Послідовність виконання тригранного-виїмчастого різьблення

     З-поміж  іншого столового начиння з дерева виготовляли ложки і черпаки. Дерев'яними ложками користувались  усі — селяни, міщани, феодали  і навіть князі. У літописі розповідається про випадок на урочистому бенкеті  у великого князя київського Володимира. Дружинники докоряли князеві, що мусять їсти дерев'яними ложками: «Зле єсть нашим головам. Дав він нам їсти дерев'яними ложками, а не срібними!» 3

     На  основі археологічних матеріалів встановлено  побутування в Київській Русі дерев'яних ложок двох типів —  з короткими держаками, округлим «їдаком» та довгих, які мали ручку  з «їдалом» овальної форми. Ці основні  типи існували протягом століть і  дійшли до нашого часу.

     Широка  утилітарність більшості дерев'яних виробів не виключала і художньої  довершеності форми, своєрідного декору. Майстри-деревообробники, теслі, столярі  водночас були і досвідченими різьбярами, конструкторами, опанували прийоми  поліхромного розпису тощо. Невипадково  радянський дослідник М. Макаренко  відносить різьблення на дереві до найважливіших технік створення  художніх виробів у слов'ян домонгольського  періоду 4. Важливо і те, що засвоєні навички роботи у дереві майстри  переносили на інші матеріали (кістку, камінь, метал).

     У часи Київської Русі існувало п'ять  видів різьблення на дереві. Найуживанішим  було пласке різьблення для декорування  господарських і побутових предметів. Візерунок (переважно геометричний) врізували на поверхні предмета лініями, площинами, виграваючи контрастами  світла й тіні.

     Поширеним було також рельєфне різьблення. Воно давало опукле зображення. Цією технікою прикрашували здебільшого вироби значних  масштабів — елементи архітектури, засоби транспорту тощо. У композиції рельєфного різьблення найчастіше впліталися рослинні і тваринні мотиви.

     Контррельєфне (виїмчасте) різьблення древньоруські  майстри застосовували для виготовлення дерев'яних матриць, якими з глини  відтискували керамічні рельєфні плитки. Досить чіткі уявлення про технічні й художні особливості цього  різьблення дають декоративні плитки, знайдені археологами на території  стародавнього Галича. На них у  круглому медальйоні вміщені рельєфні зображення воїнів, коней, орлів, пав, грифонів, гармонійно поєднаних із рослинними мотивами. Добре розв'язані складні  технічні та композиційні завдання при  виготовленні дерев'яних форм-матриць  не залишають жодних сумнівів щодо високої майстерності і таланту авторів. Кількома вправними врізами долота різьбярі підкреслили силу грифона, граціозну поставу пави, впевненість гордовитого орла.

     Ажурне  різьблення з прорізаним наскрізь тлом також було відоме в давній Русі, але порівняно з іншими техніками  вживалося рідше. Частина лиштви, знайдена археологами в Києві, мотивами ажурного різьблення уподібнюється  до мережива.

     Останній  різновид різьблення — кругле, або  об'ємне, було широко популярне на Русі. Стародавні різьбярі, крім скульптури, виготовляли і декорували об'ємним  різьбленням різноманітні господарсько-побутові предмети, засоби транспорту та дитячі іграшки («коник», «качалка»). Таким  чином, у побуті різних верств населення  Київської Русі знайшли широке застосування найрізноманітніші дерев'яні вироби, часто оздоблені різьбленням, розписом та інкрустацією. Все це свідчило про  великий розвиток і багатопрофільну  диференціацію стародавнього деревообробництва  східних слов'ян.

     За  соціальною ознакою древньоруські  деревообробні ремесла поділяють  на вільні сільські і міські, вотчинні і монастирські.

     Монголо-татарська  навала на Київську Русь у 1237—1240 рр. на деякий час загальмувала розвиток продуктивних сил, завдала страшних втрат стародавній  культурі і художнім ремеслам. 'Перестали  існувати ремісничі галузі, пов'язані  зі складним виробництвом. Менших збитків  зазнали деревообробні ремесла, які зосереджувались переважно  в поселеннях лісової і лісостепової місцевостей.

     У XIV—XVI ст. деревообробництво розвивалося  на Україні повсюдно -— і в  містах, і в селах, покликане забезпечити  простих людей і феодальну  знать необхідними виробами з  дерева. Для власних потреб селяни виготовляли деякі предмети хатнього обладнання, господарського реманенту  і под. Складніші вироби або деталі вони замовляли у місцевих майстрів за відповідну плату.

     Сільські  деревообробні промисли, як і інші ремесла, все більше і більше відокремлювалися від рільництва, перетворюючись у  галузі господарства. Характерною особливістю була спеціалізація у виготовленні місткого бондарного посуду (тара), дрібного бондарного посуду, столового посуду, ложок тощо (родини, а то й цілі села). Однак селяни не поривали зовсім із землеробством, для багатьох заняття ремеслом залишалося допоміжною галуззю в осінньо-зимовий період.

     Із  виробів цехових майстрів Києва, Львова, Кам'янця-Подільського до нашого часу дійшли різьблені ікони, кіоти, ручні хрести, меблі з панських палаців, церковні лави.

     До  рідкісних пам'яток різьблення XV ст. належать ручні двораменні хрести, оздоблені орнаменальними мотивами, написами і мініатюрами: «Розп'яття», «Зняття з хреста», «Причастя», «Умивання  ніг» і под.

     З XVIст. походять ікони, частини яких (тло, німби й обрамування) орнаментовані різьбленням, а пізніше тисненням дерев'яною матрицею по левкасу. Така попередня пластична обробка живописних ікон не тільки розмежовувала, членувала площини зображення, а й приглушувала одноманітний полиск дзеркально золоченої поверхні. В орнаментиці переважали хвилясті, прямі, скісні та перехресні лінії-жолобочки. Ікони, декоровані рослинними мотивами, мають аналогії серед давніх книжкових мініатюр та гравюр.

     У виготовленні архітектурних деталей  широко застосовували різьблення і  профілювання. Унікальними пам'ятками XVI ст. є львівські сволоки (балки). Центр композиції, майже на всю  ширину площини — «вихрова» розетка. Обабіч і вздовж розміщувалися менші, шестипелюсткові розетки. Боки сволока  мали складне профілювання, що доповнювало  і вигідно підкреслювало різьблені  мотиви.

     Деяке уявлення про технічні й художні  особливості різьблення народними  та цеховими майстрами дають кахлі XV—XVI ст. з багатьох міст України, відтиснуті у дерев'яних формах. Зустрічаються  орнаментальні мотиви тригранновиїмчастого різьблення, рослинні мотиви і сюжетні  зображення, виконані контррельєфно.

     Незважаючи  на політичну розчленованість українських  земель у XVII—XVIII ст., поступово зростало економічне та культурне піднесення, поглиблювалася національна самосвідомість.

     Творча  праця народних майстрів-деревообробників застосовувалась у багатьох галузях. Теслярі-будівельники водночас володіли різними техніками різьблення й  профілювання. Тому деякі архітектурні частини дерев'яних споруд цього  часу — піддашшя і опасання, ґанки  і галереї — підтримувалися профільованими стовпчиками, консолями та кронштейнами.

     Майстри надавали виняткової уваги пласкому різьбленню одвірків і сволоків, що вже тоді правили за найважливіші декоративні елементи споруд. Так, для  східних областей України типовою  формою церковних одвірків були шестикутники, а для західних — чотирикутники. Вони мали переважно усталену композицію: на верхній горизонталі вирізаний  хрест в оточенні шести-, восьмипелюсткових  розеток та інших орнаментальних мотивів. Композицію інколи довершувала  в'язь написів, що інформували про  час спорудження будівлі та її фундаторів.

     У різьблених одвірках, скобах та сволоках на зовнішніх карнизах дерев'яної архітектури XVII—XVIII ст. Подніпров'я та Слобожанщини чільне місце належало соковитим, пластичним мотивам (іоніки, намистинки, «сухарики» тощо), запозиченим з класичної  спадщини. У Карпатах різьблення на одвірках було пласким і складалося з кола, заповненого тонким, дрібним  візерунком, та стрічки у вигляді  витої «вірьовки».

     Різьблені сволоки загалом виготовляли  за однією схемою. На Подніпров'ї центр  сволока оздоблювали пласким  різьбленням з мотивами кіл, розеток  або смуг, бокові частини профілювали, різьбили «крученим» орнаментом і доповнювали  написання (хто і коли побудував  хату). Львівські сволоки відзначаються  великою різноманітністю розет. Високим різьбленням геометричного  характеру оздоблювали центральні сволоки на Гуцульщині. У середній частині сволоків переважно знаходився чотирьох-, шести- або восьмиконечний хрест. Для більшої виразності його мережили орнаментом — «ільчетим  письмом». Обабіч хреста розміщували  розетові мотиви («ружі»), «ши-ринки» і «головкате». На Поділлі сволоки здебільшого мали багатоконечні хрести з датою побудови хати.

     Столярі Придніпров'я, Поділля і Прикарпаття  виготовляли й оздоблювали контурним  і тригранновиїмчастим різьбленням  дерев'яні предмети господарського вжитку: вози, сани, ярма, тарниці, притики. Ці та інші вироби з дерева продавали  на сільських і міських ярмарках.

     Найдавніші  пам'ятки сільського транспорту, оздоблені  різьбленням, дійшли до нашого часу, зокрема  чумацькі вози XVIII ст. походять з Березова Великого та Пече-ніжина (Івано-Франківської області), зберігаються у Київському та Львівському історичних музеях і  Коломийському музеї народного  мистецтва. Подібність конструкції  та декору цих возів схиляють до думки, що вони виготовлені в одному деревообробному осередку. Пишно  декоровані геометричними, рослинними та архітектурними мотивами передня  і задня крижаниці.

     Наприкінці XVIII ст. у с. Коровинці на Сумщині  майстер Рябко виготовляв масивні  ярма. Середню частину ярма він  оздоблював восьми- і чотиригранними розетками, а бічні — півкруглими  й овальними візерунками.

     Профільовані  лави, різьблені скрині, столи, різноманітні стільці, полиці та божниці — основне  хатнє обладнання селян і міської  бідноти, здебільшого виготовляли  на замовлення.

     У декоруванні хатніх меблів великого значення надавали профільованому вирізуванню, яке найчастіше застосовували на мисниках, полицях і лавах. Божниці (дерев'яні полички для ікон) прикрашали пласким або тригранновиїмчастим  різьбленням.

     На  Гуцульщині скрині виготовляли з  букового дерева, розмальовували коричневою фарбою і лише тоді прикрашали контурним  різьбленням у вигляді прямих і скісних 'Ліній, квадратів, прямокутників, кругів. Вони мали двосхилу кришку, невисокі ніжки, наприклад, скриня початку XVIII ст. з Верховини, оздоблена геометричними  мотивами прямих і скісних ліній, хрестів і розеток з «вертунами»  тощо. Глибокі порізи тригранновиїмчастого характеру споріднюють її з подібним полтавським різьбленням.

     Скрині  Подніпров'я і Слобожанщини мали іншу архітектоніку: пласку кришку, короткі  ніжки або коліщата, їх переважно  розписували багатобарвними квітковими мотивами.

     У народному побуті XVII—XVIII ст. поряд  з керамічним посудом часто застосовувався дерев'яний (миски, тарілки, яндови, салатниці, ступки, сільниці, бочечки тощо), які  виготовляли на продаж бондарі Подніпров'я, Слобожанщини, Поділля- та ін. Особливо цікавими були великі миски для косарів  — яндоли та ковганки для замісу тіста. Вони завжди мали круглу форму, а на зовнішній стороні прикріплені  два або й чотири вушка для  перенесення і завішування на стіну, їх орнаментували із зовнішнього  боку, і декор добре «читався», коли вони були завішені догори дном або  стояли на полиці; із середини великі миски  найчастіше розписували фарбами. Дотепер  таких виробів збереглося небагато. У Рівненському краєзнавчому музеї  є велика дерев'яна миска-корець XVII ст., ручку якої оздоблено скісними лініями плаского різьблення; у Чернігівському історичному мувеї миска-корець XVIII ст., ручку якої прикрашено великою  розеткою, виконаною виїмчастим різьбленням. Так само оздоблено й дерев'яні  посудини на кашу та сіль, зокрема ковганку з Харківського історичного музею. Декілька великих розписних мисок XVIII ст. зберігається у музеї Львівського  відділення Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АП України.

     У кожній хаті користувалися сільничками  різноманітної форми (куба, паралелепіпеда або у вигляді качок, гусей  тощо, трактованих узагальнено).

     Майже по всій території Лівобережної України  вживали коряки для пиття, які  найчастіше мали овальне пійло і  ручку у вигляді плавної птиці.