Послідовність виконання тригранного-виїмчастого різьблення

     Художнє деревообробництво 60—70-х років у  Чернівецькій області при всій спільності тенденцій, характерних для Карпатського регіону, має свої відміни. Це насамперед подільські й молдавські впливи, що сприяють розвитку трьохгранно-виїм-частого  різьблення. В орнаменті помітне  тяжіння до розеткових, кружальних і пелюсткових мотивів.

     Майстри старшого покоління М. Гайдук, Т. Герцюк, В. Кабин, М. Ключан, С. Русу та ін. виготовляли  скриньки, тарілки, рахви у традиційній  манері, оздоблюючи їх пласким різьбленням  та інкрустацією. Наприкінці 60-х років  в області організовані цехи при  Вижницькому і Чернівецькому  деревообробних комбінатах по виготовленню точених сувенірів-ляльок, різьблених скриньок.

     На  Львівщині в художній обробці  дерева успішно розвивалися традиції різних шкіл і регіонів. Тут особливо популярні об'ємно-різьблені анімалістичні  скульптурки. Побутові речі — коробочки, хлібниці, цукерниці, ложки, вази, скриньки, декоративні тарелі й маленькі сувенірні  тарілочки — виконують найрізноманітнішими  формотворними й оздоблювальними  техніками. Широкий технічний діапазон майстерності показують різьбярі Львівського  художньо-виробничого комбінату  Художнього фонду України. Є тут  майстри, які виготовляють твори, декоровані так званою яворівською різьбою  по тонованому тлу та яворівським  розписом.

     У Львівській області найбільшу питому вагу в художній обробці дерева мають  організовані художні промисли. На початку 80-х років вже 26 цехів  і дільниць випускали художню  продукцію з дерева, тоді як в  Івано-Франківській області — 16, Чернівецькій і Рівненській — по десять, Волинській — вісім, Тернопільській — шість.

     У Волинській області художні вироби з дерева виготовляють у Камінь-Каширсько-му, Ківерцях, Ковелі, Ратному, Цумані, Шацьку та ін. Сувенірний цех Ківерцівського лісгоспзагу очолює талановитий  майстер, учасник багатьох виставок І. І. Ариванкж. Його декоративні тарелі, хлібниці, скриньки, ступки оздоблені  традиційними поліськими мотивами плаского різьблення, рельєфних накладок.

     Розписний декор на виробах з дерева застосовують у Камінь-Каширському — художник В. А. Салтикова, майстри Л. В. Совальська, В. В. Швай; у Ратному — майстер  І. В. Мажула та ін.

     До  провідних осередків художньої  обробки дерева Рівненської області  належать міста Березне, Клевань, Острог, Рокитне, Сарни. Різьблені побутові вироби виготовляють в Острозькому  і Клеванському лісгоспзагах, а точені сувеніри, розписані рослинним орнаментом,—  у Березнівському та Рокитнівському. Серед багатьох майстрів художнього деревообробництва краю найбільш відомі П.X. Кукса, В.С. Позник, В.Г. Мисанець —  учасники обласних та республіканських виставок.

     На  Поділлі, у Вінницькій, Хмельницькій і Тернопільській областях працюють сувенірні цехи, переважно при  лісгоспзагах. Вони виготовляють дрібну пластику, декоративно-ужиткові вироби, хатні прикраси тощо. Майстри деревообробного  цеху Лети-чівського лісгоспзагу  Хмельницької області спеціалізуються  на письмовому приладді з обпаленою  текстурою, кашпо, дитячих іграшках і т. ін. Різьбярі сувенірного цеху Бучацького лісгоспзагу Тернопільської області виготовляють дитячі ліжечка, декоративні тарелі, хлібниці, рамки, палітурки до альбомів, декоровані геометричним контурним різьбленням  з тонованими площинами орнаменту.

     Кращі дерев'яні художні твори з центральних  областей України (Полтавська, Кіровоградська, Черкаська) мають традиційну утилітарну форму, декоровані виїмчастою різьбою  та розписом. Широкий асортимент точених  з липи побутових речей, розписаних квітковими візерунками, випускає цех  художньої обробки дерева Миргородського лісгоспзагу Полтавської області. У сувенірному цеху Кременчуцького лісгоспзагу дерев'яні вироби оздоблюють різьбленим виїмчастим орнаментом. Майстри В. К. Нагнибіда, М. Г. Зацеркляний, М. В. Переверзіна доклали творчих зусиль до відродження традиційної полтавської різьби. 

1.2 Історія розвитку оздоблення  металів карбуванням

     Бронзоливарне виробництво в  Україні, як довели археологи відоме ще з трипільських часів (IV-II тисячоліття до н.е.). Традиції видобування руди збереглися в Україні від Київської Русі. Давньоруські ковалі були обізнані з технологічними прийомами кування, зварювання і термічної обробки металів. Вони виготовляли знаряддя праці, кінську збрую, наконечники списів, сокири, кольчуги та різноманітні речі господарського призначення. На Русі існувалопонад 16 ковальських ремесел. Високого розвитку досягла також обробка кольорових металів: міді, бронзи, срібла, золота. Ювелірні вироби давньоруських майстрів відзначалися мистецькою  виточеністю і досконалістю малюнків.

     Археологи, крім готових виробів, знаходять  значну кількість ливарних формочок для виготовлення прикрас. Традиційні ювелірні технології в Київскій Русі: карбування, тиснення, штампування, чернь, зернь, скань. Найскладніший спосіб орнаментації ювелірних виробів, традиційний  для Київщини,—перегородчаста емаль. Пізніше це мистецтво  емальєрів  поширювались і на інші  землі  Київською Русі, зокрема, Галич. Багаті колекції музеїв Києва, Чернігова, Харкова, Львова свідчать про вищий рівень ювелірного мистецтва Київської  Русі порівняно із західноєвропейськими країнами. Стародавні браслети, сережки, колти, діадеми, гривни, медальйони, ланцюжки, персні  ще й тепер вражають незрівнянною красою, ажурністю, досконалою вишуканістю. Ювелірні вироби часів Київської Русі по праву вважаються шедеврами світового мистецтва.

     Нині  відомі різноманітні технічні прийоми  обрбки металів, як стародавні, традиційні, так і нові , сучасні: карбування, лиття, інкрустація, гравіювання, штампування, протравлювання та гальванопластика. Художні вироби з металу широко викорустовуються в оформленні інтер’єрів, садиб, міських  вулиць, експонуються на виставках  тощо. Наприклад,  технікою лиття  та холодного кування виготовлялося  чимало речей утилітарного та декоративного  перизначення: палиці, люльки,ключі, гольники, лускоріхи, застібки, пряжки, стремена. З міді, бронзи, латуні відливалися  гармати, дзвони, посуд тощо.  Посуд, свічники, каламарі виливали переважно  у великах містах: Києві, Львові та в деяких невеличких містечках Придніпров’я, особливо Лівобережжя. Цехові ремісники  виготовляли переважно дорогоцінний посуд, коштовну зброю, кінську збрую. Народні ж майстри  займалися  виробництвом саме ужиткових речей  для широких верств населення. Майстри  Львова, Івано-Франківська, Чернівців, Ужгорода продовжують традиції давніх ковальських ремесел у своїх  декоративних решітках,  свічниках- подставниках тощо. Народні майстри  Косова працюють в руслі гуцульських  традицій, виготовляють бартки, лускоріхи, гудзики, люльки, персні, оздоблюють металом  вироби з дерева, шкіри (пояси-череси, гаманці, сумки). Нині провідними підприємствами, що займаються виготовленням сувенірно-подарункових виробів з металу, є фабрики  та комбінати Черкас, Мукачева, Одеси, Вінниці, Кіровограда, Хмельницького  та багатьох інших міст.

       Робота з металом  завжди  вважалася одним з важких і  мужніх видів ремесла. Своїм  корінням ковальство сягає п’ятисячьолітньої  давнини. Розвиваючись як народний  промисел в XV-XIX ст., українське ковальство зазнавало впливу всіх мистецьких стилів: ренесанс, бароко, рококо, модерн.     Сільське ковальство зберігало свої традиції, ковалі виготовляли потрібні в кожному господарстві речі: плуги, підкови, коси, мотики, лопати, серпи, сокири та ін. Металевими прикрасими оздоблювали двері, скрині та інші меблі, а також самі будівлі (флюгери, світильники, решітки). При Львівському училищі прикладного мистецтва ім. І. Труша є майстерня-кузня, де учнів навчають ковальського ремесла та традицій художнього ковальства. Існують також ковальські цехи при реставраційних майстернях у Києві, Львові та ін.

3. Історія розвитку гончарства

     Українське  гончарство, маючи славні сторінки свого історичного розвитку (кераміка епохи неоліту, ранньословянська, черняхівська, давньоруська та середньовічна кераміка), свого найвищого рівня досягло  в XVII—XVIII ст. Вдосконалилися технічні прийоми та художні засоби виразності. Набули поширення розпис, фляндрування, зелена й коричнева полива. Вироби розписували також ангобами та емалями, що дало змогу перейти до багатоколірного  декору. Панівне місце посіли рослинні квіткові орнаменти, вигадливі картуші  та традиційні геральдичні знаки-мотиви; були популярними фігурні композиції, передовсім на мисках і кахлях.

     Київ  з околицями на той час був  одним з найбільших центрів керамічного  виробництва і забезпечував заможних людей високоякісним дорогим  посудом. Тут виготовляли з білих  глин глечики, дзбанки, вази, миски, ринки, барилка, кухлі та ін., покриваючи їх соковитою зеленою поливою або  вимальовуючи по жовтому тлу черепка  барвисті рослини й квіти. З поповненням  у XVIII ст. київського гончарного цеху кількома приїжджими іноземцями вироби київських  майстрів набувають ще більшої пишності, у композиціях розписів з’являються  людські постаті. Провінційні гончарні центри Василькова, Дибинців, Білої Церкви, Умані та ін., на відміну від київського осередку, задовольняли посудом бідних ремісників та селян. Тому їх вироби, розписані кольоровими ангобами, були значно простішими й дешевшими. У Гончарній Слободі — своєрідному осередку на півдні Правобережжя — виготовляли необхідні запорозьким козакам предмети: глечики для води, олійні лампи й каганці, люльки з зображенням жіночих голівок, тварин тощо.

     Протягом XVIII ст. на поліхромний розпис перейшли гончарні цехи в Чернігові, Новгороді-Сіверському, Ніжині, Батурині, Глухові, Ічні, Переяславі та ін. Так, посуд новгород-сіверських майстерень вишуканими округлими формами  й поливаним розписом нагадує  фаянсовий. Маленькі букетики квітів рівномірними плямами розміщувалися по сферичних площинах посуду, надаючи йому урочистої привабливості. У цей час з-поміж численних полтавських осередків гончарства, таких, як Глинськ, Зіньків, Миргород, Ромни, найвизначнішим осередком була Опішня. Тут 1786 р. близько 200 ремісників виготовляли різноманітний святковий посуд для напоїв: дзбанки, баклаги, барильця, куманці та декоративний посуд скульптурного характеру — баранці, леви, коники, півні тощо, оздоблені квітковим орнаментом. У Глинську завдяки творчості родини Сулимів провідною технікою розпису стала фляндрівка, іноді у поєднанні з квітковими мотивами. Слобожанська цехова кераміка в головному центрі виробництва — Харкові у XVII ст. вирізнялася тисненими геометричними візерунками, подібними до різьблених на дереві, і синьою кобальтовою поливою. У наступному столітті поширився поліхромний розпис мисок, дзбанків тощо, однак синій колір і надалі залишався домінуючим.

     Наддніпрянські  гончарні осередки — Дибинці, Канів, Ревівка (затоплена Кременчуцьким  водосховищем), Сунки, Цвітна та ін. —  славилися не лише добрим мальованим ужитковим посудом, а й фігурним для напоїв (у вигляді тварин і  птахів). У с.Сунки у XVII ст. виготовляли  оригінальні миски, оздоблені зображеннями людських постатей, листків із завитками. Ці композиції були подібними до місцевих мальованих кахлів. На Поділлі гончарний  посуд виробляли у Барі, Бубнівці, Гайсині, Кам'янці-Подільському, Летичеві, Смотричі та ін. Бубнівська кераміка, окрім  чітких рослинних візерунків, мала ліплені фігурки тварин і пташок на покришках дзбанків, ринок тощо.

     На  Західній Україні провідними осередками гончарства були Львів, Потелич, Яворів, Коломия; Пістинь, Ужгород, Мукачеве та ін. У найменшому з них — Яворові  — 1765 р. господарський і святковий  посуд, оздоблений розписом, виготовляло 25 гончарів. У Коломиї гончарний  цех був створений у 1661 р. Крім посуду, тут виробляли свічники й  кахлі, прикрашені фляндрівкою й  ріж куванням. У XVII-XVIII ст. українські гончарі всіх великих осередків виготовляли також кахлі для печей, а подекуди і вставки для будівель у формі рельєфних і розписних кружал, прямокутних плиток з орнаментом, що утворювали на стінах декоровані фризи тощо. Якщо у XVII ст. кахлі були переважно рельєфними, із зеленою або коричневою поливою, то в наступному столітті міські цехові майстри поступово перейшли до виробництва мальованих. Зустрічаються кахлі, розписані по білому тлу синьою поливою або й двома-трьома кольорами. Зображували вибагливі рослинні орнаменти, сюжетні сцени з постатями людей, тварин, птахів і краєвидами. У XVII ст. кахлі виготовляли гончарі Києва, Чернігова, Кам'янця-Подільського та ін. Значно ширшого розповсюдження кахлярський промисел набув у XVIII ст. На Чернігівщині, наприклад, виникли кахлярські мануфактури в Батурині, Глухові, Новгород-Сіверському й Тулиголові. Урізноманітнюється тематика розписів і рельєфних зображень.

     У XIX ст. кожний район гончарного промислу мав характерні художні особливості  виробів, які залежали від природних  якостей матеріалів, технологічного рівня виробництва, локальних традицій тощо. Майже кожен осередок представлений  провідними майстрами з яскравою творчою індивідуальністю.

     На  Наддніпрянщині у с. Дибинці (тепер  село у Богуславському районі Київської  області) працювали відомі гончарі: К. Масюк, М. і К. Пащенко, С. Родак, Є. Проценко та ін. їхні миски, тарілки, глечики, тикви та інші вироби відзначалися характерним рослинним розписом із доповненням крапок, рисок і  “гребінців”, а також різноманітних  зооморфних мотивів. Розпис виконували технікою ріжкування по білому, червоному, рідше рожевому тлі.

     Виробам опішнянських гончарів була властива своєрідна декоративність. Так, Федір  Червінка, крім гравіювання по вологому черепку, наліплював рельєфні орнаментальні  деталі; Василь Поросний у плетиво  мальованого рослинного орнаменту  вводив казкових звірів і птахів, а  художник-кераміст Юрій Лебіщак (1873—1927) розробляв декор на основі мотивів, запозичених із шовкових гаптів. Серед  подільських гончарів особливої  шани заслуговують Андрій Гончар (1828— 1933) з с. Бубнівка, який перший запровадив у своєму селі виробництво червоного  посуду, мальованого технікою ріжкування; Петро Лукашенко і Павло Самолович  з Бару, що оздоблювали миски тематичними  фігурними композиціями; Петро Білоок, Микола Небесний і Роман Червоняк зі Смотрича, які використовували оригінальний розпис на основі фляндрівки; Яків Бацуца (1854—1932) з с. Адамівка, який своїм неполиваним посудом кулястоподібних форм, розписаним силуетними фігурками тощо, вславився на всеросійських і міжнародних виставках.