Роль креативности в профессиональной деятельности менеджеров

Здійснюючи свою професійну діяльність, менеджери грають певні  ролі.

Роль – це модель поведінки людини в системі службових і неслужбових відносин, що відповідає його місцю в організації, офіційним завданням, його індивідуальним психологічним особливостям, особистим цінностям, а також очікуванням навколишніх.

Можна стверджувати, що менеджери в процесі своєї діяльності грають наступні ролі: концептолог, організатор, особа, що приймає рішення, ініціатор, арбітр, експерт, консультант.

Виконання складного, різноманітного, потребуючого ініціативного й творчого підходу роботи жадає від менеджера  наявності певних професійних й  особистісних якостей. Серед них  можна назвати: інтелект, систему  знань, рівень утворення, варіабельне мислення, досвід практичної діяльності, рішучість й обережність, моральність (етичність), цілеспрямованість, переконаність (впевненість), наполегливість (воля), гуманізм, здатність до досліджень.

Наведений перелік особистісних і професійних якостей не є  вичерпним. Крім того, у конкретних ситуаціях не все з названих якостей  є значимими й обов'язковими. Проте, особистість менеджера й відповідні їй якості, безумовно, мають значення для його успішної професійної діяльності.

У загальному розумінні особистість - це стійка система соціально значимих рис, що характеризують індивіда як члена  суспільства або спільності (соціальної групи). Особистість менеджера - це не тільки вимоги, які пред'являються  до нього з позицій ефективного  управління. Це оригінальне, неповторне сполучення якостей, які визначають його стиль управлінської діяльності, вибір позицій у критичних ситуаціях, ставлення до дійсності, до людей.

Формування особистості  менеджера може здійснюватися у  відповідності з наступними принципами:

- оцінка й усвідомлення своїх здібностей;

- розвиток здібностей;

- тренування характеру;

- освоєння культури діяльності;

- виховання соціальної відповідальності;

- інтелектуальний розвиток;

- цілеспрямованість.

1.4.  Професійні якості менеджера.

Менеджер – це людина, що займає постійну управлінську посаду й наділена повноваженнями ухвалювати рішення щодо певних видів діяльності організації, що функціонує в ринкових умовах. Термін «менеджер» може вживатися стосовно:

• до адміністратора будь-якого рівня управління, якщо адміністрування здійснюється сучасними методами;
• до керівника підприємства в цілому або його підрозділах (заводу, відділу, цеху, ділянки);
• до організатора конкретного виду робіт;
• до керівника стосовно підлеглих.

До менеджера в першу  чергу пред'являються вимоги високого професіоналізму й компетентності. У ньому повинні з'єднуватися якості висококваліфікованого фахівця, що володіє технічними й економічними знаннями, і організатора виробництва, що виконує адміністративні функції. В умовах переходу до ринкової економіки  необхідно змінити погляд на природу, роль, сутність і значення праці  керівника. Зараз на перше місце  висуваються самостійність, ініціативність, заповзятливість, творче мислення, готовність до розумного ризику.

Специфіка праці менеджера  полягає в тому, що виробничі, економічні, технічні й соціальні завдання він  вирішує в основному в організаційному  порядку, впливаючи на людей, які  повинні безпосередньо вирішувати ці завдання.

Характер праці менеджера  визначається тим, що він реалізує функцію  керівництва. При цьому перед  ним стоїть завдання - інтегрувати систему керування в єдине ціле, координувати дії її ланок. Керування складається з життєдіяльності різних функцій. Але система керування тільки тоді стає системою, коли всі її функції й ланки становлять єдине ціле. Тому найважливішим обов'язком менеджера є забезпечення погодженості і єдності системи керування як цілого. Ніж чіткіше в системі керування проведений поділ праці, тим складніше проходить процес інтегрування.

Праця менеджера не тільки об'єктивно обумовлений, але й  носить творчий, ініціативний характер, тому правомірно говорити про мистецтво  управління менеджера. З одного боку, організація роботи менеджера підпорядкована певним закономірностям, принципам, а з іншого боку - ці принципи носять умовний характер. Правила й закономірності служать лише вихідним пунктом для активної роботи менеджера над удосконалюванням стилю й методів організації своєї праці.

Керівництво спільною діяльністю людей складається у взаємозв'язку, з одного боку, єдиноначальності, а  з іншого боку - самоврядування групи. Діяльність керівника здійснюється в складі спільної діяльності соціально-економічної  системи. Всі виконавські, організаційні  й адміністративні функції можуть концентруватися в руках керівника  вищої ланки або делегуватися низовим щаблям посадової ієрархії, допоміжним підрозділам, функціональним службам.

Зі сказаного можна  зробити висновок, що управління спільною діяльністю людей і становить сутність керівництва - особливого виду економічної діяльності. Керівник досягає мети спільної діяльності завдяки тому, що множить свої фізичні й інтелектуальні сили за рахунок колективних сил підлеглих. Це і є завдання керівника будь-якого управлінського рівня.

У наш час інтелектуальні компоненти будь-якого виду діяльності переважають над фізичними, тому підлеглих потрібно спонукувати  працювати не тільки фізично, але  головним чином розумово. І треба  пам'ятати, що ніякий примус не може змусити  людину мислити й діяти творчо, якщо він цього не хоче сам.

Примусом ефективно керувати не можна.

Вплив на підлеглих становить  основу керівництва. Керівник - це людина, що особисто своїм впливом направляє підлеглих на досягнення цілей організації. Його функціями є визначення норм поведінки підлеглих, задоволення в міру можливості їхніх потреб і захист їхніх інтересів перед керуючими верхнього рівня.

Серед вимог, пропонованих до менеджера, на перший план ставиться  вміння керувати людьми, тому він повинен  досконало знати своїх підлеглих, особливо їхньої можливості виконати доручену справу.

  Менеджер повинен мати мужність позбутися від нездатних або недбайливих працівників.

Соціально-психологічний  напрямок у діяльності менеджера - це прерогатива менеджерів всіх рівнів управління.

На низовому й середньому рівнях управління зусилля менеджерів спрямовані на створення дружніх виробничих відносин між колективами й окремими працівниками, при яких їхньої здатності могли б найбільше повно реалізуватися. На вищому рівні управління соціально-психологічну функцію здійснює ряд осіб, що використовують владу, авторитет, положення для регулювання відносин між керівниками й підлеглими.

Соціально-психологічний  напрямок базується також на рівні  розвитку соціальних відносин у суспільстві (рівень утворення, культура, традиції, звичаї).

Величезна питома вага в  загальному обсязі управління займає технічна-організаційно-технічна робота менеджера. Ця робота охоплює багато сторін управління: постановка цілей і завдань, забезпечення ресурсами, організація роботи, безпосередні контакти з виконавцями й контроль за їхньою діяльністю, стимулювання праці працівників, проектування нових виробничих процесів.

На управлінські, організаційні  й міжособистісні відносини в  трудовому колективі впливає  безліч факторів: економічні, моральні, естетичні, адміністративні й ін.

 Формою вираження цих  факторів є інформація, що стає  безпосереднім предметом праці  менеджера. В остаточному підсумку, інформація виражає певні відносини  в процесі здійснення господарської  діяльності. Зі сказаного можна  зробити висновок, що предметом  праці менеджера крім інформації  є відносини в колективі. Діяльність  по налагодженню цих відносин  носить професійний характер, тому  необхідно професійний відбір  працівників системи керування,  тобто менеджерів.

Крім уже згаданих вище організаторських якостей менеджер повинен володіти вимогливістю до себе й іншим, високим рівнем загальної й управлінської культури.

Ступінь розвитку цих якостей  у людині є основою визначення професійної придатності працівників  до управлінської посади. Практика показує, що якості, які дають можливість керувати спільною діяльністю людей, існують поза зв'язком з виробничим досвідом фахівців і можуть бути оцінені заздалегідь. Виділяються наступні організаторські здатності.

Адаптаційна мобільність  – це схильність до творчих форм діяльності, безперервному поглибленню знань; ініціативність; нетерпимість до відсталості, консервативним проявам; прагнення вчити інших, бажання якісних змін в організації й змісті власної діяльності; готовність до обґрунтованого ризику; прагнення до нововведень; розширення кола своїх повноважень; самовладання, заповзятливість.

Контактність – це екстравертність (спрямованість на зовнішній світ і діяльність у ньому); інтерес до людей; високий рівень домагань у сфері міжособистісних відносин, здатність розташовувати до себе людей, бачити себе з боку, вислухувати, розуміти й переконувати людей; уміння глянути на конфліктну ситуацію очами співрозмовника.

Стресостійкість – це інтелектуальна й емоційна захищеність у проблемних ситуаціях; самовладання й тверезість мислення при прийнятті колективних рішень.

Домінантність – це владність; честолюбство; прагнення до особистої незалежності, лідерству в будь-яких обставинах і за всяку ціну; готовність до безкомпромісної боротьби за свої права; ігнорування авторитетів; самоповага, що сусідить із високою самооцінкою, завищеним рівнем домагань; сміливість, вольовий характер.

Якості менеджера, помножені  на наукові знання, дозволяють домогтися  ефективних результатів в управлінській  практиці. Вивчення основ управління дає можливість озброїти необхідними знаннями менеджерів, підприємців, бізнесменів - всіх тих, хто здатний прискорити просування нашої економіки до ринкових відносин.

Таким чином, управління, менеджмент – це самостійна область знань, що вимагає глибокого, вдумливого й послідовного освоєння. Це не просто окрема дисципліна, а міждисциплінарна область знань, що багато теоретиків називають «управлінська думка» й яка сполучає в собі науку й досвід, збільшені управлінським мистецтвом. У цей час на управлінську думку впливають досягнення багатьох наук. Розвиток управління наприкінці XX ст. здійснюється під впливом цього впливу для рішення головної проблеми - досягнення бажаних результатів шляхом узгодження дій багатьох людей, що роблять матеріальні блага, що роблять послуги й різноманітні ресурси, що використовуються.

1.5. Різні підходи до розуміння креативності

У самому загальному вигляді  креативність розуміється як загальна здатність до творчості.

Креативність (від лат. creatio - створення) – це здатність людини породжувати незвичайні ідеї, знаходити оригінальні рішення, відхилятися від традиційних схем мислення.

Так, К. Роджерс розуміє під креативністю здатність виявляти нові способи рішення проблем і нові способи вираження.

Незважаючи на те що накопичено великий і змістовний матеріал по вивченню креативності, що дав певні  результати як у теоретичному, так  й у практичному відношенні, єдиної й стрункої теорії креативності дотепер  не існує, як і не існує однакового її визначення й всіма визнаних методик, що діагностують дану здатність.

Розгляд творчої здатності  в якості особою, самостійної здатності, відповідальної за творчі досягнення людини, базується на ряді вихідних протиріч у самій природі обдарованості  й творчості. Ці протиріччя знаходять  висвітлення в парадоксальній феноменології: людина з високими здатностями може не бути творчою, і навпаки, нерідкі  випадки, коли менш навчена і навіть менш здатна людина є творчою.

Розглянемо класичний  приклад: П. Гоген і Н. Піросмані явно уступають у майстерності малюнка художникові-копіїстові. Разом з тим вони входять у плеяду найбільших художників поряд з М. О. Врубелем й А. І. Куінджі, що дали людству своє бачення світу, тобто творців. Цей приклад дозволяє конкретизувати проблему: якщо вміння й спеціальні здатності не визначають творчий характер діяльності, то в чому розгадка творчої особистості? Відповісти на це питання, природно, набагато простіше, апелювати до особливої творчої здатності.

Тейлор пише, що вже в 60-х рр. XX ст. було дано 60 визначень креативності. Вони були розділені на шість типів:

1) У гештальті  описують креативний процес як процес руйнування існуючого гештальту для побудови кращого;

2) інноваційні, орієнтовані  на оцінку креативності по  новизні кінцевого продукту;

3) естетичні, або експресивні,  що роблять упор на самовираження  творця;

4) психоаналітичні, або  динамічні, що описують креативність у термінах взаємин (Воно, Я і Супер-Его);

5) проблемні, що визначають  креативність через ряд процесів  рішення завдань, до цього типу  відноситься й визначення Гілфордом креативності як дивергентного мислення;

6) визначення, що не потрапили  ні в один з перерахованих  вище типів, у тому числі  й досить розпливчасті.