Державне управління економікою

  До  власних (самоврядних) повноважень  виконавчих комітетів рад у сфері  управління економікою належать:

• підготовка програм соціально-економічного та культурного розвитку сіл, селищ, міст, цільових програм з інших питань самоврядування, подання їх на затвердження ради, організація їх виконання; подання раді звітів про хід і результати виконання цих програм;
• забезпечення збалансованого економічного та соціального розвитку відповідної території, ефективного використання природних, трудових і фінансових ресурсів;
• забезпечення складання балансів фінансових, трудових ресурсів, 
  грошових доходів і видатків, необхідних для управління соціально-економічним і культурним розвитком відповідної території, а також визначення потреби у місцевих будівельних матеріалах, паливі;
• розгляд проектів планів підприємств і організацій, які належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, внесення до них зауважень і пропозицій, здійснення контролю за їх виконанням;
• попередній розгляд планів використання природних ресурсів місцевого значення на відповідній території, пропозицій щодо розміщення, спеціалізації та розвитку підприємств і організацій незалежно від форм власності, внесення у разі потреби до відповідних органів виконавчої влади пропозицій з цих питань;
• подання до районних, обласних рад необхідних показників та внесення пропозицій до програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідно районів і областей, а також до планів підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, розташованих на відповідній території, з питань, пов'язаних із соціально-економічним та культурним розвитком території, задоволенням потреб населення;
• залучення на договірних засадах підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності до участі в комплексному соціально-економічному розвитку сіл, селищ, міст, координація цієї роботи на відповідній території;
• розміщення на договірних засадах замовлень на виробництво продукції, виконання робіт (послуг), необхідних для територіальної громади, на підприємствах, в установах та організаціях тощо.

  До  повноважень у сфері економіки, які делеговані органам місцевого  самоврядування виконавчою владою, належать:

• розгляд і узгодження планів підприємств, установ та організацій, що не належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, здійснення яких може викликати негативні соціальні, демографічні, екологічні та інші наслідки, підготовка висновків і внесення про позицій до відповідних органів;
• погодження у встановленому порядку кандидатур для призначення на посаду керівників підприємств, установ та організацій, розташованих на відповідній території, які перебувають у державній власності;
• здійснення заходів щодо розширення та вдосконалення мережі підприємств  житлово-комунального  господарства, торгівлі,  громадського харчування, побутового обслуговування, розвитку транспорту і зв'язку;
• здійснення у встановленому порядку державного контролю за до держанням законодавства, затвердженої містобудівної документації при плануванні та забудові відповідних територій;

  — зупинення у випадках, передбачених законом, будівництва, яке проводиться з порушенням містобудівної документації та проектів окремих об'єктів, а також може заподіяти шкоди навколишньому природному середовищу тощо.

     Правові засади організації  управління економікою

     Розроблення теорії розвитку законодавства в  економічній cфepi та формування самого законодавства пов'язуються з визнанням  закону як головного акта в правовому  регулюванні, зміною економічних функцій  держави, системи і функцій органів  виконавчої влади всіх рівнів. Кризові  явища в економіці та інших  сферах, недооцінка управління на всіх рівнях призвели до того, що правотворчість і розвиток законодавства відбуваються повільно, в окремих випадках не узгоджено. Недостатньою є і реалізація прийнятих законів. У багатьох керівників центрального і місцевого рівнів склалася ілюзія, що вирішення всіх проблем можливе лише шляхом прийняття  відповідних законів. Явними є недооцінка організаційних заходів, спрямованих  на виконання чинного законодавства, послаблення вимогливості, дисципліни.

     Непродуманою  є податкова політика, безупинне  зростання службовців як в економіці, так і в інших сферах, адміністрації  та управлінського персоналу державних  підприємств (при тому, що вони не працюють або ж працюють не у повну силу, а кількість працівників, безпосередньо зайнятих виробництвом, значно скоротилась). В економічній сфері створюється все більше і більше контролюючих та наглядаючих структур. Все це, звичайно, негативно позначається на економіці, управлінні нею та законодавчому процесі.

     В цілому регулювання забезпечення ринкової економіки здійснюються у декількох  напрямках. З одного боку, воно включає  розроблення та реалізацію системи  заходів програмного керівництва, прогнозування, структурної перебудови народного господарства, державну підтримку  економічного і науково-технічного потенціалу, а з іншого – створення  правової та економічної основи соціально-орієнтованого  функціонування підприємств, господарських  об'єднань, інших організаційно-господарських  структур, ефективного управління державним  майном.

     Конституція України створила базу для подальшого розвитку економічних відносин у ринковому напрямі, зрівнявши всіх суб'єктів права власності перед законом. Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки.

     Основною  правовою формою реалізації державної  політики в різних сферах є затверджені  Верховною Радою України загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, національно-культурного розвитку, охорони довкілля. Головною тенденцією розвитку законодавства про економіку стає комплексний характер регулювання суспільних відносин.

     Програми  мають за мету створення господарсько-управлінського механізму, який відповідає ринковій економіці: гнучких організаційних структур управління і господарювання, підприємництва, демонополізації, акціонування, функціонування комерційних банків, фінансового оздоровлення економіки, зміцнення фінансово-кредитної системи. Починаючи з Концепції переходу Української РСР до ринкової економіки, в нашій державі прийнята низка програм — Програма надзвичайних заходів по стабілізації економіки України від 3 липня 1991 р.; Про основи національної економічної політики України від 24 березня 1992 p.; Державна програма демонополізації економіки і розвитку конкуренції від 21 грудня 1993 р. та ін. До такого виду актів можна віднести також програми розвитку регіонів, галузей народного-господарства.

     Закони  України «Про підприємництво», «Про підприємства в Україні», «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» та інші містять в собі приписи адміністративно-правового змісту, передбачають збереження регулятивної ролі держави в галузях суспільного виробництва, розвиток і посилення контрольно-наглядових функцій держави. Разом з тим звертає на себе увагу той факт, що законів суто управлінського характеру на сьогоднішній день (у сфері економіки) немає, в той час як у плані правового забезпечення економічної реформи розробка нормативних рішень з усього комплексу управлінських проблем є надзвичайно актуальною. Це стосується таких напрямів розвитку законодавства, які б регулювали співвідношення централізованих і децентралізованих форм управління економікою при збереженні регулятивної ролі держави в ключових галузях суспільного виробництва шляхом розроблення чітких пріоритетів. Важливим є становлення публічно-правових норм для надійного захисту прав громадян, господарюючих суб'єктів.

     Актуальною  залишається проблема закріплення  правового становища органів, які  здійснюють управління галузями економіки, відомчості, що породжується нормативно-правовими  актами, прийнятими міністерствами і  відомствами, узгодженості в діях органів  управління економікою. Неприпустимими є факти підміни законодавчих приписів інструкціями, наказами, постановами, листами міністерств і відомств.

     Проблеми  розвитку економіки, управління економікою перебувають у центрі уваги Кабінету Міністрів України. Свідченням цього  є нормативно-правові акти Кабінету Міністрів з економічних питань, встановлення правового становища  органів управління, роздержавлення власності, демонополізації та ін.

     Питання здійснення економічної діяльності знаходяться в полі зору міністерств  та інших центральних органів  виконавчої влади, що тією чи іншою  мірою мають відношення до сфери  управління економікою, обласних і  районних місцевих державних адміністрацій. Вони також розв'язуються на рівні  державних підприємств, їх асоціацій (об'єднань, комплексів).

     Органи  місцевого самоврядування також  здійснюють відповідні функції у  сфері управління економікою. Вони управляють майном, що є у комунальній  власності, затверджують програми соціально-економічного розвитку, бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць, контролюють їх виконання, утворюють і ліквідовують комунальні підприємства, організації, здійснюють контроль за їх діяльністю. 
 

      Основні напрями регулювання економіки

  Головною  метою державного регулювання економіки  є реалізація конституційного положення  про те, що держава забезпечує її соціальну спрямованість.

  Виходячи  з цього, найважливіші завдання суб'єктів, що реалізують свої управлінські повноваження у сфері економіки, полягають  у забезпеченні економічної стабільності, гармонійного розвитку виробництва і соціальної сфери, зміцненні наукового потенціалу, створенні сприятливих умов для ефективного господарювання й оптимальної реалізації як суспільних, так і приватних інтересів.

  При цьому не можна не враховувати, що в перехідний період держава виконує низку функцій, що не характерні для ринкових умов.

  Так, вона залишається найбільшим суб'єктом  ринку й регулює діяльність інших його суб'єктів, зберігає значний обсяг розподільчих функцій, активно впливає на розвиток самої людини, розглядаючи особистість як головний фактор суспільного прогресу і культури в широкому розумінні слова. Державне регулювання зачіпає інтереси, з одного боку, підприємств, установ, організацій, а з другого — безпосередньо конкретних громадян. Держава активно пропонує їм різноманітні форми економічної взаємодії, а також визначає міру відповідальності за порушення правових установлень.

  В основі адміністративно-правового  впливу держави на економічну систему  лежать відомі методи і форми державного управління, що подані відповідно до специфіки  цієї сфери. Це різноманітні сполучення прямих і непрямих регуляторів, що дають  змогу зосередити ресурси на розвиткові базових галузей, забезпечити швидку окупність засобів, мобільність виробництва, запобігти диспропорціям і стимулювати попит на товари та послуги.

Найхарактернішими з них є:

• демонополізація економіки;
• утворення вільних економічних зон;
• створення промислово-фінансових груп;
• залучення інвестицій (інвестування економіки);
• роздержавлення власності (приватизація).

  Демонополізація економіки. Демонополізація — це здійснювана державою та її органами політика, спрямована на стримування монополізму (переважання на ринку одноосібного виробника, постачальника, продавця) й водночас на розвиток конкуренції, шляхом сприяння створенню та існуванню конкуруючих підприємств, фірм, компаній тощо.

  Захист  конкурентного середовища і суб'єктів, що господарюють, від монополізму  здійснюється на основі Закону України  «Про обмеження монополізму та недопущення  недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» від 18 лютого 1992 р. Цей Закон визначає правові основи обмеження та попередження монополізму, недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності та здійснення державного контролю за додержанням норм антимонопольного законодавства. Крім того, він застосовується до відносин, у яких беруть участь підприємці, та не поширюється на відносини, що випливають з прав на об'єкти інтелектуальної власності (за винятком випадків, ним передбачених); у разі якщо міжнародним договором, у якому бере участь Україна, встановлено інші правила, ніж ті, що їх містить цей Закон, застосовуються правила міжнародного договору.

  Він містить  визначення основних понять у сфері  антимонопольної політики, зокрема  в ньому вказується, що: — товар — це продукт діяльності (включаючи роботи, послуги, а також цінні папери), призначений для реалізації;

• ринок товару (товарний ринок) — сфера обороту товару однієї споживчої вартості, в межах якої визначається монопольне становище;
• конкуренція — змагальність підприємців, коли їх самостійні дії обмежують можливості кожного з них впливати на загальні умови реалізації товарів на ринку і стимулюють виробництво тих товарів, яких потребує споживач;
• монопольне становище — домінуюче становище підприємця, яке дає йому можливість самостійно або разом з іншими підприємцями обмежувати конкуренцію певного товару на ринку.
• монопольна ціна — ціна, яка встановлюється підприємцем, що займає монопольне становище на ринку, і призводить до обмеження конкуренції і порушення прав споживача;
• монопольна діяльність — дії (бездіяльність) підприємця (підприємців) за умови монопольного становища на ринку одного підприємця (групи підприємців) у виробництві та реалізації товарів, а також дії (бездіяльність) органів влади і управління, спрямовані на недопущення, істотне обмеження чи усунення конкуренції;
• монопольне утворення — підприємство, об'єднання чи господарське товариство та інше утворення, що займає монопольне становище на ринку;