Масові політичні партії

2.3.  Масові політичні партії

На останньому етапі розвитку політичних партій формуються сучасні масові політичні партії.

Початок цього етапу в Європі припадає на 1860-1880рр. Перехід цей від попереднього етапу є поступовим, а тому важко окреслити чітко його межі. Приблизно в цей же час розпочинається ІІІ етап формування політичних партій США та Австралії. В інших державах його початок співпадає з початком ХХ ст. В той час стирається виразна різниця між британськими політичними партіями та політичними партіями континентальної Європи. 

Етап масових партій можна поділити на три періоди – 1) до 1917р., 2) до закінчення ІІ світової війни, 3) до сучасних днів. В перший період відбувається організаційне оформлення сучасних політичних партій і одночасно поява поряд із існуючими аристократично-буржуазними – нових масових партій – соціал-демократичних. В наступний період виникають комуністичні партії. В другий період виникають також фашистські партії, що зумовлює істотні зміни в міжпартійних стосунках. Третій період характеризується появою партій в країнах, що визволилися від колоніального гніту, формуваням реальної багатопартійної системи в країнах Східної Європи та колишнього Радянського Союзу, а відтак домінуванням масових політичних партій по цілому світу.

Домінуючий протягом цілого ХІХ ст. конфлікт між консерваторами та лібералами, який виражає конфлікт між двома частинами пануючого класу, витісняється конфліктом між буржуазії та пролетаріатом. Приводить це до послаблення різниці між буржуазними партіями, а з виникненням, після Жовтневої революції 1917р., комуністичних партій, послаблюється протиріччя між буржуазними і соціал-демократичними партіями.

Новим явищем цього етапу є відродження народних фронтів і зростання їх впливу в політичному житті, а також поява політичних партій в країнах, що розвиваються, та нових демократичних країнах.

Європейські політичні партії 

Перші сучасні масові партії - це консервативна та ліберальна партії Великобританії та соціал-демократичні партії континентальної Європи. Інші масові партії розпочинають розбудовуватися як масові лише з початку ХХ ст.

Перший крок в напрямку створення політичної партії з масовим членством здійснює в 1861р. Ліберальна партія Великобританії, яка з ініціативи Дж.Чемберлена, створює Ліберальне товариство реєстрації виборців – центральний орган, який керує діяльністю місцевих виборчих комітетів. В 1877р.  створюється Національна Ліберальна федерація, яка має на меті стати справжньою загально-національною політичною організацією, що впливає на діяльність парламентської фракції.

Слідом за лібералами подібні кроки почали здійснювати консерватори. В 1867р. вони створюють Національний Союз консервативних об’єднань. На чолі обидвох організацій стали щорічні з’їзди делегатів та вищі виконавчі комітети. Останні здобули згодом значний вплив в організаційній роботі партії і були підпорядковані її лідеру. Однак процес формування справді централізованої масової партії був достатньо тривалим і остаточно стабілізувався лише в 80-х рр. ХІХ ст. Провідну роль в партійному житті продовжували відігравати парламентська фракція та лідер партії. В перший період даного етапу політична партія має допоміжний характер до парламентської фракції.

Інший характер мали соціал-демократичні партії, які виникають в 60-х роках XIX ст. Зароджуються вони як окремі організації, що об’єднують вже існуючий профспілковий та робітничий рух. Їх основною метою не була організація виборів, а організаційна та пропагандистська робота серед робітників. Виникнення і розвиток цих організацій був пов’язаний із значними труднощами з огляду на заборони та репресії, які чинилися буржуазними урядами по відношенню до них.

Розвиток робітничого руху в цьому часі відбувається якби в двох напрямках – перший це формування міжнародних політичних організацій пролетаріату і другий – це формування національних робітничих партій. В 1864р. з ініціативи керівників робітничого руху різних країн, що прибули в Лондон на промислову виставку, виникає Міжнародний Союз Робітників (І Інтернаціонал), який починає щорічно збиратися на свої конгреси. 

Другою і головною дорогою формування масового робітничого руху було оформлення національних пролетарських партій. В 1863р. Ф.Лассаль організовує Загальнонімецький союз робітників, а в 1865р. А.Бебель створює робітничу партію марксистського напрямку. В 1875р. дані організації об’єднуються в єдину Соціал-демократичну партію Німеччини. В наступні десятиріччя робітничі партії виникають у всіх європейських країнах, стають масовими політичними партіями і починають відігравати помітну роль в політичному житті.

Соціал-демократичні партії відзначалися сильною і централізованою організаційною будовою; їх члени повинні були приймати участь в партійному житті і сплачувати членські внески. Їм вдалося також налагодити тісні стосунки з профспілками, розвинути сітку культурно-просвітницьких організацій.

Велика самопожертва і відданість справі як зі сторони керівників партії так і рядових членів, яка була відсутньою в буржуазних партіях, сувора дисципліна дозволили даним партіям вистояти проти переслідувань і репресій, які мали місце фактично у всіх європейських країнах. 1870-1890рр. були роками шаленої боротьби проти робітничого руху, що проходив період свого організаційного становлення.

Дещо інший характер ніж континентальні соціал-демократичні партії Європи мала англійська робітнича партія – Лейбористська партія. Виникла вона пізніше ніж більшість європейських соціал-демократичних партій і ніколи не тяжіла до революційного марксизму. В основі її ідеології лежала так звана ідеологія тред-юніонізму, яка була спрямована на вирішення конкретних проблем робітничого класу через профспілки. І лише загострення стосунків між робітниками та роботодавцями, яке мало місце на початку ХХст., поставило питання про власне політичне представництво робітників на порядок дня. В 1900р. виникає Представницький Комітет Лейбористів у англійському парламенті, який мав стати організаційною основою формування самостійної робітничої фракції. В 1906р. даний комітет перейменовано у Лейбористську партію однак в партії і надалі немає індивідуального, а лише колективне членство профспілок. Партія розглядається як політичний представник британських профспілок у парламенті і лише в 1918р. запроваджується інститут індивідуального членства і партія інституалізується як окремий, незалежний від профспілок, актор політичного життя.

Таким чином Лейбористська партія Великобританії вводить в партійну практику нове явище – інститут опосередкованого членства. Такий організаційний тип партії знайшов собі поширення в деяких британських домініонах, таких як Австралія, Нова Зеландія, деяких соціал-демократичних партіях (бельгійська робітнича партія, шведська соціал-демократична партія), а також деяких католицьких партіях (бельгійська та австрійська). Однак останні так і не змогли досягнути тих результатів, які здобула британська лейбористська партія. Крім того британська лейбористська партія репрезентує окремий напрямок в ідеології робітничого руху – реформаторський. 

Демократична організація соціал-демократичних партій, успіхи, які вони здобули на парламентських виборах вплинули на внутрішнє життя і в буржуазних партіях, змусили їх і собі перейти до більш демократичної організаційної структури.

В 1901 та 1903 роках відбуваються установчі з’їзди двох основних правих партій Франції – Республіканської Федерації та Демократичного Союзу. В 1901р. виникають партії французських радикалів – Республікансько-радикальна партія та Радикально-соціалістична партія, які однак не здобули широкої підтримки виборців. 

Труднощі виникнення і існування політичних партій Німеччини були пов’язані із існуючими там нормами права, які дозволяли створювати політичні партії виключно з метою участі у виборах. І лише з 1890р. правові норми дозволяють формування тривало існуючих політичних організацій. З цього часу консерватори та ліберали починають проводити регулярно (раз в рік, або в 2-3 роки) свої партійні з’їзди. Формуються центральні органи партій, хоча перевагу в них мають парламентарі, а парламентська фракція в цілому продовжує зберігати свою самостійність. Місцеві організації є нечисельними, а партії загалом не мають широкої соціальної підтримки. Між тим створюються спеціальні органи, що займаються мобілізацією членів партії, створенням сітки прихильників партії (наприклад Союз сільських власників, Національний Союз німців-католиків). Однак справжній розвиток масових політичних партій в Німеччині починається лише після 1918р. Так з цього часу консервативна партія запроваджує посаду генерального секретаря партії, а в 1920р. проводить перший загальнонаціональний з’їзд делегатів партії. 

Перед І світовою війною в Європі виникають перші селянські партії.

Селянські організації зіграли також значну роль у формуванні багатьох консервативних партій в Скандинавських країнах, Бельгії, Австрії. 

Наступний період розвитку політичних партій Європи – це міжвоєнний період. В політичному сенсі був це період кризи буржуазної демократії, період різкого загострення соціально-політичних суперечностей, що зумовило різку поляризацію суспільних настроїв. Значно зростає в цей період вплив крайніх політичних угрупувань – фашистів та комуністів. Лише в Великобританії дані партії не пустили свого коріння. 

Політика традиційних буржуазних партій викликає розчарування значної частини виборців. У Великобританії значно зростає популярність лейбористської партії, на фоні зменшення популярності лібералів. В тому часі можна говорити про короткий період існування в Великобританії трьохпартійності, який встановився після тривалого домінування двопартійної конкуренції. В 1924, 1929-31рр. лейбористи, за підтримки лібералів, формують навіть уряди меншості, діяльність яких не була ефективною і зумовила гострі політичні кризи. Консервативна партія Великобританії продовжує зберігати попередню організаційну структуру. В 1922р. відбувається формування парламентської фракції як організації членів партії. Був це перший крок до обмеження домінуючого становища лідера партії.

В період І світової війни відбувається певна демократизація суспільно-політичного устрою в Скандинавських державах – виборче право поширюється там, де воно не існувало (Швеція – 1917р.). З 1920р. тут стабілізується чотирьохпартійна політична система – соціал-демократи, ліберали, аграрії, консерватори, з переважанням соціал-демократів. В Швеції в 1932р. соціал-демократична партія отримує мандат на здійснення державної влади, яким безроздільно користується аж до 1976р. Так само в Норвегії Лейбористська партія починаючи з 1928р. кілька разів здобуває владу, а з 1935р. перебуває 30 років незмінно при владі.

В більшості європейських країн в тому часі формуються також комуністичні партії. Перемога Жовтневої революції в Росії і виникнення ІІІ Інтернаціоналу суттєво впливає на весь характер міжпартійних взаємин тодішньої Європи. В першу чергу це торкнулося соціал-демократичного руху, який поділився на прихильників та противників більшовиків. Перші з них, де в більшості (Франція), а де в меншості (Італія, Польща) виходять з соціал-демократичних партій і вступають до комуністичних партій, які діють як національні загони ІІІ Інтернаціоналу. Другі залишаються в існуючих соціал-демократичних партіях і групуються навколо ІІ Інтернаціоналу. Зрозуміло, що цей розкол завдав значної шкоди робітничому рухові.

Комуністичні партії представляли собою радикальне, революційне крило робітничого руху. Ідеологічною основою їх політичної діяльності було вчення марксизм-ленінізм, яке виходило із положення про те, що пролетаріат є провідною силою суспільного прогресу і здобути владу він зможе лише шляхом соціальної революції, полум’я якої спалахнувши в одній країні, спричинить світову революцію, яка приведе до становлення безкласового суспільства-комунізму.

Аж до 30-х років комуністи виступали проти будь-якої співпраці зі всіма партіями і буржуазними урядами. Швидко в Європі виникає ряд доволі потужних комуністичних партій. Найсильніші з них були в Італії (до путчу Мусоліні 1922р.), а також в Німеччині (до 1933р.). Поширення комуністичних партій в Європі зумовило гостру конкуренцію насамперед в робітничому середовищі між революційним (комуністичним) та реформістським (соціал-демократичним) напрямками, загострення класового протистояння між буржуазією та пролетаріатом, а також поширення політичних партій так званого “нового типу” – більшовицьких партій, організаційна діяльність яких грунтувалася на принципах “демократичного централізму”. 

Виникнення комуністичних партій, як результат радикалізації суспільних настроїв зліва, зумовлює також організаційне оформлення радикально налаштованих правих – фашистів. Виступаючи з націоналістичними, антиліберальними, антиегалітарними гаслами їм в різний спосіб вдалося за короткий час здобути прихильність значної кількості населення.

Фашизм створив новий тип партії заснований на масовому  членстві і військовій організації, з суворою дисципліною, ієрархією, культом вождя (фюрера). Партії ці заперечували цінність буржуазного демократичного устрою і їх метою було встановлення однопартійної монополії на владу. Найбільші фашистські партії в тому часі виникають в Німеччині, Італії, Іспанії, але існують фашистські партії практично у всіх країнах Європи. В 1933р. Гітлер ліквідує всі опозиційні партії Німеччини.

Закінчення ІІ світової війни дає початок останньому, сучасному нам періоду формування політичних партій. Фашистські партії сходять з політичної арени зазнаючи банкрутства. Остання з них - іспанська Фаланга остаточно була заборонена в 1969р. Зі смертю в 1975р. іспанського генерала-диктатора Франко можна говорити про формальне завершення панування фашистських режимів в Європі. Сьогодні в політичному житті дану традицію продовжують неофашистські політичні угрупування, які хоча і послуговуються націоналістичною, антикомуністичною ідеологією, однак офіційно відмовляються від ідеології фашизму. Проте їхній вплив на політичне життя є незначним.

В повоєнні роки у всіх європейських державах виникають християнсько-демократичні партії. В Італії, Німеччині, Австрії протягом багатьох років вони отримують перемогу на парламентських виборах. Соціал-демократичні партії зазнають виразного тяжіння до правоцентриських партій. Разом з тим в перші повоєнні роки спостерігається значне зростання чисельності і популярності комуністичних партій, зростає їх парламентське представництво. Найбільші комуністичні партії цього періоду були у Франції, Італії, Фінляндії. У Франції, Бельгії, Італії вони входять до складу коаліційних урядів. 

Американські політичні партії

Після війни розвиток партій в США відбувається іншим шляхом ніж в Європі. Спочатку безроздільно панує Республіканська партія, котра здобула перемогу у громадянській війні, а Демократична партія переживає глибоку кризу і втрачає своє політичне значення. Однак в 70-і роки демократи починають відвойовувати свої втрачені політичні позиції. Це їм вдається зробити переорієнтувавши свою політику на підтримку інтересів найбідніших верств населення та емігрантів в той час як Республіканська партія стає партією великого капіталу. Однак поділ між ними не був таким глибоким як між європейськими консерваторами і лібералами.

Стабілізація Демократичної партії унеможливлює поширення соціалістичних рухів в США, ніколи вони тут не існували як масові політичні партії, рівно як і профспілки не претендували на своє окреме політичне представництво. Не розвинувся в третю політичну силу тут і популістський рух, який пробував себе реалізувати під радикальними фермерськими гаслами. В такий спосіб у США складається двопартійна політична система.

Не відрізнялися обидві партії між собою суттєво своїми ідеологічними програмами, зрештою значення ідеології та програм в США було завжди значно меншим ніж в Європі. Тому аналізуючи генезу політичних партій США важко її класифікувати на основі ідеологічного критерію. Разом з тим в організаційній будові американських партій можна виділити певні фази розвитку.

Кінець ХІХ ст. це ще час абсолютного домінування партійних машин і місцевих босів. Слабим є центральний апарат партії, невеликими є впливи президента чи конгресменів. В міру поширення технічних засобів впливу на формування громадської думки значення федеральних політиків зростає, а вплив місцевих босів зменшується. Інституційним завершенням цих змін стало запровадження на початку століття системи правиборів (“праймеріз”), яка підвищувала вплив рядових членів партії на вибори кандидатів в президенти. 

Масовий характер виборів, пов’язаний з поширенням виборчого права, зростанням виборчої активності населення США змушує партії розбудовувати свої партійні організації. І хоча американські партії не мали такої досконалої організації як, скажімо, англійські чи соціалістичні партії, але вони вже також суттєво відрізнялися від традиційних виборчих комітетів ХІХ ст. 

Політичні партії в інших країнах світу

В британських домініонах тенденції партійного будівництва  подібні до європейських. Комуністичні партії були слабкими, хоча місцями їм вдавалося здобути певні впливи (наприклад в Австралії). Фашистські рухи теж не знайшли для себе тут сприятливого грунту. Країни ці залишаються в рамках традиційних для них партійних систем хіба лише в Канаді зростає національно-сепаратистський рух франкомовного населення (провінція Квебек). Основна політична суперечка відбувається тут між Консервативною та Ліберальною партіями, причому на користь останньої, котра була правлячою з 1935 по 1957 рік. 

В Австралії в міжвоєнний період і після війни мало місце послаблення Лейбористської партії. Комуністична партія Австралії, хоча була і нечисельною, але займала важливе місце в політичному житті держави. Тут ані Лейбористська партія, ані конкуруюча коаліція лібералів і аграріїв не могли втримати влади довший період часу.

В Новій Зеландії, після тривалого панування буржуазних партій, в 1935р. значний успіх на виборах отримала Лейбористська партія. Це зумовило об’єднання дрібніших буржуазних партій в єдину Національну Партію, що привело до стабілізації двопартійної системи. В 1949р. Національна Партія стає правлячою.

В Японії в міжвоєнний період виникають соціалістична та комуністична партії. Однак військова диктатура загальмувала процес партійного будівництва тут з 1930 по 1949 роки. Після війни під контролем США відбувається демократизація суспільного життя, що сприяє створенню масових політичних партій. Серйозного впливу в післявоєнний період набирають соціалістична та комуністична партії Японії, що змушує в 1955р. дві крупні буржуазні партії консервативну та ліберальну об’єднатися в єдину Ліберально-демократичну партію Японії, яка в післявоєнний період стає правлячою. Із занепадом комуністичної партії в Японії фактично встановлюється двопартійна система.

Туреччина в міжвоєнний період характеризується зміцненням правління Республіканської Народної партії. Спроби формування згори “лояльної” опозиції не дали позитивних результатів, тому діяльність інших політичних партій була заборонена. Це привело до часткового злиття функцій держави та політичної партії. Так генеральним секретарем партії був міністр внутрішніх справ, а керівниками місцевих організацій керівники місцевих державних адміністрацій. Шеф партії особисто призначав депутатів парламенту. Республіканська Народна партія представляла собою кадрову партію, яка брала на себе виконання функцій масових партій – соціальних, культурних, просвітницьких. Така структура партії на думку її засновника Кемаля Ататюрка повинна була сприяти процесу модернізації Туреччини. 

Після ІІ світової війни тут було введене право на свободу організацій (крім комуністів і ісламістів). На кінець 1946р. в Туреччині існувало кілька політичних партій серед яких домінуючі позиції зайняла відроджена Народна партія Кемаля Паші. Опозиційна до неї Демократична партія в 1950р. стала правлячою встановивши диктаторський режим. В 1960р. в результаті перевороту Демократична партія була усунута від влади і відновлена багатопартійність, однак політична ситуація тут продовжує залишатися нестабільною.

Подібною була доля політичних партій Латинської Америки, де мали місце постійні перевороти, війни та революції.

Політичні партії в постколоніальних країнах

Розвиток партій в постколоніальних країнах становить особливий етап в історії політичних партій. Пов’язаний він з процесом деколоніалізації, який розпочався після ІІ світової війни.

Переважна більшість партій постколоніальних держав виникає після 1945р., але ще раніше існували їх зачатки котрі часами відігравали помітну роль в політичному житті.

Найдовшу історію і водночас найбільше значення серед партій постколоніальних держав належить індійській партії Конгрес. Виникає вона спочатку як масовий соціально-політичний рух під назвою Індійський Національний Конгрес. У роботі першого з’їзду партії, який відбувся в 1885р. приймає участь 72 делегати, що представляють проєвропейськи налаштовану частину індійської інтелігенції. Метою руху було проведення політичних реформ, створення національного парламенту при збереженні лояльності до Великобританії. Головною формою його діяльності були щорічні з’їзди.

Після І світової війни в рамках Конгресу здобувають перемогу націоналістичні і радикальні елементи. З часу коли Конгрес очолює М.Ганді відбувається суттєве збільшення як чисельності так і впливів організації. Основу ідеології М.Ганді становили ідеї повернення до архаїчного життя в аграрній доколоніальній спільноті. Член Конгресу зобов’язаний був носити власноручно тканий національний одяг. Конгрес стає масовим національно-визвольним рухом, федерацією різних угруповань та цілей. До його складу входять як територіальні відділення так і окремі громадські організації і перші політичні партії (Свара партія, Соціалістична партія Конгрес, члени нелегальної комуністичної партії). Лише після отримання Індією незалежності в 1947р. відбувається перетворення Конгресу в класичну політичну партію.

З того часу в політичному житті розвивається два напрямки – 1) традиціоналістський, який був представлений опозиційною Джана Сангх партією 2) реформістський, який був представлений Національним Конгресом очолюваним Дж.Неру та І.Ганді.

Радикалізація політики партії Конгрес під керівництвом І.Ганді привела в 1969р. до розколу партії. Її залишили буржуазні праві сформувавши свою партію - Опозиційний Конгрес. Однак на виборах 1972р. Конгрес І.Ганді отримав переконливу перемогу. Таким чином, в Індії формується багатопартійна політична система з домінуванням однієї партії.

Діяльність партії Індійський Національний Конгрес справила суттєвий вплив на діяльність інших національно-визвольних партій Азії та Африки.

На процес формування політичних партій постколоніальних країн суттєво вплинув процес їх деколонізації, який розпочався після закінчення ІІ світової війни. Статус політичних партій, які діяли в колоніальну епоху був різноманітний. Були серед них нелегальні партії, були такі що брали участь у виборах до колоніальних законодавчих органів, а також локальні, загальнонаціональні і навіть такі, що охоплювали своєю діяльністю кілька держав-колоній.

Між тим існує принципова різниця в розвитку партій Азії та Африки. Колоніальні держави Азії під кінець ІІ світової війни були більш економічно розвиненими ніж африканські держави. Тут чіткішою була соціальна диференціація населення, розвинутішою - національна буржуазія та пролетаріат. Азіатські держави відрізнялися вищим рівнем  культурного розвитку, що теж впливало на процес партійного будівництва.

Найхарактернішою формою політичних партії постколоніальних країн були партії національно-визвольного характеру. Виникнення цих політичних партій припадає або на міжвоєнний або післявоєнний період.

Розвиток африканських національно-визвольних партій проходить кілька етапів. Перший етап – створення єдиного масового національно-визвольного руху, що носить назву фронту чи руху. Функціонували вони дуже часто як федерації різних угруповань в тому числі і неполітичних. Прикладом такого типу організації було діюче у Французькій Африці – Західно-Африканське Демократичне Об’єднання. Організація ця діяла легально у відповідності з нормами французької конституції. Разом з тим в багатьох країнах існували організації основною метою яких була збройна боротьба проти колонізаторів. Такий характер мали Фронт національного визволення  Алгерії в 1954-1961 роках, визвольні фронти Анголи, Мозамбіку. 

Після проголошення незалежності в постколоніальних країнах відроджується багатопартійність, але вже на дещо інший основі. Широкі національно-визвольні рухи розпадаються даючи початок формуванню багатопартійності. Частіше всього вона заснована на етнічно-регіональних чи релігійних відмінностях. Так, наприклад, в Нігерії існувало три політичні угруповання, які репрезентували  різні етнічні групи і абсолютно домінували лише в своєму регіоні. В Індонезії партійний поділ відбувся за релігійною ознакою. Такого характеру багатопартійність несла із собою серйозну внутрішню напругу, яка дуже часто закінчувалася громадянською війною. Як це було в перші роки незалежності в Індонезії, Конго чи Нігерії. Конфлікти ускладнювалися зовнішнім втручанням.

В цих державах багатопартійність та опозиція трактується як типово буржуазні пережитки, які не є корисними, а навіть шкідливими для країн, що розвиваються. 

В Пакистані, Шрі-Ланці хоча і функціонує багатопартійна політична система,однак, як правило, з домінуванням однієї політичної партії. В деяких державах після бурхливих конфліктів та через крайню корупцію керівництва правлячих партій відбуваються військові перевороти, які забороняють діяльність всіх політичних партій. Такі зміни мали місце протягом останнього часу в Тропічній Африці.