Шпаргалка по "Педагогике"

1. Педагогіка як наука. Об’єкт, предмет і функції педагогіки.

 

Педагогіка як наука  містить базові наукові знання про  закономірності й закони виховання, що відображають об'єктивні основи його здійснення. Ці знання мають загальний  характер для всіх країн і народів. Наприклад, закономірні зв'язки педагогічного процесу з суспільними вимогами і умовами; зв'язки між вихованням і розвитком особистості; взаємозв'язок діяльності вихователя і вихованця; взаємозв'язок між цілями, засобами, умовами і результатами педагогічного процесу та ін.

Педагогіка як наука  розробляє теорію і технологію організації  педагогічного процесу, шляхи удосконалення  діяльності педагога (педагогічну діяльність) і різних видів діяльності учнів, а також стратегію і способи  їх взаємодії.

Терміном "педагогіка" позначають дві сфери людської діяльності, спрямовані на виховання людини: педагогічну науку і педагогічну практику. Об'єктом педагогічної практики є реальна взаємодія учасників педагогічного процесу, а предметом - способи взаємодії, зумовлені його цілями, завданнями та змістом.

Теоретична функція  педагогіки здійснюється на трьох рівнях: описовому - вивчення передового і новаторського  педагогічного досвіду; діагностичному - виявлення стану педагогічних явищ (наприклад, успішності, вихованості  учнів), встановлення умов і причин, які їх обумовлюють; прогностичному - експериментальні дослідження педагогічної дійсності і побудова на їхній основі моделей перетворення цієї дійсності.

Технологічна функція  педагогіки як науки також реалізується на трьох рівнях: проективному, що пов'язаний з розробкою відповідних методичних матеріалів (навчальних планів, програм, підручників, навчальних посібників, педагогічних рекомендацій) на базі теоретичної концепції, у якій визначається план педагогічної діяльності; перетворювальному, що спрямований на впровадження досягнень педагогічної науки в навчально-виховну практику з метою її удосконалення; оцінному і коректувальному, що передбачає оцінку впливу результатів наукових досліджень на педагогічну практику і наступну корекцію взаємодії наукової теорії та практики навчання і виховання.

 

2. Характеристика основних педагогічних категорій.

 

Найважливіші педагогічні  категорії — виховання, освіта і  навчання. Вони охоплюють сукупність реальних явищ, теоретичних і практичних питань, що належать до предмета педагогічної науки.

Виховання — цілеспрямований  та організований процес формування особистості.

Основне його призначення  полягає у забезпеченні життєвої наступності поколінь, що не можливе  без засвоєння і розвитку новими поколіннями суспільно-трудового досвіду.

  Проблеми виховання людини вивчають різні суспільні науки — психологія, історія, філософія та ін. Педагогіка досліджує виховання як педагогічний процес, як систему засобів педагогічного управління, як складний комплекс виховних впливів. Одним з елементів виховання є освіта.

Освіта — процес засвоєння  систематизованих знань і формування на їх основі світогляду, розвитку пізнавальних можливостей, а також набуття  умінь і навичок для практичного  застосування загальноосвітніх і професійних знань.

Термін “освіта” вживається на означення не тільки процесу розумового виховання і підготовки до виконання  певних суспільних функцій, а й результату цього процесу: певного рівня  освіченості, ступеня озброєності  знаннями, уміннями і навичками, а також характеру освіченості (неповна середня, повна середня або вища, загальна чи професійна освіта).

Головним способом здобуття освіти, засвоєння суспільно-історичного  досвіду, найважливішим засобом  опанування здобутками людської культури є навчання. Зв'язок між поняттями “навчання” та “освіта” настільки тісний, що їх іноді вважають ідентичними.

Навчання — цілеспрямована взаємодія вчителя й учнів, у  процесі якої засвоюються знання, формуються уміння й навички. Навчання не є механічною передачею знань учителем учням. Це — їх спільна праця, в якій викладання й учіння перебувають у єдності й взаємодії. Провідна роль у цьому процесі належить учителю, який викладає учням навчальний матеріал, спонукає їх до учіння, спрямовує та організовує їх пізнавальну діяльність, навчає засобам і прийомам засвоєння знань, умінь і навичок, перевіряє, контролює та оцінює їх працю. Учні засвоюють (сприймають, осмислюють, запам'ятовують) знання, перетворюють узагальнений наукою досвід людства на особисте надбання, набувають навичок та умінь оперування знаннями, використання їх для вирішення навчальних завдань і практичної діяльності.

 

3. Методологічна основа педагогіки (екзистенціалізм, неотомізм, прагматизм, біхевіоризм).

 

Серед філософських ідей і концепцій, що співіснують у методологічній основі сучасної педагогіки, є такі: екзистенціалізм, прагматизм, неотомізм, неопозитивізм, біхевіоризм, гуманізм, діалектичний матеріалізм та ін.

Екзистенціалізм – філософське  вчення, у якому людина представлена як істота, що має духовну сутність. Його основні представники – М.О.Бердяєв, Л.І Шестов (Росія), М.Хайдегер, К.Ясперс (Німеччина), Ж.Сартр, А.Камю (Франція) та ін. Основне поняття екзистенціалізму – існування (екзистенція) – індивідуальне духовне буття людини. Переживаючи свою екзистенцію, людина пізнає світ. Основна ідея екзистенціалізму, що має значення для педагогіки, полягає в тому, що кожна людина є носієм власної духовності, і Світ є таким, яким його створює для себе людина, яка є єдиним архітектором власного життя і долі. Кожна особистість неповторна, унікальна. Особистість – це найвища й абсолютна цінність.

Прагматизм – філософське  вчення, що виникло на рубежі ХІХ  – ХХ ст. Засновники прагматизму  – Ч.Пірс, У.Джеймс (США) та ін. Основна  ідея цього напряму полягає в  тому, що філософія має бути загальним методом розв'язання тих проблем, що стоять перед людиною в різних життєвих ситуаціях, а не роздумами про основи буття. Як філософсько-педагогічний напрям прагматизм передбачає зближення виховання з життям та практичною діяльністю (Дж. Дьюї, США). Навчання та виховання нероздільні і здійснюються в процесі виконання конкретних практичних дій, коли діти не тільки пізнають світ, але й вчаться працювати та долати труднощі. Основне призначення школи, на думку прагматистів, полягає в підготовці дітей до життя.

Неопозитивізм – філософська  течія ХХ ст., яка спрямована на вирішення  актуальних світоглядних проблем, що виникли  як результат розвитку сучасної науки  та науково-технічної революції. Як філософсько-педагогічний напрям, неопозитивізм  вважає, що в умовах НТР домінуючу роль відіграє не світогляд, а наукові знання та вміння людей раціонально мислити, і тому основні завдання освіти – формування раціонально мислячої людини, розвиток творчої, інтелектуально розвиненої особистості, що усвідомлює гідність свого Я.

Неотомізм – сучасний філософський напрям, який сягає своїм  корінням учення католицького богослова  Фоми Аквінського (Томаса Аквіната, ХІІ  ст.), який з метою зміцнення впливу церкви на людей визнавав розум як засіб, необхідний для доведення релігійних догм. Педагогіка неотомізму критикує сучасний світ, у якому мають місце такі руйнівні явища, як злочинність, жорстокість, наркоманія, і вважає, що протидіяти їм може лише духовна природа людини, до якої і звернена релігія.

Біхевіоризм – провідний напрям в американській психології ХІХ – ХХ століття (Б.Ф.Скіннер та ін.), в основі якої лежить розуміння поведінки людей і тварин як сукупності реакцій на впливи стимули з боку зовнішнього середовища. Як вважають біхевіористи, позитивні стимули (похвала, нагорода та ін.), що багато разів повторюються, сприяють закріпленню певної поведінки, а негативні стимули (догана, осудження, покарання та ін.) спонукають людину не повторювати дану поведінку в майбутньому. У педагогічному контексті це означає, що виховання є керованим процесом і потребує правильного підбору позитивних стимулів і обставин.

 

4. Охарактеризуйте систему педагогічних наук.

 

Пройшовши довгий шлях розвитку, педагогіка перетворилася сьогодні в розгалужену систему педагогічних наук.

Загальна педагогіка - базова наукова дисципліна, яка вивчає основні закономірності процесу спрямованого особистісного розвитку, розробляє загальні основи педагогічного процесу у навчальних закладах усіх типів. Вона складається з чотирьох розділів: загальні засади педагогіки, теорія навчання (дидактика), теорія виховання, теорія управління навчальним закладом.

Щодо поділу педагогічних наук за галузями, то їх нараховується  близько двадцяти. Це самостійні науки, що мають свій предмет, методи дослідження, понятійно-категорійний апарат. Вони спираються певною мірою на структуру та принципи загальної педагогіки і є "дочірними" науками:

вікова педагогіка - дошкільна, шкільна педагогіка, педагогіка дорослих, що вивчає вікові аспекти навчання і виховання, які визначають специфіку навчально-виховної роботи з певними віковими групами. Вікова педагогіка охоплює всю систему загальної середньої освіти: різні типи загальноосвітніх шкіл, професійно-технічні училища, середні спеціальні навчальні заклади, вечірні (змінні, заочні) школи;

корекційна педагогіка - спеціальна наука, що досліджує навчання і виховання дітей з певними  вадами: сурдопедагогіка (навчання і  виховання глухонімих, глухих та туговухих  дітей), тифлопедагогіка (навчання і  виховання сліпих та слабкозорих  дітей), олігофренопедагогіка (навчання і виховання розумово відсталих дітей), логопедія (навчання і виховання дітей з порушенням мовлення), виправно-трудова педагогіка (перевиховання неповнолітніх і дорослих злочинців);

окремі методики - предметні  дидактики, які досліджують специфіку застосування загальних закономірностей навчання до викладання окремих навчальних предметів у закладах освіти всіх типів;

історія педагогіки і  освіти - наука, що вивчає розвиток педагогічних ідей і освітньої практики видатними  вітчизняними і зарубіжними педагогами в різні історичні епохи;

галузева педагогіка (вищої школи, військова, медична, інженерна, спортивна, виробнича і под.) - вивчає галузеві аспекти освіти, які визначають специфіку навчально-виховного процесу  в тих чи інших умовах, розкриває його закономірності;

порівняльна педагогіка - наука про порівняння систем народної освіти в різних країнах (порівняно  з вітчизняною);

соціальна педагогіка - наука, яка вивчає вплив на педагогічний процес конкретних соціальних інститутів: сім'ї, школи, підліткового чи молодіжного об'єднання, закладів культури, спорту тощо; розглядає особистість як фокус системи соціально-педагогічного впливу, як об'єкт і суб'єкт соціальних відносин.

 

5. Методи науково-педагогічних досліджень.

 

Методи педагогічних досліджень - це шляхи, способи пізнання педагогічної дійсності. У даний час педагогічні дослідження здійснюються за допомогою цілої системи різноманітних методів. До них належать:

1. Традиційно-педагогічні  методи. Традиційними називають  методи, які педагогіка дістала у спадок від дослідників, що стояли біля витоків педагогічної науки. До складу традиційних педагогічних досліджень входять: педагогічне спостереження, дослідницька бесіда, вивчення й узагальнення педагогічного досвіду, першоджерел, вивчення шкільної документації, продуктів діяльності учнів.

2. Педагогічний експеримент.  Суть експерименту як методу  дослідження полягає у спеціальній  організації педагогічної діяльності  учителів і учнів, вихователів  і вихованців з метою перевірки  й обґрунтування наперед розроблених теоретичних припущень, або гіпотез. Якщо гіпотеза знаходить своє підтвердження в педагогічній практиці, дослідник робить відповідні теоретичні узагальнення і висновки.

3. Педагогічне тестування. Тестування - цілеспрямоване, однакове  для всіх досліджуваних обстеження, що проводиться в умовах строгого контролю. Від інших способів обстеження тестування відрізняється простотою, доступністю, точністю, можливістю автоматизації. Це дозволяє об'єктивно виміряти характеристики педагогічного процесу, що вивчаються.

4. Соціологічні методи. Ця група методів проникла  в педагогіку з соціології. Застосовується  для масового опитування учасників  процесів виховання, навчання, освіти, які мають колективний (груповий) характер. Опитування може бути  усним (Інтерв'ю) або письмовим (анкетування). До соціологічних методів дослідження належать також шкалування і соціометричні методики, порівняльні дослідження.

5. Кількісні методи. Використовуються  в двох основних напрямках:

а) для обробки результатів  спостережень і експериментів;

б) для моделювання, діагностики, прогнозування, комп'ютеризації навчально-виховного  процесу.

 

6. Педагогічний процес та його компоненти.

 

Педагогічний процес - це динамічна взаємодія вихователів  і вихованців, спрямована на досягнення поставленої виховної мети.

Основними компонентами педагогічного процесу є педагог, вихованець, зміст педагогічного  процесу, форми і методи навчання та виховання, педагогічна діагностика, критерії ефективності педагогічного  процесу, організація взаємодії  із суспільним і природним середовищем.

Провідна роль у педагогічному  процесі належить педагогові. Це покладає на нього відповідальність за створення  умов для формування всебічно розвиненої особистості. Як центральна фігура педагогічного  процесу; він має бути носієм мети і передових ідеалів, володіти науковими знаннями і майстерністю вихователя.

Вихованець також є  об'єктом і суб'єктом педагогічного  процесу. Разом із педагогом він  утворює динамічну систему "педагог - вихованець". Як об'єкт педагогічного  процесу він постає індивідуальністю, яка розвивається відповідно до педагогічних цілей. Як суб'єкт педагогічного процесу він є особистістю, яка має певні природні задатки, прагне до творчого самовиявлення, задоволення своїх потреб, інтересів, здатна активно сприймати педагогічні впливи або протистояти їм.