ЗМІСТ 

ДОДАТКИ 
 

ВСТУП

 

    Іншомовна освіта в Україні зазнає змін, які  пов’язані з оновленням навчальних програм, змісту навчально-дидактичних  матеріалів, підручників, організації навчального процесу, зі створенням нових освітніх стандартів.

    У Концепції навчання іноземних мов  у 12-річній школі відзначається, що загальноосвітня школа повинна  сформувати цілісну систему універсальних  знань, умінь і навичок, а також  досвід самостійності й особистої відповідальності учнів старших класів. Міністерство освіти і науки України рекомендує розвивати в учнів 4 ключові компетенції: мовну, мовленнєву, соціокультурну і загально навчальну. Розвиток цих компетенцій дозволяє старшокласнику розуміти ситуацію, досягати певних позитивних результатів в особистій та професійних сферах.

    На  сучасному етапі соціокультурна компетенція набуває все більшого, значення. Вона являє собою засвоєння  культурних та духовних цінностей свого  та інших народів; норм, які регулюють стосунки між націями, поколіннями, статями, сприяє естетичному й морально-етичному розвиткові. Загальна система професійної педагогічної освіти не може не реагувати на подальший вплив на учнів цієї компетенції. Звичайно, одна лише соціокультурна компетенція не сформує весь спектр знань, умінь та навичок старшокласників, але її відсоток у формуванні особистості учнів вагомий.

    Формування  соціокультурної компетенції є  актуальним тому, що Україна зміцнює  стосунки й зв’язки з європейськими  й світовими державами, а для того, щоб наша країна сприймалася іншими націями як культурна високорозвинена держава, треба формувати в старшокласників знання про країни світу, уміння спілкуватися іноземними мовами й навички самостійної роботи, отже, проблема формування зазначеної компетенції є дуже важливою.

    Питання про формування соціокультурної  компетенції старшокласників знайшло  теоретичне обґрунтування в працях Н.П.Анікеєвої, О.В.Безпалько, Г.М.Бондарчука, В.П.Бусела, А.Л.Венгера, Т.М.Волкової, В.В.Воронова та ін. Відомі вчені сучасності, такі як І.Д.Бех, О.О.Леонтьєв, Ю.І.Пасов, В.Г.Редько звертали й звертають увагу на необхідність нових підходів до формування світогляду учнів, розширення й поглиблення знань, умінь та навичок.

    Об’єктом  дослідження є соціокультурна компетенція учнів старшого етапу шкіл з поглибленим вивченням іноземної мови.

    Предметом дослідження  є формування соціокультурної  компетенції учнів старшого етапу  шкіл з поглибленим вивченням  іноземної мови на матеріалі читання.

    Мета  дослідження полягає в тому, щоб відповідно до сучасних наукових принципів дослідити процес формування соціокультурної компетенції учнів старшого етапу шкіл з поглибленим вивченням іноземної мови на матеріалі читання.

    Завдання, що випливають із мети:

• визначити поняття соціокультурної компетенції;
• теоретично обґрунтувати необхідність врахування вікових особливостей в процесі формування соціокультурної компетенції;
• проаналізувати доцільність використання матеріалів читання в процесі формування соціокультурної компетенції старшокласників;
• експериментально оцінити процес формування соціокультурної компетенції учнів старших класів на матеріалі читання;

    Методологічну основу дослідження склали: Державна національна програма “Освіта”, Національна доктрина розвитку освіти; основні положення теорії пізнання; демократичні та гуманістичні принципи освіти; ідеї сучасних концепцій навчання іноземних мов і педагогічних технологій; розробки вітчизняних і зарубіжних педагогів, психологів і методистів із досліджуваної проблеми.

    Методи  дослідження: синтез, порівняння, узагальнення та систематизація наукової літератури з дидактики, психології, психолінгвістики, мовознавства, методики навчання іноземних мов для підготовки наукового підґрунтя дослідження; теоретичний аналіз, аналіз педагогічного досвіду шкіл, навчального матеріалу підручників з іноземних мов для 10-11 класів шкіл з поглибленим вивченням іноземної мови; анкетування учнів старшої школи, спостереження, бесіди, тестування для забезпечення практичним матеріалом теоретичних тверджень; системно-порівняльний аналіз програмового країнознавчого матеріалу, що міститься у різних навчальних предметах; педагогічне моделювання; констатуючий експеримент для визначення рівня країнознавчих знань учнів старших класів середньої загальноосвітньої школи та школи з поглибленим вивченням іноземної мови; формуючий експеримент з метою перевірки ефективності запропонованої моделі процесу формування соціокультурної компетенції старшокласників; математична обробка та аналіз отриманих результатів експерименту.

РОЗДІЛ 1. Теоретичні аспекти процесу формування соціокультурної компетенції учнів старшого етапу шкіл з поглибленим вивченням іноземної мови

1.1. Визначення поняття  соціокультурної  компетенції

 

    Об’єктивною потребою сучасної освіти є пошук  оптимальних шляхів організації навчально-виховного процесу та пошук раціональних складників змісту навчання та його структури.

    При цьому центральними проблемами перебудови викладання іноземної мови у ЗОШ  є питання визначення цілей, а  також змісту навчання, що був би адекватний їм, при розробці яких найефективнішими представляються ідеї про навчання не просто мові, а іншомовній культурі в широкому значенні цього слова.

    На  сьогоднішній день набуває особливого значення комунікативний підхід навчання іноземної мови. Основним поняттям якого виступає комунікативна компетенція.

    Поняття комунікативної компетенції ввійшло  у науковий обіг у 1972 р. завдяки американському лінгвісту Д.Хаймзу на противагу  теорії мовної компетенції Н.Хомського  . Н.Хомський пов’язував свою теорію здебільшого з ідеальними слухачами-співрозмовниками в однорідному мовному середовищі, з тими, хто знає мову на найвищому рівні й на кого не впливають такі психологічні чинники, як обмеженість пам’яті, увага та інтерес, помилки у використанні мовних знань у реальному спілкуванні. У центрі уваги Н.Хомського знаходилась характеристика можливостей абстрактних мовців продукувати певною мовою граматично правильно оформлені речення. А теорія комунікативної компетенції Д.Хаймза спрямована на визначення того, що має знати мовець, аби бути компетентним у спілкуванні. На наш погляд, важливим чинником у ній є те, що наголошується на необхідності у навчанні мови зосереджуватися на комунікативних уміннях більше, ніж на знаннях граматичних структур.

    Саме  з 70-х років і розпочалися інтенсивні дослідження проблеми комунікативної компетенції як результат осмислення соціальної функції мови й комунікативного спрямування мовленнєвої діяльності людини. У науковій психолінгвістичній та методичній літературі існують різні підходи до визначення комунікативної компетенції.

    У сучасних дослідженнях пропонуються різні  визначення комунікативної компетенції: в одних – це рівень сформованості міжособистісного досвіду, необхідного індивіду, щоб у межах власних здібностей та соціального статусу успішно функціонувати у певному суспільстві (Т.О.Вольфовська); в інших – це спроможність людини здійснювати спілкування як складну багатокомпонентну динамічну цілісну мовленнєву діяльність, на характер якої можуть впливати різноманітні фактори (О.П.Петращук); або як здатність координувати взаємодію окремих її компонентів задля забезпечення ефективності та результативності комунікації (В.М. Топалова). Результати ознайомлення з науковою літературою та аналіз вище наведених і багатьох інших визначень комунікативної компетенції дозволив нам сформувати власне розуміння цього поняття стосовно володіння іноземною мовою. Комунікативну компетенцію ми визначаємо як здатність людини розуміти та відтворювати іноземну мову не тільки на рівні фонологічних, лексико-граматичних і країнознавчих знань та мовленнєвих умінь, а й відповідно до різноманітних цілей та специфіки ситуації спілкування. З цих позицій, для мовленнєвого спілкування недостатньо лише знати систему мови на всіх її рівнях, володіти правилами породження речень, сконструйованих відповідно до граматичних норм, але й необхідно, крім того, адекватно завданням і ситуації спілкування здійснювати свій вплив на співрозмовника і відповідно до цього вживати мовленнєві висловлювання. А відтак комунікативну компетенцію ми розглядаємо як індивідуальну динамічну категорію, в якій відбивається єдність мови і мовлення.

      Комунікативна компетенція є складним, системним  утворенням. За твердженням Р.Белла, у сучасній соціолінгвістиці її розуміють  саме як систему, що виконує функцію балансування існуючих мовних форм, які визначаються з опорою на мовну компетенцію комуніканта на тлі певних соціальних функцій [18]. А відтак, починаючи з 80-х років, з'являються окремі моделі її як системи (M.Canale, G.Caspar, R.Clifford, K.Faersh, MHalliday, G.Manby, S.Savignon, M. Swain, G. Widowson). Наприклад:

      Л.Бахман і А. Палмер у 1982 р. запропонували  таку модель комунікативної компетенції:

      1) лінгвістична компетенція (складається  з організаційної, прагматичної, функціональної  та соціолінгвістичної компетенції);

      2) стратегічна компетенція;

      3) психомоторні уміння, когнітивні  процеси.

      Пізніше Л.Бахман додав ще ілокутивну компетенцію  – здатність належним способом формувати ілокутивний (мовний) акт (попросити щось, запросити, поінформувати когось) відповідно до ситуації спілкування. Модель М.Халідея виходить із взаємозв'язку трьох "світів" – тексту, його ідеї (концепції) та інтерпретаторів. Учений зробив припущення, що "світи" тексту та його ідеї, тобто норми та змісту речень тексту, мають інший ступінь визначеності, ніж "світ" інтерпретаторів, тобто учасників комунікації [41].

      В.О.Коккота  подає таку модель комунікативної компетенції:

      1) фонологічна компетенція;

      2) лексико-граматична компетенція;

      3) соціолінгвістична компетенція;

      4) країнознавчі знання, навички й уміння, що забезпечуються дискурсивною, ілокутивною та стратегічною компетенціями, тобто соціокультурна компетенція.

      До  країнознавчої компетенції він  відносить і лінгвокраїнознавчу компетенцію – знання та правила використання таких іншомовних слів і висловів, що називають предмети, явища, факти, ідеї, яких або немає у своїй країні, або називаються вони інакше, тобто без еквівалентних слів та виразів [14,20].

      В.М.Топалова пропонує таку модель комунікативної компетенції:

      1) країнознавча компетенція;

      2) соціолінгвістична компетенція;

      3) лінгвістична компетенція;

      4) дискурсивна компетенція;

      5) стратегічна компетенція;

      6) ілокутивна компетенція [14, 14].

      Аналіз  наведених моделей комунікативної компетенції переконливо свідчить про те, що всі вони побудовані на засадах системного підходу, який передбачає дослідження комунікативної компетенції як системи, визначення її внутрішніх якостей, зв'язків і відношень. У межах такого підходу комунікативна компетенція, як будь-який системний об'єкт, допускає поділ на численні мікросистеми, у залежності від конкретних завдань, поставлених у дослідженні. Проаналізовані моделі комунікативної компетенції, як нам уявляється, є спробою описати й пояснити складне явище "комунікативна компетенція" через виділення багатьох її елементів (мікросистем), серед яких суттєвими у більшості моделей є лінгвістична компетенція, соціолінгвістична компетенція, стратегічна компетенція. Для методики навчання іноземних мов найбільш прийнятною, на нашу думку, є модель, запропонована В.О.Кокотою, який виділяє у складі комунікативної компетенції серед інших і країнознавчу компетенцію, що відповідає й напряму нашої наукової роботи. Адже володіння країнознавчою та лінгвокраїнознавчою інформацією, навичками її адекватного використання є передумовою успішного та якісного спілкування, що, у свою чергу, є метою комунікативно-діяльнісного підходу до навчання іноземних мов, а також складовою спілкування як комунікативно-пізнавального процесу. Таке розуміння комунікативної компетенції передбачає якнайширше використання у процесі навчання іноземних мов автентичної інформації, багатої на фактичний матеріал, що безпосередньо стосується країни, мова якої вивчається. А це має забезпечувати стійкий пізнавальний інтерес до предмета та ефективне формування соціокультурної компетенції.

      Без соціокультурної компетенції, іншомовне спілкування буде неефективним або взагалі не відбудеться. Комунікативна компетенція передбачає засвоєння екстралінгвістичної інформації, необхідної для адекватного спілкування і взаєморозуміння, що неможливе без принципової тотожності загальних відомостей комунікантів про оточуючу дійсність. Іншомовному спілкуванню сприяє також оволодіння культурними нормами поведінки як "способу життя" народу-носія мови. Іншими словами, у процесі навчання іноземної мови важливо залучати учнів до нової національної культури, побуту, традицій, соціальних відносин, а відтак формувати соціокультурну компетенцію, що забезпечить їм можливість брати участь у міжкультурній комунікації. Зауважимо, що сучасне розуміння міжкультурної комунікації (Н.Ф.Бориско, Л.П.Рудакова) як діалогу культур, кожна з яких являє собою складне утворення "культура-мова-особистість", сягає ще ідей В.Гумбольдта, Р.Якобсона, У.Вайнрайха. Сьогодні ці завдання стали ще більш актуальними та нагальними, про що свідчить і науковий інтерес до проблеми соціокультурної компетенції.