Формування української національної самосвідомості

Зміст

Вступ                                                                                                                                                                         3

1. Формування української національної самосвідомості                                                         4

2. «Енеїда» І.Котляревського – її місце в українській духовній культурі               9

Висновок                                                                                                                                                                   19

Література                                                                                                                                                                   20

Вступ

В українському літературознавстві цей твір звикли розглядати як перший рушійний нової літератури, хоча, як на мене, новий період треба починати з романтизму як естетично-стилістичного явища, а все, що стосується псевдокласицизму в суміші із бароко, розглядати в системі періоду попереднього. Коли дивитись із такої позиції на творчість І.Котляревського, то «Енеїда» мала б входити в контекст бароко у суміші із псевдокласицизмом, тобто складати явище пізнього бароко, а драматична його творчість – це вже романтизм, бо п'єси І.Котляревського – не інтермедії, які передавали народні сценки, а справжні народні п'єси, властиві сентименталістам та романтикам, які дивилися на простолюд, ідеалізуючи його, як і народну творчість, – це для них було одне із джерел натхнення. Коли ж поглянути на «Енеїду» Івана Котляревського з погляду засвоєння народної мови, то вона не почала цей процес, а завершила його, бо виходила із засад низового бароко, яке широко користувалося народною мовою, починаючи з першої половини XVII століття.

«Енеїді» І.Котляревського судилося стати епохальним твором, що посприяло суспільно-естетичній традиції, у нас трохи й запізненій, – засвоєнню  народної мови як основної літературної, а всі інші звівши до другорядних: польську та книжне язичіє в Західній чи російську в Східній Україні, також книжну та латинську в Закарпатті. Із цього погляду «Енеїда» й справді стає твором не давньої, а таки нової літератури, а коли говорити вже зовсім точно, то вона завершила в собі літературу давню й породила нову, отже, стала ніби своєрідним птахом Феніксом нашої літератури в час його згоряння та воскресіння. Що за легендою відбулося в одному гніздов'ї і водночас.

1. Формування української національної самосвідомості

Виникненню й поширенню української національної самосвідомості сприяло багато факторів суспільно-політичного і культурно-освітнього характеру. Зокрема, наприкінці XVIII ст. імпульс цьому процесові дав ряд найважливіших політичних подій, що мали загальноукраїнське і загальноросійське значення. Це — російсько-турецькі війни за Північне Причорномор’я та Крим (70—80-ті роки), ліквідація Запорізької Січі (1775 p.), скасування автономної козацької адміністративно-політичної системи на Слобожанщині та Лівобережжі і юридичне оформлення тут у 1783 р. загальноросійського кріпосного права, насильницьке приєднання Російською імперією території Правобережної України, а Австрійською — Галичини і Буковини (70—90-ті роки). Розчленування, з одного боку, і возз’єднання, — з другого, території українського етносу, знищення останніх опор його державності супроводжувалося також і його русифікацією.

Важливе місце в пробудженні національної самосвідомості українців належить творчості першого класика вітчизняної літератури й драматургії І.П. Котляревського (1769—1838 pp.). Його перелицьована «Енеїда», без волі автора видрукувана 1798 p., була першою книжкою, яка надзвичайно високо підняла в очах українського громадянства народне українське слово. Своїми ж образами минулої козацької слави і сучасного гіркого селянського життя вона сприяла зацікавленню ними широких кіл української інтелігенції.

Крім формальної сторони — літературного друкованого слова, писаного народною мовою, до того ж незвичайно легкою, вільною і культурною, — поема містила в собі справді дорогоцінний зміст. З-за жартівливої форми талановитої пародії, що описувала нібито троянських гультіпак, проглядали інші образи й спомини. Українські козаки також часто блукали світами, не знаходячи собі притулку — й гіркі гадки мусили наводити спомини, що викликались цим оповіданням нібито про троянських бурлак. З-поза веселих і часом грубуватих жартів і глузувань поставали образи «вічної пам’яті Гетьманщини». Поставало народне життя, змальоване з великою любов’ю і знанням, пробуджувались зацікавленість і співчуття до його проблем.

Славнозвісна «Енеїда» започаткувала нову українську літературу й відіграла величезну роль в усвідомленні себе українцями національно індиферентних людей.

І до сьогоднішнього дня ще не оцінений належним чином внесок «Енеїди» у скарбницю світової культури. Шведський дослідник А. Єнсен (початок XX ст.), перелічивши ряд травестійно-пародійних обробок Вергілієвої «Енеїди» в історії європейської літератури, зазначає, що творіння Котляревського не просто виділяється своєю «самостійною оригінальною вартістю», а й перевищує «і культурно-історично, і мовно, та й естетично» всіх своїх попередників. Перевищує, бо в ній спостерігаємо «багатосторонній образ цілої України, народних звичаїв і соціальних обставин», бо українське народне життя в ній «так всесторонньо, а при тім артистично» опрацьоване. Перевищує з погляду на її «реалізм, національний гумор і народну мову».

Процес українського національного відродження на першому етапі (приблизно до середини 40-х років XIX ст.) охопив найбільші культурні центри українських земель, що перебували під владою Російської імперії, — Харків, Полтаву, Ніжин, а згодом досяг Перемишля та Львова на території Галичини, яка входила до складу Австрійської імперії.

Як значний епізод з історії українського відродження, що мав місце біля самих витоків національної свідомості, постає нині зарубіжна поїздка 1791 р. українського поміщика і російського поета Василя Капніста та його переговори з канцлером Прусії про можливість одержання від цієї країни допомоги в тому разі, коли українці, «доведені до краю тиранією, що її російський уряд, а саме князь Потьомкін, здійснювали над ними,... спробують скинути російське ярмо». Адже йдеться про діяча, якого сучасники залежно від їх поглядів поважали або ненавиділи за пристрасний український патріотизм, чию славнозвісну позацензурну «Оду на рабство» сприймали в тогочасному суспільстві як літературний виступ за «восстановление гетманського правления», а самого його вважали таким, що «готовый был пожертвовать всем своим имением для благополучия Малороссии». Представники наступного покоління родини Капністів також були безпосередньо причетні до національного руху. Вони підтримували зв'язки з членами Кирило-Мефодіївського братства, серйозно займалися українським мовознавством, поширювали рукописи пронизаних волелюбними ідеями поезій Т.Г. Шевченка.

Національно-визвольні сюжети з історії України привертали увагу й класиків російської літератури Олександра Пушкіна та Миколи Гоголя. Їхні твори української тематики, не тільки художньо розкривали освіченим російським читачам багатий віковічними традиціями український світ, а й сприяли піднесенню національної свідомості самих українців. Досить вагомий внесок у цю справу зробили декабристи, зокрема Кіндрат Рилєєв. У своїй поемі «Войнаровський» він створює художні образи реальних історичних діячів — українського гетьмана Івана Мазепи та його небожа Андрія Войнаровського, яких зображує патріотами й героями національно-визвольної боротьби в Україні. Таке трактування цих образів не тільки повністю розходилося з офіційною точкою зору російського царизму та його ідеологів, але й було несподіваним для багатьох сучасників поета. Ще зовсім недавно воно з упередженням сприймалося і радянськими істориками та літературознавцями.

Та й інші його твори, в яких оспівувалася боротьба українського козацтва, козацьких героїв проти поневолювачів («Наливайко», «Гайдамак», «Палей», «Богдан Хмельницький», «Петр Великий в Острожске»), цілком імпонували тоді тим, хто дбав про утвердження й поширення української національної самосвідомості в масах. Серед них був Микола Маркевич, який професійно займався вивченням історії України і став одним з перших авторів фундаментальної багатомовної узагальненої праці з цієї проблематики. У листі до К. Рилєєва, написаному за три місяці до повстання декабристів у 1825 p., Маркевич від себе та від своїх співвітчизників захоплено заявив: «Ви підносите цілий народ, — горе тому, хто йде на приниження цілих країн, хто наважується покрити презирством цілі народи. Але слава тому, хто прославляє велич душі людської і кому цілі народи мають віддати подяку».

Вітчизняна війна 1812 р. безпосередньо зачепила й долю українського народу. Викликаючи хвилю патріотичних настроїв проти наполеонівського нашестя, вона дала значний імпульс піднесенню національної самосвідомості в Україні. А серед прогресивної російської громадськості (незалежно від національності її діячів) пробудила романтизований інтерес до мови, фольклору та побуту населення України. З цього інтересу народилися перші українознавчі лінгвістичні та фольклористичні праці (у світ їх випустили видавництва Петербурга та Москви). Це — граматика української мови, складена вченим-мовознавцем із Сумщини Олексієм Павловським (1818 p.), збірники українського пісенного фольклору Миколи Цертелєва, грузинського князя за походженням (1819 р.), та Михайла Максимовича — вихованця Московського і майбутнього першого ректора Київського університету (1827 p.). Відомий російський учений-славіст Ізмаїл Срезневський розпочав свою викладацько-дослідницьку діяльність у Харківському університеті. Як збирач та видавець творів українського фольклору він цілком усвідомлював свою добровільну й благородну місію популяризатора масової української самосвідомості. Його стаття «Взгляд на памятники украинской народной словесності» (1834 p.) — перший друкований публічний виступ на захист української мови, її права на необмежене використання в літературі й науці. «Надії на славу літературну» побачив Срезневський у творчості українських письменників, своїх сучасників — Івана Котляревського, Петра Гулака-Артемовського, Григорія Квітки-Основ'яненка.

Активним поширювачем української культури став Микола Костомаров — також вихованець Харківського університету. З перших кроків своєї вченої кар'єри він настільки досконало оволодів українською мовою, що писав нею художні твори й на основі українського фольклору виконав два дисертаційні дослідження. Зі сторінок харківського українського альманаху «Молодик» (1843 р.) Костомаров закликав своїх сучасників на Україні писати твори, орієнтуючись на інтереси народних мас, уважно вивчати духовну культуру українського народу, розширювати народознавчі дослідження, зробити українську мову знаряддям науки та мистецтва. «Конечно, Гоголь, — відзначав Костомаров, — много выразил из малороссийского быта на прекрасном русском языке, но, надо сознаться, знатоки говорят, что многое то же самое, будь оно на природном языке, было бы лучше». І тут же вчений пророче визначив місце в розвитку української національної самосвідомості творчості тоді ще молодого поета — Тараса Шевченка: «Это целый народ, говорящий устами своего поэта».

І це, як зазначають дослідники, не випадковість, що в XIX ст. найбільше для утвердження національної самосвідомості зробив не державний муж чи воїн, а поет Тарас Шевченко, його геніальна творча спадщина. Вихід у Петербурзі 1840 р. збірки поетичних творів Т. Шевченка «Кобзар» був, безперечно, знаменною віхою в історії українського культурного відродження, а сама ця невелика тоді ще книжечка стала могутньою рушійною силою формування національної самосвідомості багатьох українців. Відтоді в рукописних списках і духовних виданнях, у піснях, якими ставало чимало його віршів, творчість Шевченка почала проникати в саму гущу народних мас пригнобленої царизмом України, пробуджувати національну гідність людей. Причому таку ж роль твори основоположника нової української літератури і реформатора української мови, яким по праву ввійшов в історію нашого народу Шевченко, відігравали й на українських землях по другий бік російсько-австрійського державного кордону.

Напередодні і в період демократичної революції 1848—1849 pp. у Західній та Центральній Європі українські прогресивні громадські діячі Східної Галичини мали всі підстави проголошувати: «якщо хочемо озброїтись силою, давайте прислухаємося до громогласного Шевченка". У свою чергу, Шевченкові та його ідейним однодумцям були відомі імена і творчість таких видатних зарубіжних слов’янських діячів культури, як Шафарик, Коллар, Міцкевич та ін. А такі слов’янознавці, як Ізмаїл Срезневський та Осип Бодянський, були особисто знайомі з цими та багатьма іншими провідними представниками зарубіжного слов’янського світу. Здавалося, що визвольні ідеї створення всеслов’янського федеративного союзу носяться в повітрі, їх разом з ідеями соціального і національного розкріпачення українського народу, ліквідації самодержавного і встановлення демократичного ладу, піднесення масової національної самосвідомості в Україні шляхом розвитку системи шкільної освіти та широкої культурно-освітньої програми було покладено в основу діяльності Кирило-Мефодіївського товариства — нелегальної політичної організації, провідними діячами якої були Василь Білозерський, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко, Микола Гулак. Шеф жандармів граф О.Ф. Орлов, підсумовуючи слідчі матеріали, зазначив, що члени товариства прагнули відновити колишню Гетьманщину по можливості «в независимости от других славянских племен», що «общество почти потеряло из виду обширную цель объединения всех славянских племен и заботилось о Малороссии, ее народности, языке и даже независимости», що положення основного програмного документа кирило-мефодіївців — «Закону Божого» викладені «в революционном коммунистическом духе».

На сучасному етапі незалежного розвитку української державності заключне положення кирило-мефодіївського «Закону Божого» (себто «Книг битія України...» М. Костомарова) звучить як пророцтво, що збулося: «І встане Україна з своєї могили, знову озоветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хоруган, ні у сербів, ні у болгар. І Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в Союзі слов'янськім». Михайло Грушевський в «Очерке истории украинского народа» так оцінив історичне значення Кирило-Мефодіївського товариства: «...Здесь мы впервые видим попытки теоретического формирования украинской идеи в политической и общественной сфере в духе прогресса и свободы».

Пропаганду своїх ідей колишні учасники Кирило-Мефодіївського товариства відновили наприкінці 50-х — на початку 60-х років у Санкт-Петербурзі після відбуття десятирічного заслання. Звичайно, здійснювали вони її тепер обережніше й поміркованіше, та все ж досить виразно, безкомпромісно. Тоді в Петербурзі знаходилися найважливіші організації загальноукраїнського національного руху, як от: гурток однодумців і послідовників Т. Шевченка, українська друкарня Пантелеймона Куліша, нарешті, редакція першого українознавчого журналу «Основа», матеріали якого публікувалися російською та українською мовами і який фактично став трибуною пропаганди української національної самосвідомості.

Головним питанням, яке найбільше дискутувалося на сторінках «Основи», було національне. У полеміці з російською, польською, німецькою, єврейською реакційно-шовіністичною пресою «Основа» обстоювала програму всебічного розвитку національної культури, вимагала створення в Україні широкої мережі шкіл, запровадження в них навчання корінного населення рідною мовою, вказувала на першорядне значення систематичного видання цією мовою науково-популярної літератури.

2. «Енеїда» І.Котляревського – її місце в українській духовній культурі

«Енеїда» стала своєрідною декларацією українства, знаковим явищем, що репрезентувало ідентичність цієї спільноти, передусім у її етнічно неповторних рисах. Саме навколо комедії відбулося гуртування широкого українського загалу.

Постановка проблеми 

Національна ідентичність спирається на свідомий вибір і залежить від осмислення окремою особою, етнічною групою, нацією історичних, політичних, громадянських, духовних цінностей. Національне як соціокультурне пов'язує людей загальною пам'яттю, що зберігає традиції, віру, мову, спільний дух, специфічну «ауру», ментальність, певну «емоційну тональність буття», яких неможливо позбутися. Особливо це стосується мови, яка є маркером національної незалежності. Мова – це не лише засіб спілкування, свідомий канал трансляції інформації, але й до певної міри вираз несвідомого сприйняття світу. Мова завжди емоційно насичена, вона відбиток чуттєвого переживання дійсності. Сучасні соціологи доводять, що мова виступає унікальною системою світобачення та самовираження кожної нації. Вона не може бути зведена тільки до своєрідної «знакової системи», бо завжди ще й емоційно забарвлена. Цей єдиний емоційний тон дає змогу представникам тієї чи іншої національної спільноти розуміти один одного на глибинному несвідомому рівні. Література в цьому контексті сприймається як відповідальна й активна ділянка процесу суспільних трансформацій. 

Показовим для розуміння духу українства є значний і знаковий епізод вітчизняного літературного життя: «Енеїда» І. Котляревського – перший твір, який започаткував появу живої народної української мови, а також відкрив епоху нової української літератури – був саме комедією. Ці обставини говорять про те, що поема заслуговує на більшу увагу не тільки з боку літературознавців, але й із боку соціальних дослідників, оскільки дозволяє розкрити деякі несвідомі механізми формування національної ідентичності.

Такі дослідження виявляються актуальними в сучасних умовах пошуків нової української національної ідентичності, пов'язаних із необхідністю інтегрування нашої держави в глобальний світовий простір.

Виявлення й розуміння несвідомих механізмів самовизначення нації, що є архетипічними для українців, дасть надію на можливість зберегти своє національне обличчя та уникнути тотального нівелювання. 

Аналіз досліджень і публікацій 

Одразу слід зазначити, що існує велика кількість робіт, присвячених аналізу «Енеїди» І. Котляревського. Головним чином це літературознавчі твори, які, до речі, дають дуже суперечливі оцінки як самій поемі, так і тим наслідкам, до яких вона призвела. Можна виділити дві літературні течії, представники яких розділилися на підставі визнання або невизнання того факту, що саме поема І. Котляревського «Енеїда» стала першим українським літературним твором нової доби, у якому, відповідно, уперше представлена жива народна українська мова. Ця дискусія більш характерна для періоду ХІХ – початку ХХ ст. Наведемо ключові думки тих, хто належав до першої і значно більшої групи дослідників. Так, М. Дашкевич, не поділяючи висновків П. Куліша про те, що нову українську літературу започаткував Г. Квітка-Основ'яненко, головним щодо «Енеїди» вважав «…не побудову твору на запозиченому сюжеті, а яскраво втілений Котляревським національний дух». М. Грушевський називав епоху, що почалася разом із появою «Енеїди» І. Котляревського «другим відродженням» (першим, з його точки зору, був період із XVI до XVIII ст.). М. Зеров наполягав на тому, що «українська література, починаючи з цієї поеми Котляревського, знайшла своє місце в колі розвинутих літератур світу не лише завдяки багатству ідей, але тому, що вона відбила оригінальність образної мови, культури, психологію, національну специфіку». У критичних тонах витримані судження П. Куліша, Г. Квітки-Основ'яненка, Д. Чижевського, на думку яких бурлескно-пародійний жанр, обраний автором, призвів до спрощення в зображенні українського менталітету та примітивізації літературної мови (у подальшому – так званої «котляревщини»). 

Визначною є стаття М. Марковського «Енеїда» І. Котляревського, де досліджено ґенезу цього твору й проведено порівняльний аналіз його з «Енеїдами» Вергілія, Блумауера, Скаррона й Осипова («Записки», 1926, кн. ІХ). За радянських часів були спроби виявити соціальні смисли «Енеїди», але вони здійснювалися, виходячи з ідеологічних засад. Головна увага приділялася класовим аспектам у сюжетній лінії поеми. Наприклад, А.Шамрай у роботі «Проблема реалізму в «Енеїді» Котляревського» розглядав зображення в ній «боротьби трудящих з експлуататорами». М.Павлишин аналізував комедію не з позиції «давніх» методів (хронологічного, ідеологічного, стильового), а спираючись на теорію Ганса-Роберта Яусса (Явса). Цей теоретик сприймав літературу не просто як вираз колективної психології, а як «систему об'єктивізованих сподівань, обрій сподівань». Тому «Енеїда» у М. Павлишина представлена як літературний твір, котрий промовляв до публіки певними аргументами, завданнями, які були націлені підтвердити або змінити їхній «обрій сподівань», способи бачення та відчування зображеної ситуації. У літературознавчій монографії «Духовний простір української епічної прози» (1991) Г. Штонь здійснив спробу філософського осягнення творчості І. Котляревського. У нього «Енеїда» – «націєтворчий твір», «націєзнавча поема», «явище природно-філософське».

Як бачимо, досі небагато уваги приділялося дослідженню соціально-філософських аспектів «Енеїди» І. Котляревського. А точніше, впливу саме комедійної, сміхової інтонації твору на авторські можливості скласти колективний портрет нації, відобразити її самовідчуття на тлі перехідної епохи. Тому в подальшому розгляді ми спираємося на ідеї «нової критики» (цей напрямок виник у 30-ті роки ХХ ст. в США). А. Тейт, К. Брукс, Т. Еліот, Дж. Ренсом, У. Уїмсат як представники цієї течії своїм головним завданням уважали дослідження символіки тексту, у якій приховані глибинні мотиви людини у зв'язку з характерними рисами її нації, а також пояснення стилю мислення «як певного настрою душі, розуму, як вираження колективної емоції». Важливими для нашого дискурсу є думки Р. Барта про необхідність аналізу соціокультурного смислу літературного твору. Також залучаємо досвід структуралістів К. Леві-Строса, Ж. Лакана, Ю. Лотмана, які доводили, що «письменники та інші творчі особистості залежать від надіндивідуальних механізмів культури, до якої належать (мови, мелодики, психологічного настрою та ін.), що діють у сфері підсвідомого і зумовлюють структуру й стилістику твору безвідносно до його "свідомого задуму і змісту».

Виходячи із цього, метою роботи є дослідження використання І. Котляревським в «Енеїді» сміхових літературних засобів задля репрезентації української національної ідентичності, а також виявлення соціальних функцій сміху у визначенні головних рис української ментальності. 

Для досягнення поставленої мети розв'яжемо такі завдання: 

1. Проаналізуємо конкретно-історичні умови створення поеми й загальний соціокультурний стан розвитку українства наприкінці XVIII ст.; 

2. Розглянемо історію написання "Енеїди" І. Котляревським та жанрову специфіку твору для з'ясування методики відображення автором колективної свідомості українців; 

3. Дослідимо, які соціальні функції виконує сміх як несвідомий, неконтрольований прояв ставлення до певних суспільних обставин, визначимо його можливості щодо виявлення сутнісних рис національного характеру. 

Що стосується методики дослідження, то вона побудована на основі міждисциплінарного підходу. У роботі ми скористаємося притаманними соціально-філософському дискурсу системним і структурно-функціональним аналізом, методом історичної ретроспективи, окремими методиками структурного аналізу літературного тексту, а також соціально-психологічними прийомами дослідження несвідомих впливів на специфічні прояви емоцій.

Виклад основного матеріалу 

Епоха, коли створювалася «Енеїда» І. Котляревського, позначена стрімким розвитком національної свідомості в західноєвропейських країнах, що відбилося на філософсько-історичних поглядах і нових тенденціях у літературі та літературознавстві. Ці тенденції належно обґрунтовані в працях найвідоміших філософів того часу І. Канта і Г.-В.-Ф. Гегеля. Суть цих поглядів зводилася до формування універсальних знань про мистецтво, які поєднували в собі історію літератури, теорію, літературну критику, стилістику й філософський аналіз обставин появи твору. У Й. Г. Гердера, братів Шлегелів, Й. В. Гете значне місце надається категорії особливого в мистецтві, за якою визначається беззаперечна наявність у літературі кожного народу й періоду суто ідейного й художнього змісту, в основі якого символіка духовного й безкінечного в людському існуванні. В історію європейського літературознавства період утвердження цих теоретичних положень увійшов як період «бурі й натиску» (за назвою твору німецького драматурга Ф. Клінгера), основні риси якого зводяться до визначення національної своєрідності й народності мистецтва і вимог зображення у творах сильних пристрастей, героїчних діянь і вольових характерів. Дж. Віко підкреслював, що народна творчість і народні мотиви в мистецтві є не нижчою, а вищою творчістю, оскільки вона виражає колективний настрій і дух нації взагалі. Література, таким чином, визначалася як джерело для вивчення психології національного характеру й естетичних смаків різних народів і народностей. Показовим було в цьому зв'язку висловлювання Й. Гердера про український народ, яке з'явилося після його подорожі Україною в 1768 році: «Україна в майбутньому стане новою Грецією, прекрасний клімат цього краю, весела вдача народу, його музичний хист, родюча земля прокинуться, з багатьох малих племен… постане земля, культура, і її межі простягнуться до Чорного моря, а відтак ген у далекий світ». 

Звісно, що І. Котляревському, сину дрібного козацького старшини й царському чиновнику, який тривалий час працював у бібліотеці, були відомі ці новітні тенденції у філософії та літературі. Він, певно, добре розумів, про що говорив Й. Гердер: «…У мові втілене все надбання національної думки, її традиції, її історія, релігія, основа її життя, усе її серце й душа». Адже сам І.Котляревський любив спілкуватися з українськими селянами, роблячи нотатки про їхні звичаї, слухати їхню мову, пісні. Однак тоді не було ніяких підстав говорити про українську мову як про мову літератури. З огляду на ситуацію з українською мовою спочатку треба було перетворити місцеву (тобто розмовну) мову простого люду на головний засіб самовираження всіх українців. Лише так можливо було встановити спільний зв'язок між верхівкою й масами, закласти основу спільної ідентичності. Проте в XVIII ст. таке перетворення здавалося недосяжною метою. «Порівняно з такими престижними й розвиненими мовами, як французька, німецька та дедалі російська, розмовна мова неосвічених селян здавалася грубою, обмеженою. Українські дворяни вживали її, як правило, для обговорення зі своїми селянами простих приземлених питань господарства. Серед освічених людей панувала думка: оскільки селяни не могли сказати чогось важливого, а якби й казали – то грубою мовою, чи ж є сенс підносити селянську говірку до рівня літературної мови? На додаток часто стверджувалося, що українська мова – це діалект російської». Наприкінці XVIII ст. українська мова практично не вживалася в літературі та науці. Опубліковані 1798 року перші частини «Енеїди» І. Котляревського були єдиним на той час і художнім, і науковим українським винятком.

Тут слід зазначити, що в самого письменника ніяких зазіхань на місце родоначальника нової української літератури не було. Він спочатку вважав свій мовний експеримент не вартим публікації. Коли ж за наполяганням друзів його «Енеїду» надрукували, то, на його подив, вона одразу здобула великий успіх серед лівобережного дворянства. І навіть тоді І. Котляревський не усвідомлював, що його твір став переломним моментом у розвитку рідної мови й літератури. Для нього самого він залишався прикладом того, що українська мова, котру він любив і продовжував нею писати, могла успішно використовуватися для створення суто комічного ефекту, й до останніх днів у нього існували сумніви щодо можливості її використання в «поважній» літературі.

Таке несвідоме використання своєрідності мови для створення узагальненого образу українського народу і «раптовий» успіх серед усіх соціальних верств українців яскраво підкреслює істинність думок філософів-структуралістів про залежність автора від «надіндивідуальних механізмів культури». У тих складних соціокультурних обставинах, коли створювалася «Енеїда», література надягала маску, перш за все, маску комічну. Як правило, бурлескні твори (жарти) писалися з несерйозним наміром, але насправді вони були наділені якимось політичним або ідеологічним смислом. Наприклад, Блумауер написав свою німецьку «Енеїду» як соціальну пародію, гостру сатиру проти церковної, передусім католицької, релігійності. Тобто «жартом» у бурлеску був в основному лише літературний бік – несерйозне вживання літературних форм та стилю певного напрямку. Сміх дозволяв в ігровій манері торкнутися серйозних тем, які раніше передбачали лише офіційний тон. Проте ефекти бурлескного стилю сприймалися амбівалентно. За сміховою маскою важко було розгадати справжні інтенції автора – де є щирий тон, а де комічні акценти. Комедія як сміхова форма культури (літератури) включала механізм інверсії, зміну «верху» та «низу». У героїчно-комічному творі І. Котляревського інверсійна функція сміху відбилася в тому, що ті, хто у реальності перебував на останніх сходинках соціальної ієрархії або не мав ніякого соціального статусу, опинялися в самому центрі уваги, отримували високий статус, проявляли себе як герої. І. Котляревський віртуозно використав жанрово-стилістичні можливості комедії, оскільки «…комічний елемент передбачав це протиріччя між дійсністю та перевернутим з ніг на голову сюжетом».

Така багатозначність сприяла загальній ситуації: якщо російський читач сприймав «Перелицьовану Енеїду» як комічну забавку без глибинного сенсу, то українці, читаючи твір, відчували його на рівні несвідомого попадання в унісон єдиній колективній емоції та могли задовольнити свої патріотичні амбіції. У мандрах Енея вони могли відчитати символічну проекцію до пошуку національної тотожності з неодмінними на цьому шляху втратами та розчаруваннями, проте так само з неодмінною надією та оптимістичним поглядом у майбутнє. Це дало підстави для того, щоб оцінювати цей твір більше, ніж просто «літературний проект». Наприклад, М. Павлишин у своїй роботі «Риторика і політика в «Енеїді» Котляревського» називає цю комедію «політичною концепцією». Безумовно, лише притаманне нашому народу природне почуття гумору, навіть у кризових, здавалося б, безвихідних ситуаціях, дозволяло зберігати невичерпну бадьорість духу, веселу вдачу, віру у свої сили, що надавало українцям витримки в усіх випробуваннях на складному шляху до омріяної політичної свободи. В умовах перебування під владою двох імперій, коли ні про які «українські» взагалі, а тим більше українські «політичні концепції», годі було й помишляти, сміх виконував компенсаторну функцію, оскільки надавав можливість хоча б для символічної реалізації мрій українців про власну державність, національну незалежність та самовизначення. Не випадково ж кінець Енеєвих пригод у комедії збігається із заснуванням нової держави, у якій герой має панувати, а не підкорятися чужій волі. Однак, на жаль, така розв'язка з'явилася надто пізно, адже останні розділи поеми І. Котляревського вийшли у світ після смерті автора, а «…в 1843 р. в літературному житті авторитетом став Шевченко, вже набагато переконливіший та сильніший своїми патріотичними інтонаціями». Але цей «запізнілий» політичний підтекст за сміховою літературною формою все ж таки проглядався. Недарма ж редактор «Вісника Європи» М. Каченовський твердив у своєму журналі, що «Енеїда» І. Котляревського – це не більше, ніж жарт. Ця очевидна політична кон'юнктура знайшла підтримку завідувача кафедри російської словесності І. Рижського, який навіть не опублікував цей твір у навчальному посібнику з літературознавства, хоча «Вергілієву Енеїду» Н. Осипова проаналізував із великим пієтетом.

У цьому контексті нескладно знайти відповідь на те, чому почуття гумору є невід'ємною рисою українського народу, а сміхові настрої закарбувалися в його мові й складають той неповторний національний колорит, який не можна сплутати із жодним іншим. Для цього звернімо увагу на судження сучасного російського філософа С. Аверінцева (які, до речі, перегукуються з думками про природу сміху та дотепності З. Фрейда, а точніше, є їх логічним продовженням) про несвободу як головну умову виникнення сміху і сміх як тимчасове звільнення соціально несвободної людини. Тут ідеться про звільнення чисто ментальне, ігрове. З огляду на це є підстави стверджувати, що для українців, які протягом століть відчували на собі подвійний гніт, перебуваючи в стані соціальної та державної неволі, духовного пригнічення, сміх виконував водночас звільняючу та терапевтичну функції. Сміховими мотивами просякнуті всі українські народні сентенції: казки, приказки, прислів'я, пісні. Відокремити цю «сміхову складову» від мови, фольклору просто неможливо. Тому ми не готові поділити ані закидання на адресу І. Котляревського з боку Д. Чижевського, який писав, що автор «Енеїди» просто «…не знайшов для своїх думок та ідеалів серйозну форму», ані висловлювання Т. Шевченка, котрий вважав, що «Енеїда» добра, а все-таки сміховина на московський кшталт", ані поглядів П. Куліша, на думку якого, поема є лише пародією, «що показує відсутність поваги до свого народу». Щоправда, пізніше П. Куліш намагався реабілітувати І. Котляревського після своїх досить жорстких звинувачень. Він констатував, що письменник «сам не знав добре, що він робить», слідуючи у вжитку народної мови та заснуванні нової української літератури «недовідомому велінню народного Духа». А ось із цим поясненням ми згодні, але якщо це висловлювання інтерпретувати з позицій структуралізму, тобто визнати, що І. Котляревський був провідником об'єктивно існуючих «надіндивідуальних механізмів культури» (у цьому випадку, культури української), які діяли через несвідомий вибір письменником побудови поеми, її жанрово-стилістичної своєрідності, емоційної забарвленості мови безвідносно до його суб'єктивних «свідомих задумів». Таким чином, наявність сміхової інтонації мовлення в комедії «Енеїда» ще раз підкреслює залежність соціального змісту емоцій від конкретної культури. Авторська думка, спираючись на «народні схеми мислення» не тільки одягалася в певне мовленнєве вираження змісту, а й водночас передавала їхню особливу тональність, загальний настрій, світовідчуття. Сучасні українські дослідники пишуть, що комічна поема І. Котляревського «стала полігоном для вироблення художнього стилю, який відповідав би запитам доби, тобто виражав оптимістичний світогляд українства». М. Яценко, Є. Сверстюк, Г. Грабович уважають провідною функцією котляревщини функцію первісного «патосу життєствердження». 

Особливо це судження стає переконливим, якщо згадати, що кінець XVIII – початок XIX ст. – це перехідна епоха, для якої характерна активізація сміхової стихії, оскільки в силу вступає так звана архаїчна або міфологічна свідомість, тобто відбувається заміна раціональних, свідомих на ірраціональні, несвідомі способи орієнтування у світі. У перехідних станах суспільства сміхові настрої циркулюють неконтрольовано, виходячи за межі конвенціональних норм, що, у свою чергу, не могло не відбитися на літературі. Отже, під час створення І. Котляревським «Енеїди» все збіглося: загальні тенденції розвитку європейської культури, що передбачали зв'язки художньо-літературної творчості з фольклором та буттям певного народу (його національною своєрідністю і самтотожністю), перехідний стан українського суспільства, коли посилився вплив сміхової стихії на всі сфери буття соціуму та самобутнє сміхове світовідчуття українського народу, гумористичне оформлення навіть невеселих переживань, котрі випали на його долю. І. Котляревський зумів значно розширити зміст комічного в бік місцевого, побутового, національного. Це визнає й у цілому досить критично налаштований Д. Чижевський: «До найсильніших сторін «Енеїди» належить не лише мова, а й багатство тих побутових тем, про які ця мова оповідає. «Енеїда» не лише перший широкий словник української народної мови, але й перша енциклопедія української етнографії». Спираючись на балаганність архаїки, І. Котляревський змальовує своїх героїв у межах певного соціального часу й простору, але наділяє їх типовими, пізнаваними рисами, тим самим зосереджуючи увагу на тому, що притаманно українцям узагалі, що дозволяє говорити про наявність українського народного духу. У цій своїй функції сміх тут виконав консолідуючу місію, бо поєднав навколо поеми українців не тільки синхронічно, тобто сучасників самого автора, але й діахронічно, тобто дав змогу всім наступним поколінням долучитися до глибинних коренів народної традиції, стійкої української ментальності, приналежними до якої відчувають себе й сучасні читачі «Енеїди».

Використання І. Котляревським сміху у функції ствердження нової ідеології свідчить про трансформацію архаїчних сміхових форм, які передбачають, що «той, хто сміється, сміється не тільки над іншими, а перш за все над собою, над своїми негараздами і своєю безпорадністю, недотепністю». Це така своєрідна «робота над помилками», яка в ігровій манері розкриває негативні, суперечливі, трагічні грані прояву національного характеру. Наприклад, І. Котляревський висміює неймовірну терпимість, іноді зовсім недоречну толерантність українців і, навпаки, квапливість і завзятість там, де не треба. Тут сміх виступає як вихователь і, разом із тим, як впливовий катарсичний засіб, що зцілює, оновлює життєву енергію народу. 

У XVII–XVIII ст. широкої популярності набуває бурлеск. Спочатку в Західній Європі, а потім і в Росії з’являється бурлескний жанр, пов’язаний з пародіюванням високої, урочистої тематики. Особливо зручною для бурлескно-травестійного пародіювання виявилася Вергілієва «Енеїда». З’явився цілий ряд «Перелицьованих «Енеїд» (Д. Лаллі, А. Блюмауера, М. Осидова), а також російських ірої-комічних поем, насамперед бурлескної поеми В. Майнова «Елисей, или Раздраженный Вакх», у якій відверто пародіювався класичний античний епос.

Бурлескно-травестійні твори були широко представлені у XVIII ст. і на Україні. У пародійних різдвяних і великодніх віршах-травестіях об’єктом висміювання виступають біблійні мотиви тощо. Бурлеск і травестія в розвитку українського історико-літературного процесу в цей час, безперечно, мали позитивне значення. О. Білецький слушно зауважив, що бурлескна (жартівлива) література стала перехідною ланкою від шкільно-церковної схоластики, що не відповідала вже новим духовним потребам українського народу, до світського, пізніше реалістичного письменства на Україні.

Остаточного удару церковній схоластиці завдала «Енеїда» І. Котляревського.

Приступаючи до опрацювання Вергілієвої «Енеїди», І. Котляревський використав тільки сюжетну канву античної епопеї. Певною мірою взірцем для нього і була і «Вергилиева Энеида, вывороченная наизнанку» М.Осипова.

Якщо попередники і сучасники І. Котляревського, звертаючись до Вергілія, насамперед вдавалися до пародіювання його класичної епопеї, її образів, драматичних колізій тощо, то український поет свідомо ставав на інший шлях – він прагнув до «перелицювання», травестування римського оригіналу, переосмислення його патетичної тематики в підкреслено зниженій тональності. При цьому І. Котляревський відмовляється від багатьох епізодів, образів і ситуацій першоджерела. І водночас уводить нові життєві картини, наближає його до української дійсності, надав всьому твору народно-національного колориту. «Енеїда» І. Котляревського безсумнівно перевершує всі попередні травестії Вергілієвої епопеї, які «давно відійшли до історико-літературного архіву» (О. Білецький).

У поемі І. Котляревського бурлеск набував нових естетичних функцій – сміх його виходить за суто розважальні межі, він набирав нового призначення, проникаючи у сфери серйозні. Цілком у дусі естетики просвітительського реалізму І. Котляревський реалістичними мазками (зрозуміло, в гумористичних тонах) подав талановите художнє відтворення звичаїв, «народного побуту, народної психології. Об’єктивного критицизму український поет досягав у зображенні представників панівної феодально-поміщицької верхівки, виступаючи, по суті, поборником «мужичої правди», яку бачить у духовно здоровому житті народних мас. У своїй «Енеїді» І. Котляревський зачіпав основний соціальний конфлікт сучасної йому епохи, але, перебуваючи на суто поміркованих просвітительських позиціях, він, як і П. Гулак-Артемовський та інші письменники дошевченківської доби, не сягав далі морального ‘‘ осуду соціального зла і закликав до морально-етичного перевиховання суспільства, його членів в інтересах «общого добра».

Під впливом нових віянь епохи розвитку капіталістичних відносин, все міцніючих вимог наближення літератури до життя народу, активізації реалістичного типу мислення, органічного засвоєння етичних уявлень “людей старих” І. Котляревський, вивертаючи «наизнанку» класичний античний оригінал, відмовляється від послуг традиційних «же манних», “од старості сварливих муз”; він кличе нову музу – «веселу, гарну, молодую», і з її допомогою, насамперед слідуючи правді життя, – майстерно змальовує широку художню панораму української національної дійсності у властивих їй суперечностях. Зважаючи на жанр поеми, І. Котляревський у зниженій яскраво гумористичній тональності, у дусі народної сміхової культури подає життя і побут різних суспільних верств України кінця XVIII – початку XIXст.

«Енеїда» – твір просвітительського реалізму, пройнятий справжнім гуманізмом. Всі свої симпатії в ній І. Котляревський віддає людині праці, покріпаченій, визискуваній, «бідній, нищій…». З гордістю говорить автор про героїчне минуле народу. Тут і згадки про жорстоку боротьбу з татарською ордою, і про Сагайдачного, про битву «під Бендер’ю» і про знамениту Полтавську баталію 1709 року, в якій брали участь об’єднані російські і українські полки, і про народного героя Максима Залізняка. Оспівуючи патріотизм народу, возвеличуючи героїчні національні традиції, І. Котляревський не раз закликає співвітчизників до виконання високого громадського обов’язку – до захисту рідної вітчизни.

У поемі відтворено і таке характерне для тих часів явище, як чумакування, широко відображено народні обряди, зокрема поминки (по Анхізові), похорони (Палланта), ворожіння (попи ворожать Енеєві по нутрощах забитих тварин), забобонне лікування (переляканого Енея «насилу баби одшептали») тощо. Автор широко використовує народні повір’я про жінку-відьму, яка опівночі літала на вінику, розповідає про страждання грішників у пеклі, де вони, у відповідності до народних уявлень, печуться на вогні, киплять у смолі тощо.

В «Енеїді» є чимало і народних легенд, жартів, пісень, казкових образів: скатерть-самобранка, килим-самоліт, чоботи-скороходи, кобиляча голова, баба-яга (Сівілла). Казкова творчість, приказки і прислів’я органічно вплітаються в художню тканину твору, увиразнюють характеристику образів, різних комічних ситуацій, а нерідко і просто пожвавлюють колоритний живопис твору.

Загальна жартівлива тональність «Енеїди» І. Котляревського досягнута також завдяки багатству мовно-стилістичних засобів. Автор майстерно користується таким гумористичним прийомом, як латинсько-український жаргон (макаронічна мова): старший Енеїв посол такую «рацію сказав» Латину: «Енеус постер магнус панус і славний троянорум князь шмагляв по морю, як циганус...» і т. п.

Комізм твору посилюється і таким засобом, як бурсацька «тарабарщина» (чудернацька «вивернута» мова шляхом неприродного поєднання різних складових частин, окремих слів («Борщів як три не поденькуєш, на моторошній засердчить»), майстерним нагромадженням слів однорідної семантичної структури.

Вергілієва епопея відповідно до її урочистого стилю, патетики була написана гекзаметром; І. Котляревський же, «перелицьовуючи» римський оригінал, пише свою «Енеїду» чотиристопним ямбом. Звідси загальний дзвінкий, грайливий, бадьорий тон повіствування його поеми. Цікаво, що саме І. Котляревський першим в новій українській поезії здійснив остаточний перехід до силабо-тонічної системи віршування.

«Енеїда» І. Котляревського засвідчувала також величезні можливості творення українського письменства рідною мовою, її автор заклав міцні підвалини літературної мови на народній основі, на які спирався і великий Шевченко, розвиваючи і утверджуючи українську мову як літературну національну мову, і першим підніс її до рівня найрозвиненіших мов світу. Але «Енеїда» була і залишалась якісно новим естетичним явищем українського історико-літературного процесу кінця XVIII і перших десятиліть XIX ст. і стала, за визначенням О. Білецького, не лише епілогом стародавньої української літератури, а й блискучим прологом нового демократичного письменства XIX ст. Вона здобула широке визнання прогресивного крила української і російської громадськості – її високо цінували декабристи, О. Герцен, В. Бєлінський, М. Гоголь, Т. Шевченко, М. Коцюбинський, П. Грабовський, І. Франко, М. Горький...

Виникнувши на ґрунті реальної української дійсності і життєдайних фольклорних джерел, творчо успадкувавши художні досягнення російської і світової культури, «Енеїда» високо піднесла національну самосвідомість народних мас, їх гуманізм і патріотизм, їх одвічні прагнення до справедливості і добра на землі.

Висновки

Отже, межа, яку засвідчує поема І. П. Котляревського, безсумнівна, не тільки з погляду мови, а й із позиції колективної свідомості українців, що виразно була заявлена у творі. «Енеїда» стала своєрідною декларацією українства, тобто знаковим явищем, що репрезентувало ідентичність цієї спільноти, передусім у її етнічно неповторних рисах. Окрім того, випадок української «Енеїди» рідкісний у тому сенсі, що саме навколо комедії відбулося гуртування широкого українського загалу.

Поема І. Котляревського успішно виконала функцію представлення колективної (станової та національної) ідентичності через вираження сміхових настроїв українців. «Її вітальний характер, що виявлявся в яскравій екстраполяції молодості, еротизму, невтомної та невичерпної енергії, сприяв відродженню духу українства». Як показало наше дослідження, сміх як несвідома, неконтрольована реакція, що відбиває ставлення до конкретно-історичних обставин, виконує цілу низку соціальних функцій: компенсаторну, консолідуючу, звільняючу, терапевтичну, життєстверджуючу, виховальну, катарсичну тощо.

Він здатен слугувати соціальним каталізатором і проявляти сутнісні риси національної ментальності. Тому подальші наукові розвідки в цьому напрямку можуть бути присвячені соціально-філософському дослідженню інших феноменів української культури, у яких знайшло відображення сміхове начало національного характеру, а також порівняльному міжетнічному аналізу ставлення до сміху. 

Література

1.      Гердер И. Идеи к философии истории человечества ; [пер. с нем.] / И. Гердер. – М. : Наука, 1977. – 703 с.

2.      Грабович Г. Семантика котляревщини // Г. Грабович. До історії української літератури. – К. : Критика, 1997. – С. 291-305.

3.      Грушевський М. Історія української літератури / М. Грушевський. – К.; Львів, 1923. – Т. 1. – 386 с.

4.      Дзюба І. Марко Павлишин: крізь «постмодерністські окуляри» і без них // М. Павлишин. Канон та іконостас. Літературно-критичні статті. – [Вст. ст. І. Дзюби].- К. : Час, 1997. – С. 5-26. 

5.      Іван Котляревський. Енеїда. К.: ”Дніпро”. 1987. – С. 26.

6.      Лихачев Д. С. Смех в Древней Руси / Д. С. Лихачев, А. А. Панченко, Н. В. Понырко. – Л. : Наука, 1983. 

7.      Лотман Ю. Тезисы к проблеме «Искусство в ряду моделирующих систем» // Труды по знаковым системам. (Ученые записки Тартуского ун-та. Вып. 198). – Тарту : Изд. Тартуского ун-та, 1967. – Вып. 3. – С. 130-145. 
Наєнко М. К. Історія українського літературознавства : [підручник] / М. К. Наєнко. – К. : Видавничий центр «Академія», 2003. – 360 с. – (Альма-матер). Українська література в загальнослов'янському і світовому літературному контексті: У 5-ти т. – К. : Українознавство, 1988. – Т. 3. – 384с. 

8.      Павлишин М. Риторика і політика в "Енеїді" Котляревського // Павлишин М. Канон та іконостас. Літературно-критичні статті. – [Вст. ст. І. Дзюби]. – К. : Час, 1997. – С. 295-297. 

9.      Плевако М. Хрестоматія нової української літератури / М. Плевако. – Х. : ВАРТ, 1926. – Т. 1. – 289 с. 

10. Поліщук Я. О. Література як геокультурний проект : [монографія] / Я. О. Поліщук. – К. : Академвидав, 2008. – 304 с. 

11. Субтельний О. Україна: історія / О. Субтельний ; [пер. з англ. Ю. І. Шевчука ; вст. ст. С. В. Кульчицького. – 3-тє вид., перероб. і доп.]. – К. : Либідь, 1993. – 720 с.

12. Фуко М. История безумия в классическую эпоху / М. Фуко. – СПб. : Алетейя, 1997.

13. Чижевський Д. І. Історія української літератури / Д. І. Чижевський. – К.:ВЦ "Академія", 2008. – 586 с. – (Альма-матер). 
Яденко М. Т. Іван Котляревський. // Котляревський І. Твори. – К., 1982.–С.

19