Шпаргалка по "Педагогике"

 

29. Характеристика державних нормативних документів, у яких відображений зміст освіти сучасної школи.

 

Зміст освіти визначають такі нормативні документи, як навчальний план, навчальна програма, підручник  і навчальний посібник.

Навчальний план – документ, що визначає набір навчальних предметів, які вивчають у закладі освіти, їх розподіл, тижневу й річну кількість годин, відведених на кожний навчальний предмет, структуру навчального року.

Згідно із Законом  “Про загальну середню освіту”  базовий навчальний план загальноосвітніх навчальних закладів (далі — Базовий навчальний план) визначає структуру та зміст загальної середньої освіти через інваріантну і варіативну складові, які встановлюють погодинне та змістове співвідношення між освітніми галузями (циклами навчальних предметів), гранично допустиме навчальне навантаження на учнів та загальнорічну кількість навчальних годин. Інваріантна складова змісту загальної середньої освіти формується на державному рівні, є єдиною для всіх закладів загальної середньої освіти, визначається через освітні галузі Базового навчального плану.

Навчальна програма —  документ, що визначає зміст і обсяг  знань, умінь і навичок з кожного  навчального предмета, зміст розділів і тем з розподілом їх за роками навчання.

Навчальні програми мають відповідати високому науковому рівню, передбачати виховний потенціал, генералізувати навчальний матеріал на основі фундаментальних положень сучасної науки, групувати його навколо провідних ідей і наукових теорій. У них не повинно бути надто ускладненого і другорядного матеріалу; їх призначення — реалізовувати міжпредметні зв'язки; ідеї взаємозв'язку науки, практики і виробництва, передбачати формування умінь і навичок учнів з кожного предмета.

Підручник — книга, що містить основи наукових знань з певної навчальної дисципліни відповідно до мети навчання, визначеної програмою і вимогами дидактики.

Підручник повинен забезпечувати  науковість змісту навчального матеріалу, якість, точність, простоту і доступність  викладу, чіткість у формулюванні визначень правил, законів, ідей. Він має бути написаний точною і доступною мовою, мати чітко розподілений навчальний матеріал за розділами і параграфами, містити ілюстрації, схеми, малюнки, виділення шрифтом важливого матеріалу. Не другорядним є і його художнє оформлення.

Навчальний посібник — книга, матеріал якої розширює межі підручника, містить додаткові, найновіші  та довідкові відомості.

До цієї категорії  навчальних видань належать атласи, довідники, збірники задач і вправ, словники, хрестоматії тощо.

Підручники і навчальні посібники сприяють формуванню в учнів навичок самостійної пізнавальної діяльності, самоконтролю, є засобом керівництва їх пізнавальною діяльністю.

 

30. Основні завдання реформування змісту освіти й організації процесу навчання, відповідно до проекту «Національної стратегії розвитку освіти в Україні на 2012-2021 рр».

 

Національна стратегія  визначає основні напрями, пріоритети, завдання і механізми реалізації державної політики в галузі освіти, кадрову і соціальну політику і складає основу для внесення змін і доповнень до чинного законодавства України, управління і фінансування, структури та змісту системи освіти.

Ключовими напрямами  державної освітньої політики мають  стати:

- реформування системи освіти на основі філософії «людиноцентризму» як стратегії національної освіти;

- оновлення законодавчо  нормативної бази системи освіти, адекватної вимогам часу;

- модернізація структури,  змісту й організації освіти  на засадах компетентнісного  підходу, переорієнтації змісту  освіти на цілі сталого розвитку;

- створення і забезпечення  можливостей для реалізації різноманітних  освітніх моделей, навчальних  закладів різних типів і форм  власності, різноманітних форм  та засобів отримання освіти;

- побудова ефективної  системи національного виховання,  розвитку і соціалізації дітей та молоді;

- забезпечення доступності  та неперервності освіти впродовж  життя;

- формування здоров’я  збереженого середовища, екологізації  освіти, валеологічної культури  учасників навчально-виховного процесу;

- розвиток наукової  та інноваційної діяльності в освіті, підвищення якості освіти на інноваційній основі;

- інформатизація освіти, удосконалення бібліотечного та  інформаційно-ресурсного забезпечення  освіти і науки;

- забезпечення національного  моніторингу системи освіти;

- підвищення соціального статусу педагогів;

- створення сучасної матеріально-технічної бази системи освіти.

 

31.  Контроль за навчально-пізнавальною діяльністю. Основні його види та форми.

 

Поняття “контроль” має  декілька значень. У дидактиці —  це нагляд, спостереження і перевірка успішності учнів. Контроль — ширше поняття, ніж перевірка. Спостереження за учнями під час занять, перевірка їх знань, навичок і вмінь, зошитів, інших продуктів навчальної і практичної діяльності учнів є засобами контролю. Облік успішності передбачає фіксацію результатів контролю у вигляді оцінного судження або числового бала з метою аналізу стану навчально-виховного процесу за певний період, прийняття рішень про необхідність удосконалення уроку, інших форм та методики організації навчання. Навчання є процесом управління навчально-пізнавальною діяльністю учнів, а контроль — обов'язковим засобом одержання зворотної інформації.

 За місцем у навчальному процесі розрізняють такі види контролю:

— попередній. Здійснюють перед вивченням нового матеріалу  для з'ясування якості опорних знань, навичок і вмінь з метою їх актуалізації та корекції, встановлення необхідних внутріпредметних і міжпредметних зв'язків;

— поточний. Здійснюють у процесі вивчення нового матеріалу  для з'ясування якості засвоєння  учнями знань, навичок і вмінь з метою їх корекції;

— періодичний (тематичний). Покликаний після вивчення розділів навчальної програми перевірити, оцінити  і скоригувати засвоєння певної системи знань, навичок і вмінь;

— підсумковий. Є обліком  успішності учнів наприкінці навчальної чверті;

— заключний. Здійснюють наприкінці навчального року з метою  обліку успішності кожного учня за рік. Важливим видом контролю є екзамени (перевідні та випускні).

 

32. Виховання як педагогічний процес. Особливості та структура.

 

У цілісному педагогічному процесі важливе місце посідає процес виховання (виховний процес). Поняття "виховання" вживається у педагогічному значенні - як цілеспрямована виховна діяльність педагогів (класних керівників) у загальноосвітньому навчальному закладі з метою вирішення конкретних виховних завдань.

Виховання є компонентом  загальнолюдської культури. Культурні  досягнення складалися протягом тисячоліть, а учень повинен їх засвоїти у  гранично короткий термін. З цієї позиції  процес виховання слугує цілеспрямованою  допомогою дитині в її входженні в сучасну культуру. Він неможливий без організованої взаємодії, співробітництва, партнерства вихователів і вихованців. Головною суттю взаємодії вихователя і вихованця є її спрямованість на активну різноманітну діяльність останнього, його самореалізацію і самоствердження в цій діяльності.

 Виховний процес  є цілеспрямованим. Мета сучасного  виховного процесу характеризується  гармонією соціальних та індивідуальних  цілей, завдань, співробітництвом  у їх досягненні.

Процес виховання є процесом багатофакторним: на нього впливає родина, окремі педагоги, вся школа загалом, суспільство з його виховними інститутами.

Процес виховання є  тривалим, власне, безперервним процесом. Він триває все життя. При цьому  змінюється лише роль і співвідношення різних виховних факторів.

Виховному процесові  притаманна віддаленість результатів  від моменту здійснення безпосереднього  виховного впливу. Між педагогічними  впливами і проявом вихованості  або невихованості знаходиться  довгий період утворення необхідних властивостей особистості.

Процесу виховання властива самокерованість. Він здійснюється в двох напрямках: від вихователя до вихованця (прямий зв'язок), результатом  чого є послідовність взаємопов'язаних виховних ситуацій; від вихованця  до вихователя (зворотний зв'язок), який дозволяє будувати кожну виховну ситуацію з урахуванням результативності попередньої.

 

33. Характеристика виховання як процесу інтеріоризації загальнолюдських цінностей.

 

Інтеріоризація особистістю  загальнолюдських  цінностей  у  процесі здійснення учнівської оцінночної діяльності допомагає їй спроектувати нову діяльність відповідно до суспільних еталонів і тих задач, що виникають перед нею у процесі самоосвіти і самовиховання, і реалізувати її на практиці. Нові об'єкти діяльності стають новою потребою - відбувається екстеріоризація. Характерною рисою цього процесу є те, що тут виявляється у своєрідній формі чинність закону заперечення: одна потреба заперечить іншу, хоча і включає її в себе на більш високому рівні.

Можна виділити два засоби організації виховання як цілеспрямованого процесу інтеріоризації загальнолюдських цінностей. Перший полягає в тому,

що стихійно сформовані  і  спеціально  організовані  умови  вибірково актуалізують  окремі  ситуативні  спонукання,  які  при  систематичній активізації поступово переходять у більш стійкі мотиваційні утворення.

Такий засіб організації  процесу інтеріоризації загальнолюдських цінностей ґрунтується на природному посиленні тих спонукань, що по своєму змісту виступають якби в якості вихідного  моменту (наприклад, інтерес до читання).

Це припускає стимулювання діяльності в основному зміною зовнішніх  умов

виховання.

Другий  засіб  організації  виховання  з  метою  інтеріоризації загальнолюдських цінностей полягає  в засвоєнні вихованцем пред'явлених  йому в "готовому вигляді" спонукань, цілей, ідеалів, які повинні в нього сформуватися і котрі сам учень повинний поступово перетворити із зовнішньо сприймаючих у внутрішньо прийняті і реально чинні. У цьому випадку потребується пояснення змісту формуючих спонукань, їхнє співвіднесення з іншими. Це полегшує вихованцю внутрішню смислову роботу і рятує його від стихійного пошуку, пов'язаного нерідко з множиною помилок.

 

34. Основні ідеї сучасної концепції виховання.

 

Сучасні концепції навчання і виховання включають в себе декілька основних теорій, основоположниками яких є видатні філософи і психологи:

- гуманістична психологія (К. Роджерс,  А. Маслоу);

- поведінкова (біхевіористська)  теорія (Д. Уотсон, Д. Локк, Б. Скіннер);

- когнітивна теорія (Д. Дьюї, Ж.  Піаже);

- біологічна (генетична) теорія (К. Лоренц, Д. Кеннел);

- психоаналітична теорія (З. Фрейд,  Е. Еріксон).

Незважаючи на різницю в підходах, характеристика сучасних концепцій  виховання будується на загальних  закономірностях:

- виховання відбувається в тісному  взаємозв’язку з навчанням, але все ж, відіграє визначальну роль;

- ефективність виховання залежить  від активності самого вихованця  і його включеності в цей  процес;

- результати виховання залежать  від усіх структурних елементів,  які - складають цей процес: форми, методи і цілі, зрозумілі дитині і педагогу.

Сучасні концепції виховання спрямовані, насамперед, на формування в дитині культурної особистості. Незважаючи на те, що багато соціальні інститути  досі користуються застарілими моделями виховання, держава прагне вдосконалити цю систему, щоб у підростаючого покоління була можливість набувати знання та вміння відповідно до вимог сучасного суспільства і за допомогою новітніх технологій.

 

35. Найважливіші принципи процесу виховання.

 

Найголовнішими принципами гуманістичного виховання учня є:

1.Принцип безперервного загального  розвитку особистості. Цей принцип  є провідним, тому що всі  інші принципи, в основі яких  лежить закономірність - орієнтація  на розвиток особистості, - підпорядковується  йому, забезпечуючи внутрішні і зовнішні умови його реалізації.

2. Принцип культуровідповідності  виховання. Він визначає відношення  між вихованням і культурою  як середовищем, у якому виховується  учень, а також відношення між  вихованням і учнем як людиною  культури.

3. Принцип включення особистості в діяльність вимагає реального залучення вихованця до діяльності.

4. Принцип природовідповідності  виховання. У його основі лежить  врахування багатогранної природи  дитини: анатомофізіологічних, психологічних,  вікових, генетичних, національних, регіональних та інших особливостей.

5. Принцип індивідуально-особистісного  виховання Він означає визнання  кожного вихованця активним суб'єктом  виховного процесу. 

6. Принцип цинічної - смислової спрямованості виховання. Він передбачає створення умов для здобуття кожним вихованцем смислу своєї життєдіяльності.

7. Принцип діалогічного (полісуб'єктного) підходу. Цей  принцип обумовлений тим, що  лише в умовах суб'єкт-суб'єктних  відносин, взаємодії, співробітництва і партнерства можливий гармонійний розвиток особистості.

8. Принцип індивідуально-творчого  підходу передбачає створення  умов для творчого розвитку  особистості в атмосфері співробітництва  і співтворчості.

9. Принцип комплексності  передбачає встановлення у вихованні тісної взаємодії і поєднання навчального та виховного процесів, зусиль найрізноманітніших інституцій - сім'ї, школи, громадських спілок, дитячих, молодіжних самодіяльних об'єднань, релігійних організацій, усіх причетних до виховання і самовиховання.