Контрольная работа по "Історія філософії"

Отже, у філософії розрізняють ряд дисциплін: метафізику (онтологію), аксіологію і гносеологію. Кожна з цих дисциплін має свій набір понять й характеризуються своєю проблематикою. Крім названих філософських дисциплін, розрізняють філософію природи (натурфілософію) й суспільства (соціальну філософію), філософію науки й техніки, філософію права та релігії, і т. інш.. Всі ці теоретичні побудови – продукт взаємодії філософії з іншими формами суспільної свідомості. Не займаються власними філософськими питаннями, а є використанням логіко-гносеологічних коштів на рішення світоглядних і методологічних проблем науки, релігії, мистецтва тощо.

4. Історичні  типи філософії

Об'єктивний ідеалізм: Платон, Хома Аквінський, Гегель.

Об'єктивний ідеалізм характеризується визнанням як об'єктивного сущого світового розуму (духу, ідеї) і трактуванням матеріального світу - як форми його прояву.

У античному суспільстві об'єктивний ідеалізм представлений вченням Платона (427 р. н.е. – 347 р. н.е.). Його основні твори «Федр», «Бенкет», «Теєтет», «Тімей», «Закони».

В творі «Закони» Платон порушує питання: як правильно розуміти, що таке Сонце, Земля, Місяць, зірки? І відповідає, що наївно зводити їх до матеріального тіла. Останні можуть скласти рух, однак є джерелом його. Це джерело Платон називає душею. Душа – рух, здатний рухати сам себе, причина зміни і переміщення речей. Отже, Сонце, Земля тощо – це лише форми душі. Душа первинна, фундаментальна; матеріальні тіла вторинні, похідні. Платон ставить проблему співвідношення духовного і матеріального і робить висновок про божественність душ, котрі переховувалися за матеріальними тілами.

Учень Платона Аристотель (384 р. н.е. – 322 р. н.е.) пішов від свого вчителя, створивши вчення про причини першочерговості початків всього сущего. Це була спроба уникнути протиріч вчення Платона, розриву між ідеальним (суб'єктивним) і її реальним (об'єктивним) світами. В Середньовіччя, пристосовуючи філософію Аристотеля до потреб католицизму, Хома Аквінський (1225–1274) розробив релігійну систему об'єктивного ідеалізму. Проте це була радикальна переробка Аристотелевої філософії. У Аристотеля досвід, мистецтво, знання та мудрість – чотири щаблі науки. У пізнанні від чуттєвих даних піднімаються уміння ними розпорядитися. Уміння – це мистецтво, ремесло, техне. Вище техне стоїть знання, у ньому розкривається необхідне та закономірне. Вищим рівнем пізнання є мудрість, метафізика.

Для Фоми Аквінського мудрість – це знання першооснов буття, теологія. Теологія вище науки, бо мудрість вище знання. Теологія вище філософії, оскільки лише вона дає розуміння основ буття. Філософії дозволено сприймати теологічну мудрість і робити  її доступною науковцям.

У своїй філософській системі Фома визнає як першість Бога, і існування ієрархії чистих духів, чи янголів, і навіть різних душ.

Бог – свята актуальність, саме буття, першопричина і праобраз всього. У ньому немає межі матерії, він згусток енергії, динамізму, і він роздає буття, щоб з'явилися окремі речі. У речах, на думку Фоми, слід розрізняти форму і матерію. Саме поділ форми і матерії залежить від Аристотеля, але у філософії Аквината воно теологізується. У Аристотеля матерія вічна, її не можна створити. А Фома дотримується креацианізму - творіння матерії з нічого. Сотворив матерію Бог, потім її індивідуалізує за допомогою форми, чи універсалізує.

Теоретичні побудови Хоми Аквінського стали канонічними для католицизму. Нині в допрацьованому вигляді його філософія функціонує в християнському світі є як неотомізм, офіційна доктрина Ватикану.

Своєю вершини об'єктивний ідеалізм сягнув у працях Гегеля (1770–1831). Його основний твір – «Логіка», як і систему часто називають панлогізмом чи логічним ідеалізмом.

Як предмет філософії Гегель розглядає абсолютну ідею (Бог, Світовий Дух), котра водночас і субстанція і суб'єкт. Субстанція вона, оскільки є як така і мета, а суб'єкт вона – активність, безупинне діяння. Її діяння полягає у пізнанні себе. Саме ж пізнання виявляється у виявленні котрі перебували у ній особливостей та її усвідомлення. У вченні Гегеля становища Платона про чинне душі знанні, і навіть Фоми Аквінського про універсалії як думках Бога ускладнюються і набувають вид незбираної логічної побудови про пізнання абсолютної ідеї свого власного змісту.

Містицизм і ірраціоналізм: Плотін, Боме, Ясперс

Містицизм – філософський напрям, представники якого ставлять за мету осмислення та обґрунтування релігійної практики безпосереднього єднання зі світовим Духом. Його характерними рисами є ірраціоналізм і інтуїтивізм. У центрі його перебуває пізнання про трансцендентне (потойбічне) Абсолют, який може бути розкрито у системі логічних понять. Надприродне, трансцендентне, божественне можливо збагнути лише в екстазі, «шляхом відмови від чуттєвого світу і занурення завглибшки власного буття». Поєднатися з Богом можна «у вигляді розчинення власної свідомості у Богові».

Представники неоплатонізму продовжили традиції Платона і посилили містичні настрої свого попередника. Одним з видних представників неоплатонізму є Плотін (205 -270), становив знамениті «Енеади».

Вчення Плотіна – містичний ідеалізм. У ньому роль першого початку відводиться «Єдиному». Єдине – це Бог, існуючий поза природою й над світовим духом (розумом, ну сом), світовою душею, матерією і природою. Як людина дійшла розуміння Єдиного?

На його думку, до Бога індивіда веде шлях самоочищення душі від матеріального, суєтного, самозаглиблення у внутрішній світ. Вірити в Бога людям допомагають духовні подвижники. Витвір світу Єдиним Плотін називає еманацією. Через війну еманації виникає світової дух. Світова душа розпадається на деякі душі. Матерія виникла як нижча щабель еманації. Природа наповнена різними душами: Землі, Сонця тощо. Душа Землі, своєю чергою, породжує душі рослин, тварин. Душі – найкраща частина природи, матерія – її найгірша частина. Вона – погасле світло, яке випромінює Єдиний. І це сенс – небуття. І це значення – протистояння Єдиному (Благу). Матеріальне, тілесне – джерело зла.

Однією з виразників німецького містицизму був Я. Боме (1575–1624). Як і Плотін, він піддавався містичним візіям. Його основні твори: «Аврора чи ранкова зоря в сході», «Про трояке життя людини».

Вони  доводили, що потойбічний світ, котрий за Гегеля, збагненний тільки до розуму, може бути виявлено індивідом у душі. Католицьке духовенство, що вважало себе посередником між віруючим і Богом, не схвалює такі міркування.

Боме вчив, що «з першооснови, що дає вічну єдність, безмовність без сутності, вічний політичний спочинок і ніщо, силою прагнення до «чогось» породжується божеством, потім Богом – вічна природа, потім владою божою – духовним світом образу і за останнє породження – земний світ».

Феєрбах помітив корінну слабкість містичного ідеалізму. Його побудова безграмотна з погляду логіки й досягнень науки. Він звернений переважно до емоційних переживань і вірі в можливість безпосереднього спілкування з Богом і духами.

У неявному вигляді містичний ідеалізм містить і отримує важливу проблему: співвідношення раціонального і ірраціонального. У XX столітті ця проблема чітко формулюється і вкладається в філософські системи ірраціоналізму. Однією з цих систем є філософія До. Ясперса, головні поняття якої – трансценденція (Бог) і екзистенція (буття людини).

До. Ясперс (1883–1969) – представник екзистенціалізму. Діяльність «Розум і екзистенція» він мислить філософію як розуміння розумом нерозумність і доказ ірраціональності буття. У цьому вся корінна відмінність між містичним ідеалізмом і ірраціоналізмом, яка, по суті, виключає подібності з-поміж них.

Основні твори Ясперса: «Витоки історії та її мета», «Філософська віра».

Найважливішим пунктом філософської побудови ірраціоналізму є положення, що, з одного боку, людину обіймає реальність, а. з іншого, – її немає дана і може бути дана вся реальність. Людина перетворюється на принципі невдаха. Його трагічна невдача натякає чогось вищу, що вона сам, що він зобов'язаний сподіватися і для ніж зобов'язаний змиритися.

Суб'єктивний ідеалізм: Юм, Кант

Значний внесок у розробку суб’єктивно-ідеалістичного вчення вніс Д. Юм (1711–1776). Його основну роботу зосередили – «Дослідження про людському пізнанні».

Як принципової передумови своєї філософії Юм взяв різницю між практичною і пізнавальною діяльністю. У практиці людина керується який з природи інстинктом, і вірить у існування природи, та її віра принесла свої позитивні плоди. Інша річ пізнання. Тут доводиться керуватися розумом, і «будь-коли не маючи при собі ніяких речей, крім сприйняттів, він у разі неспроможний зробити який би не мав досвід щодо співвідношень між сприйняттями і об'єктами. Тому припущення щодо такому співвідношення позбавлене будь-якої логічної підстави».

Тим самим у теорії пізнання Юм свідомо визнав правоту скептицизму. Ні про які матеріальні речі розуму неспроможні судити. Матеріальний світ може бути джерелом пізнання, а матерія – ніщо. Принципове сумнів щодо можливості пізнання зовнішнього світу Юм звертає проти релігії. В жодному відчутті Бога загалом немає в людині, його існування сумнівно, не прийнято розуму.

Другий яскравий представник суб'єктивного ідеалізму є І. Кант (1732–1804), який називав свою філософію трансцендентальний ідеалізм. Його основні роботи – «Критика чистого розуму», «Критика здібності судження», «Критика практичного розуму».

Насамперед Кант дійшов висновку, розкриття понять це не дає справжнього пізнання, бо розширює знання, не додає до відомому нових відомостей. Так, осмислюючи поняття «квадрат», не отримують нових знань про нього, а лише виявляють те що вже міститься.

Але в рахунку канта цікавлять такі судження, які стосуються емпіричних подій, щодо понад чуттєвий світ, тобто. метафізичний. І Кант дійшов висновку, такі судження можливі лише за однієї умови. Цією умовою мусить бути їх трансцендентальність.

Так трансцендентальні є судження математики, наприклад, геометричні. Постулати геометрії неможливо осмислити, не володіючи поняттям простору. У цьому простір мислиться як щось безупинне, однорідне в усіх власних точках, без «верхи» і «низу», без виділених напрямів. Емпіричні об'єкти не дають жодних підстав щодо освіти поняття простору шляхом абстрагування. Вони переривчасті, різняться своїми якостями. Наприклад, це камінь, це дерево, це будинок. У земних умовах людина чітко розрізняє гору і низ, напрямок руху підкинутого вгору каменю. Але простір взагалі особі важко сприймати.

І Кант робить висновок, що простір не є емпіричне поняття. Воно вилучено з чуттєвих даних, а упорядкований сприйняттю речей стає можливим з того що свідомість організовано, має, зокрема, поняття простору. За допомогою нього речі координуються щодо одне одного, вони передбачають протяжність тощо.

Тією самою апріорною формою чуттєвості є простір та час.

Простір та час як апріорні форми, обов'язкові всім, як наслідок гарантують об'єктивність сприйняття зовнішнього світу. В усіх єдина організація чуттєвості.

Матеріалізм: Гольбах, Фейєрбах, Енгельс

Матеріалістичні філософські побудови отримали ім'я через те, що й автори за первинне приймають матерію і не визнають існування надприродного світу. Однією з яскравих матеріалістів є Гольбах (1723–1789). Свої ідеї він викладав у творі «Система природи».

Природа матеріальна, бо всі тіла складаються з речовини, з невидимих молекул матерії. Вона вічна і непереможна. Взаємодіючі тіла утворюють систему. Взаємодіючі тіла відповідно до своїх природних властивостей. Внаслідок цього вони змінюються, перебувають у русі. «Рух – це спосіб існування, необхідним чином що з сутності матерії».

У Гольбаха відсутня – й у цьому криється головна слабкість його філософії – дивно розроблена теорія пізнання. Його теоретико-пізнавальні погляди базуються на розумінні матерії як джерела знань.

Гольбах – послідовний сенсуаліст. Він вважає, що це знання з відчуттів, а мислення – продовження досвіду.