Центральні органи державного управління

- 3 -

Зміст

ВСТУП………………………………………………………………………………3

Розділ 1. Виникнення держави Франків……………………………………………4

Розділ 2. Розвиток держави Франків у VI - IX ст……………………………….....8

2.1.      монархія Меровінгів…………………………………………………….8

2.2.      монархія Каролінгів……………………………………………………10

Розділ 3. Центральні органи державного управління……………………………13

Розділ 4. Місцеві органи державного управління………………………………..18

Розділ 5. Причини розпаду держави Франків…………………………………….21

Висновок…………………………………………………………………………….24

Список використаних джерел……………………………………………………..26

ВСТУП

Держава Франків, що стала правонаступницею Західної Римської імперії пройшла довгу і цікаву історію. Об’єднана королем Хлодвігом вона стала чи не наймогутнішою державою Європи.

У своєму розвитку франкська держава мала дві правлячі династії: Меровінгів та Каролінгів, непослідовна політика яких призвела до двовладдя в центральному апараті влади і встановлення влади численних землевласників на місцевому рівні, що в свою чергу мало наслідком розпад держави Франків на Францію, Німеччину і Італію.

Метою даної роботи є дослідження історії держави Франків, її особливостей; встановлення причин її занепаду та розпаду.

Дана мета конкретизується в основних завданнях роботи:

1)        Охарактеризувати передумови створення франкської держави;

2)        Розглянути та дати оцінку діяльності королів династії Меровінгів та Каролінгів;

3)        Встановити причини занепаду та розпаду держави Франків.

Об’єктом дослідження є історія держави Франків, як спадкоємця Західної Римської імперії.

Предметом дослідження є передумови виникнення держави франків, структура її влади і причини занепаду.

Вирішуючи поставлені питання, в роботі використовуються такі наукові методи як: історичний, аналітичний, та порівняльний.

Науково-теоретичною базою дослідження є наукові доробки відомих українських та російських вчених з історії держави та права, а саме: Трофанчука Г. І., Макарчука В. С., Рубаника В.Є., Федорова К. Г., Страхова М. М., Шевченка О. О. та ін.

Розділ 1. Виникнення держави Франків

На величезній території Римської імперії було розсіяно без­ліч варварських племен: готи, франки, бургунди, алемани, анг­лосакси та ін.

Римляни дедалі частіше використовували германців як най­маних солдатів і поселяли їх на своїх кордонах. У V ст. вищі звання римських магістратів почали носити вожді варварських племен, що очолювали союзні Риму армії, які уклали угоду про перехід під владу Риму.

Занепад імператорської влади, зростаюча непопулярність римського правління створювали сприятливі умови королям — союзникам Риму для розширення повноважень, для задоволен­ня їхніх політичних претензій. Вони часто з посиланням на ім­ператорське доручення присвоювали всю повноту влади, стягу­вали податки з місцевого населення тощо.

Вестготи, наприклад, поселені Римом як його федерати у 412 р. в Аквітанії (Південна Франція), згодом розширили тери­торію свого Тулузького королівства за рахунок територіальних завоювань, визнаних у 475 р. римським імператором. У 507 р. це королівство було підкорене франками. У 476 р. влада в За­хідній Римській імперії була захоплена одним з варварських во­єначальників Одоакром. Він був убитий у 493 р. засновником королівства остготів Теодоріхом І, який установив своє одноо­собове правління у всій Італії. Це королівство занепало в 555 р. Виникали і поглиналися в результаті кривавих війн, міжусо­биць і інші «племінні держави» варварів[1].

Загибель Західної римської імперії була лише питанням часу. Розвал цієї останньої світової рабовлас­ницької держави, знаменував собою кінець епохи Стародавнього світу і початок нового періоду — Середньовіччя. На зміну рабовлас­ницькій державі і праву приходили новий суспільно-політичний лад, нове феодальне право. Нові форми суспільного життя і орга­нізації державної влади визначали відтепер генеральну лінію історії людства. Цей вступ до періоду Середніх віків був пов'язаний з роз­витком феодальної земельної власності, яка з цього часу обумовлю­вала характер суспільства[2].

Першою феодальною політичною структурою на території За­хідної Європи після загибелі Західної римської імперії була Франкська держава, розташована на території римської провінції Галлії. Основою цієї держави став союз північ­но-германських племен, які дістали спільну назву франків. Серед них на кінець V століття н. е. відокремлюються салічні (приморсь­кі) франки, у яких вже розпочався процес державотворення. Вони підкорюють сусідні племена і в VI ст. завойовують майже всю Галлію[3].

Отже салічні франки на чолі зі своїм вождем Хлодвігом у результаті переможних війн у Галлії, іноді в протиборс­тві, іноді в союзі з Римом, створюють велике королівство, що простиралося на 510 р. від середньої течії Рейну до Піренеїв. Хлодвіг же, утвердившись як представник римського імперато­ра, стає володарем земель, повелителем єдиного, уже не пле­мінного, а територіального королівства. Він набуває право дик­тувати власні закони, стягувати податки з місцевого населення та ін.

Галлія, однак, ще довго перебувала під владою Східної Рим­ської імперії (Візантії). Тільки в VIII ст. титул римського імпе­ратора був присвоєний франкському королю Карлу Великому. Завдяки впливу Риму і римської християнської церкви Галлія всупереч географічній роздробленості зберігала протягом сто­літь своєрідну єдність, перетворившись в ході тривалого еволю­ційного процесу на ту Франконію, що стала прародителькою майбутньої Франції і Німеччини, а також територіальною пер­шоосновою розвитку західної християнської цивілізації.

Завойовницькі війни франків прискорили процес створення Франкської держави. Глибинні ж причини становлення франк­ської державності коренилися в розпаді франкської вільної общини, у її класовому розшаруванні, що почалося ще в пер­ших століттях нової ери.

Держава франків за своєю формою була ранньофеодальною монархією. Вона виникла в перехідному від общинного до фе­одального суспільстві, що уникло у своєму розвитку стадії ра­бовласництва. Це суспільство характеризується багатоукладніс­тю (поєднанням рабовласницьких, родоплемінних, общинних, феодальних відносин), незавершеністю процесу створення ос­новних класів феодального суспільства. З огляду на це ранньо­феодальна держава несе на собі значний відбиток старої об­щинної організації, установ племінної демократії[4].

Розширення території франків супроводжувалось об'єднанням франкських племен: Хлодвіг знищив інших франкських королів і став єдиним державним правителем[5].

Франкська держава у своєму розвитку пройшла два основних періоди: перший — правління Меровінгів (кінець V ст. — VII ст.) — нащадків військового вождя (дуче) Меровея, який хоробро бився з Аттилою, і другий — правління Каролінгів (VIII—IX ст.) — наступ­ників майордому меровінгських королів Карла Мартелла, який 753-го року здійснив державний переворот і захопив владу у Франкській державі. Процес феодалізації, що розгорнувся у фран­ків, поява і розвиток феодальної власності на землю мали своїм безпосереднім наслідком розпад Франкської імперії — розподіл її відповідно до умов Верденського договору 843-го року між онука­ми останнього франкського імператора Карла Великого.

Поділ привів до того, що на руїнах імперії Карла Великого вини­кли нові феодальні держави — Франція, яка охоплювала землі на захід від Рейну, Німеччина, розташована на землях східних фран­ків, та Італія. Історія цих феодальних держав починається, таким чином, з IX ст.[6].

Розділ 2. Розвиток держави Франків у VI - IX ст.

2.1.    монархія Меровінгів

Першим франкським королем, засновником династії Меровінгів був Хлодвіг (481—511 рр.). Він мав досить значну владу: скликав народне ополчен­ня і командував ним, видавав обов'язкові для всіх розпорядження, чинив вищий суд і т. д.[7]

Наступники Хлодвіга продовжували його політику розширення території. Королівська влада продовжувала зміцнюватись, незва­жаючи на те, що між наступниками Хлодвіга точилася міжусобна боротьба. Королю належало право видання нових законодавчих роз­поряджень. Він — верховний суддя, збирав збройні сили, оголо­шував війну, укладав мир і керував військовими операціями.

Головним ресурсом королівської влади були до певного часу її земельні володіння. Поступово цей фонд зменшувався. Королі роздавали землі церкві, наділяли земельними наділами своїх наближених з тим, щоб вони могли відбувати королівську службу. Роздачі землі мали назву бенефиціїв. Спочатку бенефиції надавались у постійне, і лише пізніше у тимчасове володіння — з умовою відбу­вання служби. Роздачі сприяли посиленню великого землеволодіння, яке досить часто одержувало різноманітні пільги (імунітети). Одно­часно відбувався процес поступового встановлення залежності ві­льного населення[8].

Зростання великого землеволодіння поступово вело до нових форм владарювання і супроводжувалося суперечками між землевласниками, виявило усю слабкість королівства Меровингів, у якому то тут, то там виникали внутрішні кордони в результаті виходу з підпорядку­вання місцевої знаті або опору населення стягуванню податків.

Однією зі спроб вирішити проблему зміцнення державної єдності в умовах повсюдної непокори центральній владі став церковний собор «прелатів і знатних людей», що пройшов у Парижі в 614 р. Едикт, прийнятий собором, закликав до «пок­ладення краю заколотам і нахабним вилазкам зловмисників», загрожував покаранням за розкрадання і зловживання владою чиновникам, збирачам податків на торгових місцях, але вод­ночас обмежував і право цивільних суддів і збирачів податків на церковних землях, закладаючи в такий спосіб законодавчі підвалини їхнього імунітету. До того ж за рішенням собору єпископи повинні були надалі обиратися «духовенством і на­родом», за королем зберігалося лише право схвалювати ре­зультати виборів[9].

Проте землевласницька знать починала займати панівне становище як у центральному, так і місцевому управлінні королівства. Без згоди знаті король, по суті, не міг зробити якогось важливого розпорядження. Вже з середини VII ст. значення коро­лівської влади зменшується: наступає період так званих «ледачих королів». Представники роду Арнульфінгів заволоділи найва­жливішою посадою франкського королівства — палатного мера, або майордома, і фактично почали садити певних осіб на коро­лівський трон.

Отож до ослаблення влади франкських королів призвело насампе­ред виснаження їх земельних ресурсів. Лише на основі нових наділень, надання нових прав землевласникам, встановлення нових сеньйоріально-васальних зв'язків могло відбутися в цей час посилення королівської влади і відновлення єдності франк­ської держави. Таку політику і почали проводити Каролінги, які фактично правили країною ще до переходу до них королівської корони в 751р[10].

2.2.    Монархія Каролінгів

Династія Каролінгів бере свій початок від Карла Мартелла (Молота) (688-741).  Він походив з багатого та знатного роду Арульфінгів і був майордомом, його батько також був майордомом, тобто своєрідним прем'єр-міністром при кількох франкських королях в першій половині VIII ст.[11]

Мартелл почав свою діяль­ність з утихомирення внутрішньої смути в країні, з конфіскацій земель своїх політичних супротивників, з часткової секуляриза­ції церковних земель[12].

У 732 р. франкське військо ледве роз­било арабів у битві при Пуатьє. Саме в цій битві проявилась слабкість армії франків, сформованої на основі народного ополчення. Араби мали значну перевагу в кінноті. Оскільки повне оснащення кіннотника (панцир, зброя, металічні лати для коня тощо) вартували стільки ж, як 45 корів, то у фран­кському війську вершників було обмаль.

Отож Карл  Мартелл правів реформу, після якої дер­жава франків стала міцнішою за сусідів, а феодальний розви­ток суспільства випереджував оточення. Він скористався цією владою для створення якісно но­вого війська. У церкви і монастирів було відібрано частину зе­мель і роздано воїнам у вигляді бенефіціїв.

Бенефіцій - це зем­лекористування на умовах несення військової служби та деяких інших повинностей. Власник бенефіція мусив на першу вимогу короля (війна, придушення повстань) з'являтися для несення військової служби важкоозброєного кіннотника. Увесь обладунок вершник-шевальє мав придбати за власний рахунок - до­ходи з бенефіція. Таким чином, король ставав сеньйором, а його бенефіціарій - васалом (від кельтського «qwas», що оз­начає «людина»). Урочистий обряд посвячення у васали нази­вався оммаж (від латинського «homo»), тоді ж у королівсько­му лексиконі з'являється вираз «мої люди». В разі смерті ва­сала його бенефіцій і обов'язки переходили до старшого сина (майорат), в разі відсутності синів - до зятя або іншого влас­ника чоловічої статі, який міг виконувати військовий обов'я­зок. За відсутності такого спадкоємця-воїна бенефіцій переда­вався новому власнику. Практично відразу починається бороть­ба бенефіціаріїв за невідчуження своїх маєтків, що призводить до феодальної роздробленості.

Через переважно натуральний вираз господарства, торговельні відносини мають епізодичний характер, відсутні і національні зв'язки[13].

Усе це у сукупності зміцнило владу майордомів. У подальшому син Карла Мартела, Піпин Короткий, скориставшись підтримкою римської церкви, здійснив у 751 р. державний переворот і проголосив себе королем.

Королівство франків досягло розквіту за наступника Піпина Короткого Карла Великого (768—814 рр.). Він ставив за мету утворення єдиної держави шляхом злиття германських племен з романськими на базі християнства. Він розширив територію франк­ської держави, завоювавши нові землі, і, опинившись на чолі ве­личезної держави, спробував за допомогою церкви відновити Римську імперію. У 800р. він був коронований папою у Римі короною імператора. Проте імперія Карла Великого виявилась недовговіч­ною, вона розпалась майже відразу після його смерті. Причина цього у глибоких внутрішніх процесах, що були викликані подальшим розвитком феодальних відносин. Після тривалих війн і інтриг три брати, онуки Карла Великого, зібравшись у 843р. у Вердені, підписали трактат про розподіл імперії на три самостійні частини. Східна частина франкської держави відійшла Людовику Німецькому, західна — Карлу Лисому, середньофранкське королівство північної Лотарингії, а також північна Італія — Лотарю. Верденський договір поклав початок самостійному існуванню трьох європейських дер­жав: Франції, Німеччини, Італії[14].

Розділ 3. Центральні органи державного управління

Франкська монархія V—IX ст. за своєю формою була ранньофеодальною державою. Вона характе­ризувалася двома важливими обставинами: а) наявністю відносно сильної центральної влади, зосередженої в руках короля; б) збереженням пережитків первіснообщинної де­мократії на місцях.

Попри намагання, перший король франків Хлодвіг так і не зміг остаточно позбутися реліктів попередньої епохи. Один із сучасників короля залишив письмові свідчення, які вказують на вагання Хлодвіга при виборі між традиціями військової демократії і віяннями нового часу. Це розповідь про дорогоцінну чашу із Суанського храму, якою, як тро­феєм, хотів заволодіти король після чергової здобутої ним перемоги. За військовим звичаєм франків, захоплене в боях майно мало бути розподілене між усіма воїнами. Король не мав ніяких переваг над рештою, і тому Суанська чаша діста­лася іншому претенденту, котрий на очах у всіх розбив її, демонструючи зневагу до дорогоцінностей. Хлодвіг, керу­ючись усталеними звичаями, не зміг відібрати чашу у вої­на ні силою, ні хитрістю. Щоправда, дещо пізніше король помститься норовливому воїну: під час стройового огляду він знайшов у нього недоліки і власноручно відтяв воїнові голову[15]. 

Процес становлення державності у франків тривав близько двох століть. Військовий вождь одночасно був королем, в руках якого перебувала державна влада що поширюється на всю територію держави. Він міг передавати її у спадок своїм синам, ділити її між ними як і будь-яке інше своє майно, частково відчужувати його на користь своїх близьких та слуг. Не дивно, що надходження до казни у вигляді судових штрафів, торговельного мита, податків, розглядалися як особисті прибутки короля, як його особиста власність. Вільні громадяни також розглядалися як люди, що знахо­дилися під його покровительством і тому були зобов'язані присягати королю. Особисті інтереси короля за цих часів не співпадали з державними, а стояли вище[16].

Саме таким правителем був Хлодвіг (481—511 рр.) — перший франкський король, засновник династії Меровінгів. Він мав досить значну владу: скликав народне ополчен­ня і командував ним, видавав обов'язкові для всіх розпорядження, чинив вищий суд і т. д. В цей час формується апарат державного управління. Воєнні дружинники, королівські слуги перетворюють­ся на посадових осіб[17].

За перших Меровінгів на чолі службового персоналу і всього королівського господарства перебував старший раб, якого називали сенешалом (або майордомом). Посада майордома пізніше закріпилася за головним сановником Франк­ської держави, котрий водночас залишався управителем королівських маєтків. Сенешалом стали називати посадо­вих осіб, котрі завідували приміщеннями королівського двору та керували слугами.

Також при дворі були Референдарії, що завідували кан­целярією короля. Вони подавали королю на підпис підго­товлені чи перевірені ними грамоти, а також зберігали ве­лику королівську печатку.

Пфальцграфи — головні по­мічники короля у його судовій діяльності, що проводилася в організованому при дворі верховному трибуналі[18].

Камерарій стежить за надходженнями грошей у скарбницю[19].

Помітний вплив на суспільне життя держави виявляли священнослужителі. Крок до зміцнення союзу з церквою першим зробив Хлодвіг, який, керуючись насамперед полі­тичними міркуваннями, разом із 30-тисячним військом прийняв християнство. Проте у цей період церква ще не стала централізованим політичним утворенням. Вона швидше нагадувала духовну єдність людей на чолі зі своїм єпископом, що незабаром отримає титул Папи Римського.

З розширенням впливу церкви на мирян зростала і за­цікавленість держави у зближенні з духовними ієрархами та захисті їхніх прав та інтересів. Це виявилося у збільшенні вергельду за вбивство служителів культу. На­приклад, за позбавлення життя єпископа вергельд дорів­нював 900 солідів, простого священика — 600 солідів, а диякона — 300 солідів. Таким чином, до VIII ст. церква поступово посилювала свій вплив на стан справ у державі. У цей час її землі за приблизними підрахунками охоплю­вали не менше третини всього земельного фонду країни[20].

Каролінги внесли мінімальні зміни в структуру управління. З'явились посади архікапелана і нотаріїв. Управлінська бюрокра­тія як така ще не склалася. Суд не був відокремлений від адмі­ністрації й підпорядковувався королю.

Духовенство після прийняття франками християнства набира­ло дедалі більшого впливу. На нього були змушені зважати ко­роль і знать. Церква стежила за звичаями, з часом вона стала відати питаннями шлюбно-сімейного права, сприяла зміцненню королівської влади, виступала проти роздроблення країни[21].

Набуває сили такий орган, як королівська рада, що склада­лася з представників служилої знаті і вищого духівництва. Чіткого розмежування функцій між особами королівської адміністрації, звісно, не було.

Так, на зміну загальноплемінним народним зборам прийшли збори війська, так звані березневі (по­тім травневі) поля[22].

Березневі поля — своєрідні на­родні збори озброєного франкського населення у вигляді щорічних військових оглядів, котрі проводилися у березні місяці. Хоча вони вже істотно змінили свій початковий статус. Якщо за попередньої епохи вождь при­слухався до громадської думки вільних франків, які ста­новили основу загального військового оточення, то згодом уже король демонструє свій авторитет і силу. Політичне значення березневих полів занепадає.

Одночасно з березневими полями засідали збори маг­натів, на які королі змушені були зважати більше. їхнє значення зростало із збільшенням ваги служилої та земле­робської аристократії. До складу зборів входила вища при­дворна знать, антрустіони, наближені до короля, а також єпископи, котрі зі світськими магнатами обговорювали дер­жавні справи. Вони ж утворювали свій синод для вирішен­ня культових питань. За правління Хлодвіга та його на­щадків (династія Меровінгів) збори магнатів відбувалися двічі на рік — у березні та у жовтні. Скликати збори маг­натів було прерогативою короля, але ніяк не його обов'яз­ком. Насправді це була королівська рада, на думку якої король міг не зважати[23].

Королі з нової династії перестали скликати березневі поля. Замість них з'явились травневі поля — збори світської і духовної знаті, з якою король радився[24].

Розділ 4. Місцеві органи державного управління

Франкська держава тих часів була за своєю організацією типово варварською політичною структурою. Вона не мала чітко окресле­них кордонів. Не було і постійної, розташованої на одному місці столиці. Вона знаходилась там, де перебував король і його дружи­на. Король переїздив по території Франкської держави від одного свого замка до іншого, збираючи податки для потреб свого оточен­ня та війська, і разом з ним змінювала місце свого розташування столиця франків[25].

Система місцевого управління за Меровінгів зберігала залиш­ки воєнної демократії. Королівство поділялось на адміністративно-територіальні одиниці — графства й сотні. Формально король здій­снював управління всім господарством, а фактично на місцях правили його довірені особи[26].

На чолі округів стояли графи, декількох округів — герцоги. Спочатку король мав право призначити графа з представників будь-якого стану населення, але з початку VII ст. він змушений уже обирати їх із середовища місцевих землевласників. Графи призначали собі помічників (віконтів). Для судочинства у нижчій інстанції граф призначав вікаріїв і сотників. Велику судову та адміністративну роль відігравали єпископи, яких призначав імпе­ратор. Для контролю над становищем в графствах і прийняття скарг населення на графів, єпископів та інших чиновників періодично посилались спеціальні ревізори. Отже, був відсутнім постійний зв'язок центру з місцями, не існувало спеціалізованого судового і фінансового відомства, податкової системи[27].

Граф, що користувався довір'ям короля, очолював адміністра­цію у великій місцевості. Він організовував ополчення, переглядав судові справи і стягував податі. Третина усіх судових штрафів перераховувалася на користь короля[28].

Стягнення штрафів і податей виконувалося тимчасовими комісарами, яких називали сацебаронами. їхнє життя захищалося потрійним вергельдом (600 солідів).

З метою кращого забезпечення кордонів графства від зазіхань зовнішніх агресорів та для підтримки внутрішньо­го порядку об'єднані збройні сили кількох графств очолю­вала посадова особа з особливими повноваженнями, яка називалася герцогом. У графствах, що входили до складу герцогського округу, влада графа не скасовувалася. Він продовжував залишатися головним суддею, а за герцогом закріплювалося загальне керівництво і контроль за адміні­страцією графства. Герцог перебував на становищі найви­щої посадової особи округу. За свою службу герцог, як і граф, отримував маєтки і певну частину від судових зборів. З часом вони перетворили маєтки на свою власність, ото­чили себе широким колом васалів, зробили свої посади спадковими, піднялися до рівня верхівки феодальної знаті. Названі посади перетворилися на титули, а графства та гер­цогства — на незалежні чи напівзалежні від королівської влади володіння[29].

Нижча адміністративна одиниця називалась «сотнею». За тра­дицією ще скликали збори вільних людей, на яких розглядали провини, правопорушення і злочини. Судовий розгляд здійснював виборний тунгін, діяльність місцевого судді контролював чинов­ник — сотник. Він також стягував на користь короля судове мито. З часом тунгіни втратили судові повноваження, їх замінили став­леники короля. Графи й сотники частину зібраних податей зали­шали на своє утримання, що породжувало зловживання. Особи з місцевої адміністрації прагнули зробити свої посади довічними. Інколи це їм вдавалося.

Правопорушення кліриків розглядав спеціальний суд на чолі з вікарієм (суд скабінів). При дворі короля була посада архікапелана. Діловодство вели латинською мовою[30].

Розділ 5. Причини розпаду держави Франків

Розпад імперії Франків пояснювався тим, що в ній були об'єднані різні, часто ворогуючі між собою племена, які відійшли від імперії і стали існувати у формі племінних герцогств. Також причини розпаду криються у самій природі феодалізму. Імператор активно втручався у справи церкви (зокрема, у конфлікт між Римом і Візантією з богословських питань), йому належала ініціатива у призначенні на посади єпископів та архієпископів на підвладних територіях. Усі ці зусилля в кінцевому підсумку виявилися марними. Оскільки міцні економічні зв'язки між частинами імперії були відсутні, розпад її на герцогства став неминучим. Нова знать, подібно до старої, місцевої, прагнула імунітетів, автономії, а в перспек­тиві і повної незалежності від центру.

На початку XI ст. у всій Європі завершився процес феода­лізації, тобто уся чи майже уся земля опинилася в руках пану­ючого класу феодалів, а усі трудящі села і міста потрапили у більш чи менш сувору форму залежності від пануючого кла­су. Найважчою формою залежності став кріпосний стан тру­дящих, який полягав у спадковій прикріпленості до певного представника пануючого класу. Такий кріпак був спадково при­кріплений до землі і зобов'язувався спадково служити своєму старшому – сеньйору. Чисельні повинності (панщина і оброк) називаються феодальною рентою. Феодальний власник отри­мує її за право користування землею, яку він передає селянам, чи, як їх стали називати, «тримачам».

Королі були надто слабкими, щоб протистояти посиленню місцевої знаті, оскільки єдиною можливістю винагородити дружинників і слуг в умовах натурального господарства було пожалування землі з правом збирати податки і данину. Круп­ний землевласник в межах своєї вотчини ставав для населен­ня фактичним государем, тобто виконуючим публічно-правові функції.

Король в цей період продовжує «існувати», але фактич­на влада на місцях належить феодалам. Найбільші з них, які отримали свої феоди від короля, вважають себе йому рів­ними - перами (дослівно «рівними»), хоча й називаються його слугами - васалами. Дрібні феодали, які отримали свої феоди не від короля, а від перів, виступають вже їхніми васалами і зобов'язані служити своїм сеньйорам і т. д. Увесь пануючий клас збудовано у вигляді ієрархічної драбини: на вищій схо­динці - король, сходинкою нижче - великі феодали (герцоги, графи, абати великих монастирів), далі - барони, на найнижчій сходинці - прості рицарі. Увесь пануючий клас зверху до низу був пов'язаний солідарністю своїх експлуататорських інтере­сів. Імперія Карла Великого після його смерті, з відносно цен­тралізованої держави розпалася на численні вотчини, власни­ки яких перебували у васальній залежності один від одного і у кінцевому підсумку від короля. З останнім мало рахувалися, кожний феодал знав лише свого безпосереднього се­ньйора і виконував лише його вимоги. У франкській державі, де феодальні порядки знайшли найбільш яскраве втілення, панував принцип: «Васал мого васала - не мій васал».

Показово, що не лише васал мав обов'язки щодо свого сеньйора, але й сеньйор, звісно, значно вужчі, щодо свого васала. Останні зводилися до підтримки і покровительства. В разі, якщо сеньйор ігнорував ці обов'язки, грубо порушував права васала, той, принаймні теоретично, мав «право» на опір і навіть повстання. На практиці цим «правом» користувалися вже тоді, коли васал знаходив собі могутнішого покровителя або у разі помітного ослаблення сеньйора (військова поразка, опала, вимирання роду тощо)[31]. 

Спершу Франкська держава починає розпадатися на самостійні та напівсамостійні одиниці, великі феодали відмовляються визнавати верховну владу короля, вважаючи себе повністю самостійними і незалежними. Фактично влада короля обмежується в ці часи рамками його власного домена. Так розпочинається феодальна роздробленість.

Франкська держава, яка по­вністю розпалася в IX ст. на самостійні держави[32].

Висновок

Загибель Західної римської імперії, останньої світової рабовлас­ницької держави, знаменувала собою кінець епохи Стародавнього світу і початок нового періоду – Середньовіччя. На зміну рабовлас­ницькій державі і праву приходили новий суспільно-політичний лад, нове феодальне право. Нові форми суспільного життя і орга­нізації державної влади визначали відтепер генеральну лінію історії людства. Цей вступ до періоду Середніх віків був пов'язаний з роз­витком феодальної земельної власності, яка з цього часу обумовлю­вала характер суспільства.

Франкський вождь Хлодвіг (481—511 рр.) спромігся разом зі своєю дружиною силовими методами об’єднати роздрібнені франкські племена, створивши могутню державу, що виступила на тогочасній міжнародній арені як сильний і достойний супротивник середньовічній Англії, Риму, Чехії, Болгарії та іншим.

У своєму розвитку Франкська держава пройшла два основних періоди: перший — правління Меровінгів (кінець V ст. — VII ст.) і другий — правління Каролінгів (VIII—IX ст.)

Династія Меровінгів збільшила територію країни. За час їхнього панування сильна королівська влада, встановлена Хлодвігом значно послабилася, зокрема майордом, що фактично мав бути прислужником короля натомість отримав настільки широкий спектр повноважень, що король повинен був вже рахуватися з його думкою.

Роздачею земель у бенефіції Меровінгі створили прошарок аристократії, яка на своєму місцевому рівні почали узурповувати владу, це призвело до того, що вже у VII ст. король втратив контроль над сепаратними управлінцями. Цей період увійшов в історію як період правління «ледачих королів».

На зміну Меровінгам прийшла династія Каролінгів, що бере свій початок від Карла Мартелла (Молота) (688-741). Він захопивши владу в країні отримав слабку армію, невдоволене населення і бунтівну аристократію. Проте провівши військову реформу Карл вийшов з цього положення: відібравши землю в церкви він отримав ресурси для створення сильної і добре озброєної армії, це вивело державу франків на перше місце серед європейських країн.

Щодо державного управління, то влада де-юре належала королю, проте де-факто центральну владу в державі мали королівська рада, що склада­лася з представників служилої знаті і вищого духівництва, березневі (по­тім травневі) поля. На місцях правили герцоги і графи, влада яких згідно принципу «васал мого васала – не мій васал», була фактично не обмеженою, а також єпископи, сотники, сацебарони та інші. Вони починають привласнювати податки, мито, судові штрафи.

Економічна роз'єднаність, що виникає з розвитком великого феодального землеволодіння і безперервних роздач земель васалам, спричиняла і політичну роздробленість. Щодалі сильніши­ми ставали відцентрові сили, відбувалася політична дестабілізація, поривалися зв'язки центру з периферією. Поділ привів до того, що на руїнах імперії Карла Великого вини­кли нові феодальні держави – Франція, яка охоплювала землі на захід від Рейну, Німеччина, розташована на землях східних фран­ків, та Італія.

Список використаних джерел

1)     Глиняний В. П. Історія держави та права зарубіжних країн: Навчальний посібник / п’яте видання, перероблене і доповнене – К.: Істина, 2005. – 768 с.     

2)     Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник для студентів юридичних вузів та факультетів. – К.: Олан, 2001. – 307 с. 

3)     Страхов М. М. Історія держави та права зарубіжних країн: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів – Друге видання, перероблене та доповнене – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – 584 с. 

4)     Макарчук В. С. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2000. – 426 с. 

5)     Трофанчук Г. І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 400 с.    

6)     Федоров К. Г. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. – К.: Вища школа, 1994. – 464 с.

7)     Рубаник В. Є. Лекції з історії держави та права зарубіжних країн. – Харків: Консум, 2003. – 528 с.    

8)     Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посіб­ник - 2-ге видання, перероблене і доповнене / За загальною редакцією професора О. М. Джужи - К.: Атіка, 2006 - 256 с.

9)     Мудрак І. Д. Історія держави і права зарубіжних країн: Курс лекцій. - Ірпінь, 2001. — 232 с.

10)                       Неусыхин А.И. Возникновение зависимого крестьянства как класса раннефеодального общества в Западной Европе VI - VIII ст. – М.: Изд-во АН СССР, 1956. – 420 с.

11)                       Неусыхин А.И. Проблемы европейского феодализма, избранные труды - М.: Наука, 1974. – 538 с.

12)                       Хрестоматия памятников феодального государства и права стран Европы – М.: Гос. изд-во юрид. лит., 1961.- 951 с.

13)                        Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія : Навч. посіб. для студ юрид. спец. вищ. закл. освіти / За ред. В.Д. Гончаренка. – К.: Ін Юре. – 2002.