивілізованих форм життя здійснюється стихійно, з великими витратами і значними втратами.

  Управління  цією сферою становить складний процес цілеспрямованого впливу держави на всі компоненти економічної системи з метою її вдосконалення. Його основою є своєчасне і правильне врахування об'єктивних економічних законів, характеру суспільних відносин у конкретний історичний період, розвитку продуктивних сил, ступеня інтегрованості держави у світове економічне співтовариство.

  Крім  того, на утримання та спрямування  управлінських процесів впливають  наявність кількох форм власності, особливості кооперації праці, розміщення підприємств за економічними регіонами  тощо.

  Врахувавши  все зазначене, можна визначити  пріоритетні напрями економічного розвитку, що подані в Посланні Президента України до Верховної Ради України  «Європейський вибір. Концептуальні  засади стратегії економічного та соціального  розвитку України на 2002—2011 роки». Ними є:

  а) створення передумов для набуття Україною повноправного членства в Європейському Союзі. На це мають бути спрямовані всі інституційні перетворення, політика економічних, соціальних та гуманітарних реформ.

  б) утвердження інноваційної моделі розвитку, базовим принципом якої є реалізація державної політики, спрямованої на запровадження інноваційної моделі структурної перебудови та зростання економіки, утвердження України як високотехнологічної держави.

  в) соціальна переорієнтація економічної політики, головним завданням якої є цілеспрямоване забезпечення надійних передумов реалізації прав і свобод громадян у всіх їх виявах, утвердження середнього класу — основи політичної стабільності та демократизації суспільства, значне обмеження загрозливої диференціації доходів населення та подолання бідності.

  Президент України також зазначає, що вирішення  завдань, пов'язаних із європейською інтеграцією України, утвердженням соціальне орієнтованого структурно-інноваційного шляху розвитку, може здійснюватися лише поетапно.

  Перший  етап — 2002—2004 рр. Його основна мета — зміцнення конкурентоспроможності вітчизняної економіки, створення сприятливих умов для накопичення інвестиційних ресурсів, істотне розширення внутрішнього попиту й утвердження на цій основі надійної стабілізації та сталого зростання.

  Другий  етап — 2005—2011 рр. передбачає комплексну модернізацію підприємств, утвердження  принципів і механізмів структурно-інноваційної моделі розвитку та формування базових  засад соціальне орієнтованого ринкового господарства.

  Відповідно  до цього сценарію Україна матиме сприятливі передумови розвитку економіки і на віддалену перспективу.

  Це  послання є концептуальним документом для стратегічного напряму діяльності Кабінету Міністрів України, центральних та місцевих органів виконавчої влади щодо динамічного зростання та якісного розвитку вітчизняної економіки, підвищення рівня життя народу.

  Держава в інтересах суспільства визначає і забезпечує правові основи всіх економічних перетворень, захищає економічні інтереси виробників і споживачів, регулює грошовий обіг, формує і розвиває економічно і соціальне вигідні сфери. Вона створює і гарантує рівні умови господарювання, встановлює правила поведінки суб'єктів економічних відносин і забезпечує їх стабільність.

  Здійснення  такого регулювання неможливе без  вжиття примусових заходів. З їх допомогою  обмежуються і придушуються небажані з соціально-економічної точки зору форми господарювання, встановлюються бар'єри на шляху монополізму, криміналізації, деформації економіки.

  Звідси  випливає, що управління економікою містить  елементи соціально-економічного аналізу й розрахунку, організаційно-технічні дії та інженерну практику, правове регулювання й різноманітні організаційно-правові форми, а також комплекс методів впливу на керовані об'єкти.

  Усі названі чинники визначають особливості  керуючого впливу і структурну побудову механізму управління економікою. Цей  механізм складається, по-перше, з системи  організаційно-правових структур, по-друге, з системи організаційно-правових методів і форм державно-управлінського впливу на відносини у даній сфері.

  Організаційно-правові  структури — це суб'єкти державного управління економікою. Організаційно-правові методи і форми — це ті засоби і прийоми, що використовуються суб'єктами управління для реалізації своїх повноважень, тобто методи і форми їх управлінської діяльності. 

Суб'єкти адміністративно-правового  регулювання у  сфері економіки

  Основними суб'єктами адміністративно-правового  регулювання у сфері економіки  є: Президент України; Кабінет Міністрів  України; профільні міністерства, комітети, спеціально створені центральні органи виконавчої влади; місцеві державні адміністрації; виконавчі органи сільських, селищних, міських рад.

  Кожний  із зазначених суб'єктів здійснює регулювання у сфері економіки у межах своєї компетенції, що встановлюється Конституцією України, законами, іншими нормативними актами.

   Найбільш  значущим за юридичною силою обсягом  повноважень щодо управління економічними процесами в державі володіє Президент України. Вони встановлені Конституцією України (ст. 106) і насамперед полягають у тому, що Президент визначає основні напрями зовнішньої і внутрішньої, у тому числі й економічної, політики, впливає на розстановку кадрів і утворення управлінських структур у цій сфері. Відбувається це в результаті того, що Президент України:

• забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави;
• звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України щодо внутрішнього і зовнішнього становища України;
• представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України;
• призначає за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра України; припиняє повноваження Прем'єр-міністра України та приймає рішення про його відставку;
• призначає за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах;
• призначає на посади та звільняє з посад за згодою Верховної Ради України Голову Антимонопольного комітету України, Голову Фонду державного майна України;
• утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем'єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади;
• скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим;
• підписує закони, прийняті Верховною Радою України;
• має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України.

  З метою найбільш ефективної реалізації своїх повноважень Президент України згідно з п. 28 ст.106 Конституції України створює різні допоміжні структури.

  Насамперед  до них належить Адміністрація Президента України, у складі якої функціонує Головне  управління з питань економічної  політики. Адміністрація Президента України аналізує економічні процеси; розробляє пропозиції щодо забезпечення економічного розвитку та економічної безпеки держави; за дорученням Президента України організує контроль за виконанням його указів і розпоряджень, зокрема й у сфері економіки.

  Крім  Адміністрації, Президент України  використовує для аналітичної роботи і підготовки пропозицій управлінського характеру можливості створюваних ним комісій і рад. Президент утворив Державну комісію з питань стратегії економічного та соціального розвитку, яка є консультативно-дорадчим органом при Президентові України, утвореним з метою забезпечення додержання принципу цілісності державного прогнозування і розроблення програм економічного та соціального розвитку України.

  У системі органів управління економікою найвищим є Кабінет Міністрів України. Його правовий статус у системі органів виконавчої влади визначається Конституцією України (статті 113—117). Згідно з нею Кабінет Міністрів України:

• забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції та законів України, актів Президента України;
• вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;
• забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

  — розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного розвитку України;

• забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності;
• здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до чинного законодавства;
• розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання;
• здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності та національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;
• організує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності 
  України, митної справи;
• спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади;
• здійснює інші повноваження, визначені Конституцією та законами 
  України, актами Президента України.