Особливості цілей і напрямків діяльності підприємств в сучасних умовах господарювання

Нові інституції з " являються тоді, коли суспільство  передбачає можливість одержання прибутку, який неможливо одержати у рамках існуючої інституціональної системи, тобто, якщо виробничі фактори забезпечують можливість збільшення доходів, а інституціональні цьому перешкоджають, тоді є великі шанси виникнення нових інституцій. У рамках цієї сучасної теорії організаційні фактори відіграють важливішу роль, ніж технічні, оскільки обумовлюють зміну інституцій, які. у свою чергу; суттєво впливають на розвиток економіки. При цьому роль підприємства значно підвищується, оскільки воно, визначаючи свою стратегію в ході інституціональних змін, враховує діяльність інших економічних агентів, насамперед своїх споживачів, конкурентів, постачальників, держави. Підприємство активно впливає на формування попиту, на уряд, домагаючись бажаного регулювання податків, виділення субсидій, прийняття антимонопольних законів та виключень з них. Підприємство стає учасником формування галузевої, мікро- та макроекономічної політики.

Сучасні зміни  в організації, управлінні та стратегії  підприємства пов " язані із створенням та впровадженням мультидивізіональної форми організації. Ця форма урівноважувала потреби у децентралізованому прийнятті  рішень, уповноважуючи на це людей на місцях, які безпосередньо спостерігали за ходом операції з потребою у спільному плануванні, яке дозволяло експлуатувати віддачу від масштабу. Розвиток цієї форми організації показав, що підприємства можуть управляти більшою кількістю підрозділів. До запровадження цієї форми більшість підприємств управлялася з центрального офісу або діяли як холдингова компанія, де роль центрального офісу зводилася головним чином до забезпечення фінансування і одержання прибутку. Порівняно з централізованими мультидивізіональна форма організації має переваги перед децентралізованою формою прийняття рішень.

Зміни в організаційних структурах та управлінні змінюють природу  самого підприємства. У корпораціях  виникають внутрішні, або організаційні  ринки, закономірності та принципи ринкового господарства переносяться на внутрішню діяльність корпорації, охоплюючи всі підрозділи. Вони стають автономними ланками: купують і продають товари та послуги всередині і зовні, об " єднуються єдиними інформаційними мережами, фінансовими системами, підприємницькою культурою тощо. Завдяки спрощенню операцій організаційні ринки різко скорочують деякі види витрат, обґрунтовується перехід від ієрархічних до горизонтальних структур, ведеться пошук вигідних співвідношень між великими та малими операціями.

Підрозділи, які  мають економічну самостійність  всередині підприємства, швидше можуть забезпечити зміни у виробництві  товарів, наданні послуг, у відносинах із споживачами. На такій основі з  використанням інформаційних технологій формуються підприємства-мережі або віртуальні підприємства.

Інтеграційні  процеси в управлінні, зорієнтовані на ефективніше використання усіх видів  ресурсів, обумовлюють виникнення численних  форм горизонтального об " єднання  підприємств. Створюються плоскі ієрархії навколо головних процесів із специфічними цілями в межах кожного з них. Це не тільки горизонтальні підприємства, а й стратегічні союзи, різноманітні модифікації конгломератів, консорціумів, холдингів, господарчих асоціацій та груп.

Нова корпоративна модель передбачає розширення кооперування серед конкурентів, постачальників і споживачів, змінюючи тим самим уявлення про межі підприємства. Професійні знання та уміння кожного партнера організовуються якнайкраще, щоб будь-який процес чи функція реалізувалися на рівні світових стандартів. Компанії об " єднуються для того, щоб використати специфічні ринкові можливості, на що окрема організація не спроможна.

Мета підприємства як відособленої економічно самостійної  ланки ринкової структури є одним  з головних його системотворних факторів. В економічній літературі мета комерційного підприємства ідентифікується з прибутком або ринковою вартістю, і чим вони більші, тим краще. Дослідженню проблеми цілей підприємства було приділено багато зусиль, оскільки мета і мотивації підприємства значною мірою впливають на його поведінку, визначаючи, зрештою, його місце в економічній структурі суспільства.

Загальні виробничі  цілі — прибуток, частка ринку, зростання  повинні формулюватися у прямому  зв " язку з поточними рішеннями. Тільки в цьому випадку можна, з одного боку, реалізувати цілі, а з другого — перетворити ціль на системотворний фактор підприємства. Цілі фірми можна представити як умови договору між зацікавленими сторонами, відповідно до яких сторони намагатимуться спільно уладнати справу із загальним оточенням, визначити, які дії доцільно застосувати.

Мета підприємства у цьому зв " язку не може визначатися  однозначно. Як системотворний фактор підприємства її, з одного боку, слід аналізувати, виходячи із системи (дерева) цілей, де досягнення однієї мети передбачає поступку за рахунок інших. З другого боку, виконання тих чи інших завдань, пов " язаних з конкретною ціллю, дає можливість ставити і розв " язувати нові завдання, що стосуються інших цілей.

Отже, сучасний період розвитку економіки характеризується кардинальними зрушеннями не тільки на макро-, а й на мікрорівні. Рівень підприємства стає чинником забезпечення конкурентоздатності національної економіки та регіонів, а дослідження новітніх тенденцій його розвитку — нагальною практичною потребою суспільства.

Розділ ІІІ. Проблеми розвитку підприємництва в Україні 

Проблема становлення  та розвитку підприємництва в економіці  будь-якої країни, належить до категорії  особливо актуальних.

Економіко-правове  регулювання підприємництва в Україні передбачає:

• по-перше, законодавче  забезпечення свободи конкуренції  між підприємцями, в тому числі  й захист і їх самих, і споживачів від будь-яких проявів монополізму  та недобросовісної конкуренції;

• по-друге, гарантування всім підприємцям рівних прав та створення рівних можливостей для доступу і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів;

• по-третє, гарантування недоторканності майна та забезпечення захисту прав власності підприємця;

• по-четверте, розробку та впровадження стимулюючої  податкової та фінансово-кредитної  політики;

• по-п " яте, стимулювання інноваційної діяльності за допомогою цільових субсидій, податкових пільг, цільових кредитів тощо;

• по-шосте, створення  сприятливого правового середовища для розвитку різноманітних форм коопераційних зв " язків та самоорганізації суб " єктів підприємництва тощо.

Чи всі ці важелі сьогодні в нас задіяні  та ефективно використовуються для  становлення і розвитку підприємницької  діяльності та для сталого соціально-економічного розвитку нашої країни? Відповідь однозначна - ні!

А це, в свою чергу, призводить не лише до гальмування  процесу розвитку підприємництва, але, що ще гірше, примушує суб " єктів  підприємництва переходити в тіньову економіку.

Знайти розумне  співвідношення між державним регулюванням і ринковим саморегулюванням — одне з ключових завдань розбудови  української держави.

На етапі становлення  ринкової економіки перед державою постають такі основні завдання:

• формування нової системи відносин власності, притаманних змішаній багатоукладній економіці;

• формування основних елементів ринкової інфраструктури;

• сприяння становленню  підприємництва (чітке регулювання  та підтримка з боку держави).

Слід зазначити, що найважливіша функція держави — розробка законодавства та забезпечення виконання законів, тобто правове регулювання. Це, власне, і визначає роль держави в ринковій економіці.

Формування та розвиток національного підприємництва значною мірою залежать від створення  відповідної правової бази, яка стимулювала б підприємницьку активність та добросовісну конкуренцію.

Сьогодні ми повинні говорити про другий етап розвитку підприємництва в Україні, а власне, про етап його саморозвитку, самофінансування та самозабезпечення. Однак недосконала та недієва політика держави щодо розвитку та підтримки підприємництва та інші чинники, як, до речі, й недостатній рівень науково-теоретичного обґрунтування розвитку цього сектора економіки, примушують говорити ще й про перший, початковий етап становлення підприємництва в Україні. Одним із головних чинників збереження такого становища є недосконале правове регулювання підприємницької діяльності.

Правове регулювання  підприємництва здійснюється численними нормативно-правовими актами як загального, так і спеціального характеру. Однак уповільнення темпів зростання кількості суб " єктів підприємництва і кількості зайнятих свідчить про недостатність і недосконалість нормативно-правової бази розвитку підприємництва, яка повинна бути першоосновою, фундаментом формування та розвитку суб " єктів підприємницької діяльності.

Важливою інституціональною  передумовою економічного зростання  є наявність у країні розвиненого  конкурентного середовища. А існуючий незадовільний стан розвитку підприємництва в Україні є головною причиною низької ефективності конкурентного впливу. Про це свідчать зокрема інтегровані показники стану малого підприємництва в Україні за роки незалежності. Так, кількість малих підприємств на 1 тисячу чоловік наявного населення складає трохи більше ніж чотири одиниці, що в 11 разів менше за аналогічні показники країн ЄС та майже в 20 разів менше, ніж у США. На малих підприємствах України працює 10% зайнятих у галузях економіки, а питома вага обсягів виробництва продукції (робіт, послуг) становить 11%. Ці показники в 6-8 разів нижчі, ніж у розвинених країнах, і в 1,5-2 рази менші, ніж в окремих країнах СНД.

На жаль, недосконала  державна політика, а в багатьох випадках її відсутність не сприяє повномірній реалізації основних соціально-економічних  функцій підприємництва, забезпеченню підприємницької безпеки.

Повільність та суперечливість просування України  шляхом ринкових реформ значною мірою  обумовлюється саме недооцінкою  ролі та значення підприємництва, зокрема  малого. Це неминуче призводить до виникнення негативних явищ у ході становлення цього сектора економіки. Зокрема мале підприємництво:

• не виконує  ролі провідного сектора ринкової економіки  України та не є ринкоутворюючим  чинником, як це є в інших країнах;

• недостатньо  зростає кількісно, а отже, не забезпечує створення додаткових робочих місць в умовах зростання рівня безробіття та за наявності перспективи здійснення в Україні пенсійної реформи;

• не забезпечує запровадження інновацій;

• не формує достатньою мірою нового соціального прошарку підприємців-власників, які повинні стати основою формування середнього класу як соціальної бази ринкових реформ.

Як наслідок, процес становлення малого підприємництва в Україні відбувається вповільнено  і нерівномірно.

По-перше, спостерігається  вповільнення темпів зростання кількості малих підприємств. Так, наприклад, темпи росту діючих малих підприємств порівняно з попереднім роком склали:

Рік 1992 1993 1994 1995 1996 1997 1998 1999 2000 2001

Темпи зростання  кількості малих підприємств, % 257,7 148,5 106,4 114,7 101,6 146,3 111,1 102,7 110,6 107,2 

По-друге, наявна галузева деформація. Мале підприємництво зорієнтовано переважно на діяльність у сфері торгівлі та громадського харчування (51%), що пов " язано з  відносно незначними витратами на створення  таких підприємств та швидким обігом вкладеного капіталу. Насторожує той факт, що не спостерігається тенденції до зростання питомої ваги кількості малих підприємств, які спеціалізуються на виробничій діяльності. Частка підприємств промисловості становить 14% від загальної кількості малих підприємств, будівництва - 10%, побутового обслуговування населення - 5%, транспорту та зв " язку - 2%.

Кількість малих  промислових підприємств (МПП) і  частка їх продукції у загальному промисловому виробництві

Показник Роки

1998 1999 2000 2001 2002

Кількість МПП(од.) 26166 20253 34497 37652 40795,5

Частка продукції  МПП(%) 4,5 5,1 3,3 3,3 3,3 

По-третє, відбувається нерівномірний розвиток суб " єктів  підприємництва на регіональному рівні. Найбільша кількість малих підприємств  зосереджена в Донецькій, Дніпропетровській, Харківській, Львівській, Луганській, Запорізькій областях, у місті Києві та в Автономній Республіці Крим. У цих регіонах сконцентровано 65% їх загальної кількості.