Контрольная работа по "Історія філософії"

Гольбах захищає принцип відображення, де йдеться, що й поняття – образи дійсності, що знання – її відбиток.

Він вважає пізнання виглядом діяльності, яке опосередковується як фізичним,так і логіко-математичним інструментарієм.

Уся філософська побудова Гольбаха свідчить у тому, що він стоїть на позиціях натуралістичного матеріалізму. Хоча і визнає соціальність людини, тим щонайменше не пов'язує із нею походження та людський розвиток.

Більше поглиблене розуміння людини міститься у філософії Л. Фейєрбаха (1804–1872), яку називають антропологічний матеріалізм. Свої основні ідеї Фейєрбах викладав у роботах «Основи філософії майбутнього» і «Сутність християнства».

Свою концепцію Фейєрбах розробляє на противагу ідеалізму, що він розцінює як різновид богослов'я.

На противагу об’єктивно-ідеалістичним побудовам Фейєрбах формулює матеріалістичне розуміння буття. Буття Бога, Абсолютної Ідеї Гегеля тощо. – це, на думку Фейєрбаха, вигадані поняття, а не реальні сутності, які мають самостійне буття. Буттям характеризуються лише матеріальні речі.

Вважаючи, що чуттєвість, переживання – головні характеристики людського буття, Фейєрбах називає споглядання, відчуття, любов таємницею буття. «Тільки відчуття, лише у любові «це», тобто, та людина, ця річ, інакше кажучи, ця одинична сутність, має абсолютною вартістю, лише у відчутті кінцеве виявляється нескінченним; у ньому, і лише у ньому, корениться безмірна глибина, божественність і істинність любові».

Увесь цей логічний аналіз буття потрібен Фейєрбаху для того, щоб зробити висновок про специфіку людини. «Вихідною позицією колишньої філософії є що становище: я – абстрактна, лише мисляча істота; тіло непричетне до моєї сутності; стосовно нової філософії, вона виходить із становища: я – справжня, чуттєва істота: тіло входить у мою сутність; тіло у повноті свого складу це і є моє Я, становить мою сутність».

Отже, для Фейєрбаха співтовариство людей – найважливіший принцип у сенсі буття людини, його суті доповнень і природи. «Окрема людина, чимось відособлена, не укладає людської сутності у собі і як суть у моральному, ні як і мислячому. Людська сутність є лише з спілкуванням, у єдності людини з людиною, у єдності, яка опирається тільки реальну різницю між Я Ти».

Ф. Енгельс (1820–1895) – представник діалектичного та історичного матеріалізму. Основні засади цієї філософії розроблено їм разом із До. Марксом. У працях «Анти-Дюринг» і «Людвіг Фейєрбах і поклала край класичної німецької філософії» він виклав зміст марксистської філософії. Енгельс – прибічник матеріалістичної діалектики, яка свої умови виводить з відерця самої дійсності, а чи не претендує на те що, щоб нав'язувати свої принципи природі й суспільству.

Серед законів діалектики Енгельс виділяє закон єдності і протилежностей і в ряді проблем розкриває його методологічне значення. До цих негараздів він відносить нескінченність і кінцівку матеріального світу, абсолютність і відносність руху, стійкість і мінливість живих організмів, абсолютне і відносне розуміння, рівність і нерівність у житті, волю і необхідність.

Дві інші закону діалектики, сформульованих Гегелем, і матеріалістично витлумачених Енгельсом і Марксом, – перехід кількісних змін - у якісні і заперечення.

Знання того, що у матеріальному світі усе перебуває у взаємозв'язку, у процесі зміни та розвитку, не веде саме собою ні до наукових відкриттів, ні до технічних винаходів, Це тільки загальнокультурні передумови наукової діяльності, які доповнені змістовною роботою дослідника і інженера.

Енгельс укладає, що діалектика – «лише як наука про загальні закони руху, і розвитку природи, людського нашого суспільства та мислення», не бачить протистояння між цією ухвалою й очам своїм ж вимогою розуміти філософію як вчення про закони «самого процесу мислення».

Матеріалізм До. Маркса Ф. Енгельса був безсумнівним досягненням у філософській думці другої половини ХІХ століття. Марксизм став першою спробою послідовного матеріалістичного пояснення соціальних процесів і складних явищ світу: мислення, життя, саморозвитку тощо. Але він страждав, як і матеріалізм Гольбаха і Фейєрбаха, істотним недоліком – недооцінкою ролі суб'єктивної активності людини, хоч у мисленні, хоч у соціальному житті.

5. Старогрецька  філософія. Мілетська школа, піфагоризм

Старогрецька філософія виникла в ионійських містах західного узбережжя малої Азії, заснована греками. Тут раніше розвинулася работоргівля і зросла з їх основі культура (пов'язані з культурами Вавилона, Фінікії і Єгипту – давніші цивілізації)

Перші вчення – р. Мілет VII–VI ст. д.н.е. – Фалес, Анаксимандр, Анаксимен. Поставивши питанням звідки все і у що перетворюється вони шукали початок походження всіх речей. Пєрвовещество – живе загалом й у частинах, наділене душею і рухом. Займалися і різнобічною практичною діяльністю.

ФАЛЕС. Кінець VII початок VI ст. н.е. Купець, багато подорожував. Гідроінженер. Проектує політичні об'єднання малоазіатських міст перед загрозою Персії. Знаком досягнення науки Вавилона і Єгипту. Передбачив сонячне затемнення у Греції – 585 р. е. Винайшов деякі астрономічні прилади.

Усе з якогось вологого первовещества чи води. Усі народжується від цього першоджерела. Земля – плаский диск, плаваючий лежить на поверхні води. Вода і всі що створені з неї речі – не мертві. Всесвіт сповнено богів, все одушевлено. Приклади – магніт і бурштин можуть спонукати інші речі – вони теж мають душу.

АНАКСИМАНДР. Першоджерело – це якесь первовещесто (апейрон), з яких відокремлюються протилежності теплого і холодного, дають початок всім речам. Апейрон немає кордонів, він безмежний. Земля – циліндр. Усе відмежоване від безмежного має повернутися до нього. Тому світи з'являються і руйнуються.

АНАКСИМЕН. Час завоювання Мілета персами. Первовещество – повітря. Усі речовини виходять у вигляді згущення і розрядження повітря. Повітря – це подих, обіймаючий увесь світ. Земля – диск, підтримуваний повітрям. У V в. е. Мілет втратив самостійність (Перси) та розвитку тут філософії припинилося.

ПИФАГОР І РАННИЕ ПИФАГОРЕЙЦЫ. Піфагор із Самоса (570—490  р.до н.е). При тирані Полікраті переселився в Південну Італію м. Кротон де заснував політичний і релігійний союз, що представляє інтереси аристократії. Сам щось писав. Вчення його зазнали значну еволюцію. Висунув реакціонерне вчення про порядок. У громадському життя порядок – влада аристократів. Послідовники Піфагора об'єдналися у союзну спілку. Боролися з демократією. У V ст. до. н.е. цей Союз розгромлено демократами.

Відторгали матеріалізм Мілетцев. Основа світу матеріальна першооснова, а числа, що утворюють космічний порядок – перетворюючий загальний порядок. Пізнати світ – отже пізнати управляючі їм числа. Перша спроба порушення питання про роль явищ природи. Математика, геометрія, теорії архітектури, музики, скульптури (висота тону струни залежить від її довжини). Рух небесних тіл підпорядковується математичним співвідношенням – гармонія сфер.

Піфагорійці відривали числа від речей, перетворювали в самостійні істоти, абсолютизували і обожнювали їх. Священна монад (одиниця) – це мати богів, загальне першооснова і основа всіх природних явищ. Двійка – це принцип протилежності, заперечності у природі. Природа утворює тіло (трійка), будучи триєдинством першоджерела та її протилежних сторін. Четвірка – образ чотирьох елементів природи й т.д. Думка у тому, що всі у природі підпорядковане певним числовим співвідношенням, завдяки абсолютизації чисел, наводила Піфагора до ідеалістичного твердження, що саме число, а не матерія є першоосновою всього.

Усі речі складаються з протилежностей – чіт нечіт, межа безоглядне, єдність безліч, праве ліве, чоловіче жіноче. Проте, їх протилежності не перетікають одне в друга (на відміну від Геракліта). Особливого значення – межа і безоглядне. Межа – вогонь, безоглядне – повітря (порожнеча). Світ дихає порожнечею, складається з взаємодії вогню й повітря. 

6. Старогрецька  філософія. Космоцентризм у сенсі  світу й узагалі людини. Основні  поняття античної філософії (Космос, Природа, Логос, Эйдос, Душа)

Антична філософія розвивалася протягом XII–XIII століть, з VII століття н.е. по VI століття н.е..

У історичному плані античну філософію можна розділити на п'ять періодів:

1) натуралістичний  період, де основну увагу приділяли  проблемам природи (фюзиса) і Космосу (мілетці, піфагорійці, елсати, коротше досократики)

2) гуманістичний  період із його увагою до  проблем людини, насамперед до  етичним проблемам (Сократ, софісти)

3) класичний період  із його грандіозними філософськими  системами Платона або Ньютона

4) період елліністичних  шкіл (стоїки, епікурейці, скептики), зайнятих  моральним облаштуванням людей

5) неоплатонізм, з  його універсальним синтезом, доведену  до ставлення до Єдиному –  Благе

Проблемою Космосу займалися як натурфілософи, зокрема мілетці, а й Платон, і Аристотель, і Плотин.

Характерні риси античної філософії:

1. Антична філософія  синкретична, це, що з неї характерна  велика злитість, нерозчленованість  найважливіших проблем, ніж для  наступних видів філософствування. У сучасному філософії проводиться  докладне розчленовування світу, наприклад, поширювати на світ  чоловіки й світ природи, кожного  з цих двох світів характерні  свої риси. Сучасний філософ навряд  чи назве природу доброю, йому доброю може бути лише людина. Античний ж філософ, зазвичай, поширював етичні категорії все Космос. Навколишній світ, чи Природа розумілася як упорядкований єдине ціле, як гармонійне, закономірно влаштоване ціле, тобто Космос – духовним началом, світової розум (Логос). Людина ж цей бачили як подобу Космосу, як гармонійно вписаний в Космос елемент. Людина – мікрокосм, він має духовним чинником – розумом, що у багатьох навчаннях цей бачили мов частка світового розуму (Логосу), => можливість розуміння людиною світу, здатність людини збагнути гармонію, закономірності природи й т.д.

2. Антична філософія  космоцентрична: її горизонти завжди  охоплюють весь Космос, зокрема  і світ людини, тобто. у античній  філософії формується особливий  підхід в осягненні природи  й людини (світоглядна установка). Суть у цьому, що початковою  відправною точкою з розробки  філософських проблем було визначити  розуміння космосу природи як  єдиного розмірного цілого який  володіє деяким духовним початком (Душа, світової розум (Логос)). Закон  розвитку космосу як джерело  розвитку. Розуміння космосу перебуває у центрі розуміння світу. Це означає, що став саме античні філософи виробили самі універсальні категорії. А сучасна філософ, зазвичай, займається й розробкою «вузьких» проблем, наприклад проблеми часу, уникаючи міркувань про Космосі загалом. Аристотель розумів Душу, як рушійне початок, але стверджував, що саме Душа неспроможна рухатися. Душа є причиною як, то, звідки рух, як мету як і сутність одушевлених тіл. Душа є суть буття й форма природного тіла, що у собі має початок руху, і спокою.

3. Антична філософія  виходить із Космосу, почуттєвого  і усвідомленого. У цьому сенсі вона у на відміну від середньовічної філософії не теоцентрична, тобто. піднімає перше місце уявлення Бога. Втім, Космос у античній філософії часто вважається абсолютним божеством (не особистістю); це, що антична філософія пантеїстична.

4. Антична філософія  багато чого досягла на понятійному  рівні – концепція ідей Платона, поняття форми (Ейдоса) Аристотеля, поняття сенсу слова (лектона) у стоїків. Але вона майже знає законів. Логіка античності – це логіка загальних імен, понять.

5. Привертає увагу  разюче вміння античних філософів  знаходити відповіді кардинальних  питань буття. Антична філософія  по-справжньому функціональна, вона  покликана допомогти людям у  житті.

Відповідно до розумінням космосу розуміється і природа людини. Людина – мікрокосмос, відповідно до цим розуміється взаємини чоловіки й навколишнього світу (гармонія людини, світу, розум людини, мислення).

Так важливим видом людської діяльності вважалася розумова, пізнавальна діяльність що з розумінням і космосу, і людини, спрямована на досягнення внутрішньої гармонію, соціальної гармонії, гармонії між людиною і космосом.

Із цим пов'язана така характерна риса філософії і античної культури як раціоналізм пізнавальний і етичний: Добро – результат знань, Зло – результат досягнуто незнанням.