Контрольная работа по "Історія філософії"

Логіка за Аристотелем – наука про доказі, і навіть про форми мислення, необхідні пізнання. Зв'язки думок є за Аристотелем відображеннями об'єктивно існуючих зв'язків. Аристотель розглядав логічне будова суджень, питання термінах, про визначення будову і правильності умовиводів і доказів. У центрі всіх таких досліджень лежить теорія умовиводів. Відповідно до специфікою античного знання, обмеженого прямим наглядом і побудовою умоглядних гіпотез Аристотель головне, значення надає достовірним необхідним висновків, а чи не висновків ймовірності та можливості. І він першому плані висуває рух думки від загального до окремого (дедукція) але в індукцію звертає мало уваги.

Космологія і фізика. Космологія – геоцентрична. Земля – кулю. Джерело руху – бог (першодвигун).

Фізика. Одне з найважливіших принципів є вчення доцільність у природі. Цей принцип поширюється попри всі буття й навіть у бога. Ця доцільність є внутрішньою і непритомною доцільністю природи. Приклади доцільності бачив у зростанні організмів.

Суспільно політичні теорії Аристотеля. Наукове споглядання є вища доблесть, найдосконаліший вид блаженства. Споглядальна діяльність розуму існує заради себе, рветься до жодного зовнішньої цілі й укладає у собі їй одній властиве насолоду. Найкращий із усіх класів – землеробський, проте, вони набувають чинності свого життя і територіальній розпорошеності що неспроможні активно втручатися у питання управління. Цією таємничою справою має займатися середньозабеспечені класи суспільства.

Аристотель розрізняє 3 гарних манер і 3 поганих форми управління державою. Добрими вважає форми, у яких виключена можливість корисливого використати владу, а сама влада служить суспільству загалом – такі монархія, аристократія і поліція (влада середнього класу, джерело якої в змішанні олігархії і стабільності демократії). Погані чи звироднілі форми – це тиранія, олігархія і крайня демократія.

11. Елліністична філософія (загальна характеристика, основи школи і проблематика)

ГЕРАКЛИТ. Ми з Ефеса. (530 – 470 рр. до н.е.). Аристократ, віддалився від імені влади. Вихідний пункт вчення про мир – уявлення про минущому, мінливому характері всього наявного. Усі існуючі речі виникли з матеріального першоджерела. Проте першоріч – це вогонь. Вибір вогню як першоречовини обумовлений поглядами Геракліта на характер життя природи. Великий світ у постійному процесі змін, та якщо з всіх природних речей найбільш рухливий, мінливий вогонь. «Цей космос і той для всього наявного не створив ніякої Бог і добрі ніякої людина, але він був, є і вічно живим вогнем, заходами загоряється і заходами погасаючим». Причина вічного зміни – боротьба протилежностей.

Світ залишається основу вогнем, попри всі зміни. Душа також із вогню, душа матеріальна – це найменш вологий вогонь. Усі речі творяться з вогню відповідно до необхідності. Світом править «логос» (закон, необхідність). «Навіть Сонце неспроможна переступити логос.» Світ есь процес, у якому всяка річ перетворюється на свою протилежність (холодне у тепле, вологе в сухе і навпаки). «Не можна двічі ввійти у одну річку». У історії людської життя перетворення на протилежне є боротьба. Вона «батько всього, цар всього». Завдяки боротьбі протилежностей можна знайти їхня внутрішня подібність «безсмертні – смертні, смертні – безсмертні; смертю одне одного вони живуть, життям одне одного вони вмирають».

Загальність зміни і кожного якості в протилежне роблять все якості речей відносними (морська вода – чистісінька разом із тим брудна: для риб – поживне, для таких людей – непридатна).

Логос – основа загальності і істинності людського пізнання. У основі мислення лежать відчуття. Мислення воліє усе, що доступно почуттям зору слуху. Мислення – загальне всіх людей, всім дано пізнати себе й можуть бути розумними. Навіть якщо його щось залишилося прихованим від світла, сприйманого почуттями, вона могла б сховатися від розумного світла, «від цього, що не заходить». Проте, вважає Геракліт, більшість людності не знають загального і вічного, не шукають пізнання, приймають мудрість за розум.

ЕЛЕАТИ. У VI–V ст. до н.е. центр духовному розвитку переміщається в Південну Італію (землеробська область). Проблема буття: буття є, а небуття немає, буття об'єднані і неподільний, буття пізнавано.

КСЕНОФАН. VI–V ст. до н.е. Поет, філософ, побував на Південної Італії, взагалі багато подорожував. Наприкінці життя замешкав у Елею, де під впливом виникла школа елеатів. Критикував ставлення до безлічі богів (Якби коня могли малювати те вони зобразили б своїх богів, у вигляді коней). Він пантеїст. Світ вічний й незнищуємий, є щось єдине і це єдине це і є бог. Природа не божественна. Усе, що народжується і росте – є вода і Земля. Про природу богів може бути істинного знання, лише думка.

ПАРМЕНИД. Елея. VI–V ст. до н.е. Склав закони для Елей, що навіть там довго діяли. Світ – речовинний кулю, у якому ніде немає порожнечі й, отже можливості руху (все заповнене). Будь-яка думку – є думка про існуючому. Тому неіснуюче не мислити як неіснуюче, звідки слід, що неіснуючого немає. Звідси неможливо виникнення і знищення. З абсолютної сповненості слід, що немає частин. Він єдиний. Безліч – обман почуттів. Звідси теж напрошується висновок про неможливість руху, виникнення, знищення. Уявлення про рух – лише думка, повсякденні уявлення, яких варто відрізняти філософію, як вчення про істину, недоступною сприйняттям.

Вчення Парменіда повно ненаукових, міфологічних уявлень. У центрі світу – богиня-правительница (чи щоправда й необхідність). Вона тримає жереб і править усіма небесними рухами.

ЗЕНОН. Учень Парменіда. Висунув деякі положення на захист вчення Парменіда (апорії). Доводив неможливість руху (метафізика). Припущення, що рух мислиме призводить до протиріччям – вона може здійснитися (Щоб рухатися стріла повинна водночас часу перебувати у певному місці й не перебувати у ньому, але ці суперечливо – неможливо). У цих парадоксах питання у цьому, чи можливо сприйняття руху почуттями, суть у тому, чи можна осмислити рух за умови, що простір складається з нескінченного безлічі неподільних частин (актуальна нескінченість), а час із великого безлічі неподільних моментів.

У цих апоріях вперше у історії всього людства обговорюються проблеми безперервності та безмежжя. Апорії дали поштовх розвитку діалектики (Цікаво, що правове поняття актуально нескінченного було виведений із вживання у Греції та замінено поняттям потенційно нескінченного. Признавалась нескінченна подільність величин, але з зізнавалася їх складеність з безлічі актуально даних елементів).

12. Середньовічна  філософія. Теологизація у філософській думці. Бог, людина й світ в середньовічної християнської філософії

Епоха середньовіччя висунула плеяду видатних філософів: Августина, Эриугена, Ансельма, Аль-Фараби, Ібн Сіна, Ібн Рутилу, Абеляра, Роджера Бекона, Сигеру, Хому Аквінського, Худобу, Оккамі та інші.

Теодицея буквально означає виправдання Бога. Зрозуміло, що у середньовіччі, за доби теоцентризму, прагнули обґрунтувати правомірність поглядів на Бога. Обыденное релігійне свідомість вважало буття Бога очевидним остільки, оскільки з людина має поняття про неї. По Августину, Бог осягається у затінках людської душі, треба лише поринути у них, і це знайдете Бога неминуче. Дамаскін виходив речей, що правове поняття Бога вкорінене у серце кожної людини. Погляди, що розглядались, отримали своє узагальнення в так званому онтологічному доказі Ансельма. Ансельм вважав, що ідеї існують реально. Якщо є ідея Бога, себто і сам Бог. Спростовуючи Ансельма, класик середньовічної схоластики Хома Аквінський прагнув йти у світі до Бога й наводив з цього приводу ряд «доказів».

Перше «доказ» повторює міркування Аристотеля про першодвигун: кожен предмет рухається іншим, крім першодвигуна. У другому «доказі» стверджується, що – а багато випадкового – повинен мати абсолютно необхідні причини. У третьому «доказі» Бог сприймається як вихідна основа всього сущого, брак якої вважається безглуздим. У четвертому «доказі» Бог сприймається як вершина досконалості, в п'ятому «доказі» – як остання мета, гармонізуюча все доцільні процеси.

У науці відсутні достовірні докази існування Бога. Наведені у філософії й у теології аргументів на користь дійсності Бога доки дуже переконливі. Втім, віруючому в існування Бога людині вони, мабуть, не потрібні. Адже Бог відкрився людей із вигуком «Я – справжній». Аж раптом й доводити нічого. У кожному разі – існує Бог чи ні – філософського змісту ставлення до геоцентризму є органічною стадією розвитку філософських поглядів. Той, хто визнає існування Бога, може у дусі середньовічного символізму стверджувати, що у монотеізмі і теоцентризмі приховані потужні верстви філософського знання.

Основні ідеї середньовічної філософії:

1.  Принцип абсолютної особистості – найбільш фундаментальна ідея філософського значення.

2.  Теоцентризм – принцип, за яким Бог є центром, фокусом середньовічних філософських і релігійних уявлень; конкретизує принцип абсолютної особистості.

3.       Монотеізм – Бог єдиний, а чи не множественен. На відміну від античних богів християнський Бог єдиний і унікальний.

4.  Креационізм – вчення про створення світу Богом з нічого. Тим самим було дається новий у відповідь вже у античності поставлене запитання у тому, що з єдиного народжується множинне.

5.  Символізм – розуміння земного як інобуття, світу Бога.

6.       Середньовічний антропоцентризм, людина – непросто мікрокосмос, а створене Богом привілейоване істота, повелитель всього витвореного йому. Головною проблемою філософії (і релігії) – не Космос, а людина. Людина має не двома вимірами, саме тілом, і душею, як вважали генії античності, а трьома. До перших двом додається «дух» (духовність) – причетність до божественному у вигляді віри. Найвища чеснота – не розум, не інтелект, а добру волю, послух заповідей Бога. Після Богом людина причетний на добро. Суть людини – віра, надія, любов, «але любов них більшою». Бути людиною – означає жити з етичних правилам, викладеним Христом у Нагірній проповіді.

7. Суспільство як «Град земної», вважається символом і підготовка до «Граду Божого».

8.  Середньовічна герменевтика – мистецтво інтерпретації текстів.

9. Концепція лінійного часу й множинності часів. Ідея історизму.

10.Тлумачення природи універсалій.

Виникло феодальне суспільство (кріпосне право). Значну роль відігравало духовенство. Монастирі булий фортецями і центрами хліборобства й осередками освіти й Міністерство культури. Церква стала хранительку! писемності і освіченості у Європі. Раннє середньовіччя характеризується становленням християнська догматики за умов формування європейських держав внаслідок падіння Римська імперія. До правил) жорсткого диктату церкві та держави влади філософія було оголошено служницею богослов'я, яка б використовувати свій раціональний апарат на утвердження догматів християнства. Ця філософія отримав назву "схоластики'' (спиралася на формальну логіку Аристотеля). Ще V в. (християнство вже державна релігія у Греції і Римі) було сильно вплив філософії неоплатонізму, ворожого християнству (Нехристіанскі філософські школи було закрито за декретом імператора Юстиана в 529 р.). У цьому одні християнські ідеологи схилялися до заперечення, інші для використання навчань філософії ідеалістів давнини. Так виникла література апологетів (захисників) християнства, а й за ній виникло патристика – твори батьків церкви, письменників, котрі заклали підвалини філософії християнства.

З ІІ. апологети звертаються до імператорам, які переслідували християнство. Вони прагнуть довести, що християнство піднімає такі питання, які ставила і попередня грецька філософія, але не дає досконаліший їх дозвіл. Видатний апологет – Тертуліан (з Карфагена, ІІ.) – існує непримиренне суперечність між релігією, божественним одкровенням, священним писанням і людської мудрістю. Не створивши філософію систем апологети, проте, намітили потреби, котрі почали основними для християнської філософії (про бога, про витворі світу, про природу людини її цілях). Найбільш впливовий із батьків церкви – це Августин (354 – 430 рр., народився Тагесте – Африка Нумідія). Доводив, що бог є найвищим буттям, Бог створив світ із нічого зі своєї доброї волі, а чи не в разі потреби. Світ представляє собою безперервну сходи істот, що ведеться до творцю. Особливе його місце займає людина, що з'єднує природу матеріального тіла, і має розумної душею та свободою волі. Душа нематеріальна, безсмертна. Суб'єктивно людина діє вільно, але насправді всі, що він ставить, робить нього бог.

Схоластика. Головне направлення у розвитку філософії середньовіччя. Вона викладалася до шкіл і університетах. Існує 3 періоду:

1. Рання схоластика (IX–XII в.)

2. Період зрілості (ХШ в.)

3. Занепад (XIV–XV в.)