Політичні погляди Ж. Ж. Руссо

Політичні  погляди  Ж. Ж. Руссо

     Суспільний  договір як першооснова  держави в працях Руссо 

     Жан-Жак  Руссо - найбільший представник демократичного лівого флангу Просвітництва, пристрасний  поборник соціальної справедливості, творець філософсько-політичних трактатів, що стали вільно або мимоволі основою  ідеології Великої французької  революції. Твори Руссо викликали  в пам'яті нащадків або ненависть, або захоплення, але тільки не байдужість або академічний інтерес.

     Жан-Жак  Руссо народився в Швейцарії, в Женеві. Син женевського чиновника, Руссо в своїх мандрах пізнав позбавлення і знегоди простих  людей. Популярність йому принесли такі твори, як: “Міркування з питання: чи сприяло відродження наук і мистецтв поліпшенню вдач?”, що одержало в 1750 р. премію Діжонськой академії; “Міркування про походження і підстави нерівності між людьми” (1754); “Про суспільний договір, або принципи політичного права” (1762). Руссо був автором найпопулярнішої книги XVIII в. “Нова Елоїза”, а його педагогічний роман “Еміль” одержав особливо високе визнання представників німецької культури - Канта, Гердера, Гете, Шиллера та ін.

     Під час Великої французької революції  культ Руссо досяг свого апогею. Колишній кумир світла став духовним вождем якобінців і санкюлотів. Марат, Сен-Жюст, Робесп'єр присягалися його ім'ям. Робеспьер не розлучався з книгами Жан-Жака. “Еміль” був його Біблією, а трактат “Про суспільний договір” - Євангелієм. Під час Реставрації не тільки аристократи, але і ліберальні буржуа з жахом вимовляли ім'я Руссо, воно викликало образ гільйотини.

     Однією  з центральних етичних і соціально-політичних концепцій Ж.-Ж. Руссо є егалітаризм - пристрасна проповідь майнової і  соціальної рівності людей. Руссо блискуче розкрив ідеологічний і психологічний  механізм виникнення соціальної нерівності, продовжуючи, подібно до Н. Макиавеллі, досліджувати тему “обманщиків і обдурених” в історії політичної думки. Золоте століття суспільної рівності було погублене, на думку Руссо, із-за підступності і хитрості одних і простодушності і недалекоглядності інших. В ході такого “хитрого обману” верхівкою родової общини рядових її членів з'явився інститут приватної власності на землю, не обмеженої ніякими розумними рамками. Це привело до різкого майнового розшарування, а потім - до війни багатих проти бідних.

     Проте Руссо не виступав проти приватної  власності взагалі. Власність є  умовою реалізації свободи індивіда, тому в якості цивільного права власність  в деяких відносинах важливіша, ніж  свобода. Але таке завдання може виконати тільки власність, розміри якої життєво  необхідні людині-трудівнику. Тоді власність перестає бути злом, вона стає регульованою і контрольованою асоціацією вільних і рівних трудівників, невідчужуваним правом кожного і  всіх громадян “держави розуму”.

     Остаточно індивід втратив свободу в  результаті нового “обману”. Багаті хитрістю і таємними маніпуляціями схилили бідних до договору про утворення держави, яка із самого початку створювалася як орган охорони приватної власності і було порочним за природою своєю. Виникнення політичної влади означало затвердження відносин панування і поневолення. Таким чином, всі існуючі політичні режими - демократія, аристократія, монархія - аномальні. Вони залежать від розподілу земельної власності, від майнових відносин. Всі ці форми держави неминуче вироджувалися в тиранію.

     Виникнення  деспотизму - слідство переважання  в душі сучасної людини самолюбства, самокорисливого приватного інтересу; який штовхає його на егоїстичне свавілля.

     Альтернативою існуючому “аномальному” суспільному пристрою повинно стати, по Руссо, “Державу розуму”, засновану на “суспільному договорі” нового типа. Одним з центральних понять цього нового суспільного договору, є, по Руссо, “загальна воля”, що утілює суспільний інтерес всіх громадян держави, що, на думку Руссо, виключає самокорисливість і свавілля приватного інтересу.

     Поняття “суспільний договір” і “загальна воля” мають у Руссо і моральний аспект. Суспільний інтерес Руссо нерозривно пов'язував з поняттям громадянського обов'язку, усвідомленого кожним як свій власний інтерес, як моральний борг. Громадянин “розумної держави” - це той, хто подолав свій корисливий приватний інтерес, звільнився від нього, загартувавши свою волю для служіння всім і самому собі. Допоможе народу зробити це моральне оновлення, на думку Руссо, Законодавець. У Руссо - це міфологічний персонаж і не піддається причинно-історичному поясненню. Це одночасно і соціальний інженер, і соціальний терапевт, що виліковує всіх і кожного від переваги своїх приватних інтересів, це і вихователь вдач, але тільки не політичний диктатор, що підноситься над суспільством, подібно до монархічного деспота.

     В результаті суспільного договору створюється  Республіка, або Політичний організм (як ціле, як “загальне Я”), який іменується Державою, коли він пасивний, і Сувереном, коли він активний. Суверенітет - це влада, що направляється загальною волею. Носієм суверенітету є народ, і народний суверенітет невідчужуваний. Право зрадити форму правління, суть політичної власті належить народу як верховному суверену. Руссо визнавав право народу і на насильницьке знищення відносин панування і підпорядкування. Будь-які правителі - лише уповноважені народу, спадкова єдиновладність - сама збочена форма правління. Зміна форми правління - компетенція народу як суверена, у будь-який момент правомочного відмовитися від будь-якого законодавчого рішення і прийняти нове. Загальна воля виявляється і виявляється в реальному політичному житті у вигляді прямої демократії, і перш за все в процесі голосування народу. Дійсна держава - це самопредставництво народу. Виконавча влада лише служитель народу-суверена і у жодному випадку не сміє з ним змішуватися. Це положення Руссо узгоджується з великою ідеєю просвітителів про розділення властей як необхідній умові демократичної держави.

     Перший, хто, обгородивши ділянку землі, придумав заявити: “Це моє!” і знайшов людей достатньо простодушних, щоб тому повірити, був справжнім засновником цивільного суспільства. Від скількох злочинів, війн, вбивств, нещасть і жахів уберіг би рід людський той, хто, висмикнувши коли або засипавши рів, крикнув би собі подібним: “Остережіться слухати цього обманщика; ви загинули, якщо забудете, що плоди землі - для всіх, а сама вона - нічия!” [Руссо Ж.-Ж. Трактати. - М.: Наука, 1969. С.72].

     Коли  володіння, перехідні по спадку, зросли в числі і розмірах настільки, що покрили собою всю землю  і стали всі стикатися один з одним, то одні володіння могли  рости вже тільки за рахунок інших; і решта людей, що залишилися ні з  чим, оскільки слабкість або безпечність  перешкодили їм, у свою чергу, придбати земельні ділянки, стали бідняками, нічого не втративши; все змінилося  навколо них, але самі вони не змінилися  і виявилися вимушеними одержувати або викрадати кошти для існування  з рук багатих; і звідси почали виникати, залежно від відмінностей в характерних особливостях тих  і інших, панування і поневолення  або насильство і грабежі [2;С.82].

     Людське суспільство, що народжується, прийшло  в стан найстрашнішої війни: людський рід, що загрузнув в пороках і  зневірився, не міг вже ні повернутися  назад, ні відмовитися від злощасних  придбань, ним зроблених; він тільки ганьбив себе, вживаючи в зло здібності, що роблять йому честь, і сам привів себе на край загибелі [6;С.83].

     Давайте об'єднаємося, щоб захистити від  пригноблення слабких, стримати честолюбних  і забезпечити кожному володіння  тим, що йому належить. Словом, замість  того, щоб обертати наші сили проти  самих себе, давайте з'єднаємо  їх в одну вищу силу - влада, яка правитиме  нами згідно мудрим законам, влада, яка  надаватиме заступництво і захист всім членам асоціації, відображатиме натиск загальних ворогів і підтримувати серед нас вічну згоду <…>. Всі кинулися прямо в окови, вірячи, що цим вони забезпечать собі свободу, бо, будучи достатньо розумними, щоб спіткати переваги політичного устрою, вони не були достатньо досвідченими, щоб передбачати пов'язані з цим небезпеки.

     Таким було і повинне було бути походження суспільства і законів, які наклали  нові пута на слабкого і додали нові сили багатому, безповоротно знищили  природну свободу, назавжди встановили закон власності і нерівності, перетворили спритну узурпацію  на непорушне право і ради вигоди декількох честолюбців прирекли з тих пір весь людський рід  на працю, рабство і убогість [9;С.84].

     Різні види Правлінь ведуть своє походження лише з більш менш значних відмінностей між окремими особами у момент первинного встановлення. Якщо одна людина виділялася серед всіх могутністю, доблестю, багатством або впливом, то його обирали магістратом, і Держава  ставала монархічною. Якщо декілька чоловік, будучи приблизно рівні  між собою, брали гору над іншими, то цих людей обирали магістратами, н виходила аристократія. Ті люди, чиї  багатства або дарування не дуже відрізнялися і які менше за інших  відійшли від природного стану, зберегли спільно в своїх руках вище управління і утворили демократію. Час показав, яка з цих форм була вигіднішою для людей. Одні як і раніше підкорялися тільки законам; інші незабаром стали покорятися панами. Громадяни хотіли зберегти свою свободу; піддані подумували лише про те, як би відняти свободу  у своїх сусідів, оскільки вони не могли примиритися з тим, що інші насолоджуються благом, яким вони самі вже більше не користуються. Словом, на одній стороні опинилися багатства  і завоювання, а на іншій - щастя  і чеснота [13;С.91].

     Якщо  ми прослідкуємо поступальний розвиток нерівності під час цих різноманітних  переворотів, то виявимо, що встановлення Закону і права власності було тут першим ступенем, встановлення магістрату - другим, третім же і останнім було перетворення влади, заснованої на законах, у владу необмежену [12;С.92].

     Але оскільки взагалі багатство, знатність  або ранг, могутність і особисті чесноти - це головні відмінності, на підставі яких судять про місце людини в суспільстві, то я міг би довести, що згода або боротьба між цими різними силами - це і є найвірніший  показник того, добре або погано влаштовано державу [10;С.93].

     З крайньої нерівності положень і станів, з різноманітності дарувань і  пристрастей, з мистецтв даремних, мистецтв шкідливих, із знань поверхневих  і неглибоких з'явилися б сонми  забобонів, рівно осоружних розуму, щастю і чесноті. Ми побачили б, як правителі ревно підтримують  все те, що може ослабити людей, що об'єдналися, роз'єднуючий їх; все, що може додати суспільству видимість згоди і посіяти в ньому насіння справжнього розбрату, все, що може вселити різним станам недовір'я і взаємну ненависть, протиставляючи їх права і їх інтереси, і, отже, підсилити владу, всіх їх стримуючу.

     І серед всього цього розбрату і  переворотів поступово піднімає свою огидну голову деспотизм; пожираючи  все, що побачить він хорошого і здорової у всіх частинах Держави, врешті-решт він почне зневажати і закони і народ і затвердиться на розвалинах Республіки [4;С.95].

     Таким чином, за Руссо, закономірним слідством  розвитку нерівності в суспільстві  є встановлення диктаторських форм політичного правління. Проте в  появі тиранії винен і народ, що кінець кінцем впадає в свого  роду колективний “самообман”, оскільки і найспритнішому політику не вдасться поневолити людей, які не бажають нічого іншого, як бути вільними. Виникнення деспотизму - слідство політичної пасивності мас, самокорисливості і владолюбства правителів. Руссо проголосив право народу на насильницьке скидання тиранічного режиму. У трактаті “Про суспільний договір, або принципи політичного права” Руссо обгрунтував свою концепцію політичного і суспільного устрою.

     Знайти  таку форму асоціації, яка захищає  і захищає всією загальною  силою особу і майно кожного  з членів асоціації і завдяки  якій кожен, з'єднуючись зі всіма, підкоряється, проте, тільки самому собі і залишається таким же вільним, як і раніше. Таке основне завдання, яке вирішує Суспільний договір [5;С.160].

     Ці  статті, якщо їх правильно розуміти, зводяться до одніє-єдиної, а саме: повне відчуження кожного з членів асоціації зі всіма його правами на користь всієї общини; бо, по-перше, якщо кожен віддає себе цілком, то створюються умови, рівні для всіх; а раз умови рівні для всіх, то ніхто не зацікавлений в тому, щоб зробити їх обтяжливими для інших. Далі, оскільки відчуження здійснюється без яких-небудь вилучень, те єднання так повно, наскільки тільки можливо, і жодному з членів асоціації нічого більше вимагати, бо якби у приватних осіб залишалися які-небудь права, то, оскільки тепер не було б такого старшого над всіма, який мав би право вирішувати суперечки між ними і всім народом, який, будучи суддею самому собі у деякому відношенні, почав би незабаром домагатися на те, щоб стати таким в усіх відношеннях, - природний стан продовжував би існувати і асоціація неминуче стала б тиранічною або даремною.

     Нарешті, кожен підпорядковувавши себе всім, не підпорядковує себе нікому окремо, і оскільки немає жодного члена асоціації, відносно якого інші не набували б тих же прав, які вони поступилися йому по відношенню до себе, то кожен набуває еквівалента того, що втрачає, і одержує більше сили для збереження того, що має.

     Отже, якщо ми усунемо з суспільної угоди  те, що не складає його суть, то ми знайдемо, що воно зводиться до наступних положень: кожний з нас передає в загальне надбання і ставить під вище керівництво загальної волі свою особу і все свої сили, і в результаті для нас всіх разом кожен член перетворюється на нероздільну частину цілого [15;С.161].