Реферат на тему:

  ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ І ВИКОНАВЧА ВЛАДА

-Як відомо, державне управління  — складне і багатогранне явище.  З ним пов'язане з'ясування  суті, змісту та форми держави  (форми державного правління і  форми державного устрою), розкриття  її функціональних, організаційно-структурних і політико-правових параметрів виконавчої влади як окремої гілки (сфери) державної влади. Особливість виконавчої влади серед гілок державної влади полягає в тому, що саме у процесі її реалізації відбувається реальне втілення в життя законів та інших нормативних актів держави, практичне застосування всіх важелів державного регулювання і управління важливими процесами суспільного розвитку.

Сам характер виконавчої влади, що зумовлений об'єктивними  призначенням — виконанням законів та інших правових актів, підтверджує єдність цієї влади зі змістом управлінської діяльності держави. Отже, виявлення змістовного зв'язку виконавчої влади з державним управлінням є однією з ключових передумов правильного розуміння суті як самої виконавчої влади, так і державного управління.

Але політико-правова  модель організації виконавчої влади  має грунтуватися не лише на визначенні її управлінського змісту, але й  на розумінні певної умовності, штучності  уявлення про самостійне, а тим  більше — автономне буття власне виконавчої влади щодо інших гілок влади. Подібні уявлення слід вважати певним перебільшенням. Державна влада як здатність держави приймати обов'язкові рішення та домагатися їх виконання — явище цілісне. Воно інтегрує в собі всі прояви політичної волі народу як єдиного джерела (суверена) влади в державі

Поділяється не сама влада, а механізм її здійснення. Він структурується за функціональною та суб'єктною (інституційною) ознаками. В першому випадку поділ влади  означає виділення основних функціональних видів діяльності держави — законотворення, правозастосування та правосуддя. В другому — означає організаційний устрій держави як сукупність різних видів державних органів — законодавчих, виконавчих і судових (і це — тільки основні види) з притаманною їм компетенцією, тобто державно-владними повноваженнями.

Інакше  кажучи, влада за змістом є єдиною, а принцип поділу державної влади  є не більш ніж теоретичним  постулатом, який дає змогу певним чином будувати державний механізм та організовувати його функціонування. Тому для належного конституювання виконавчої влади не обов'язково прямо фіксувати в тексті Конституції власне вказаний принцип, а тим більше доповнювати його ознаками самостійності, автономності чи незалежності окремих (насамперед законодавчої та виконавчої) влад. Натомість слід обов'язково керуватися цим принципом у разі розробки та реалізації конституційної моделі організації влади саме як методологічним орієнтиром, керівною установкою.

Зміст принципу поділу влади доцільно тлумачити як констатацію того факту, що державна влада реалізується через певні види державних органів. Між ними розподілені державно-владні повноваження таким чином, що вони є самостійними при реалізації своєї компетенції у встановлених Конституцією межах, а суди — навіть незалежні — при відправленні правосуддя, і взаємодіють між собою за допомогою певних важелів взаємного стримування та противаг.

Саме  тому пріоритетним у змісті Конституції  України є чітке виділення  не конкретних гілок влади, а конкретних її суб'єктів (інституцій) — державних органів та їх систем.

Доктрина  поділу влади будується на деяких узагальнених, тобто типових функціях державної влади. Тоді як реальна  система органів держави обумовлюється  не тільки цим фактором, а й іншим  — змістом більш конкретних функцій та завдань, що випливають із життєвих потреб організації державного та суспільного життя країни. З огляду на це, поряд з державними органами, які більш-менш співпадають з «класичними» гілками влади, існують органи, що мають змішаний, перехідний або наскрізний характер, наприклад, прокуратура.

Недоцільність структурування змісту Конституції  відповідно до окремих гілок влади  обґрунтовується ще й тим, що такий  підхід ускладнював би розуміння  і вирішення більш важливого, ніж фіксація відокремленості гілок влади, завдання, а саме — забезпечення плідної ефективної співпраці гілок влади з метою виконання головних функцій, цілей та завдань, що стоять перед державою. Йдеться про те, що принцип поділу влади у найбільш поширеному розумінні, про мова йшла вище, має бути урівноважений принципом «єдності влади» або «взаємодії гілок влади».

Нагадаємо, що, наприклад, Гегель критикував «класичну» теорію розподілу влади Монтеск'є  за те, що вона встановлює самостійність  законодавчої, виконавчої та судової влади, а це призводить до взаємної ворожнечі між ними, підкоренню окремих влад іншим. Сама ж гегелівська інтерпретація поділу влади грунтується на розгляді держави як єдиного цілого, де влади являють собою лише різні моменти даного цілого.

Зрозуміло, що забезпечення єдності влади, взаємодії її гілок, насамперед законодавчої та виконавчої (тому що, навіть за Монтеск'є, судова влада у певному розумінні взагалі не є владою) є досить важливою функцією держави. Як і кожна функція, вона повинна мати належного носія. В сучасній державі інтегруючу функцію шодо гілок влади міг би найкраще виконувати глава держави — президент.

Специфіка статусу президента як глави держави  полягає в тому, що в цьому статусі  окреме місце займають повноваження у сфері виконавчої влади (державного управління). Причому їх обсяг прямо залежить від існуючої в державі форми правління: цей обсяг більший у президентській республіці, менший — у парламентській республіці. Але в будь-якому випадку пост президента не можна цілком ототожнювати з якоюсь однією гілкою (зокрема, виконавчою) державної влади. Тому що постать президента як глави держави має, так би мовити, наскрізне значення щодо гілок влади, характеризуючись у цьому розумінні певними інтегруючими, об'єднуючими ознаками.

Разом з тим сам змістовний характер виконавчої влади пояснює природну, органічну єдність статусу президента з функціями та повноваженнями саме даної гілки влади. Ось чому в літературі та на практиці глава держави звичайно розглядається як носій виконавчої влади і найвищий представник держави у міжнародних зносинах.

Отже, президент  за будь-якої форми державного правління  має безпосереднє відношення до виконавчої влади. Але відповідь на питання, яким же має бути конкретний правовий статус президента щодо цієї гілки  влади випливає з фактичних умов та особливостей державно-політичного розвитку країни, стану функціонування владних структур, політико-правових та соціальних очікувань різних верств суспільства від інституту президента.

Нагадаємо, що на сучасному етапі вітчизняного державотворення народження даного інституту було обумовлено об'єктивними потребами перехідного періоду щодо серйозного зміцнення виконавчої влади та підвищення ефективності державного управління. Саме тому введення поста президента супроводжувалось підвищеними очікуваннями від посилення впливу держави, її владних структур на процеси соціально-економічних та державно-правових перетворень в нашій країні.

Адже  останнім часом стан функціонування виконавчої влади характеризувався тим, що рівень її організуючого впливу на суспільні процеси не задовольняв потреби динамічного розвитку громадянського суспільства, енергійного формування соціально-економічного укладу та демократичної, соціальної, правової держави. За останні роки не вдалося досягти такого рівня організації виконавчої влади, коли б її суб'єкти створили функціонально достатню та структурно несуперечливу систему. І це проявлялося у недосконалості стану багатьох складових елементів механізму державного управління в нашій країні.

Подоланню такого становища у сфері державного управління має сприяти закріплення в новій Конституції України ключових засад організації виконавчої влади на основі чіткого визначення функціональної ролі її основних носіїв. Нині в нашій державі склалися умови максимального використання інтегруючих і координуючих можливостей статусу президента як глави держави для посилення конструктивного впливу на виконавчу гілку влади. Для цього главі держави надані досить широкі повноваження у сфері виконавчої влади.

Однак це аж ніяк не свідчить про те, що Президент набув ознак «органу» виконавчої влади, а тим більше — «глави» цієї гілки влади. Адже у Конституції України складні питання визначення суб'єктів виконавчої влади вирішені на підставі чіткого уявлення про необхідність формування цілісної системи органів виконавчої влади як відносно самостійного виду органів державної влади, що складають апарат державного управління.

Зокрема, у Конституції досить повно врахована  уся складність і специфічність  відношення поста Президента до виконавчої гілки влади. Тобто реальне становище Президента полягає у тому, що його статус не уособлюється жодною гілкою влади, а виступає статусом глави держави із значними компетенційними преференціями (насамперед установчими і кадровими) щодо виконавчої влади.

Інакше кажучи. Президент віднесений до виконавчої влади лише функ-ціонагіьно, тобто через певний обсяг своїх повноважень (компетенції). Але він не віднесений до неї структурно, тобто як окрема структурна ланка системи органів виконавчої влади. Саме тому в Конституції України відсутнє визначення Президента як «глави виконавчої влади».

І це   цілком закономірне і правильне  рішення. Адже «глава» гілки влади  це такий суб'єкт цієї влади, який є вищою структурною ланкою певної системи органів, що суперечить, як вже з'ясовано, дійсному стану речей.

До речі, формула глава виконавчої влади  практично не використовується у  світовій кснституційнотворчій практиці (крім конституцій окремих пострадянських республік). Нагадаємо, що навіть для  президентських республік поширеним є визнання президента як глави уряду, але не виконавчої влади. Тут, окрім очевидної теоретичної помилковості згаданої формули, вона так чи інакше сприяє орієнтації на зосередження в руках президента надто великих повноважень, що недоцільно також і з політичних міркувань. Хоча президент за будь-якої форми правління має безпосереднє відношення до виконавчої влади, його не можна цілком ідентифікувати з цією (як, зрештою, і з іншими) гілками влади.

Відсутність у Конституції України наведеної  вище формули дає змогу заперечити різним спробам встановлення відносин підпорядкованості між Кабінетом Міністрів і Президентом України. Адже за своїм змістом інститут підпорядкованості стосовно до державних органів означає максимальну ступінь адміністративної залежності органу нижчого структурного рівня у взаємостосунках з органом вищого рівня. Звідси підпорядкованість Кабінету Міністрів Президентові свідчить, що останній є вищою структурною ланкою щодо уряду. Тобто Президент знову ж таки включається структурно до системи органів виконавчої влади, що не є виправданим.

Також неприйнятною слід вважати запропоноване  деякими фахівцями встановлення так званої подвійної підпорядкованості  Кабінету Міністрів — Президентові та парламенту. Це взагалі суперечить вимозі дотримання відносної самостійності законодавчої та виконавчої гілок влади. Окрім того досить небезпечно, що з'являється додаткова підстава для політичного протистояння у стосунках між парламентом і главою держави.

Отже, принцип  поділу влади як політико-правова  домінанта сучасного вітчизняного державотворення передбачає досить чітке розмежування саме на конституційному рівні відповідних видів державних органів та їх систем.

Поняття «система органів», по-перше, фіксує відокремленість  певної групи державних органів, що входять до конкретної системи, від усіх інших видів органів. По-друге, окреслює цілком визначений суб'єктивний склад даної системи. По-третє, підтверджує наявність у сукупності цих суб'єктів (державних органів) певних ознак, притаманних соціальним системам, зокрема таких, як єдність цільового призначення, функціональна самодостатність, ієрархічність внутрішньої організації, субординаційність взаємозв'язків між структурними ланками тощо.

З формуванням  ефективно працюючої системи  органів виконавчої влади, або інакше — органів державного управління, пов'язані великі надії, оскільки саме в цьому полягає реальний засіб зміцнення виконавчої влади. Вирішенню даного завдання має сприяти закріплена в Конституції України модель організації виконавчої влади, яка спирається, зокрема, і на наведені вище аспекти розуміння системи органів виконавчої влади.

Найповніше  наочно реалізований перший зазначений аспект, пов'язаний з відокремленням органів виконавчої влади від  інших видів державних органів. Це досягнуто в тексті Конституції шляхом, по-перше, використання узагальнюючого для усіх органів держави терміну «органи державної влади» (ст. 5); по-друге, виділення серед останніх таких видів, як «органи законодавчої, виконавчої та судової влади» (ст. 6).