Зовнiшня торговля i торговельна полiтика Украiни за умов ринковоi трансформацii

Міжнародна торгівля – сукупність зовнішньої торгівлі різних країн світу. Виникла на базі зародження світового ринку (16-18 ст.) і міжнародного поділу праці. Розвиток міжнародної торгівлі тісно пов’язаний  зі становленням капіталістичного способу виробництва [ , с. 596].

Зовнішня торгівля,   торгівля   однієї країни з іншими країнами, що складається   з увозу (імпорту) і вивозу  (експорту) товарів. Зовнішня торгівля різних країн у сукупності являє собою міжнародну торгівлю. Характер, рівень розвитку і значення    зовнішньої торгівлі визначаються відповідним   способом   виробництва.   В основі зовнішньої торгівлі лежить міжнародний поділ праці.

 Зовнішня торгівля виникла  в далекій  давнині і сприяла   зростання   товарного   виробництва і товарно-грошових  відносин у докапіталістичних формаціях.  У рабовласницьку і феодальну  епохи,   коли   виробництво   носило в основному натуральний характер,  зовнішня торгівля охоплювала   незначну   частину   продуктів виробництва  й  обслуговувала  переважно   особисте споживання панівних класів. У період розкладання   феодалізму  розвиток   зовнішньої торгівлі і зародження світового ринку (16—18 cт.) сприяли твердженню капіталістичного способу виробництва. Найбільш широкий розвиток зовнішня торгівля одержала в епоху капіталізму, особливо на стадії великої машинної промисловості.  У період домонополістичного капіталізму зовнішня торгівля швидко росла на основі залучення нових областей земної кулі у міжнародний товарообіг. До 1880 р. оборот світової торгівлі збільшився в порівнянні з 1800 р. у 10 разів і в порівнянні з 1850— у 3,5 рази. Цей період характеризувався промисловою монополією Англії і її головною роллю у світовій торгівлі.

В епоху імперіалізму капіталістична зовнішня торгівля  придбала нові риси, обумовлені пануванням монополій. Монополістичний капітал широко розвив наступальний протекціонізм, захоплюючи зовнішні ринки за допомогою демпінгу й ін. методів зовнішньої торгівлі Величезний розвиток одержав вивіз капіталу, який використовується для збільшення експорту товарів і захоплення вигідних ринків збуту і джерел сировини.

На розвиток зовнішньої торгівлі впливають  такі фактори, як географічне положення даної країни, наявність багатих і великих родовищ корисних копалин, зручних природних шляхів сполучення і т.п. Однак,  вирішальний вплив на формування міжнародного поділу праці, на структуру і напрям міжнародної торгівлі становлять не природно-географічні, а соціально-економічні фактори, від яких залежить, чи використовуються взагалі, у якій мірі і для яких цілей природні особливості і переваги окремих країн для розвитку зовнішньої торгівлі. Це добре видно з того, наприклад, що країни, які розвиваються і володіють величезними природними багатствами, великою територією і людськими ресурсами, займають невелике місце у світовий  торгівлі.

Відносна вузькість  внутрішнього ринку розвинених країн  підсилює роль зовнішніх ринків і  веде до загострення боротьби за ці ринки. Боротьба за зовнішні ринки загострюється також у зв'язку з прагненням великого капіталу форсувати експорт товарів в економічно відсталі країни за цінами більш високим, ніж на внутрішньому ринку, з метою витягти максимальний прибуток. У боротьбі за ринки збуту  широко використовується державний апарат і сполучаються методи «мирної» торгівлі з методами насильства, грабежу і розбою. Наприклад, як вважає велика кількість фахівців, війни у Югославії, Афганістані, Іраку пов’язані з необхідністю поширення зовнішніх ринків [, c. 159]. Адже, завдяки вільній торгівлі, що базується на принципі порівняльної переваги, забезпечується найбільш раціональний поділ ресурсів і досягається вищий рівень матеріального добробуту. Тому вільна торгівля, яка виключає будь-які штучні обмеження в обміні між різними країнами, є найбільш вигідною як для кожної країни, так і для всього світового співтовариства. Але, гасла «вільної торгівлі» в історії зовнішньої торгівлі капіталістичних країн часто були лише прикриттям прагнення економічно розвитих країн вільно проникати на зовнішні ринки збуту й експлуатувати менш розвинені країни, збуваючи там за високими цінами готові вироби і вивозячи відтіля сировину і продовольство.  Хоча більшість економістів захищає вільну торгівлю, на практиці багато країн в своїй зовнішньоекономічній політиці дотримуються принципу протекціонізму (захисту). Протекціонізм - це економічна політика держави, яка спрямована на захист вітчизняних виробників товарів від конкуренції з боку іноземних фірм. Аргументами на користь протекціонізму виступають прагнення до певного рівня самозабезпечення. У зв'язку з цим надається сприяння національному виробництву, особливо молодим та перспективним його галузям, а також прагнення збільшити внутрішню зайнятість шляхом створення нових робочих місць на імпортозаміщаючих виробництвах і прямого обмеження напливу більш дешевої робочої сили з-за кордону. Головними інструментами такої політики є: мито, імпортні квоти, нетарифні бар'єри та добровільні експортні обмеження.

Мито — це податок на імпортні товари. Воно нараховується або у відсотках до митної вартості товарів та інших предметів, які обкладаються митом, або у встановленому грошовому розмірі на одиницю товарів та інших предметів, які обкладаються митами. Сплативши мито, володар товару, який імпортується, змушений для його компенсації підвищити ціну цього товару. Внаслідок останній стає дорожчим і втрачає частину тієї відносної переваги, яка забезпечує йому високу конкурентоспроможність. Найбільш поширено імпортне мито, але буває мито і на експорт.

Імпортні квоти — це обмеження кількості товарів, які можуть бути імпортовані в країну протягом певного періоду. Часто імпортні квоти виявляються більш ефективним засобом стримування міжнародної торгівлі, ніж мито. Незважаючи на високе мито, певний товар може імпортуватися у великих кількостях. Низькі ж імпортні квоти повністю забороняють імпорт товарів понад визначену кількість.

Нетарифні бар'єри - це обмеження імпорту або експорту засобами, які не пов'язані із сплатою певних сум учасниками цих операцій. Їх кількість постійно зростає і налічує зараз - близько 50 різних видів. Серед них визначимо ліцензування, створення невиправданих стандартів якості продукції, бюрократичні заборони в митних процедурах І таке інше.

Новою формою торговельних бар'єрів є добровільне експортне обмеження. У цьому випадку іноземні фірми «добровільно» обмежують обсяг свого експорту в певні країни. Наприклад, щоб запобігти загрозі повної заборони на продаж своїх автомобілів у США, японські автомобілебудівники погодились ввести «добровільні» обмеження на експорт цієї продукції в Америку, а уряд Японії послабив обмеження на імпорт американських виробів.

Прямим наслідком протекціоністської політики є відхилення від принципу порівняльних переваг і зниження можливостей скористатися вигодами міжнародною поділу праці. Країни імпортують товари тому, що власне їх виробництво обходиться дорожче, ніж закупівля за кордоном за рахунок виручки від експорту тих товарів, у виробництві яких вони мають порівняльні переваги. Торговельні бар'єри, по суті, збільшують витрати, що зводить нінащо порівняльні переваги.

Негативні наслідки протекціонізму змусили  держави шукати шляхи до лібералізації зовнішньої торгівлі, вживаючи як індивідуальні, так і колективні зусилля з становлення нової зовнішньоекономічної політики. Зовнішньоекономічна політика - політика, що здійснюється державою або угрупованням держав у сфері економічних відносин з іншими державами або групами держав спрямована на забезпечення найбільш сприятливих умов включення економіки країни або груп країн у світову економіку. Зовнішньоекономічна політика становить складний комплекс політико-економічних відносин в окремих сферах, що стосуються зовнішньоекономічної діяльності: експорту та імпорту товарів, послуг, робіт (експортна та імпортна політика), іноземних інвестицій (інвестиційна політика), грошових відносин (валютна політика), науково-технічних відносин, міжнародної промислової кооперації, міжнародної трудової міграції тощо.

В основу вільної зовнішньоекономічної політики  покладено такі базові принципи: принцип свободи торгівлі; принцип протекціонізму; специфічна комбінація названих принципів. Політика свободи торгівлі означає не втручання держави в зовнішньоекономічні зв’язки суб’єктів економічної діяльності (підприємств, організацій), відсутність або наявність мінімальних обмежень для розвитку так: зв'язків, відмову від державної підтримки суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності даної держави в конкуренції з іноземними фірмами Протилежний принцип зовнішньоекономічної політики  протекціонізм – ми розглянули вище.

Для більшості країн світу більшості  історичних періодів характерна зовнішньоекономічна політика, яка є певним компромісом між згаданими основними принципами. В окремі періоди в світовій економіці переважав протекціонізм (кризовий період 30-рр., період другої світової війни). Після другої світової війни, у зв'язку з різким посиленням інтернаціоналізації економічних процесів  зовнішньоекономічна політика абсолютної більшості, країн світу стає все більш реальною. Цьому сприяє діяльність провідних міжнародних економічних організацій, насамперед Генеральної, угоди по тарифах і торгівлі (ГАТТ), що була підписана у 1947 році, а з січня 1995 р. - Світової організації торгівлі (COT). Внаслідок завершення у 1994 р. - Уругвайського раунду багатосторонніх торговельних переговорів у рамках ГАТТ досягнуто комплексної угоди про суттєву комплексну лібералізацію зовнішньоекономічних зв'язків. ГАТТ містить принципи, норми та правила, на яких ґрунтуються торговельні відносини її учасників. І, насамперед, країни-учасниці домовились застосовувати відносно одна одної однакові заходи регулювання експорту та імпорту, не допускаючи дискримінації однієї або кількох країн у порівнянні з іншими; 2) намагатися знизити мито з метою використання порівняльних переваг і раціонального міжнародного поділу праці; 3) відмовитись від найбільш грубої форми захисту своїх ринків імпортних квот [, c. 197-199].

У другій пол. XX ст. визначеною рисою  зовнішньоекономічної політики все більшої кількості держав є орієнтація на регіональну економічну інтеграцію. Це знайшло прояв у створенні регіональних інтеграційних об'єднань та угруповань. Для більшості з них характерним є проведення країнами-членами погодженої спільної зовнішньоекономічної політики. У найбільш інтегрованому об'єднанні - Європейському економічному співтоваристві - було здійснено перехід до єдиної зовнішньоекономічної політики співтовариства, що проводиться його наднаціональними органами. При цьому окремі країни-члени добровільно відмовились від своїх національних повноважень у сфері формування торговельно-економічного режиму.

Україна започаткувала проведення самостійної зовнішньоекономічної політики у 1991 р. прийняттям Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність». Зовнішньоекономічна політика  України спрямована на послідовну лібералізацію зовнішньоекономічних зв'язків, інтеграцію економіки у світові господарські структури [, c. 138-139].

Ступінь цивілізованості розвинутих країн світу досягла нарешті такого рівня, на якому вони усвідомили можливість повного відкриття своїх ринків в межах торговельних союзів, або, як їх частіше називають, зон вільної торгівлі. В останніх здійснюється продаж і купівля іноземних товарів та їх зберігання без сплати митних та державних податків. Такі зони перебувають нібито за межами державного фінансового режиму. Один із їх різновидів - магазини в міжнародних аеропортах, так звані «фрі-д'юті».

Зони вільної торгівлі вирішують  обмежене коло завдань в обслуговуванні зовнішньої торгівлі, їх створення пов'язане з незначними капітальними витратами, а тому засновниками виступають місцеві органи влади або консорціуми зацікавлених господарських товариств. Прибуток від їх діяльності спрямовується до місцевого бюджету.

Важливим засобом лібералізації торгівлі є економічна інтеграція. Яскравим прикладом її ефективності є Європейське економічне співтовариство, створене у 1958 році. Члени цього співтовариства, яке має також назву «Спільний ринок», вирішили відмінити внутрішні торгові бар'єри, застосовувати загальну митну систему стосовно до третіх країн і передбачити свободу руху робочої сили і капіталу. В цьому ж напрямку  діє введення єдиної валюти цього співтовариства.

У відповідності з  викладеним природно перейти до теоретичних  обґрунтувань  міжнародної торгівлі.

1.2 Теорії міжнародної  торгівлі

1.2.1 Меркантелистська  теорія

Сучасні теорії міжнародної  торгівлі мають свою історію. Питання  — чому країни торгують одна з одною? — було поставлене економістами одночасно з виникненням на початку XVII століття перших шкіл економічної думки, що стали приділяти увагу розвитку зовнішньої торгівлі.

Серед теорій міжнародної  торгівлі насамперед слід розглянути меркантилізм — перший напрям розвитку класичної політичної економії. Меркантилісти першими широко і досить тривалий час вивчали проблеми міжнародної торгівлі. Батьківщиною меркантилізму вважають Англію.  Сучасна англійська наука трактує це вчення  так: "Економічне вірування  XVII ст., що обґрунтовувало повну експлуатацію природних ресурсів для сприяння  експорту й обмеження імпорту. Меркантилісти вірили, що володіння золотом  або сріблом  було вкрай важливим, і країни без джерела дорогоцінного металу  повинні були одержувати його за допомогою торгівлі. Багатство націй розглядалося як таке, що залежить здебільш від торговельного балансу. Торгівлю контролювали компанії, яким надавалася урядова підтримка; накладалися мита і велися торговельні війни, подібні англо-нідерландським. Пізніше прихильники вільної торгівлі заперечували положення меркантилістської теорії про те, що обсяг торгівлі є фіксованим, і щоб збільшити частку якоїсь країни, потрібно зменшити її в іншої. У  есе, написаному у 1752 р.,  Девідом Х'юмом (1711-1776) була відкинута ця точку зору меркантилістів. Він зазначив, що резерви срібла країни визначаються обсягом її економіки та логічною її потребою у  грошах як засоби обігу, і на них не слід постійно  впливати за допомогою  державного втручання у торгівлю [].