Актуальні аспекти формування політичної свідомості молоді

     · емоційний компонент включає вироблення певних політичних переконань, соціальних почуттів та прагнень особистості, спрямованих на політичне життя: виховання почуття поваги до минулого держави, національних Герба, Прапора і Гімну, почуття гордості за приналежність до українського народу;

     · поведінковий компонент передбачає включеність в політичну діяльність, уміння обирати адекватну форму політичної активності, оволодіння культурою політичної поведінки.

     Проблема  формування політичної культури повинна  вирішуватися і на загальнодержавному рівні. Доречним є розроблення і  здійснення національної програми розвитку політичної культури, яка б включала в себе:

     · засвоєння громадянами знань  про свої права і обов’язки, про  виборчий процес;

     · використання досвіду європейських країн у галузі політичної освіти;

     · роз’яснення населенню державної політики України. [12]

     Отже, надзвичайно актуальною проблемою, що постає перед нашим суспільством є формування політичної свідомості, культури та активності молоді на основі ідей національного духовного відродження  української держави. Як ніколи раніше, українське суспільство відчуває необхідність участі молоді у державотворчих процесах, влиття нових творчих сил та ідей, які спроможна привнести лише нова генерація. Наскільки молодь зможе реалізувати свій потенціал у політичному житті, залежатиме від рівня сформованості у неї політичної культури, від прагнення посісти активну громадську позицію, від розуміння відповідальності за власну долю, долю України, від рівня політичної культури. Необхідне розуміння суспільством того, що про рівень політичної культури свідчить не документ про отримання освіти і засвоєння певної суми знань, а практичні навички демократичної життєдіяльності, уміння орієнтуватися і діяти в існуючому соціально-політичному просторі, брати реальну участь у прийнятті політичних рішень та практичній їх реалізації, здатність брати на себе відповідальність не лише за особисте життя, але і за стан речей в країні.

     2.2 Особливості формування політичної свідомості молоді

в процесі політичної соціалізації.

     Нині  в Україні спостерігається значна різниця між сутнісними характеристиками політичної соціалізації молоді та інших вікових груп населення. Люди старшого віку, які мають певний тип соціалізації, передають, звичайно, свої життєві настановлення молоді, але вона отримує й інші зразки соціальної поведінки в процесі навчання, а також із засобів масової комунікації та з практики новітніх суспільних відносин.

     Якщо  старше покоління, загартоване дуже складними соціально-економічними катаклізмами попередньої епохи, реагує на переміни більш-менш стримано, то молода генерація часто-густо втрачає віру в будь-які суспільні цінності. Це породжує серйозні труднощі в її політичній соціалізації.

     Політична соціалізація є частиною загальної  культури, яка формується та виявляється  в процесі політичного життя. Це історично і соціально зумовлений продукт політичної життєдіяльності людей, необхідна передумова створення сприятливих умов для налагодження конструктивного діалогу і взаємодії між громадянами і державою, іншими політичними інститутами. Все це потребує адекватного рівня політичної культури суспільства, його морально-етичного стану – без уваги на професію, вік, стать громадян.

     Процес  соціалізації, під яким, зазвичай, розуміють  засвоєння індивідом соціальних цінностей суспільства впродовж життя й знаходження власного місця в суспільстві, — явище досить складне і суперечливе. Тим паче, коли йдеться про соціалізацію молоді, ще й політичну. З одного боку, суперечливість цього процесу пов’язана із тим, що агітація будь-яких політичних моментів, чи ідеологічних позицій у вузах, згідно закону, є забороненою. З іншого боку, саме молодь, яка здобуває освіту (студіююча молодь), здатна чинити найбільш відчутний опір старим зразкам мислення й поведінки.  [9]

     Відтак  вкрай необхідне теоретичне забезпечення процесу політичної соціалізації молоді. Адже молодь, по-перше, є однією з великих соціально-демографічних груп суспільства. По-друге, вона постійно поповнює економічно активне населення країни. Та життєве самовизначення молоді, при цьому, є неоднозначним. Значна її частина посідає не останнє місце в нових соціальних групах (підприємців, менеджерів, банківських працівників). Збільшилась кількість молодих людей, які очолюють суспільні рухи, молодіжні організації, партії. З іншого ж боку, молодь лишається однією з найбільш незахищених соціальних груп. Вона не впевнена у своєму майбутньому, потерпає від недостатності соціального досвіду тощо.

     Варто зазначити, що метою соціалізації є  формування в особистості такої  культури мислення і поведінки, яка  б втілювала в собі соціокультурні форми і взірці того чи іншого суспільства та дозволяла цій особистості не лише вливатися в соціокультурне життя, але й творчо вдосконалювати його.   У залежності від соціокультурних умов і обставин соціалізація відбувається або як суб’єкт-об’єктний, або як суб’єкт-суб’єктний процес; відповідно її кінцевим результатом виступає або людина-продукт, яка відтворює існуючі соціальні відносини і культуру, або людина-творець, здатна формувати нові культурні програми, що детермінують соціальні зміни і перехід до суспільства нового типу. [9]

     В цілому розмаїтість наукових розвідок у руслі дослідження проблем  політичної соціалізації свідчить про  складність цього процесу, потужний науковий потенціал щодо можливостей  висвітлення різних його аспектів. Разом з тим можна підкреслити, що дотепер ще не склалося узгодженої позиції стосовно феномена політичної соціалізації загалом та його особливостей на молодіжній стадії, зокрема.

     Термін  соціалізація у своїх наукових працях у різні роки  (ХІХ-ХХ століття) досліджували такі західні вчені, як Г. Тард, Е. Дюркгайм, Г. Зіммель, Т. Парсонс, М. Вебер, Е. Гідденс, Ч. Кулі, Р. Мертон, Дж. Мід, Е. Фромм, П.Бурдьє та інші. Проблеми політичної соціалізації досить широко висвітлюються в сучасній науковій літературі. В рамках філософсько-політологічної і соціологічної парадигм досліджується соціально-політичний контекст політизації людини (А. Бандура), соціального мислення (А. Брушлинський), психосемантичного підходу, який широко застосовується у прикладних дослідженнях особливостей політичних орієнтацій в епоху перехідного суспільства (А. Мітіна, В. Петренко), проблем політичного виховання підростаючих поколінь (М. Боришевський, Н. Гаврилів), особливостей масової політичної свідомості українців та проблем взаємодії влади і громадянина (А. Колодій), проблем становлення політичної ідентичності особистості в умовах трансформації політичної системи країни (В. Москаленко,), концептуальних основ регулятивних і детермінуючих параметрів політичної соціалізації особистості (В. Циба). Робляться спроби окреслити основи політичної психології як науки у комплексних дослідженнях політичної свідомості, поведінки індивіда (М. Боришевський, Г. Ділігенський).

     Отже, актуальність такого дослідження очевидна з огляду на відсутність комплексного підходу до вивчення проблеми соціальних ролей та політичних ідентичностей молоді, потреби вироблення ефективної державної молодіжної політики, а також акцентування уваги на необхідності тіснішої інтеракції із суспільством загалом, студіюючою молоддю, як динамічною спільнотою, зокрема. А  багатовимірність феномену політичної соціалізації студіюючої молоді й надалі  вимагає досліджень на стику різних соціогуманітарних наук, передовсім політичних та соціологічних. [9]

     Процес  становлення і структурування політико-ідеологічного простору держави ставить перед молодими людьми ряд запитань, які стосуються визначення свого ставлення до тих ідеологічних цінностей, які презентуються суб’єктами політичного процесу, формування стійких політичних і ідеологічних пріоритетів, уявлень про відповідні цілі в сфері політичних відносин, засобів досягнення цих цілей. [9]

     Молодь, в загальному, люди освічені. Нині юнаки  і дівчата вивчають нові соціально-політичні  дисципліни, засвоюють політичну  культуру, яка принципово відрізняється  від політичної культури тоталітарного суспільства. На формування сучасної політичної культури молодих людей впливають такі чинники, як політична, економічна та ідеологічна багатоманітність суспільного життя. [8]

     Молодь  – люди переважно незаангажовані. Зміни в суспільному житті, реалізація державної молодіжної політики внесли корективи в їх життєві орієнтації, поведінку. Як свідчать соціологічні дослідження, з року в рік зростає питома вага молодих людей, які ідентифікують себе з Україною, вважають її своєю Батьківщиною.

     Нинішній  процес політичної соціалізації молоді характеризується багатовекторністю. Певній її частині властиві політичний нігілізм,  розчарування, відмова  від боротьби за свої права, еклектичність  процесу політичної соціалізації, міфологемність. І це можна зрозуміти. Молоді люди перебувають у складній ситуації: руйнуються усталені традиції, змінюється соціальна структура суспільства, уявлення про життєві цілі та способи їх досягнення. Однак ці реалії ще не повністю усвідомлені молодим поколінням і, відтак, не впливають на консолідацію його групових інтересів. [9]

     Аналізуючи  процес трансформації принципів  та суті політичної соціалізації молоді сьогодні варто виділити 5 векторів цього процесу. (за В.О. Корнієнко)

     Перший  вектор стосується зміни процесу політизації  від стабільності до нестійкості, невизначеності. Політична свідомість української молоді змушена була пристосовуватися до умов, “коли на більшість питань немає готових, усвідомлених стійких особистісних та соціально-схвалюваних відповідей, нормативів та думок".  Адже в уніфікованій державі існувала чітка визначеність та монологічність політико-ідеологічної сфери, що пронизувала всю структуру соціалізації, проходила як базова через всі її агенти: в тому числі й через освіту й виховання — від дитячих пісеньок про щасливе майбутнє з рідною єдиною партією до інтеграції з нею ж через ініціацію. Ця уніфікована ідеологія була радше культурним феноменом, аніж політико-ідеологічним. Не було потреби розвиватися інтересу до політичного життя суспільства у масовій свідомості, підкріплюючи його політичною компетентністю та відповідальністю. Процес соціальної ідентифікації більшості тодішньої молоді перебував в стадії “обумовленості” Політична структура суспільства сприймалась як даність, впливати на яку своїми рішеннями чи діями не було змоги, та й відповідно нужди. 

     Другий  вектор політичної соціалізації — від уніфікованості (визначеності) до різноманітності. Тобто, на зміну чітко окресленій кількості соціальних виборів, яка існувала раніше  і викликала хіба що неусвідомлений протест певній безальтернативності, прийшла незвично велика кількість політичних партій, зрозуміти різницю між ідеологічними поглядами яких важко навіть людині, яка цікавиться політичними подіями країни.

     За  результатами різноманітних соціологічних досліджень громадянської свідомості та самосвідомості на кінець 2007 року майже половина громадян не знають, яка партія представляє найкраще їх інтереси й погляди, або висловились, що такої немає взагалі (я вважаю, що кількість ідеологічно невизначеної молоді значно вища), менше третини – вважає що вони не потрібні, більше третини – не визначились з цього питання, і це за умови, що більше половини громадян надають високу підтримку такому інституту демократії, як політичні партії [9].

     Але треба вказати на певний вплив порівняльної оцінки матеріального становища на політичні уподобання студентів. Так, соціологічні дослідження стверджують, що відносно благополучна молодь тяжіє до ліберально-ринкових цінностей і, відповідно, підтримує ліберальні політичні сили, менш благополучна частина молоді підтримує націонал-патріотичні сили, неблагополучна – соціалістичні.

     Третій  вектор — зміщення у величині від глобальної до артикульованої, детальної. За дослідженням  В. Павленко та Н. Корж це стосується тенденції зниження рівня соціальної ідентичності в суспільстві, так звана, гіперперсоналізації, тобто зростання значення індивідуальних та особистісних характеристик, а не групових

     Десятки років нашою освітою навіювались  цінності колективізму забуваючи про  індивідуальну значимість, акцентуючи увагу на важливість групового членства. В суспільстві, де відкрито панують егоїстичні інтереси власне індивідуалізація втрачає сенс, або ж не виходить за рамки мікрорівня, виявляючись лише в локальних, побутових, особистісних альтернативах; на макрорівні ж, під яким ми розуміємо рівень формування та впливу на політичну структуру суспільства з її цінностями, ідеалами спостерігався обмежений однонаправлений вплив політичних настанов, від так званої еліти до населення. Перебудова ж обернулася верховенством індивідуальних цілей та потреб, не піклуючись про групові. Можливо, з огляду на ці обставини національна ідея, на яку апелювали ідеологи перших років незалежності не спрацювала.