Шпаргалка по "Педагогике"

Зміст педагогічного  процесу формують відповідно до мети освіти і виховання, враховуючи вікові можливості вихованців. Його закладають у навчальні плани, навчальні  програми і підручники, а також  у плани виховної роботи закладів освіти.

Зміст навчально-виховної роботи реалізують за допомогою форм і методів навчання та виховання. До них належать уроки, факультативи, семінари, практикуми, гуртки, домашня самостійна навчальна робота. Ці та інші організаційні форми реалізуються за допомогою методів пояснення, розповіді, бесіди, лекції, роботи з книгою, самостійного спостереження, лабораторної, практичної, дослідної робіт.

Педагогічна діагностика  полягає у виявленні за допомогою  спеціальних методик стану навчально-виховної роботи, окремих її напрямів для того, щоб відповідно скоригувати зміст, форми і методи його реалізації в педагогічному процесі. Для діагностики педагогічного процесу використовують методи науково-педагогічного дослідження (педагогічне спостереження, бесіду, анкетування, інтерв'ю, педагогічний експеримент, соціометричні методики).

Критерії ефективності педагогічного процесу виражаються  показниками вихованості учнів.

Організація взаємодії  з суспільством і природним середовищем  ґрунтується на тому, що педагогічний процес не може обмежуватися навчально-виховним закладом. Оскільки заклад освіти готує молоду людину до самостійного життя, вона вже під час навчання повинна жити за критеріями життя, до якого готується, брати в ньому безпосередню участь.

 

7. Розвиток особистості як педагогічна проблема. Тлумачення його представниками біологічного, соціального та біосоціального напрямів.

 

Формування та розвиток особистості визначається не тільки вихованням, але й самовихованням. Ці два процеси мають глибокий взаємообумовлений зв'язок і вирішують єдине завдання. Їхня різниця полягає в тому, що якщо виховання означає вплив на особистість із боку інших людей, то самовиховання виходить від самої особистості.

Самовиховання починається  трохи пізніше, ніж виховання. Якщо виховання починається з моменту народження людини, то самовиховання – з моменту дозрівання його свідомості. Ця границя надзвичайно рухлива й різна для різних людей.

Цілеспрямоване самовиховання  являє собою складну боротьбу людини із самим собою й вимагає  ефективних прийомів і методів. Одним із провідних методів самовиховання є самоосвіта. Сучасний фахівець повинен мати здатність здобувати самостійно нові знання. Самовиховання виходить від самої особистості й регулюється самою особистістю.

Спираючись на праці  психологів Б.Г. Ананьєва та В.С. Мєрліна можна стверджувати, що розвиток особистості – це сукупність процесів якісної зміни психологічної цілісності людини, удосконалення її функціональної готовності, формування операційних систем, а також таких психічних новоутворень, які забезпечують особистості можливість відносно успішно розв’язувати свої життєві проблеми.

Теоретичне і практичне  значення проблеми всебічного гармонійного розвитку особистості, досягнення нею  відповідного рівня розвитку як необхідної умови здійснення удосконалення  суспільства ставить завдання єдності інтелектуальної і вольової сфер духовного життя людини.

Педагогіка в змозі  успішно розв’язувати поставлені перед  нею завдання, лише спираючись на знання закономірностей розвитку особистості, враховуючи психологічні особливості.

 

8. Фактори розвитку та формування особистості (спадковість, середовище, виховання, діяльність).

 

Розвиток людини —  це процес становлення і формування її особистості під впливом зовнішніх  і внутрішніх, керованих і некерованих  факторів, серед яких цілеспрямоване виховання і навчання відіграє провідну роль.

Спадковість — це відновлення  у нащадків біологічної подібності.

У спадковість передаються: тип нервової системи, деякі безумовні  рефлекси (оборонний, орієнтовний), конституція  тіла, зовнішні ознаки та власне людські задатки (високоорганізований мозок, задатки до мови, ходіння у вертикальному положенні, до окремих видів діяльності та ін.).

Середовище — все  те, що оточує дитину від народження до кінця життя, починаючи з сім'ї, ближнього оточення і закінчуючи середовищем соціальним, в якому вона народжується і яке створює умови для. її розвитку і виховання.

Виховання — це складний і багатогранний процес формування особистості, створення оптимальних  умов для її фізичного, психічного та соціального розвитку. Виховання не тільки визначає розвиток, а й само залежить від розвитку, воно постійно спирається на досягнутий рівень розвитку.

Діяльність — важлива  форма прояву активного ставлення  людини до оточуючої дійсності.

Діяльність — спосіб буття людини у світі, її здатність вносити в дійсність зміни.

Основними компонентами діяльності є: а) суб'єкт з його потребами; б) мета, відповідно до якої предмет  перетворення на об'єкт, на який спрямовано діяльність; в) засіб реалізації мети; г) результат діяльності.

На анатомо-фізіологічний, психічний і соціальний розвиток особистості пливають такі види діяльності: ігрова, навчальна, трудова, спортивна, художня і громадська.

 

9. Сутність та структура педагогічної діяльності. Основні види.

 

Педагогічна діяльність - це особливий вид соціальної діяльності, що передбачає передавання від старших поколінь до молодших накопичених людством культури і досвіду, створення умов для їх особистісного розвитку і підготовки до виконання певних соціальних ролей у суспільстві.

Педагогічна діяльність як професійна здійснюється в спеціально організованих суспільством освітніх установах: дошкільних закладах, школах, професійно-технічних училищах, середніх спеціальних і вищих навчальних закладах, закладах додаткової освіти, підвищення кваліфікації і перепідготовки.

Основними видами педагогічної діяльності, яка здійснюється у цілісному  педагогічному процесі, є викладання і виховна робота.

Виховна робота є педагогічною діяльністю, спрямованою на розв'язання завдань усебічного гармонійного розвитку особистості шляхом організації виховного середовища і управління різноманітними видами діяльності вихованців.

Ускладнення процесів суспільного  виробництва, розвиток способів пізнання і бурхливе зростання наукових знань  у суспільстві спричинили потребу  у спеціальній передачі знань, умінь, навичок. У зв'язку з цим із галузі "чистого" виховання в педагогічній професії виділилась відносно самостійна функція - навчальна. Викладанням став вид виховної діяльності, здебільшого спрямований на управління пізнавальною діяльністю учнів.

 

10. Професійно-педагогічна культура вчителя та її компоненти.

 

Сучасний розвиток нашого суспільства зумовлює необхідність урахування впливу новітніх педагогічних технологій у діяльності вищої школи.

Структурні характеристики професійно-педагогічної культури спираються на структуру педагогічної діяльності та вимагають розгляду даного феномену як динамічного утворення, в якому виділяються окремі одиниці – компоненти. Система компонентів формування професійно-педагогічної культури: пізнавальний, мотиваційно-емоційний, діяльнісний та регулятивний.

Пізнавальний компонент  включає відповідність навчальних і професійних інтересів, стійку потребу у знаннях з предметів, володіння інформацією про зміст  педагогічної діяльності. Знання психофізіологічних особливостей особистості, особливостей оточуючих людей, відповідність навчальних і професійних інтересів, потреба у знаннях з психолого-педагогічних, методичних і спеціальних предметів, розвиток професійно значущих якостей особистості.

Мотиваційно-емоційний  компонент – позитивне ставлення до педагогічної діяльності. Позитивне ставлення до знань про педагогічну діяльність, задоволення положенням серед учителів, бажання займатися професійно-педагогічною діяльністю.

Діяльнісний компонент  – відповідність знань, умінь, навичок та їх реалізація в період педагогічної практики, потреба в педагогічній діяльності, активна позиція в оволодінні знаннями про педагогічну професію.

Регулятивний компонент  – упевненість у подоланні  труднощів оволодіння педагогічною діяльністю. Знання принципів та правил самоосвіти, самовиховання, самовдосконалення. Уміння вдосконалення професійно значущих якостей.

 

11. Спілкування як складова педагогічної діяльності. Стилі спілкування ( за Кан-Каликом).

 

Педагогічне спілкування - це професійне спілкування вчителя з усіма учасниками навчально-виховного процесу, яке спрямоване на створення оптимальних умов для здійснення мети, завдань виховання і навчання.

Педагогічне спілкування - система соціально-психологічної  взаємодії між учителем та учнем, спрямована на створення оптимальних соціально-психологічних умов для обопільної діяльності. Для цього педагогові потрібно уміти: оперативно і правильно орієнтуватись в постійно змінюваних умовах спілкування, знаходити відповідні комунікативні засоби, які відповідали б його індивідуальності.

Спілкування в педагогічній діяльності виступає як засіб рішення  навчальних задач, як соціально-психологічне забезпечення виховного процесу  і як спосіб організації взаємин  вихователя і дітей, що забезпечують успішність навчання і виховання.

Залежно від продуктивності виховного впливу розрізняють такі стилі педагогічного спілкування (В. Кан-Калик):

1. Спілкування на основі  захоплення спільною творчою  діяльністю. Цей стиль ґрунтується  на єдності високого професіоналізму  педагога та його етичних поглядів.

2. Спілкування на основі  товариської прихильності. Товариська  прихильність є важливим регулятором  спілкування загалом і педагогічного  зокрема

3. Спілкування-дистанція.  Сутність такого спілкування  полягає в тому, що в системі  стосунків педагога і учнів запобіжником є дистанція. До спілкування-дистанції нерідко вдаються вчителі-початківці, які бояться учнів і намагаються в такий спосіб утвердитися. Однак цей стиль спілкування, як правило, не дає хороших результатів, оскільки дистанція не може бути основою формування педагогічного авторитету.

4. Спілкування-залякування.  Цей стиль спілкування зумовлений  насамперед невмінням організувати  продуктивне спілкування на основі  захоплення спільною діяльністю.

5. Спілкування-загравання. Сутність його полягає в завоюванні дешевого авторитету в дітей, що суперечить вимогам педагогічної етики. Цей стиль відображає, з одного боку, намагання молодого вчителя швидко налагодити контакт із дітьми, сподобатися класові, а з іншого - відсутність необхідної загальнопедагогічної та комунікативної культури, умінь та навичок педагогічного спілкування, досвіду професійної комунікативної діяльності.

 

12. Стилі педагогічної діяльності вчителя.

 

Педагогічна діяльність вчителя, як і будь-яка інша діяльність, характеризується певним стилем. В широкому розумінні стиль діяльності — це стала система способів, прийомів, яка проявляється в різних умовах її здійснення.

Залежно від індивідуально-психологічних  якостей педагога виокремлюють такі стилі діяльності:

1. Демократичний стиль. За такого стилю педагогічної діяльності вчитель розглядає учня як рівноправного партнера у спілкуванні, колегу у спільному пошуку знань. Педагог залучає учнів до прийняття рішень, бере до уваги їхні думки, заохочує самостійність суджень, зважає не лише на успішність, а й на особистісні якості вихованців. Методами впливу є спонукання до дії, порада, прохання. Школярі при цьому завжди спокійні, задоволені своєю роботою, впевнені в собі. Учителі-демократи багато працюють над собою, своїми психологічними вміннями. їх характеризує висока професійна стійкість, задоволеність своєю професією.

2. Авторитарний стиль.  Учитель, який є носієм цього  стилю, вбачає в учневі об'єкт  педагогічного впливу, а не рівноправного  партнера. Він одноосібно приймає  рішення, встановлює жорсткий контроль за виконанням завдань, не обґрунтовує своїх дій перед вихованцями. Унаслідок цього учні стають пасивними, знижується їх самооцінка, що спричинює агресивність; їхні сили спрямовані на психологічний захист, а не на засвоєння знань і власний розвиток. Основними методами впливу авторитарних учителів є наказ, повчання. Вони не задоволені професією, їм властива професійна нестійкість. Учителі із цим стилем діяльності дбають насамперед про методичну культуру, у педагогічному колективі часто лідирують.

3. Ліберальний стиль.  Учитель із таким стилем роботи  уникає ситуацій прийняття рішень, передає ініціативу учням і  колегам. Організацію і контроль  діяльності учнів здійснює безсистемно,  йому властиві нерішучість, вагання.  У класі це зумовлює нестійкий мікроклімат, приховані конфлікти.

 

13. Дидактика як наука і система.

 

Дидактика - складова загальної  педагогіки, яка досліджує навчання на найбільш загальному рівні - теоретичному. Це педагогічна теорія, яка науково  обґрунтовує зміст освіти, виявляє  закономірності, які діють у прогресі навчання, розкриває принципи навчання, визначає зміст, методи і організаційні форми навчального процесу.

Об'єктом дидактики  є навчання як особливий вид діяльності, спрямований на передачу новим поколінням соціального досвіду, його засвоєння, творче відтворення. Надбанням учня стає та частина культури, яка входить до змісту освіти і складає змістову сторону навчання.

Предметом дидактики  є зв'язок викладання (діяльності вчителя) і учіння (навчально-пізнавальної діяльності учня), їх взаємодія.

Оскільки в основі кожної взаємодії є конкретний зміст  освіти, відповідні методи і форми  організації навчально-пізнавальної діяльності учнів, можна вважати  предметом дидактики зміст, форми  і методи взаємодії викладання і  учіння на різних етапах навчального процесу .