Страйковий рух у країнах Центральної та Східної Європи (на прикладі Польщі та Німеччини)

Окрім зазначених шляхів, однією із ефективних можливостей участі профспілок у вирішенні соціально-економічних  проблем регіонів є обрання профспілкових  активістів депутатами місцевих рад  різних рівнів. Це, згідно позиції ФПУ [56, с.50], дасть їм змогу безпосередньо впливати на прийняття рішень сесіями відповідних рад при обговоренні питань, що стосуються соціально-економічного розвитку регіонів та захисту прав працівників.

Взаємодія профспілкових органів та сторони власників у питаннях участі профспілок у формуванні місцевих бюджетів відображено на схемі 1[55, c 236].

Таким чином, досягти позитивних результатів у вирішенні багатьох проблем на місцях можна й шляхом активної участі профспілок в розробці планів та програм соціально-економічного розвитку областей і міст.

Слід зазначити, що укладення  регіональних угод між обласною державною  адміністрацією, профспілками та роботодавцями  є одним із наивпливовіших засобів  підвищення рівня фінансування соціально-економічних  потреб, і в багатьох областях цей  засіб залишається практично  єдиним, що використовується профспілками сучасної України[55, c 236].

Розділ 3. Страйковий рух у країнах Центральної та Східної Європи (на прикладі Польщі та Німеччини)

Вплив профспілок на політику держави може здійснюватися різними  способами. Дії профспілок щодо відстоювання прав робітників можуть істотним чином  змінювати ситуацію в економічній  сфері, що змушує державні установи реагувати відповідним чином. Отже, державні установи (органи державного галузевого управління на рівні міністерств та відомств) та профспілки перебувають у перманентному стані потенційного конфлікту. Основним засобом впливу профспілок на державу та економічну ситауцію в країні залишається страйкова боротьба або загроза застосування страйку. З відновленням функціонування ринкової економічної системи у країнах Центральної та Східної Європи цей засіб стає одним із найбільш поширених. За сферами страйкової активності, своїм характером та інтенсивністю впливу  відрізняються державний та недержавний сектори економіки.

Зокрема, у Польській Республіці проблема страйків на приватних підприємствах  та в державному секторі стоїть дуже гостро. У більшості випадків протести профспілок стосуються й політичної сфери, зокрема економічної та соціальної політики того чи іншого уряду. Невдоволення робітничих мас, очолюваних профспілковими організаціями, є серйозним сигналом для урядових структур щодо зміни  їх політики. Але якщо  критика  держави з боку профспілок  у  приватному секторі стосується держави  лише опосередковано й держава та органи місцевого самоврядування можуть не реагувати на певні дії організацій  трудящих, то іншою є ситуація  у сфері державних послуг – бюджетних установах, де зайнята значна частина працездатного населення. Проголошення страйків у сфері некомерційного виробництва та надання соціально-важливих послуг стає ознакою значної невідповідності політики держави та соціального самопочуття населення. У такому сенсі профспілки набувають функції оптимізації державної політики, її корекції.

Як ілюстрацію можна навести  страйки польських медичних працівників, що тривають з 2004 року до сьогодні (2008 р.). Перша акція тривала чотири тижні, про підтримку протесту заявили 227 лікарень. Такі дані, зокрема, наводить польський дослідник Д. Гардавський [59].

З початку «медичних» страйків лікарі та медперсонал прагнули почати переговори з урядом щодо збільшення зарплати й капіталовкладень на охорону здоров'я. Проте, відповіддю правоцентристських  урядів від політичної сили «Право та Справедливість» («PiS») стало проведення комунікаційних кампаній, спрямованих на дискредитацію страйкового руху медичних працівників.

Наприклад, зустрічі членів профспілок, що діють у галузі охорони  здоров'я, з віце-прем'єром, міністром  фінансів З. Гілевською у 2004 році, не були результативними. Офіційною позицією уряду щодо конфлікту стало твердження, що підвищення зарплати для лікарів  і медсестер неможливе. Тактично уряд не відмовлявся від такого підвищення заробітної платні. Проте збільшення фінансування стосувалося закладів медичної допомоги в цілому, а збільшення зарплати працівникам стало питанням, що конкурувало із забезпеченням лікарень обладнанням та ліками, програмами реконструкції.  

У 2006 році практично вся  Польща була охоплена страйками залізничників. У результаті найбільшого за останні кілька років страйку працівників залізничного транспорту в Польщі зупинився рух поїздів на головних магістралях країни. За офіційною інформацією, був повністю блокований рух на багатьох важливих ділянках [59].

Учасники акції протесту стверджували, що уряд Польщі не має  наміру виконувати принципові домовленості, досягнуті у ході переговорів  членів Кабміну й лідерів профспілок про субсидування збиткових пасажирських перевезень. Крім того, демонстранти вимагали підвищення заробітної плати та введення додаткових пільг для транспортників. Виконати ці вимоги в той час було досить складно, оскільки в державному бюджеті подібні фінансові вливання в транспортну галузь  не були передбачені.

Керівники страйку заявляли, що дана акція як наслідок може мати серйозні неприємності для економіки  країни, оскільки через простій рухомого складу транспортна система зазнавала  великих збитків. Таким чином, акція  могла призвести до того, що Польща могла на якийсь час залишитися без  залізничного сполучення.

Утім, страйкарі не мали наміру своїми діями (вірніше - бездіяльністю) дестабілізувати обстановку в країні. За офіційними даними, організатори акції  заявили, що цей страйк є попереджувальним. Якби влада не прислухалася до голосу профспілок, Польщі загрожував би загальний  страйк. У переддень різдвяних  свят це могло нанести куди більших  збитків в економіці, ніж початкові  виступи, тому польський уряд для  субсидування галузі задіяв резервні кошти [59].

Страйкова боротьба виступає універсальним засобом тиску  профспілок на політичну систему, особливо на її державно-інституційний сегмент. Зв’язок вимог акцій протесту, здійснюваних профоб’єднаннями, з  політичною сферою обумовлений двома  основними обставинами: обсягами страйкових дій – кількістю працюючих, значенням  підприємства або галузі, наслідками припинення роботи підприємств для  суміжних сфер – та позицією керівництва  профспілок стосовно дій уряду. Таким  чином, як політична, так і неполітична  мотивація страйків є значним  чинником у відносинах профспілок з  державою. Водночас, розбіжність політичних та неполітичних вимог профспілок не є абсолютною. Нерідко економічне та соціальне підгрунтя страйкових дій може ставати основою для  висунення політичних вимог. Крім того, суто політичні страйки є порівняно  рідкісним явищем у сучасному  суспільстві. Дії профспілок у політичній сфері можуть обмежуватися заявами, які відображають їх політичну позицію, погляд на проблеми політичного процесу.

У ФРН страйкова боротьба дозволений тільки з питань, пов'язаних з укладанням колективних договорів. Тому таку боротьбу можуть вести лише сторони, що беруть участь в укладанні  колективних договорів. Протягом терміну  дії колективного договору сторони  зобов'язані дотримуватися миру. Це означає, що в цей період страйкова  боротьба не допускається з питань, визначених договором. Щоб уникнути страйкової боротьби сторонами передбачені  різні примирні процедури. У статутах більшості профспілок записана вимога про таємне голосування всіх членів профспілки з приводу початку  страйку. Для того щоб перейти  до страйку, необхідно отримати більшість  голосів[25, c 14].

 Праву профспілок на  страйки роботодавці протиставляють  локаут. Федеральний суд по трудових  спорах і Федеральний конституційний  суд, хоча і з певними обмеженнями,  затвердили локаут як допустимий  засіб боротьби. Однак ставлення  громадськості до локауту залишається  спірним. У боротьбі за поліпшення  умов праці держава дотримується  нейтральної позиції. Тому з  фонду страхування на випадок  безробіття страйкуючі і відсторонені  від роботи не отримують допомоги  з безробіття. Під час страйків - у зв'язку з втратою заробітку  - членам профспілок виплачується  допомога з профспілкових страйкових  фондів, в той час як особи,  які не є членами профспілки, залишаються ні з чим. Під  час страйків їм доводиться  жити на власні заощадження  або подавати клопотання на  одержання допомоги по бідності[25, c 88].

ВИСНОВКИ

Таким чином, дослідивши політичні  ролі профспілок , дозволили автору прийти до низки висновків.

Профспілки як політичний інститут сучасного суспільства агрегують у собі риси основних політичних інститутів: партій, громадських організацій та груп інтересів. Основними відмінностями від традиційних гравців є такі: 1) нерегулярний (несистемний) характер  участі у політичному процесі, жорстко прив’язаний до виборчого циклу та кризових моментів політичного життя; 2) відсутність стійкої конфігурації «виконавчих органів» профспілок, відповідальних за участь у політичному процесі; 3) невизначеність стійкого  формату та однозначного  функціонального навантаження профспілок як інституту; 4) наявність стійкої опозиції всередині інституту, спрямованої проти розширення політичної участі профспілок.

Водночас, рисами, що свідчать про входження профспілок до кола політичних інститутів, є: 1) визначеність політичних вимог та засобів їх досягнення; 2) тривалий вплив на основні параметри  розвитку політичної системи; 3) системність  відносин із провідними політичними  інститутами з приводу суто політичних проблем; 4) чітко виражена орієнтація на вирішення проблем суспільства  в цілому; 5) відповідність усім ознакам  соціального інституту, залученого на постійній основі до політико-владного управління суспільством; 6) перспектива дедалі більшої політизації з метою самозбереження.

Таким чином, можна стверджувати, що, по-перше, профспілки є політичним феноменом і, по-друге, природу даного  феномену можна описати за допомогою політико-системної та політико-інституційної парадигм.

 Аналіз фактів політичної  взаємодії профспілок та елементів  політичної системи на рівні  політичних інститутів засвідчив,  що політична участь об'єднань  профспілок у політичних відносинах  є стійкою, регулярною та має  перспективи подальшого розвитку. Вивчення прикладів розвитку  профспілок та політичної сфери у трансформаційних суспільствах дає можливість вважати, що профспілки в період докорінних суспільних трансформацій стають додатковим інститутом політичної системи, який забезпечує її зв’язок із політичним середовищем. Саме в цьому полягає функціональне навантаження профспілок у політиці. Перехідний період у країнах Східної Європи та колишнього СРСР характеризувався  втратою населенням орієнтації щодо партійної системи, яка досягла значного рівня атомізації. Тому профспілки стали носієм інтересів наймасовішої групи працездатного населення – працівників найманої праці. Усвідомлення виборцями своїх соціальних пріоритетів, що закріплювалося роботою профспілок, сприяло реваншу лівих політичних сил в Угорщині та Польщі починаючи із середини 1990-х років. Таким чином, профспілки відіграли роль чинника стабілізації партійної системи, повернули їй характер механізму представництва інтересів широких верств населення, зменшили вплив маніпулятивних проектів та партій-проектів. Саме таким шляхом має розвиватися політична система сучасної України.