Шпаргалка по "Педагогике"

Організаційний аспект. Педагогічна організація сприяє залученню дітей до ділових стосунків керівництва і підпорядкування, взаємної вимогливості і взаємодопомоги, збагачуючи вільне спілкування, є провідним виховним впливом.

Індивідуально-особистісний аспект. Психічний розвиток, становлення  духовного світу дитини вимагає періодичного уособлення, самітності. їй необхідно побути одній, щоб озирнутися навкруги, заглянути в себе, осмислити свої стосунки з навколишнім світом. Це сприяє формуванню самосвідомості, внутрішнього морального світу особистості.

Педагогічний аспект. Виховний вплив і взаємодія в  колективі організуються з урахуванням  вікових та індивідуальних особливостей дітей. Педагогічно організований  колектив створює можливості для формування суспільно цінної сутності особистості і яскравої індивідуальності.

 

51. Структура колективу. Основні етапи розвитку.

 

Слово колектив походить від латинського colligo, що в перекладі  означає "об'єдную", а латинське collectivus – збирати, об'єднувати. Таким чином, поняття колективу передбачає об'єднання людей, існування між ними певних взаємозв'язків і відносин.

У своєму розвитку колектив проходить три основні стадії (етапи).

На першій стадії розвитку колектив характеризується такими ознаками:

• він лише починає  створюватись;

• члени колективу  недостатньо знають один одного;

• вихованці неповною мірою усвідомлюють завдання;

• відсутня ініціатива в  конкретній діяльності;

• відсутній актив.

 

52. Педагогічні умови взаємодії особистості й колективу.

 

Соціалізація особистості неможлива в ізоляції від соціального середовища. Педагогічні основи організації і виховання дитячого колективу та взаємодії колективу й особистості розробляли такі педагоги, як А.С.Макаренко, В.О.Сухомлинський, В.М.Сорока-Росинський, М.М.Пістрак, І.П.Іванов, Ю.П.Азаров, В.А.Караковський, Н.Н.Анікієва, Л.І.Новікова та ін.

А.С.Макаренко створив  теорію колективу на основі багаторічної практичної діяльності (ознаки, принципи організації, стиль і тон, стадії розвитку тощо). Він виступав за таку взаємодію особистості і колективу, яка б вчила вихованця враховувати свої інтереси, підпорядковувати їх колективним. Саме ця концепція підпорядкування інтересів особистості інтересам колективу була взята на озброєння тогочасною педагогікою. Багато шкільних і класних колективів перетворилися на інструмент конформізму. Часто колектив використовувався як засіб розправи над особистістю (виставлення на лінійку, обговорення).

Нинішні погляди на взаємодію  колективу і особистості опираються на висновки А.С.Макаренка, що в хорошому, згуртованому колективі кожен член його відчуває особисту гідність, захищеність, прагнення до активної спільної діяльності, стриманість у висловах.

Науковими дослідженнями  встановлено три найпоширеніші  варіанти розвитку взаємин між особистістю і колективом:

1) особистість підкоряється  колективу (конформізм);

2) особистість підкоряє  собі колектив (нонконформізм);

3) особистість і колектив  знаходяться в оптимальних взаєминах.

В оптимальному варіанті гармонізація відносин особистості  й колективу можлива тоді, коли вони будуватимуться на гуманній основі, коли колектив визнаватиме унікальність, неповторність кожної особистості, коли кожен учень матиме право брати чи не брати участь у різних видах діяльності, належати чи не належати до якої-небудь організації, відстоювати свою думку, брати участь у виробленні колективних рішень.

Колектив – сильне джерело впливу на особистість через  оцінку, контроль, вимогу, емоційну підтримку, надання самостійності. Таким чином, колектив має бути умовою розвитку особистості, а не інструментом впливу на нього, лише тоді він стане суб'єктом виховного процесу, тобто досягне високого рівня розвитку і як організм, і як спільність високо розвинених особистостей.

 

53. Сутність конфлікту, його структура.

 

Конфлікт — зіткнення, боротьба протилежних поглядів, форма вираження протиріччя. Конфлікт — це взаємодія двох або більше суб'єктів, які мають взаємно виключні цілі, які реалізують їх на шкоду іншому (або за рахунок іншого).

Узагальнення та зіставлення  різних конфліктологічних концепцій свідчить, що кожний конфлікт має деякі спільні складові, до яких зазвичай відносять:

• суб'єктів конфлікту;

• відносини між ними;

• предмет (проблему, спірне питання), з приводу якого він  виникає;

• соціальне середовище, у якому протікає.

 

54. Типологізація конфліктів.

 

Поклавши в основу кількісні характеристики, П.Сорокін  поділив конфлікти на два основні  типи: інтерперсональні і групові. Подібну  класифікацію, але більш докладну подас К.Боллрінг. Він виділяє  такі типи конфліктів:

1) між особами (інтерперсональні);

2) між групами;

3) між організаціями;

4) між особами і  групами (всередині організації);

5) між особами і  організаціями;

6) між групами і  організаціями.

Дещо іншу класифікацію подає А.Обершаль. Згідно з його думкою, конфлікти в організаціях можна поділити на три типи:

1) конфлікти в малих  групах (інтерперсональні);

2) конфлікти між малими  групами (мікро конфлікти);

3) конфлікти між великими (вторинними) групами.

Типи конфліктів з  точки зору їх проявів:

1. Об'єктивний. Це такий  конфлікт, який виник на основі об'єктивних причин і вже існує.

2. Частково об'єктивний. Це група конфліктів, в основі  яких лежать як об'єктивні причини,  де об'єктом є боротьба за  матеріальні і духовні цінності, так і ілюзорні, об'єктом яких  є явища зневаги, неподібності характерів, особиста ненависть тощо.

3. Суб'єктивний. Це такий  тип конфліктів, які виникають  на основі світоглядних, ідеологічних  або політичних протиріч, що ненароком  чи цілеспрямовано переносяться  суб'єктом на об'єкт.

4. Складний. Це ситуація, коли конфлікт має декілька об'єктів і є настільки складним, що на перший погляд виглядає не вирішуваним.

5. Прихований. Це конфлікт, який має об'єктивну основу, але  вона настільки покрита різного  роду нашаруваннями, що їх важко,  на перший погляд, виявити. Труднощі їх вирішення в тому, що за справжній об'єкт конфлікту можна помилково прийняти одне з його нашарувань.

6. Фальшивий. Це конфлікт, який майже не має об'єктивних  підстав, а єдиною його причиною  є психологічна нетерпимість, яка  досить часто буває не обґрунтована.

 

55. Основні різновиди педагогічних конфліктів та причини їх виникнення.

 

Конфлікт - зіткнення  протилежних поглядів, інтересів  і дій.

До найпоширеніших причин виникнення педагогічних конфліктів у  взаємодії "вчитель - учень", "вчитель - учні" належать (за Н. Волковою):

- нездатність учителя  прогнозувати на уроці поведінку  учнів. Несподіваність їх учинків  часто порушує запланований перебіг  уроку, викликає в учителя роздратування  і прагнення в будь-який спосіб  подолати конфлікт. Водночас обмеженість  інформації про причини того, що трапилось, ускладнює вибір оптимальної поведінки, засобів впливу на клас;

- намагання вчителя  зберегти свій соціальний статус  шляхом зниження статусу учня. Учитель вживає вирази низького  стилю ("розвісив вуха", "роззявив  рота", "вештаєшся", "що ти верзеш?"). Це порушує принципи взаємодії, доводить ситуацію до конфлікту;

- оцінювання вчителем  не окремого вчинку учня, а  його особистості ("роззява", "дурень", "нахаба"). Таке ставлення  до учня впливає на формування  ставлення до нього інших учителів та свідків (особливо у початковій школі);

- поспішність у намаганні  суворо покарати учня з огляду  на те, що зайва суворість не  завадить;

- суб'єктивізм учителя  .у сприйнятті вчинку учня, недостатня  поінформованість про його мотиви, якості особистості, умови проживання в сім'ї;

- невміння спрогнозувати  наслідки необ'єктивного оцінювання  вчинків дітей;

- застосування покарання  без урахування позиції учнів;  приниження гідності учня, що  породжує захисну реакцію дитини;

- риси характеру та  нестандартна поведінка окремих учнів в емоційно-особистісних взаєминах із педагогами;

- особистісні риси  педагога (нездатність до самоконтролю, роздратованість, брутальність, знервованість,  нетактовність, грубість, мстивість,  самовдоволеність, безпорадність та  ін.). Конфліктують з учнями вчителі з негнучким мисленням, стереотипністю оцінок, шаблонним підходом до їх запитів та інтересів. Особливо небезпечні їхні недовіра і підозра. Свою прискіпливість до учнів вони вважають вимогливістю, а вимогливість учнів до них сприймають як посягання на авторитет;

- брак педагогічних  здібностей, відсутність інтересу  до вчительської праці, невдоволення  соціально-побутовими умовами життя  тощо;

- незадовільна організація  роботи вчителя, несприятливий  соціально-психологічний клімат у педагогічному колективі.

 

56. Стилі поведінки особистості під час конфлікту.

 

Залежно від орієнтації особистості на досягнення своїх  власних цілей чи на цілі партнера, К. Томас, Р. Кілмен, Дж. Мутон та Р. Блейк  визначили п'ять стилів поведінки, можливих у конфліктній ситуації: конкуренція, співробітництво, уникання, пристосування та компроміс. Ці стилі визнані більшістю спеціалістів, які працюють над проблемою конфліктів, хоча іноді описуються ними за допомогою різних термінів.

Стиль конкуренції застосовують зазвичай люди активні та схильні до вирішення конфліктів шляхом, який видається їм найзручнішим. Така особистість не зацікавлена у співпраці з іншими людьми, але здатна приймати вольові рішення.

Стиль уникання реалізується тоді коли особистість не відстоює власних інтересів, не співпрацює з іншими з метою вирішення проблеми або просто ухиляється від вирішення конфлікту.

Стиль пристосування  означає, що особистість діє спільно  з іншою людиною, навіть не намагаючись  відстоювати власні інтереси. Такий  підхід радять застосовувати у тих випадках, коли результат зіткнення має велике значення для опонента і не дуже суттєвий для нас.

Для стилю співробітництва  характерна активна робота з вирішення  проблеми, яка поєднує бажання  максимально задовольнити як свої власні інтереси, так і інтереси іншої сторони. Такий підхід потребує зазвичай багато часу та зусиль, але дає змогу виявити і максимально врахувати приховані інтереси обох сторін.

Стиль компромісу полягає  в тому, що кожна із сторін поступається частиною своїх інтересів, очікуючи того самого від іншої сторони. Компроміс також вимагає певних зусиль, але, на відміну від співробітництва, не дає змоги виявити всі приховані інтереси, обмеживши рішення лише тих проблем, про які опоненти вважають за потрібне говорити.

 

57. Педагогічний аналіз шляхів вирішення конфлікту (я-висловлювання, картографія, посередництво та ін..)

 

Внутрішньоособові методи управління конфліктами полягають  в умінні правильно організувати свою власну поведінку, виказати свою точку зору, не викликаючи психологічної захисної реакції з боку іншої людини. Конфліктологи пропонують використовувати спосіб "Я — вислів", тобто спосіб передачі іншій особі вашого відношення до певного предмета, без звинувачень і вимог, але так, щоб інша людина змінила своє відношення і не провокувала конфлікт.

Цей спосіб допомагає  людині утримати свою позицію, не перетворюючи іншого в свого ворога. "Я —  вислів" може бути корисний в будь-якій обстановці, але він особливо ефективний тоді, коли людина розсерджена, роздратована, чимось незадоволена.

Для виявлення причин конфлікту можливо використовувати  метод картографії конфлікту, суть якого полягає в графічному відображенні складових конфлікту, в послідовному аналізі поведінки учасників  конфліктної взаємодії, у формулюванні основної проблеми, потреб і побоювань учасників, способів усунення причин, що призвели до конфлікту. Цей метод розроблений X. Корнеліусом і Ш. Фейром.

Під час переговорів  сторони конфлікту використовують обмін пропозиціями і ідеями, щоб  знайти спосіб вирішення конфлікту, який би їх влаштовував. Переговори передбачають регулярні зустрічі конфліктуючих сторін для обговорення спірних питань і прийняття рішень.

Якщо переговори виявляються  нерезультативними, рекомендується залучення "третьої сторони". Існують  різні види посередництва. Арбітраж — третя сторона виступає в ролі судді, що приймає рішення. Медіаторство — це сприяння третьої сторони у вирішенні спірної проблеми і пошуку згоди. Західні вчені при описанні способів і прийомів медіатора розрізняють техніки рефлексивного втручання, яке спрямоване на встановлення і підтримку контакту з учасниками конфлікту, їх мотивацію і довіру до посередника; техніки контекстуального втручання, що використовуються для встановлення найбільш сприятливого клімату переговорів, їх оптимізації і т. д.; техніки незалежного втручання, що безпосередньо пов'язані з процесом прийняття рішень, аналізом варіантів і т. д.

 

58. Пріоритетність родинного виховання. Структура та функції сім’ї.