Шпаргалка по "Педагогике"

 

Українська народна  педагогіка на основі багатовікового досвіду завжди підтримувала культ Матері і Батька, культ Сім'ї. Матері й батькові відводилась найвища, авторитетна роль. Від них залежали успіхи фізичного та соціально-психічного розвитку дітей.

У прадавні часи, коли ще не було шкіл, системи громадського виховання, тільки батьки несли відповідальність за виховання дітей. Ця відповідальність була не тільки перед собою, а й перед громадою, суспільством. Тому в народі найвище цінували людей, які виховали порядних дітей.

Соціальне здоров'я суспільства, держави в цілому залежало передусім від виховної діяльності сім'ї.

На жаль, з розвитком  суспільних відносин у XX ст., коли з'явилась  широка мережа дошкільних виховних закладів, загальноосвітніх шкіл, інститутів громадського виховання, роль сім'ї у вихованні  була принижена. З батьків по суті зняли моральну відповідальність за виховання своїх дітей. У системі казарменого, класово-партійного виховання мав місце процес руйнування сім'ї як провідного соціального інституту виховання дітей. У багатьох випадках батьки були позбавлені економічних умов для ефективного виховання. Незадовільне матеріальне забезпечення сім'ї, що змушувало батька й матір непомірно тривалий час віддавати праці на виробництві, руйнування народних традицій відповідальності батьків за виховання дітей, їх психолого-педагогічна неграмотність, спроба перекласти весь процес виховання на соціальні казенні інституції — все це породило (і породжує) величезні проблеми в царині сімейного виховання.

Функції сім'ї складалися на природних та соціальних засадах  і наповнювалися певним змістом упродовж усього періоду розвитку суспільства. Виділяють такі функції сім'ї як соціального утворення: біологічну, соціальну й економічну.

Біологічна функція  пов'язана насамперед із зародженням, ембріональним розвитком і народженням  дитини. На перший погляд виконання цієї функції випливає з природних процесів, фізіологічних взаємостосунків чоловіка й жінки.

Соціальна функція може бути реалізована через створення  оптимальних умов для соціального  розвитку дитини, підвищення відповідальності батьків за її виховання, створення сприятливих умов для появи морально-духовних джерел соціального успадкування.

Економічна функція  пов'язана із соціальною і передбачає створення належних матеріальних умов для забезпечення своїх дітей  житлом, одягом, харчуванням, необхідними засобами для гри, навчання, розваг.

 

59. Виховні орієнтири сім’ї.

 

Основними принципами сімейного  виховання є:

1. Гуманність і милосердя  до дитини (діти мають зростати  і виховуватися в атмосфері  доброзичливості, любові та щастя;  батьки мають розуміти і приймати свою дитину такою, якою вона є, сприяти розвитку кращих її рис; дотримання діалектичної єдності щирої поваги до особистості дитини та високої вимогливості до неї).

2. Врахування вікових  та індивідуальних особливостей  дитини (виховні впливи і розподіл сімейних ролей мають вибудовуватися з огляду на вікові, статеві та індивідуальні особливості дитини).

3. Залучення дітей  до життєдіяльності сім’ї як  рівноправних учасників (суб’єкт  – суб’єктні батьківсько-дитячі  відносини).

4. Оптимістичність і демократичність батьківсько-дитячих взаємин.

5. Послідовність та  єдність батьківських вимог.

 

60. Умови успішного виховання дітей в сім’ї. Авторитет батьків.

 

Виховання дітей - це один з основних і непростих етапів життя людини. Система поглядів на цю тему зберігатиме актуальність і життєздатність до тих пір, поки на землі існують батьки, матері і діти.

Тон сімейного життя  – це наслідок дії багатьох факторів: морального рівня батьків, характеру  взаємин між членами сім’ї, культури домашнього побуту, організованості сімейного колективу, його традицій тощо.

У сім’ях, де виховується  кілька дітей, особливий мікроклімат. Діти дружні, подільчиві, товариські. Щоб  виховання однієї дитини в сім’ї  було повноцінним, слід будувати взаємини так, щоб малюк не помічав надмірної уваги до себе, не звикав, що все найкраще тільки йому.

Говорячи про тон  сімейного життя, не можна забувати про чуйне ставлення до найстарших членів родини – бабусі й дідуся.

Однією з найважливіших  якостей батьків-вихователів є  вміння спостерігати. Не просто дивитись на дитину і прискіпливо наглядати за нею, а уважно і доброзичливо придивлятись до її поведінки, помічати зміни настрою, прагнути об’єктивно зрозуміти мотиви вчинків, не робити поспішних висновків, а узагальнювати в думці результати багатьох спостережень.

Наслідуючи батьків, дитина поступово засвоює стиль сімейних розмов, навчається користуватися словом у різних ситуаціях. Отже, батьки повинні  навчитися вдумливо і тактовно користуватися  словом, щоб зміст і форма висловлювань по-справжньому впливали на дитяче світорозуміння, щоб за словом ішло діло.

Важливою умовою успішного  виховання дітей є авторитет  батьків. Під авторитетом батьків  слід розуміти вплив батька і матері на дітей, заснований на повазі і любові до батьків, до їх життєвого досвіду.

Гарна батьківська сім’я  – фундамент гарної сім’ї дочки  чи сина. В хороших батьків найчастіше ростуть хороші діти. Саме від батьків  в першу чергу залежить, якими  виростуть їх діти, яку лінію поведінки  виберуть, яким змістом наповнять  своє життя. Аномалії в поведінці підлітків і юнаків, як правило викликані прогалинами сімейного виховання.

 

61. Функції та обов’язки класного організатора.

 

Класний керівник – це педагогічний працівник, який здійснює педагогічну діяльність з колективом учнів класу, навчальної групи професійно-технічного навчального закладу, окремими учнями, їх батьками, організацію і проведення позаурочної та культурно-масової роботи, сприяє взаємодії учасників навчально-виховного процесу в створенні належних умов для виконання завдань навчання і виховання, самореалізації та розвитку учнів (вихованців), їх соціального захисту.

Класний керівник зобов'язаний:

- вибирати адекватні  засоби реалізації завдань навчання, виховання і розвитку учнів;

- здійснювати педагогічний  контроль за дотриманням учнями (вихованцями) статуту і Правил внутрішнього розпорядку навчального закладу, інших документів, що регламентують організацію навчально-виховного процесу;

- інформувати про стан  виховного процесу в класі  та рівень успішності учнів  педагогічну раду, адміністрацію навчального закладу, батьків;

- дотримуватися педагогічної  етики, поважати гідність учня, захищати його від будь-яких  форм фізичного, психічного насильства; своєю діяльністю стверджувати  повагу до принципів загальнолюдської  моралі;

- пропагувати здоровий спосіб життя;

- постійно підвищувати  професійний рівень, педагогічну  майстерність, загальну культуру;

- вести документацію, пов'язану з виконанням Повноважень  класного керівника (класні журнали,  особові справи, планування роботи  тощо).

Сучасна теорія педагогіки відзначає такі функції класного керівника: діагностичну, організаторську, виховну, координаційну, стимулюючу та деякі інші.

Діагностична функція  класного керівника передбачає психолого-педагогічне  вивчення окремих учнів класу (групи) і всього класу (групи) в цілому.

Організаторська функція  передбачає уміння залучати колектив класу і кожного учня до різних видів виховної діяльності: пізнавальної; суспільно корисної; ціннісно-орієнтаційної; художньо-творчої; вільного спілкування, організації дозвілля учнів тощо.

Виховна функція полягає  в реалізації завдань розумового, морального, естетичного, трудового, фізичного, правового, екологічного, економічного виховання і є найскладнішою  в діяльності класного керівника

Координаційна функція  передбачає спрямування класним керівником виховних зусиль усіх педагогів, батьків і громадськості на вирішення завдань формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості, патріота України.

Стимулююча функція  полягає у своєчасному виявленні  досягнень і недоліків у формуванні й розвитку особистості учня і застосуванні заходів, спрямованих на закріплення, зміцнення і розвиток позитивних зрушень та блокування й усунення негативних рис.

 

62. Психолого-педагогічна необхідність діагностики особистості у виховній діяльності педагога.

 

Комплексна психолого-педагогічна  діагностика - це поглиблений і всебічний  аналіз особистості дитини, спрямований  на виявлення притаманних їй позитивних сторін і недоліків, їх причин, а  також на вирішення практичних завдань: гармонізацію розвитку особистості та підвищення ефективності цілісного педагогічного процесу. Таке розуміння психолог-педагогічної діагностики по-перше, означає не змішання діагностичних функцій педагогів і психологів, а їх функціональну взаємодію, по-друге, збагачує взаємодоповненням методів знання про дитину, її мікросоціум і педагогічний процес; по-третє, спирається на позитивне в особистості дитини; по-четверте, розкриває не тільки недоліки, але і їх причини, по-п'яте, має значення не тільки для підвищення якості педагогічного процесу, а й головне, чому він слугує, - гармонізації розвитку особистості дитини. Нарешті, слід зазначити, що комплексна психолого-педагогічна діагностика при правильній її організації допомагає оцінювати рівень розвитку, навченості та вихованості дитини в залежності від якості сімейного виховання та навчально-виховного процесу в дитячому садку і школі, характеру особистісного впливу виховного мікросоціуму.

 

63. Методи діагностики особистої вихованості.

 

Залежно від характеру  участі школярів у їхньому проведені:

- пасивні (спостереження,  кількісний і якісний аналіз  продуктів діяльності тощо);

- активні (анкетування,  тестування, соціометричні виміри, апаратно-технічні виміри,

- апаратно-технічні методи  тощо);

Залежно від часу проведення:

- одномиттєві (анкетування тощо);

- тривалі (цілеспрямоване  спостереження, біографічний метод  тощо);

Залежно від місця  проведення:

- шкільні (класні і  позакласні);

- лабораторні.

Залежно від конкретних завдань вивчення особистості учнів, які стоять перед

учителем:

- неексперименральні методи (спостереження, анкетування, бесіда та аналіз продуктів

діяльності);

- діагностичні (кількісні  – тести, шкали; якісні –  педагогічний консиліум тощо, змішані);

- експериментні (природний,  моделюючий чи лабораторний експеримент);

- формівні (метод планомірного формування розумових дій, метод формування

навчальної діяльності тощо).

 

64. Обґрунтувати поняття виховання, вихованість і виховуваність.

 

"Виховання" і  "вихованість" як терміни  і поняття можуть трактуватися  по-різному. По-перше, в широкому значенні вихованням можна вважати сам факт становлення і функціонування системи поведінки людини щодо навколишнього середовища, незалежно від того, яким воно є — правильним з точки зору суспільства чи неправильним. У цьому розумінні кожну людину можна вважати вихованою. По-друге, виховання і вихованість можуть означати процес і, відповідно, результат набуття людиною лише таких якостей, які з погляду суспільства вважаються позитивними.

Виховання і вихованість (як його результат) зумовлені потребами  життєдіяльності людини. Для того, щоб раціонально освоювати навколишнє середовище та цілеспрямовано впливати на нього, людині потрібен механізм орієнтації й саморегуляції — модель поведінки. У процесі розвитку людини цей механізм поширюється спочатку на її найближче оточення, а згодом охоплює все ширше коло людей, предметів, явищ.

Виховуваність розглядають як здатність особистості правильно сприймати та засвоювати основні суспільні норми та вимоги, здатність позитивно реагувати на соціально-педагогічні впливи ззовні, готовність до переходу на нові рівні розвитку особистості. Виховуваність підлітків обумовлюється певним рівнем розвитку їх інтелекту, волі, почуттів, позитивним фондом навичок, звичок, стосунків, соціального досвіду, засвоєного ними в ранньому дитинстві, на якому базується подальший їхній соціальний розвиток. Тобто виховуваність підлітка визначає його підготовленість до досить швидкого формування нових для нього пізнавальних, емоційних, соціальних і поведінкових умінь і навичок.

Якщо рівень виховуваності (здатності/підготовленості) достатньо високий, то йдеться про вихованість – сформованість (на певному рівні) соціально значущих якостей особистості школяра. Вихованість учнів – це своєрідний показник ефективності та якості навчально-виховного процесу.

 

65. Сутність і структура педагогічного менеджменту.

 

Термін "педагогічний менеджмент" є найбільш вживаним у вітчизняній літературі. Він  має полісемічний характер. З одного боку, цей термін виявляє свою сутність як наука про управління педагогічними  системами, завданням якої є пошук і розробка засобів та методів, що сприяють найефективнішому досягненню цілей сучасних закладів освіти, підвищенню продуктивності праці їх співробітників, досягненню рентабельності та прибутковості педагогічного "виробництва", виходячи з конкретних умов внутрішнього та зовнішнього середовища, зумовленого розвитком ринкової економіки.

З іншого боку, цей термін фіксує те, що педагогічний менеджмент виявляє свою сутність як певна організація  роботи керівних працівників, допоміжного  персоналу та педагогічного колективу закладу освіти для досягнення поставленої мети найбільш раціональними способами. При цьому мається на увазі, що роботу з управління кадрами закладу освіти необхідно вибудовувати в такий спосіб, щоб вона відповідала потребам усіх учасників навчально-виховного процесу і давала можливість активізувати їхню роботу, підвищувати продуктивність праці й загальну ефективність педагогічного виробництва як сфери культурного відтворення особистості.