Шпаргалка по "Педагогике"

10. Принцип наступності  та безперервності означає проходження  ряду етапів, протягом яких поступово  ускладнюються й урізноманітнюються  зміст та напрями розвитку  тих утворень, які загалом складають  цілісну систему характеристик  особистості.

 

36. Встановіть співвідношення виховання, самовиховання і перевиховання.

 

Виховання і самовиховання  — дві сторони процесу формування особистості.

Самовиховання — свідома  діяльність людини, спрямована на вироблення у себе позитивних рис і подолання  негативних.

Процес виховання передбачає і подолання негативних рис, тобто  перевиховання і виправлення.

Перевиховання — виховний процес, спрямований на подолання  негативних рис особистості, що сформувалися під впливом несприятливих умов виховання.

Виправлення — складний психічний процес перебудови особистості, що відбувається під впливом перевиховання і самостійної роботи особистості над усуненням відхилень у своїй свідомості та поведінці.

Ці процеси можуть збігатися або не збігатися в  часі. Перевиховання учня починають із часу реалізації програми перевиховання. Водночас може початися і процес виправлення. Якщо ж вихованець протидіє процесу перевиховання, не піддається виховному впливу, не змінюється на краще, то не відбувається і процес виправлення.

 

37. Методи, прийоми і засоби управління виховання. Сучасна теорія методів виховання у контексті особистісно-орієнтованих виховних технологій.

 

Стосовно шкільної практики методи виховання – це конкретні  шляхи впливу на свідомість, почуття, волю, поведінку школярів з метою  вирішення педагогічних завдань у процесі спільної діяльності вихованців і вихователів.

Проблема вибору методів  виховання є надзвичайно складною. Не існує універсального чи універсальних  методів виховання. Але завдання удосконалення методів є необхідною умовою будь-якого процесу виховання і кожен вихователь в міру своїх сил і можливостей, вирішує їх, вносить в розробку загальних методів свої частинні зміни, доповнення, що відповідають конкретним умовам виховного процесу. Такі частинні удосконалення методів називають прийомами виховання. Прийом виховання — частина загального методу, окрема дія (вплив), конкретне поліпшення.

Виділяється також поняття  засобу виховання (засобами виховання, як правило, є предмети матеріальної і духовної культури, що використовуються для вирішення педагогічних завдань). Під прийомом розуміють одиничну дію, під засобом — сукупність прийомів виховання. Засіб – це вже не прийом, але ще й не метод.

Центром особистісно  орієнтованого навчання є особистість  дитини, її самобутність, самоцінність. У процесі його спочатку розкривається суб'єктивний досвід кожного, а потім узгоджується зі змістом освіти.

Метою особистісно орієнтованого  навчання є процес психолого-педагогічної допомоги дитині в становленні її суб'єктивності, культурної ідентифікації, соціалізації, життєвому самовизначенні.

Особистісно орієнтована  технологія навчання складається з  ланок - особистісно орієнтованих ситуацій, опинившись в яких, дитина повинна  шукати сенс, пристосувати їх до своїх  інтересів, створити образ чи модель свого життя, обрати творчий момент, дати критичну оцінку. Для вирішення такого завдання недостатньо наявних знань, потрібні пізнавальні пошуки.

Типовою ознакою особистісно  орієнтованої підготовки учнів є  врахування у навчально-виховній роботі особистісних характеристик його учасників o- учнів, педагогічних працівників, батьків.

Особистісно орієнтоване  навчання забезпечує перетворення учня з пасивного спостерігача, який засвоює  знання та досвід, на активного співрозмовника та співробітника, суб'єкта навчально-виховної діяльності, продуктивної праці.

 

38. Класифікація методів виховання за Г. Щукіною.

 

Нині найбільш об'єктивною і зручною є класифікація методів  виховання на основі спрямованості  — інтегративної характеристики, що містить у собі єдність цільового, змістового і процесуального аспектів методів виховання (Г.І. Щукіна). У відповідності з цією характеристикою виділяються три групи методів виховання:

1. Методи формування  свідомості особистості.

2. Методи організації  діяльності і формування досвіду  суспільної поведінки.

3. Методи стимулювання  поведінки і діяльності.

 

39. Умови та фактори, що визначають вибір методів виховання.

 

Методи виховання не бувають ні добрими, ні поганими без  урахування тих умов, у яких вони застосовуються. Вихователь, який краще  враховує конкретні умови, використовує адекватну їм педагогічну дію і передбачає її наслідки, завжди досягає високих результатів виховання.

Загальні причини (умови, фактори), що визначають вибір методів  виховання:

1. Мета і завдання  виховання. Ціль не тільки виправдовує методи, а й визначає їх. Яка мета, такими повинні бути й методи її досягнення.

2. Зміст виховання.  Необхідно правильно пов'язати  методи не із змістом взагалі,  а з конкретним смислом.

3. Виховні особливості  дітей. Ті самі завдання вирішуються  за допомогою різних методів залежно від віку вихованців.

4. Індивідуальні особливості  вихованців. Загальні методи, загальні  прийоми є лише канвою виховної  взаємодії. Необхідне їх індивідуальне  й особистісне коректування.

5. Умови виховання.  До них, крім матеріальних, психофізіологічних, санітарно-гігієнічних, відносяться і відношення, які складаються в класі, клімат у колективі, стиль педагогічного керівництва тощо.

6. Засоби виховання.  Методи виховання стають засобами, якщо виступають компонентами  виховного процесу. Крім методів, існують й інші засоби виховання, з якими методи тісно пов'язані і застосовуються в єдності (наочні посібники, твори образотворчого мистецтва, засоби масової інформації, різні види діяльності, педагогічна техніка та ін.). Значення цих факторів непомітне доти, доки вони знаходяться в межах норми. Але як тільки норма порушується, їх вплив на вибір методів виховання може стати визначальним.

7. Рівень педагогічної  кваліфікації. Вихователь обирає  лише ті методи, якими він володіє.

8. Очікувані наслідки. Обираючи метод, вихователь повинен бути впевненим в успіхові. Для цього потрібно передбачити, до яких результатів призведе застосування методу.

 

40. Встановіть співвідношення виховання та навчання.

 

Співвідношення виховання  і навчання дуже складно і неоднозначно. Ця неоднозначність закладена у самому визначенні поняття «виховання»: виховання як процес навчання; виховання як процес створення особистості, її моральних та естетичних складових; виховання як формування емоційної (небайдужої) особистості; виховання ціннісного ставлення до різних сфер дійсності (світогляду, моральним нормам); виховання ставлення до цінностям як до особистісно значимим потребам.

Навчання і виступають як елементи єдиної системи: навчаючи, суспільство виховує, виховуючи  – навчає. Навчання навчає деякому змісту (фактологічному, моральному, вольовому, естетичному), які формують особистість – це одне з істотних характеристик особистості). Формування моральних підвалин є становлення особистості лише на рівні світоглядного знання, знання про моральних нормах соціуму, сформованості цінностей особистості. І виховання, і навчання спрямовані в розвитку суспільства, вироблення своєрідних методів пізнання соціокультурної реальності з спрямованістю надалі розвиток.

 

41. Розкрийте поняття «базової культури особистості» як єдності її складових елементів, внутрішніх зв’язків, суперечностей і тенденцій у вихованні.

 

Базова культура особистості, з педагогічної точки зору, –  це фундамент для подальшого розвитку, для усвідомлення себе суб’єктом  власного життя і щастя, це уміння приймати самостійні рішення і нести відповідальність за власну поведінку і дії. Сама людина сприймає базову культуру як цінність «для себе» і тому обирає оптимальний режим інтелектуальних, емоційних, фізичних навантажень, форми проведення вільного часу, спосіб реакції на невдачі й успіхи та інше. До складу базової культури входять такі субкультури: інтелектуальна, моральна, трудова, екологічна, економічна, культура праці, політична і правова, культура спілкування, фізична культура і культура сімейних відносин.

В базову культуру входять  нехай і небагаточисельні, але  кращі зразки світової, загальнолюдської, національної, загальнонародної культури, традиційні і сучасні їх зразки. Тим самим підкреслюється загальнокультурне  значення гуманістичного виховання. Такий підхід встановлює відношення з світовою культурою, забезпечує включення вітчизняної культури в світову культуру як її частину.

Виходячи із сучасної соціально-педагогічної ситуації, доцільно виділити пріоритетні напрями базової  культури, які можуть скласти основу змісту виховання. Це культура життєвого самовизначення і культура сімейних відносин; економічна культура і культура праці; політична, правова культура; інтелектуальна, моральна і культура спілкування; екологічна, художня і фізична культура.

 

42. Філософсько-світоглядна підготовка учнівської молоді.

 

Одним із провідних завдань  виховання базової культури особистості  є формування світогляду школярів. Світогляд - це система поглядів людини (філософських, соціально-політичних, правових, моральних, естетичних) на навколишній світ (явища природи, суспільні процеси, свідомість людей), своє місце в ньому.

Структуру світогляду складають  знання, погляди, переконання. Знання є  суб'єктивним відображенням об'єктивної реальності, результатом узагальненого пізнання дійсності, засвоєння суспільно-історичного досвіду, накопиченого людством у процесі розвитку суспільної практики. Погляди і переконання - це прийняті людиною уявлення про світ як достовірні і емоційно пережиті. Переконання - знання, які перейшли у внутрішню позицію особистості. Виконуючи регулятивну функцію, переконання визначають увесь духовний склад особистості: ЇЇ спрямованість, ціннісні орієнтації, інтереси, бажання, почуття, вчинки.

Основними засобами становлення  наукового світогляду учнів є навчальний процес, позакласна діяльність, самостійна робота. Засвоєння світоглядних аспектів знання забезпечується відбором змісту, методами навчання, виділенням фундаментальних ідей у кожній галузі знань і діяльності, міжпредметними зв'язками, створенням інтегрованих курсів.

Виховання світогляду залежить від впливу на інтелект, еволюції, волю особистості, від її активної практичної діяльності.

У виробленні учнями поглядів і переконань важливу роль відіграє позиція педагога. Він сам повинен  мати переконання. жити у відповідності з ними, вміти не нав'язувати їх і одночасно не відмовлятись від них через кон'юнктурні міркування. Духовним наставником сучасної молоді може бути лише учитель, який сприйняв передові ідеї нового тисячоліття, смисл науки, учитель, який сформований як творча особистість.

 

43. Основні шляхи формування відповідальної особистості.

 

Відповідальність є  найважливішою якістю людини, тому що, беручи на себе відповідальність, вона самореалізується.

Відповідальність - усвідомлення особистістю власної повинності, власних обов'язків і розумне їх виконання.

Відповідальність є  необхідною ознакою зрілого вчинку, а все життя особистості - складною сукупністю вчинків.

У вітчизняній педагогіці поширені дві концепції формування відповідальності у підростаючої особистості:

1) реалізація відповідальної  залежності, у межах якої має  функціонувати вихованець, здійснюючи  різні види діяльності. При цьому  методична перевага надається  вихованню особистості у колективі  і через колектив. Автор цієї  концепції А. Макаренко наголошував на вихованні відповідальності як сильного почуття, емоційного переживання особистістю своєї відповідальності;

2) формування відповідальності  в особистості у контексті  виховання її громадянськості  і морально-духовної ціннісної  спрямованості. Ця концепція втілювалась у виховній системі В. Сухомлинського, за словами якого з раннього віку слід формувати здатність жити за принципами добра, відповідно до високих ідеалів, що передбачає розвиток душевності, сердечності, людяності, милосердя тощо.

Проблема пошуку підростаючою особистістю простору для самореалізації надзвичайно актуальна в сучасних умовах. Адже сучасне суспільство, у межах якого створюється цей простір, характеризується нестабільністю, невизначеністю всіх його сфер. Тому особистості часто психологічно важко здійснити самостійний, свідомий, відповідальний вибір діяльнісної і духовно-практичної позиції, свого місця у світі. Тому формування у молоді потреби у самореалізації має бути стрижнем виховної діяльності педагога. У цьому зв'язку центром методичних зусиль педагога мають бути свідоме особистісне зростання, особистісна самореалізація вихованця. Особливої значущості набувають дослідження механізмів, умов, специфіки становлення цього психологічного феномену в шкільному онтогенезі.

 

44. Виховання громадянської культури в системі формування особистості.

 

Громадянська культура - це глибоке усвідомлення своєї  належності до власної країни, почуття  патріотизму і громадянської  гідності, знання про єдність свободи  вибору і відповідальності, готовність до зміцнення своєї держави, становлення в ній демократії.

Визначальними характеристиками громадянської культури є патріотизм, правосвідомість, політична культура, моральність, реалізація громадянської  позиції у соціальній практиці.