Відродження (Ренесанс) як доба в європейській літературі

16

Класицизм — провідний напрям літератури XVII ст.

Етапи його розвитку

Проголосивши культ розуму, класицизм вимагав розумної регламентації художньої творчості. Звідси в ньому чіткість, простота і переконливість в усьому: в ідеях, життєвих ситуаціях, людських характерах. Ідеал прекрасного, який класицизм вбачав у античності, він намагався поєднати із розумним.

 

У своїх пошуках розумних правил творчості класицизм звертався до античних теоретиків літератури — Аристотеля, Горація, брав за взірець їхні погляди на літературу. На базі "Поетики" Аристотеля та "Послання до Пізонів" Горація француз Нікола Буало розробив докладну регламентацію письменницької творчості у книзі "Мистецтво поетичне" (1674), яка стала естетичною програмою класицизму.

Класицистична естетика

Класицизм (від лат. Classicus — "взірцевий", "довершений") — літературний напрям, що виник у XVII столітті у Франції й набув поширення в країнах Європи до початку XIX століття.

Отже, формування сильних монархічних держав на території Європи, зокрема у Франції, сприяло утвердженню класицизму як літературного напряму. У багатьох країнах, і перш за все у Франції, класицизм став першим офіційним художнім методом, який визнав уряд. Ідея національної єдності в політиці монархів знайшла втілення у творах класицистів. Королі і царі наближали до себе письменників, а вони, у свою чергу, прославляли їх у своїх творах, проголошували необхідність громадського служіння державним інтересам. Принципи державності й дисципліни, які утверджувалися в епоху абсолютизму, вплинули й на регламентацію у мистецтві. Твори стають більш чіткими, врівноваженими, цільними, підкоряються загальноприйнятим канонам класицизму.

Класицизм

Сама назва "класицизм" підкреслювала той факт, що представники напряму наслідували античну "класику". Проте, не слід забувати, що за часів Відродження теж шанували античність. Відмінність у наслідуванні та відродженні античного мистецтва полягала в тому, що за часів Ренесансу цінувалося почуття, а класицисти, навпаки, надавали перевагу розуму.

Античне мистецтво

Згідно із доктриною класицизму література мусила орієнтуватися на готові високохудожні зразки, за які правила, насамперед, римська література. Брали сюжети з античної міфології і переважно з римської історії, рідше — зі Старого Заповіту.

"Давні автори для нових  письменників— це "школа поетичної  майстерності",— наголошував  представник німецького класицизму  Мартін Опіц. Антична спадщина для митців-класиків — це також певне мірило й взірець. "Ми повинні, — зазначає Ж. Расін, — постійно питати себе: що сказали б Гомер і Вергілій, якби прочитали ці вірші? Що сказав би Софокл, якби побачив презентованою цю сцену?"

Становлення і розвиток класицистичного напряму відбувалася в постійній боротьбі та полеміці з літературою бароко.

Якщо в барокових літературних творах були можливими найпримхливіші поєднання і сплави, теорія класицизму регламентувала авторську уяву. Класицизм створив цілу низку канонів і правил, яких повинен був дотримуватися письменник.

Основні правила класицизму:

1. Класицисти утверджували вічність  ідеалу прекрасного, що спонукало їх наслідувати традиції античних майстрів. Вони вважали, якщо одні епохи створюють зразки прекрасного, то завдання митців наступних часів полягає в тому, щоб наблизитися до них. Звідси— встановлення загальних правил, необхідних для художньої творчості.

2. У літературі простежувався чіткий розподіл за певними жанрами:

— високі (ода, епопея, трагедія, героїчна поема);

— середні (наукові твори, елегії, сатири);

— низькі (комедія, пісні, листи у прозі, епіграми).

Темами для творів високих жанрів були події загальнонаціонального та історичного значення, у них брали участь царі, видатні діячі, придворні тощо. Високі жанри були написані величавою, урочистою мовою. Темами для середніх і низьких жанрів були наука, природа, людські вади, соціальні пороки. У них діяли представники середніх і нижчих класів, мова наближалася до розмовного стилю. Якщо у високих жанрах прославлялись ідеї монархії та громадського служіння, то у середніх та низьких жанрах утверджувались ідеї пізнання світу і людської природи, викривалися вади суспільства і характерів.

Встановлювалися міжжанрові кордони, а будь-які міжжанрові сплави (наприклад, трагікомедія) вважалися неприпустимими.

Для кожного жанру регламентувалися мова і герої. Так, трагедії класицизму притаманна була піднесена, патетична мова, такі ж високі почуття, змальовувалися героїчні особистості.

У комедіях використовувалася проста мова, обов'язковим був сатиричний струмінь, діяли побутові персонажі. Жанрові форми нової літератури класицистами ігнорувалися, особливо це стосувалося прозових жанрів, які, незважаючи на їхню велику популярність у сучасній літературі, були відсунуті у класицизмі на другий план. Жанровими домінантами класицистичної літератури були ода і трагедія.

3. Важливим елементом в естетиці  класицизму були вчення про  розум як головний критерій  художньої правди і прекрасного в мистецтві. Класицисти вважали, що античні майстри творили за законами розуму. Письменникам нового часу теж слід дотримуватися цих законів. Звідси походили майже математична точність правил мистецтва класицизму (ієрархія жанрів, єдність у драматургії тощо). Це накладало відбиток холодної безпристрасності, надмірної логічності на твори класицистів.

4. Із ученням про абсолютність  ідеалу прекрасного і з раціоналізмом  було пов'язане твердження про  універсальність типів людських  характерів. Спираючись на "Характери" Теофраста, класицисти стверджували  незмінність людських характерів. Тому створені ними образи  відрізнялися абстрактністю й універсальністю, втіленням лише загальних рис, а не індивідуальних ознак. Персонажі здебільшого були схематичні, — будували навколо зображення якоїсь провідної риси характеру (честь, обов'язок, хоробрість, лицемірство, жадібність тощо).

5. Характери чітко поділялися  на позитивні і негативні.

6. Драматичні твори (трагедія, комедія) підпорядковувалися правилу трьох єдностей— часу, місця і дії. П'єса відтворювала події, які відбувалися протягом одного дня і в одному місці.

 

7. Чітка композиція твору мала  підкреслювати логіку задуму автора і певні риси персонажів.

8. Для класицизму загалом характерні  аристократизм, орієнтація на вимоги, смаки вищої суспільної верстви, хоча деякі представники класицизму  порушували це правило (наприклад, Мольєр)

9. Естетичну цінність для класицистів  мало лише вічне, непідвладне  часу, як твори античності. Наслідуючи  давніх авторів, класицисти самі  створювали "вічні" образи, які  назавжди увійшли до скарбниці  світової літератури (Тартюф, Сід, Гора-цій, Федра, Андромаха, міщанин-шляхтич, скнара тощо).

Класицисти наполягали на виховній функції літератури та мистецтва. Причому засобом виховання "гарного смаку" є ні дидактизм, ні моралізаторство. Виховувати людину має насолода, яку мусить давати мистецтво.

Етапи розвитку класицизму

В історичному плані класицизм пройшов два етапи. Перший етап пов'язаний з розквітом монархічних держав, коли абсолютизм сприяв розвитку усіх сфер суспільства (економіки, політики, науки, культури). Головним завданням класицистів на цьому етапі було прославлення монархії, національної єдності держави під владою короля. Наприклад, Франсуа Малерб (1555—1628), П'єр Корнель утверджували ідеал мудрого монарха і відданих йому підданих. Особливо відомими стали образи Корнеля— Сід ("Сід"— 1673), Август ("Цінна, або Милосердя Августа") та ін.

 

На другому етапі історичного розвитку монархія виявила свої вади, що обумовило зміну спрямованості класицизму. Письменники вже не тільки прославляли монархів та часи їхнього правління, а й критикували соціальні пороки, викривали людські вади, хоча й не заперечували абсолютизм загалом. Якщо на першому етапі домінували ода, епопея, героїчна поема, а художні образи були величними і піднесеними, то на другому етапі характери героїв більше наблизитися до реальних людей, на перший план вийшли комедії, сатири, епіграми тощо.

Висновок. Таким у загальних обрисах постав класицизм — не тільки як напрям у літературі та мистецтві XVII—XVIII століть, а й тип художньої творчості зі специфічними засадами, чуттям і розумінням форми, як одна із констант європейської художньої культури. В Україні цей тип художньої творчості з'явився із заснуванням Києво-Могилянської академії (1632) і значного поширення набув наприкінці XVII — на початку XVIII століття.

Буало і його «Мистецтво поетичне»

Віршований трактат Буало «Мистецтво поетично» нале­жить до найвидатніших пам'яток світової естетичної думки. Твір майже на три століття пережив свою історичну епоху і літера­турну практику, яка його породила. Минав час, змінювалися художні погляди в суспільстві, а «Мистецтво поетичне» не втратило інтересу навіть тепер, коли наука про поезію збага­тилась на основі революційної теорії марксизму і досягнень реалістичного мистецтва.

Тимчасом доля «Мистецтва поетичного» була складною. Навіть сучасники Буало по-різному ставились до його поетич­них принципів. У художньо-естетичних засадах французького класицизму, зведених Буало до чіткої цілісної системи, одні сучасники бачили непорушні норми і закони художньої твор­чості, а інші, навпаки, висміювали і принижували автора та його твір. Нищівній критиці піддавали «Мистецтво поетичне» вже у XVIII ст. французькі просвітителі. Пізніше розгром тво­ру довершували поети - романтики. Однак важко назвати інший теоретичний твір тих часів, який користувався б такою широ­кою популярністю і впливом, як поема Буало.

Суперечливі і цілком протилежні оцінки літературно-есте­тичної системи Буало, звичайно, відбивають боротьбу проти­лежних тенденцій і напрямів у різні літературні епохи

Вод­ночас сучасний читач не обійде увагою і ті дійсні кричущі суперечності, які пластині поглядам Буало і природу яких слід шукати в особливостях його історичної доби.

Буало рішуче виступав проти консерватизму сучасної йому літератури. Тимчасом його власна літературно –естетична концепція спрямована па регламентацію творчості, па каноні­зацію і увіковічення практики класицизму - того методу, художні принципи якого він вважав вічними, незмінними і єди­но вірними. Цю антитезу знаходимо в багатьох твердженнях теоретика у своїх працях. Односторонністю, а відтак і обмеже­ністю позначені самі по собі прогрес піші вимоги Буало щодо об'єктивного змісту н мистецтві, наслідування «природі», прав­дивості характерів і ситуацій, вірності законам жанру та пінії принципи, які він стверджував.

Естетика класицизму

У мистецтві й естетиці класицизму (XVII ст.), що складалися на ґрунті ідей французького абсолютизму, центром постала активна діяльна особистість — герой. Його характеру не властивий титанічний масштаб, який вирізняв героїв Відродження, а також цілісність характеру й активне спрямування волі на досягнення мети, що визначала героїв грецької античності.

У руслі ідей механістичного матеріалізму епохи, що розділив світ на дві незалежні субстанції — духовну та матеріальну, мислячу й чуттєву, герой мистецтва класицизму постає індивідуалізованим уособленням названих протилежностей і покликаний визначитися щодо пріоритетів. Героїчною постаттю він стає завдяки наданню переваг цінностям, котрі уособлюють "всезагальне", причому під "всезагальним" класицизм розумів такі достатньо умовні цінності, як дворянська честь, лицарська відданість феодала моральному обов'язку перед правителем і под. Домінування філософського раціоналізму мало позитивне спрямування в сенсі утвердження ідей цілісності держави під владою сильної особистості. У мистецтві воно зумовило умоглядність характерів і конфліктів героїв трагедії. Дослідники слушно зазначають, що класицизм "видобував гармонійне начало не з надр самої людської натури (ця гуманістична "ілюзія" була подолана), а з тієї суспільної сфери, в якій герой діяв" [12, с. 224].

Методологічною засадою естетики класицизму став раціоналістичний метод Декарта, що ґрунтувався на математичному знанні. Він відповідав змісту ідеології абсолютизму, який прагнув регламентувати всі сторони культури та життя. Теорія пристрастей, мотивована філософом, узалежнювала душі від тілесних збуджень, спричинених зовнішніми подразниками. Раціоналістичний метод використовувала теорія трагедії, що в дусі картезіанства застосувала принципи поетики Арістотеля. Ця тенденція яскраво простежується на прикладі трагедій най видатніших драматургів класицизму — П. Корнеля і Ж. Расіна.

Найвидатніший теоретик естетики класицизму О. Буало (1636—1711) в праці "Поетичне мистецтво" (1674) викладає естетичні принципи мистецтва класицизму. Основою естетичного автор вважає підпорядкування митця законам розумної думки. Однак це не означає заперечення поетичності мистецтва. Міру художності твору він узалежнює від міри істинності твору та правдоподібності його картин. Ототожнюючи сприйняття прекрасного з пізнанням істини за допомогою розуму, він творчу уяву й інтуїцію митця також узалежнює від розуму.

O. Буало закликає митців до  пізнання природи, але радить піддавати її певному очищенню та виправленню. Велику увагу дослідник приділяв естетичним засобам виразу змісту. Для досягнення ідеалу в мистецтві він вважав за необхідне керуватися строгими правилами, котрі випливають із деяких всезагальних засад. Тобто, він дотримувався ідеї існування певної абсолютної краси, а отже, і можливих засобів її творення. Основне призначення мистецтва, на думку О. Буало, — виклад раціональних ідей, огорнутих шатами поетично прекрасного. Мета його сприймання — поєднання розумності думки та чуттєвої насолоди доцільністю форм.