Відродження (Ренесанс) як доба в європейській літературі

У атмосфері громадського застою, який сприяв розвитку трагедії, і комедії, пастораль стала улюбленим жанром. Вона приносила відпочинок від мирських турбот. Вона створювала видимість бажаної гармонії.

На своєї вершині театр був у Англії.

Театр англійського Відродження – це Шекспір та її блискучу оточення: Марло, Грін, Бомонт, Флетчер, Чемпен, Неш, Бен Джонсон. Але ці останні імена належать своєму віці і своєю нації; Шекспір ж, найпроникливіше який виразив дух свого часу й життя над народом, належить всім століть й оснащено всім народам.

Театр Шекспіра – це своєрідний синтез культури Ренесансу. Визначивши собою самий зрілий етап вирощування цієї культури, Шекспір розмовляв зі своїм століттям і з наступними століттями від імені всієї епохи «найбільшого прогресивного перевороту».

Творчість Шекспіра було результатом розвитку національного англійського театру. У той самий час він певною мірою підсумовувало досягнення усього попереднього поетичної, драматичної і сценічної культури стародавнього світу й нової доби. Тож у драмах Шекспіра можна відчути і епічний розмах гомерівської сюжетики, і титанічну ліплення монотрагедий античних греків, і вихревую гру фабул римської комедії. Шекспірівський театр багатий високим ліризмом поэтов-петраркистов. У творах Шекспіра чітко можна почути голоси сучасних гуманістів, починаючи з Еразма Роттердамського і закінчуючи Монтенем.

Поглиблене розвиток успадкованого – ось було найважливішої передумовою народження нового і найбільш досконалого типу ренесансної драми, драми Шекспіра.

14

XVII століття — перехідна культурно-історична й літературна епоха. Криза ренесансного гуманізму та культури Відродження і пошуки нового синтезу. Складність і розмаїтість літературного процесу XVII століття. Маньєризм. Бароко. Класицизм.

Іспанська література. Особливості історичного процесу в Іспанії XVII століття: маньєризм, культеранізм, гонгоризм. Драматургія бароко. Кальдерон: "Життя це сон", "Саламейський алькальд". Проза бароко. Грасіан: "Кишеньковий оракул", "Критикан". Поезія Гонг ори .

Німецька література. Тридцятилітня війна як центральна подія в житті Німеччини XVII століття. Характеристика літературного процесу. Німецький класицизм. Творчість М. Опіца. Бароко. Творчість Грифіуса. Розвиток роману: творчість Г. Грім-мельсгаузена. І. Франко про творчість Г. Гріммельсгаузена.

Англійська література. Своєрідність історичного розвитку Англії XVII століття. Загальна характеристика англійського літературного процесу XVII століття. Барокові традиції і творчість Д. Донна, життя і творчість Дж. Мільтона. Поема "Втрачений рай", драма "Самсон — борець". І. Франко про Мільтона. Комедія доби Реставрації: У. Уїчерлі, В. Конгрів. класицизм і творчість Д. Драйдена.

Французька література. Основні етапи розвитку Франції XVII століття. Тенденції розвитку французької літератури. Бароко, його своєрідність. Класицизм як провідний напрям, основні риси естетики. Драматургія класицизму і його сценічна система. Творчість Буало. Драматургія П. Корнеля: "Сід", "Горацій", "Цінна". Новації Корнеля. Творчість Ж. Расіна: "Андромаха", "Федра". Комедія французького класицизму: Мольєр ("Тартюф", "Міщанин— шляхтич"). Байки Лафонтена. Французька проза: Сірано де Бержерак, Поль Скаррон, мадам де Лафайєт, Ларошфуко, Лабрюйєр.

Літературна боротьба XVII століття

На початку XVII століття в Європі сформувалися держави із абсолютною монархією (Іспанія, Франція та ін.), з'явилися нові країни із переважаючою роллю середнього класу (Голландія), деякі країни (Італія, Німеччина, Польща) перебували в стані економічного занепаду.

Католицький Рим перестав бути релігійним центром Європи. Від нього, відмовившись сплачувати податки, відійшли Англія, скандинавські країни, Нідерланди, частина німецьких князівств, Женева. Європа розділилася за релігійними ознаками: лютеранство — в Німеччині та Скандинавії, кальвінізм — у Голландії, англіканська церква — в Англії тощо. Рим намагається повернути колишню могутність, однак це тільки посилює напруженість в Європі і приводить до релігійних воєнних конфліктів.

Розвинуті європейські країни (Англія, Франція, Іспанія, Голландія, Швеція) захопили великі колоніальні володіння в Новому Світі й Північній Африці.

Між частинами Європи зв'язки поглибилися. Будь-який воєнний чи революційний конфлікт ставав загальноєвропейським і відгукувався в колоніальних країнах на інших континентах. Так було під час Тридцятилітньої війни (1618— 1648), яка втягла до своєї орбіти велику кількість країн та змінила карту Європи. А буржуазні революції у Північних Нідерландах та Англії остаточно поміняти співвідношення сил в економіці та політиці не лише європейських держав.

У Європі XVII століття паралельно співіснували уклади (іноді навіть в рамках однієї держави) — феодальний і буржуазний. Дворянство змушене було рахуватися із зростаючою буржуазією як суспільним станом, що набирав сили навіть у країнах з абсолютною монархією.

За цих умов відбувається формування світогляду людини цієї епохи.

Людина втратила віру в себе: вона бачила себе тільки маленькою частинкою великого суспільного цілого, протистояти законам якого вона була безсила. Зникло почуття її особистої причетності до тих подій, що відбувалися. Виникає усвідомлення конкретної межі людських можливостей, і з'явилися сумніви щодо здатності інтелекту вдосконалити існуючий світопорядок і зробити людське життя гідним.

Людина занурилися у свій внутрішній світ, шукаючи в ньому опори. Індивідуалізм — визначальна прикмета часу. Хтось покладав надії на монархію, вбачаючи в ній захист від усякого лиха. Деяка частина (досить велика) шукала порятунку у вірі, доходячи іноді до крайнього фанатизму. А дехто знаходив утіху в земних, чуттєвих радощах.

Борсання між землею і небом стало таким болючим, що людина прийшла до усвідомлення власної недосконалості, гріховності. Вона все ще наївно вірила, що тілесну і духовну красу можна поєднати в одній обраній, ідеальній особі. Вважала також, що краса і насолода земним життям тимчасові і були лише слабким відображенням омріяного райського блаженства. Особистість стала високоморальною і здатною до самозбереження.

Поряд із першочерговим завданням, пов'язаним із вирішенням соціальних проблем, протягом XVII—XVIII століть вирішувалось інше, не менш складне питання: підпорядкування сили природи розуму.

Французький філософ XVII століття Рене Декарт сформулював практичний зміст наук. Англійський філософ Френсіс Бекон стверджував, що чим більше людина буде знати, тим більше вона буде підкорювати собі природу.

Філософські корифеї XVII століття — Декарт, Бекон, Галілей — сприяли активному розвиткові природничих наук.

Таким чином, XVII століття — століття наукового оволодіння природою, підкорення її владі людини; століття суспільної перебудови, абсолютизму.

Але без роботи наукової думки XVII століття не могло бути і мови про переможне розгортання визвольного просвітницького руху XVIII століття відповідно.

Не залишилось осторонь і мистецтво. В історії художньої літератури західноєвропейських народів XVII століття відзначене великими досягненнями.

Слід відмітити, що історична доля народів Західної, Центральної та Південної Європи у XVII ст. склалася по-різному. Зміцнення світових торговельних шляхів справило негативний вплив на внутрішню економіку Італії. Колись найбагатша країна, центр європейської та світової культури у XIV, XV і частково

XVI століттях, Італія, яка зазнала  пагубних походів інтервентів, зубожіла, її культура підупала, і у XVII столітті  італійська література не створила  нічого визначного, що могло б  привернути увагу сусідніх народів.

Майже такого ж перетворення зазнала і Німеччина, на економічне, політичне та культурне життя якої негативним чином вплинула Тридцятилітня війна. Німеччина теж не дала світові у галузі літератури принаймні якихось визначних досягнень у

XVII столітті.

На короткий проміжок часу вдалося вирватися вперед Іспанії. Захопивши великі заморські колонії, спустошуючи американські запаси золота, вона швидко розбагатіла і перетворилась у XVI столітті на одну із най могутніших країн. Але це тривало недовго. Потік золота із Америки припинився, а за цей час внутрішнє господарське життя у країні, її власне виробництво встигло занепасти. До того ж наприкінці XVI століття поблизу берегів Англії зазнає поразки увесь іспанський флот, так звана "Непереможна Армада".

Після смерті М. Сервантеса (1616) іспанська проза вже була не в змозі посідати гідне місце на світовій культурній арені. Однак сили Відродження ще не вичерпались у іспанських драматургів першої половини XVII століття: ще продовжував творити Лопе де Вега, зберігав свою могутність талант Педро Кальдерона.

У літературному житті Західної Європи це був вік Франції. Переживши релігійні війни другої половини XVI століття, Україна досягла у XVII столітті політичної стабілізації. Тут було встановлено абсолютну монархію, що сприяло національному об'єднанню. Починала широко розвиватися культура. Разом з ім'ям Декарта на світову арену виходить французька філософія. П. Корнель, Ж. Расін дали кращі зразки нової класицистичної трагедії. Мольєр створив комедію, яка після Шекспіра та Лопе де Вега до появи комедій Бомарше не знаходила собі рівних у драматургії Західної Європи.

Лафонтен подав класичний зразок байки. Значних успіхів досягала французька проза, зокрема афористична, представлена творчістю Паскаля. Ларошфуко, Лабрюйєра, мемуарна, психологічний роман тощо.

Таким чином, література країн Західної Європи XVII століття відобразила у собі перемоги і поразки людської думки, суворо обумовлені історичними причинами. Вона увіковічила радості та страждання, думи і сподівання народів.

Поняття "література XVII століття" означало не календарний період, а культурно-історичну епоху з притаманними їй рисами, які відрізняють її від попередньої доби — доби Відродження і наступного періоду — доби Просвітництва.

В літературі XVII століття чітко виокремилися три художніх напрями:

• Ренесансний реалізм, (представник Лопе де Вега);

• Бароко (П. Кальдерон);

• Класицизм (П. Корнель, Ж. Расін, Ж. Б. Мольєр).

На першому плані мистецтва та літератури XVII століття висунулося зображення внутрішніх суперечностей людини, осмислення розірваності зв'язку між особистістю та суспільством, між життєвими ідеалами і реальною дійсністю.

Творчість Кальдерона — вершина літературного бароко. Драма "Життя — це сон". Художні особливості драматурги П. Кальдерона

 

Слава Лопе де Веги промайнула незабаром після його смерті. Припинилося видання його творів, постановка його п'єс, ім'я його все рідше звучало з народних вуст. Суворий період феодально-католицької реакції настав в Іспанії. Життєрадісний талант поета був вже більше не потрібен. Кумиром Іспанії став Кальдерон — похмурий та понурий поет.

Кальдерон, безумовно, — талант значно меншої яскравості, ніж Лопе де Вега. Йому далеко до тієї високої реалістичної майстерності, якої досяг його попередник, однак він змусив зазвучати такі струни у своїй поетичній лірі, які на той час більше за все хвилювали його сучасників.

 

Кальдерон, щойно з'явившись на мистецькій арені, відразу почав оспівувати філософію песимізму. Немає нічого вічного на землі. Життя — миттєве, роки — всього лише мить, від колиски до могили — тільки один крок. Що ж залишається людині? Страждати і коритися. Творчість Кальдерона ставили поряд із творчістю Шекспіра, а це вже про щось та й говорить.

Дон Педро Кальдерон де ля Барка народився у Мадриді 17 січня 1600 року у родині незаможного дворянина, змушеного через бідність працювати у Раді (міністерстві) з фінансів. Початкову освіту Кальдерон отримав у єзуїтській колегії у Мадриді. Після її закінчення продовжив освіту в університетах Алькала і Саламанки, де вивчав богослов'я, схоластику, філософію і право. Але схоластичні вправи не викликали, вочевидь, особливого захоплення у темпераментного молодого іспанця і, закинувши навчання, близько 1619 року він повернувся до Мадрида з тим, щоб знайти справжнє своє покликання, яким, починаючи з цього часу на все життя, стане для нього театр, сцена.

Юнак не жартома захопився поширеними на той час літературними змаганнями, у яких брали участь знані і шановані майстри сцени, які користувалися неабиякою популярністю як серед простих, так і вельможних іспанців. А невдовзі і сам Кальдерон уже дебютував у одному із таких змагань — і доволі успішно. У 1622 році він брав участь у змаганні поетів на честь свята святого Ісідора. Його помітив і відзначив своєю похвалою сам Лопе де Вега. Можливо, саме ця обставина стала початком блискучої театральної кар'єри Кальдерона і спонукала його до серйозних занять сценічним мистецтвом. Через рік з'явиться його перша п'єса "Кохання, честь і влада". З 1625 року Кальдерон уже входить до числа головних постачальників п'єс для придворного театру та ауто

Дон Педро Кальдерон де ля Барка

(одноактних драм релігійно-дидактичного  характеру) для церковних вистав. Здавалося б, тепер справи Кальлерона  мали піти блискуче, і так воно, очевидно, і було б, якби не  запальний характер поета, який  у сполученні із природною  неврівноваженістю південного темпераменту  утворював просто-таки вибухонебезпечну  суміш. Шпагою уславлений драматург  володів анітрохи не гірше, ніж  пером, а привід відчути себе  ображеним знаходив із неймовірною  легкістю, тому кривавим сутичкам  і дуелям, у яких брав участь  Кальдерон та його брати, не  було кінця. Інколи справа набувала  надто серйозного характеру. Братам  доводилося навіть продати батьківське  місце у міністерстві фінансів  з тим, щоб покрити рахунки  в суді після чергової дуелі  одного з них. Під час іншої  сутички, у якій було важко  поранено брата Кальлерона, поет, переслідуючи кривдників, разом  із друзями увірвався до одного  з католицьких монастирів, порушивши  таким чином, право церковної  недоторканності, що могло мати  вельми серйозні наслідки, — і  мало б, якби не високопоставлені покровителі драматурга.