Формування соціокультурної компетенції учнів старшого етапу шкіл з поглибленим вивченням іноземної мови

      Таким чином комунікативна компетенція як сукупність мовленнєвої, мовної, дискурсивної, соціокультурної, соціолінгвістичної, стратегічної, як здатність людини до іншомовного спілкування, бажання толерантно сприймати інших охоплює різноманітні тематичні сфери людської діяльності: власну особу та особу комуніканта, повсякденне життя, дозвілля, громадсько-політичний устрій, звичаї, національні та культурні традиції, галузі економіки, науки, освіти, культури, спорту, охорони здоров’я, засоби масової комунікації та інформації, світ і всесвіт.

      В державному стандарті щодо рівнів володіння  іноземною мовою зазначається, що формування комунікативної компетенції  пов’язано з соціокультурною компетенцією, іншими словами “вторинною соціалізацією”. Без знань соціокультурного фону неможливо сформувати комунікативну компетенцію, навіть у обмежених рамках. Тільки культура у різних її проявах сприяє формуванню особистості [5, 38]. Тож, визначимо поняття соціокультурної  компетенцій.

      Соціокультурна  компетенція (sociocultural competence) – це знання, уміння використовувати у спілкуванні та пізнанні іншомовні соціокультурні реалії. В свою чергу, соціокультурну компетенцію можна розділити на країнознавчу компетенцію, тобто знання про культуру країни, мова якої вивчається (знання історії, географії, економіки, державного устрою, традицій) та лінгвокраїнознавчу компетенцію. Остання передбачає володіння учнями особливостями мовленнєвої та немовленнєвої поведінки носіїв мови в певних ситуаціях спілкування.

    Без знання соціокультурного фону не можна  сформувати комунікативну компетенцію  навіть в обмеженій формі.

    Зараз велика увага приділяється тому, що навчання іншомовній культурі використовується не тільки як засіб міжособового спілкування, але і як засіб збагачення  духовного світу особи на основі набуття знань про культуру країни мови (у різноманітніших її проявах), що вивчається.

    На сьогодні майже усі погоджуються з тим фактом, що іноземна мова, разом з навчанням спілкуванню та підвищенням рівня загальної професійної культури, має також й значне виховне значення. В сучасних умовах – це готовність сприяти налагодженню міжкультурних зв’язків, представляти країну при міжкультурних інтеракціях, відноситись з повагою до духовних цінностей інших культур. Тобто основна мета навчання іноземній мові може бути досягнута тільки за умови адекватного розвитку соціокультурної компетенції учнів. Мається на увазі те, що при формуванні комунікативної компетенції необхідно виховувати комунікативно активну особу, здатну забезпечити адекватне міжкультурне спілкування, діалог культур.

    Діалог  культур має на увазі знання власної  культури та культури країни/країн  мови, що вивчається. Під культурою  ми розуміємо все те, що визначає стиль життя, що складався тисячоліттями, та характер мислення, національний менталітет, а не лише мистецтво, котре, в свою чергу, також є складовою частиною культури, відображає та формує її [5, 19]. Розуміння того, як географічне положення та кліматичні умови країни впливають на її побут, економіку та традиційні зв’язки, знання основних етапів розвитку історії, видатних подій та персоналій, релігійних вірувань та обрядів полегшує завдання міжкультурного спілкування, вміння знаходити загальне та відмінне в наших традиціях та стилях життя, підтримувати діалог на рівних умовах. Соціокультурна компетенція є знаряддям виховання особи, що орієнтована на міжнародне спілкування, що усвідомлює взаємозв’язок і цілісність світу, необхідність міжкультурної співпраці у вирішенні глобальних проблем людства [12, 30].

    Під час процесу вивчення мов міжнародного спілкування в Україні все  більше поширюється комунікативний метод, який здатний підготувати  учнів до спонтанного спілкування іноземною мовою. При цьому особливу роль має соціокультурний компонент змісту навчання як чинник, котрий в багато чому визначає та обумовлює використання мови в конкретних ситуаціях, а також впливає на іншомовну комунікативну компетенцію учнів.

    З розвитком та поширенням комунікативного  методу значно більше уваги почало приділятися використанню мови в певних соціальних та культурних ситуаціях. Західні моделі комунікативної компетенції розглядають соціокультурний компонент у якості допоміжної соціолінгвістичної компетенції. Наприклад, знання норм поведінки, цінностей, правил спілкування необхідне для вибору вірного регістру мовлення. Країнознавча обізнаність необхідна для вірної інтерпретації того, що відбувається в конкретній ситуації в іншокультурному середовищу. Незнання соціокультурного контексту та відсутність стратегії з заповнення інформаційних прогалин можуть виявитися значущими чинниками при комунікації з носіями мови.

      Соціокультурна  компетенція дозволяє тим, хто спілкується  іноземною мовою, відчувати себе практично рівними з носіями  мови (по відношенню до культури), що є суттєвим кроком на шляху до оволодіння іноземною мовою. Фінальним етапом соціокультурної компетенції буде здатність учня оперувати необхідними знаннями-концептами та скоригувати свою поведінку ближче до поведінки, адекватної чи близької носіям мови.

      Зміст соціокультурного компонента навчання іноземній мові розглядається як: засіб соціокомунікації, національна  ментальність та національний добуток.

      До  складу терміну «соціокомунікація» входять сукупність прийомів та засобів  усної та письмової передачі інформації представниками певної культури та субкультури. До них відноситься мова, до якої ми включаємо специфічні відмінності між існуючими мовними варіантами. Ці відмінності можна побачити на лексичному, граматичному, фонетичному рівнях. Також сюди можна віднести: мова жестів, звуків та невербального спілкування, а до особливостей письмової комунікації – правила написання дат, звертань, адрес тощо.

      Національна ментальність – це спосіб мислення представників певної культури чи субкультури, яка й визначає її поведінку та очікування подібного з боку інших. Ментальність країни мови, що вивчається, розглядають в трьох вимірах: загальному, ситуативному та культурному самовизначенні. До загальних характеристик відносять 3 компоненти: знання, поведінку та відношення. Яскравими прикладами цих компонентів можуть бути свята, традиції та звичаї носіїв мови. Ситуативні характеристики можуть включати установку ментальності, сприйняття та вираження. Говорячи про ментальність, треба згадати ще один елемент – культурне самовизначення, до складу якого можуть входити всі загальні та ситуативні характеристики.

      Національний  добуток, який є частиною соціокультурного компоненту, - це такі культурні напрямки, як наука та мистецтво, історія та релігія, національні парки та історичні заповідники. Метою соціокультурного навчання засобами іноземної мови буде ознайомлення учня з тою частиною національного добутку, про яку знає і якою пишається носій мови. Необхідно також продемонструвати культурну цінність національного добутку, котрий є фоном для національних та соціокультурних знань-концептів.

      Ще  значну роль у формуванні уявлень  про культуру країни мови, що вивчається, буде відігравати також чинники  рідного соціокультурного середовища, які необхідно враховувати при розробці моделей спільного вивчення мови і культури.

      Іншими  словами, сформованість в учнів  цілісної системи уявлень про  національно-культурні особливості  країни, „що дозволяє асоціювати з  мовною одиницею ту ж інформацію, що і носій мови, і досягти у  такий спосіб повноцінної комунікації” [22, 4]. Оскільки основним об’єктом є не країна, а фонові знання носіїв мови, їх вербальна та невербальна поведінка в актах комунікації, їх культура в загальному, то можна сказати, що на фоні соціокультурного компоненту учні формують знання про реалії та традиції країни, включаються в діалог культур, знайомляться з досягненнями національної культури з позиції розвитку загальнолюдської культури.

      Формування  соціокультурної компетенції у зв’язку з навчанням іноземної мови має на меті передачу учню мінімуму фонових знань, якими володіє носій мови. Це певною мірою нагадує акультурацію, проте набуття знань про культуру іншого народу в лінгвокраїнознавстві відрізняється від цього процесу. Той, хто вивчає іноземну мову, залишається носієм власної культури, але його фонові знання збагачуються, набуваючи елементів культури країни, мова якої вивчається. Таким чином, як особистість він стає певною мірою носієм світової культури і починає краще розуміти та цінувати власну культуру.

      Введення соціокультурного компоненту в викладання іноземної мови зумовлено декількома факторами, основним з яких є нерозривність понять мова та культура. По-друге, особливості психічної діяльності людини вимагають формування соціокультурної компетенції для того, щоб забезпечити адекватну реакцію людини на іноземну культуру. Через чутливість до соціальних конвенцій (правил ввічливості, норм, які регулюють стосунки між поколіннями, статями, класами та соціальними групами, лінгвістичних кодифікацій деяких основних ритуалів у житті суспільства) соціолінгвістичний компонент пронизує весь процес спілкування між представниками різних культур, навіть тоді, коли його учасники не усвідомлюють його впливу [22, 13].

      На  формування соціокультурної компетенції  впливає низка чинників загальний розвиток, навчання, спілкування, взаємовідношення культури та мови, взаєморозуміння, культура спілкування, соціальне середовище, історія, культурна спадщина, пам’ятки архітектури, світогляд, самооцінка, спрямованість. Більшою мірою ці чинники повинні спонукати учнів, які навчаються в масових школах, де вони менше володіють знаннями про культуру країни, мову якої вивчають. Оскільки нашою метою є оволодіння національною культурою, це передбачає не тільки засвоєння культурологічних знань (фактів культури), але і формування здатності і готовності розуміти ментальність носіїв мови, яка вивчається, а також особливості поведінки народу цієї країни. Мова має вивчатися як елемент культури, який дозволяє, застосовувавши досвід поколінь, здійснювати вплив на формування національної культурної ситуації [22,15].

1.2. Врахування вікових психолого-педагогічних особливостей учнів старших класів в процесі формування соціокультурної компетенції

    Суттєвий  вплив на формування соціокультурної  компетенції має вікова психологія учнів, оскільки оволодіння іноземною мовою зорієнтоване не лише на комунікативну діяльність, а відтак – на співрозмовника, і не лише на образ світу, тобто на свідомість, а й на особистість учня [5,18].

    Таким чином, процес вивчення іноземної мови як на заняттях, так і в позакласній роботі має базуватися на психолого-педагогічних засадах. Педагогам при плануванні та проведенні занять слід враховувати:

    1) вікові, психологічні й пізнавальні можливості та особливості старшокласників, їхній загальний розвиток;

    2) специфіку інтелектуального розвитку в період юності;

    3) доцільність та різноманітність способів організації навчально-пізнавальної діяльності учнів і навчальних занять, які б сприяли зацікавленості культурними цінностями свого та інших народів;

    4) добір навчального матеріалу з урахуванням принципу "від простого до складного";

    5) механізми здійснення між предметних зв’язків;

    6) інтерес до суспільно-політичних, моральних, естетичних проблем, до художньої літератури, до історії рідного краю а також країн, мова яких вивчається.

      Як відомо, основною ознакою періоду  ранньої юності (15-17 років – 9-11 класи) є потреба юнака чи  дівчини виробити внутрішню позицію  дорослої людини, власний світогляд,  усвідомити себе членом суспільства,  вибрати свій життєвий шлях, професію. Це час, коли підростаюча особистість поступово досягає такого ступеня фізичної, психічної і соціальної зрілості, що вже може цілком свідомо й самостійно виконувати соціальні функції. Саме в цей період під керівництвом учителя у старшокласників формуються розумові дії й операції (пам’ять, спостережливість, сприймання, поняття, творча уява, спеціальні здібності (літературні, технічні тощо), самовпевненість, критичність, самоконтроль, потрібні для розв’язання різних видів навчальних задач, самостійного поповнення своїх знань з подальшим використанням у навчальній і практичній діяльності [6,94].

    Учні 9-12 класів, почуваючи себе дорослими, у процесі учіння самостійно планують, організовують, регулюють свою діяльність, визначають для себе цілі, задачі, відбирають засоби та способи їх розв’язання. Їм притаманна здатність тривалого зосередження на пізнавальних об’єктах, вміння розподіляти й переключати увагу, а самостійність дає можливість реалізувати спеціальні здібності. З огляду на це, доречним стає застосування в навчально-виховному процесі елементів соціокультурного дослідження, шляхом самостійного опрацювання іншомовних текстів, що формує в учнях дослідницькі навички, вміння застосовувати методи наукового пізнання. Результатом такої діяльності є написання науково-дослідницьких та пошуково-дослідницьких робіт. Звісно, що підготовка роботи здійснюється під безпосереднім керівництвом наукового керівника (частіше вчителя), але тему учні обирають самостійно. У процесі досліджень учні самостійно засвоюють основні поняття та ідеї; знайомляться з фактами, явищами і самостійно знаходять їхній зв’язок із сучасним життям, бачать їх актуальність; самостійно вивчають, описують та інтерпретують літературний матеріал, формулюють наукові висновки.