Послідовність виконання тригранного-виїмчастого різьблення

     У XVII—XVIII ст. пласким різьбленням народні  майстри прикрашували деякі види знарядь праці та військового  об ладунку — самопали, рушниці, пістолі і т. ін. Дерев'яні порохівниці-натруски у формі баклаг, рогів і сердець  декорували геометричними візерунками, інкрустували мідними цвяшками, підківками та спіралевидними дротиками. На замовлення кахлярів, вибійників тканин, пекарів  цехові й позацехові різьбярі виготовляли  спеціальні форми для відтискування  кахлів, тканин та пряників.

     У XVII—XVIII ст. особливого поширення набуло ажурне різьблення церковних іконостасів  та інших предметів культового обладнання. Кіоти, аналої, підсвічники, патериці, ручні хрести, панікадила, скриньки і под. переважно виготовляли  столярсько-різьбярські майстерні  при монастирях у Києві, Чернігові, Крехові, Жовкві та ін.

     У деяких церквах України XVII—XVIII ст. зустрічалися рельєфно різьблені дерев'яні ікони: «Благовіщення», «Положення в гріб», «Св. Трійця», «Св. Миколай» тощо. Крім суцільно різьблених дерев'яних ікон були й комбіновані: лики мальовані, а  тло оздоблене різьбленням (наприклад, ікони виготовлені київськими різьбярами 1698 р. для Чолнського чоловічого монастиря  Трубачевського району колишньої Орловської губернії). .

     Надзвичайно майстерно, з тонким моделюванням фігур, предметів і орнаменту виготовляли  у XVII—XVIII ст. ручні різьблені хрести, їх часто підносили як коштовні дарунки  високопоставленим особам. Так, 1640 р. Петро Могила надіслав російському  цареві Михайлу Федоровичу лист і  два різьблених хрести. У жовтні 1648 р. Богдану Хмельницькому під  Львовом був вручений лист і дерев'яний хрестик від монастирської братії Крехівського монастиря. Ігумен Київо-Печерської лаври Йосип Тризна 1654 р. надіслав у подарунок цареві Олексію Михайловичу  дерев'яний різьблений хрест.

     Ручні та напрестольні хрести на землях України  виготовляли найчастіше з місцевих порід дерева: груші, клена, липи та привізного кипарису, їх прикрашували пласким різьбленням геометричних мотивів і фігурних зображень (у XVII ст.— з ледь окресленими формами  і складками одягу). У другій половині XVII ст. моделювання фігур та предметів  на ручних хрестах округлюване, а  у XVIII ст.— значно рельєфніше, реалістичніше  трактування. Найкращими зразками хрестів  з графічно-площинним різьбленням  в витвори Якова Лукавецького 1669 р., хрести 1680— 1686 рр. різьбяра Кузьми та праці майстра з ініціалами В. К., датовані 1700—1714 рр. До групи пам'яток з рельєфним зображенням належать ручні хрести Василя Поповича 1639 р.,

1675 р.  з Острова біля Галича, 1687 р.  з Судової Вишні та «різьбяра  Іосифа» 1697 і 1698 рр.

     Зображені на хрестах фігурки і символічні предмети часто обрамовували геометричними  візерунками у вигляді прямих, скісних і хвилястих ліній, поєднували з будівлями та краєвидами спрощеного трактування. Народні майстри надавали великої уваги написам, вирізаним  з такою вигадливістю, що вони нагадували орнаментальні мотиви, гармонійно доповнювали  загальну композицію твору.

     У XVII ст. пласким, рельєфним або круглим  різьбленням оздоблювали дерев'яні  свічники, зокрема з П'ятницької  церкви у Львові, Миколаївської церкви у Сокалі на Львівщині та з с. Тернівка на Київщині. Пишним рельєфним різьбленням  рослинних візерунків відзначається  свічник з Тернівки, який має підставку  з трьох ніжок і два перехвати  на стрижні. Поширені були й великі точені свічники-став-ники з багатьма перехватами і рельєфними листками, розмальовані в один або більше кольорів. Наприклад, свічники з с. Лук'янівка на Київщині, оздоблені точенням і  малюванням, ставник з с. Артюхівка  на Сумщині, розмальований зеленою  фарбою різних відтінків.

     Професійне  цехове різьблення постійно засвоювало нові стильові віяння Ренесансу, барокко, не цураючись при цьому і глибоких народних традицій старослов'янського деревообробництва. Часом цехові столярі-різьбярі працювали разом з народними  май-страми-кріпаками, передусім при  опоряджуванні магнатсько-поміщицьких  замків та палаців. За таких обставин взаємовпливи між професійним і  народним деревооброб-ництвом неминучі.

     У міських деревообробних цехах у XVII ст. стали з'являтися нові явища, зокрема вузька спеціалізація ремесла  привела до комбінованих цехів (із декількох  суміжних і навіть несуміжних професій). Наприклад, 1677 р. бондарський цех  звернувся до київського магістрату з проханням виключити з ковальського цеху стельмахів; з рибальського —  трачів, байдачників, теслярів та мірошників; з малярського — сніцарів та приєднати  всіх згаданих ремісників до бондарського цеху, щоб до нього належали «всякого топорного дела мастера».

     Після найбільшого розвитку цехових організацій  у XVI ст. наступає період їхнього занепаду. Зростає чисельність позацехових  майстрів (партачів). Натомість окремі цехові майстри втрачають зв'язок із засобами виробництва, з ринками, потрапляючи в неволю до купців-скупників. Назрілі протиріччя цехового ладу роз'їдали його суть, розривали статутні обмеження, прокладаючи шлях капіталістичним формам господарювання.

     У XVII ст. на Україні виникли перші  мануфактури по виробництву металу, пороху, паперу, які застосовували  найпростіші машини і механізми. Нові явища частково торкалися і  деревообробництва, зокрема виготовлення точеного дерев'яного посуду при  монастирських і феодальних помістях в Києві, Чернігові, Луцьку, Бродах. Удосконалення токарного верстата (шків, маховик, застосування кінного  і водяного приводу) сприяло піднесенню продуктивності праці, однак призвело до одноманітності форм точеного посуду, свічників тощо.

     На  багатьох полотняних мануфактурах різьбярі працювали над виготовленням  вибивних дощок. Неабиякою майстерністю славилися різьбярі Немирівської мануфактури  на Поділлі (XVIII ст.), вибивні дошки  яких, як і тканини, знаходили збут по всій Україні.

     Протягом XVIII—першої половини XIX ст. на Україні  тривав процес розкладу феодально-кріпосницької  системи, розвивалися капіталістичні відносини. Водночас зміцнювалася структура  міських ремісничих корпорацій, однак  вже наприкінці XIX ст. цеховий устрій був повністю скасований. Сільське деревообробництво перестало бути виробництвом для забезпечення феодального  господарства і почало набувати форм товарного виробництва. Так, під  впливом ринку міські бондарі, столярі, різьбярі поступово об'єднувалися із сільськими майстрами, утв9рюючи осередки народних художніх промислів. Виникали школи, народжувалися нові напрями  творчості, формувалися і зміцнювалися традиції.

     Провідними  регіонами художніх деревообробних промислів у XIX ст. були Подніпров'я, Полісся, Поділля, Карпати. У багатьох місцевостях оздоблювали профілюванням  та пласким різьбленням дерев'яні  деталі архітектури, виготовляли транспортні  засоби та знаряддя праці, прикрашені різьбленням, випалюванням, рідше розписом, масово виготовляли на ярмарки предмети хатнього вжитку, зокрема начиння.

     Подніпров'я  і Слобожанщина. Тут народна архітектура мала своєрідні декоративні форми: дахи з виносами спиралися на кронштейни, так звані коники. Піддашшя оперізували дошки-лиштви (профільовані, вирізані візерунки з нескладними геометричними мотивами). Багаті форми мали віконні лиштви. На Полтавщині їх деколи доповнювали накладними силуетними зображеннями птахів.

     Вишуканим тригранновиїмчастим різьбленням  прикрашали засоби транспорту у Золотоніському, Зіньківському повітах тодішньої  Полтавської губернії. Прекрасними  зразками є сани-глабці із с. Вереміївка (сучасна Черкаська область) та чумацька мажа (віз) із с. Куземино згаданих повітів (XIX ст.), які зберігаються в Полтавському краєзнавчому музеї. Передники, задники, глиці, копаниці, люшні тощо оздоблювали  різьбленням геометричного характеру (прямі, скісні жолобки, зубці та розети). Відомим майстром, що різьбив вози і сани наприкінці XIX ст., був Кость  Кичко з с. Вереміївка.

     На  Слобожанщині оздобленням возів, саней  та інших побутових предметів  славилися різьбярі с. Дергачі (теперішня  Харківська область).

     Дрібні  мотиви часто різьбили на ярмах для  волів, хомутах і сідлах для коней. На Подніпров'ї декор цих виробів  складався з прямих і скісних  ліній, зубців, а інколи й розеток. Мережані ярма виробляли у с. Липове Глобинського району, Білики — Кобиляцького району на Полтавщині, Пекарі (Канівського району Черкаської обл.).

     Столи, лави, стільці вирізнялися профільованими ніжками і загалом були декоровані різьбленням, а скрині — розписом. Колись у с. Хмелівка (тепер Сумська  область) виготовленням різьблених меблів славилися брати Тахтаєви, а в с. Засулля (також Сумська  область) Іван і Сидір Каша, Кіряк  і Тимофій Нижники. Всі вони належали до столярного цеху в Ромнах, що наприкінці XIX ст. налічував 53 деревообробники  різного фаху.

     У 60-х роках на Подніпров'ї з'являються  приватні дрібні майстерні в Полтаві, Зінькові, Кобеляках, Кременчузі, Переяславі та ін. У цих майстернях різьбярі часто втрачали самобутній почерк і перетворювалися на звичайних виконавців. Окремі все-таки зберігали традиції виготовлення народних дерев'яних виробів. До таких майстрів відноситься династія Юхименків (Іван, Федот, Прокіп — батько, син, онук), яка працювала з середини XIX до першої третини XX ст. Вони виготовляли іконостаси, меблі, побутові предмети, вміло поєднуючи мотиви народного орнаменту з їх формами.

     Важливим  стимулом і заохоченням молоді до художньої обробки дерева було організоване в Полтаві 1878 р. губернське ремісниче  училище з відділом столярно-токарного  ремесла й різьблення на дереві.

     У Полтаві 1911 р. земство відкрило столярно-різьбярську  майстерню. До неї вступило чимало народних майстрів. Вона забезпечувала їх матеріалами, займалася збутом, але за головну  мету вважала відродження народної творчості. Однак земська майстерня  не змогла відстояти натиск буржуазного  ринку, який пропагував стилізаторство та модерністські» форми виробів, відволікаючи народних майстрів від давніх традицій.

     У цей час розпочинають творчу працю  Василь Гарбуз з Малих Будищ і  Яків Халабудний з с. Жуки на Полтавщині — найвизначніші майстри різьблення 20—30-х років.

     Полісся. У деяких селах західного Полісся (Ковельський, Ратнівський, Мане-вицький райони Волинської області) покрівля часто закінчувалася «шпилями», їх вирізували у вигляді сонця, півника, а найчастіше коника. Усі ці мотиви мають дуже давне коріння, яке сягає, мабуть, поганських часів, коли цим фігурним зображенням надавали магічного значення — силу відвернення всього злого від житла. На східному Поліссі у XIX ст. існувала традиція оздоблювати наличники вікон і віконниці вишуканими візерунками. Кожен повіт, село вирізнялися своєрідними прийомами та мотивами архітектурного декору.

     Серед дерев'яних побутових предметів, що часто оздоблювали різьбленням  на Поліссі, були черпаки, миски, сільнички, ложки, валки для качання білизни, так звані рублі (рублики). Верхню частину цих рублів покривали  геометричним орнаментом, центральний  мотив — шести-восьмипелюсткові або «вихрові» розетки та антропоморфні зображення. Відомими осередками, що виготовляли художні предмети з дерева, були Чернігів, Новгород-Сіверський, Острог, с. Вишеньки Коропського району та ін.

     Поділля. Прикрашування народної архітектури на Поділлі пов'язане з особливим типом ґанку, поширеним у середині XIX ст. Він мав невеликий фронтон з відповідно профільованих дощок, двосхилий дашок, який спирався на профільовані стовпи, зв'язані невисокою огорожею з прорізним наскрізь геометричним орнаментом.

     Вишуканою формою і багатим різьбленням  вирізнялися серед інших сани, виготовлені у м. Літин та с. Поташня  на Поділлі у другій половині XIX ст.

     Найбільшим  центром художнього деревообробництва  був Кам'янець-Подільський. Тут працювали  столярний, різьбярський, токарний цехи. Виготовляли іконостаси, культові та побутові предмети: ложки, сільнички, товкачі, веретена, куделі, виточені на токарному  верстаті з декоративними потовщеннями та випаленими смужками. Ці зразки місцевого  виробництва, передані у вересні 1862 р. Подільською палатою державного майна музею Російського географічного  товариства, зберігаються сьогодні у  Державному музеї антропології та етнографії АН Росії.

     У 1905 р. художник В. К. Розвадовський заснував у Кам'янці-Подільському художньо-промислову школу з інтернатом для сільських  дітей. Незабаром був відкритий  окремий відділ художньої обробки  дерева, орієнтований на досвід прикарпатських шкіл (Коломиї, Станіслава). В ньому  навчали різьблення та інкрустації.

     На  західному Поділлі працював геніальний руський різьбяр (так високо оцінила  львівська газета «Діло» 1882 р. майстра  ручних хрестів, прізвище невідоме, із с. Золотий Потік). Його твори, майже  ювелірної тонкості різьблення, зберігаються у музеях Львова та Івано-Франківська.

     У с. Трибухівці (тепер с. Дружба Бучацького району) наприкінці XIX—у першій третині XX ст. різьбяр Танасій Падлевський  виготовляв іконостаси, а також письмове приладдя, ножі для паперу та інші побутові предмети.

     Відомий майстер дерев'яної скульптури малих  форм і меморіальної пластики з каменю Василь Бідула (1868—1925) з с. Лапшин Бережанського  району досконало володів пласким  різьбленням, про це свідчать декоровані цією технікою скрині, рамки для  образів тощо.