Операції комерційних банків на валютному ринку

Ощадно-капіталотворча функція полягає в залученні тимчасово вільних ресурсів суспільства, зокрема, в мобілізації грошових доходів та заощаджень і перетворенні їх у реально діючий капітал. Як підприємства, так і домашні господарства, при одержанні грошових доходів, окрему їх частину спрямовують на накопичення з метою забезпечення наступних великих витрат. Ці доходи та заощадження, якщо вони не задіяні в грошовому кругообігу, становлять так званий «мертвий скарб».

Комерційні банки акумулюють грошові доходи та заощадження у вигляді різноманітних депозитів, вкладів, перетворюючи їх у позиковий капітал. Цей капітал випускається банками в обіг шляхом його надання у тимчасове користування зацікавленим господарюючим суб’єктам та домашнім господарствам на відповідних умовах.

Тісно пов’язана з попередньою кредитно-інвестиційна функція. База функціонування кредитно-інвестиційних відносин – тимчасове  вивільнення грошових ресурсів та поява тимчасової потреби в них.  Об’єктивно коливні відхилення фактичної потреби господарюючих суб’єктів в обігових коштах від їх наявності залежать від багатьох факторів, зокрема: сезонності виробництва, характера продукції та використовуваної сировини, співвідношення між тривалістю виробництва та тривалістю  оберненості продукції, коливань  цін на неї і т.ін. В той же час, у випадку безпосереднього надання вільних грошових коштів їх власниками в позику підприємцям виникають суттєві ускладення. Так, розміри пропозиції вільних грошей далеко не завжди  відповідають розмірам попиту на позиковий капітал. Терміни вивільнення фінансових ресурсів у їх власників також можуть не співпадати з термінами, продовж яких ці ресурси потрібні позичальникам. Тому саме банки, мобілізуючи ресурси за різними розмірами та різною терміновістю повернення, мають можливість заповнювати тимчасову нестачу коштів в одних господарюючих одиниць за рахунок тимчасового їх надлишку в інших. Причому, у необхідних сумах та на потрібні терміни.

Кредитно-інвестиційна функція забезпечується банками за допомогою механізму створення кредитних засобів обігу. В основі цього механізму лежить система регулювання обов’язкових резервів комерційних банків. Так, якщо залишки коштів в касі та на кореспондентському рахунку банку в центральному банку дорівнюватимуть сумі залучених ресурсів, ліквідність банку  буде майже стовідсотковою, проте його кредитні можливості будуть представлені тільки вільним залишком власного капіталу. В той же час, якщо норма обов’язкового резервування становитиме, наприклад 15%, то саме ця частина від загальної суми залучених коштів повинна зберігатися банком  в резервній формі (кошти на коррахунку та в касі). Наприклад, якщо банк залучив депозит в сумі 100 млн.грн., його резерв одразу повинен збільшитися на 15 млн.грн. Решта 85 млн.грн. можуть бути використані банком на кредитно-інвестиційні цілі. Так, якщо  банк надасть кредит позичальнику у сумі 85 млн.грн. для закупівлі товарів у фірми, яка обслуговується в іншому банку, то ці кошти врешті решт надійдуть на користь цієї фірми саме в її банк. Цей банк, в свою чергу, отримавши 85 млн.грн., повинен буде збільшити свій резерв на 12.75 млн.грн. (15% від 85 млн.грн.), а решту 72.25 млн.грн. також зможе використати у вигляді кредитів чи інвестицій. Як бачимо, вже на цьому, далеко не останньому, етапі грошового обороту розмір  створених банками кредитних засобів обігу – 157.25 млн.грн. (85+72.25) значно перевищує суму початково залученого в банківську систему депозиту (100 млн.грн.).

Цей ефект носить назву банківського мультиплікатору, величина якого визначається за формулою:

 

M =

, де (1.1)

R – це норма обов’язкового  резервування.

Показник банківського мультиплікатору вказує, скільки коштів може бути введено в обіг банківською системою на кожну одиницю початково залучених ресурсів.

Таким чином, спираючись на виділені основні функції банківської діяльності, можна дати відповідне визначення поняття «банк»: Сучасний банк – це універсальне фінансове підприємство, що здійснює професійне управління ресурсами суспільства в їх грошовому виразі і виконує відповідні специфічні функції в економіці на законній підставі та під юрисдикцією державних органів, що забезпечують регулювання та контроль банківської діяльності.

 

1.2. Особливості  функціонування сучасних банківських систем.

По напрямках банківської роботи, спеціалізації основної клієнтури та законодавчим обмеженням на сфери діяльності виділяють декілька різновидів банків. В зв’язку з цим, термін «банк» зараз рідко використовується без прикметника, що характеризує, власне, банк, тип його операцій, призначення та форму власності тощо. В узагальненому вигляді, типова сучасна  банківська система може бути представлена так:

І рівень: Центральний банк;

ІІ рівень: – комерційні банки;

– інвестиційні банки;

– ощадні банки;

– іпотечні банки;

– спеціалізовані банки та інші;

– парабанківські фінансово-кредитні установи (інвестиційні фонди, страхові компанії, трастові організації, пенсійні фонди, кредитні союзи та ін.).

Для більш повного розуміння сутності функціонування та розвитку сучасних фінансових систем представляється доцільним як з теоретичної, так і з практичної точки зору аналіз банківських систем таких країн як США, Германія та Японія.

Становлення банківської системи США в сучасному вигляді відбулось із проведенням реформи 1913 року,  в результаті якої було створено державну систему управління монетарною та банківською діяльністю, що базувалась на заснуванні Федерального резерву чи Федеральної резервної системи США (ФРС). ФРС тісно співпрацює з Казначейством США і органами федеральної влади на різних рівнях. Конгрес США не в змозі втручатись в поточну діяльність ФРС, хоча вона є структурою, формально підлеглою Конгресу. Голова Ради управляючих ФРС взаємодіє з секретарем Казначейства, Головою ради економічних консультантів при Президентові США, директором Федерального відомства управління і бюджету. ФРС двічі на рік надає Конгресу звіт про результати своєї діяльності і доповідає про відповідність своїх дій економічним умовам і цілям державної адміністрації та Конгресу. Основними функціями ФРС є: виконання ролі центрального банку країни; емісія грошей; нагляд за діяльністю банків, що отримали чартер (дозвіл) в окремих штатах; ліцензування і нагляд за міжнародними банками, що базуються в США; функція грошово-кредитного контролю для підтримання стабільності економіки; функція «кредитору в останній інстанції», тобто надання в критичній ситуації тимчасових позик банкам, що мають певні фінансові труднощі з платоспроможністю та ліквідністю; функція клірингового центру при грошових переказах в межах банківської системи.

Окрім, власне, ФРС, до органів державного управління та контролю  банківської діяльності належать: спеціальний підрозділ Казначейства США – Контролер грошового обігу; Федеральна Корпорація Страхування Депозитів  (ФКСД) та комісії штатів з банківської діяльності. До обов’язків Контролера грошового обігу відносяться: видача дозволів на створення нових національних банків, що мають дотримуватися федеральних законів; контроль та нагляд за діяльністю національних банків; затвердження заяв на створення нових банківських відділень, злиття та поглинання банківських компаній.

Комісії штатів з банківської діяльності видають дозволи на відкриття нових банків на території штату;  контролюють та регулярно перевіряють усі банки, які отримали дозвіл в штаті; користуються правом накладати відповідні вимоги щодо ліквідності та мінімального рівня власного капіталу банків, що отримали дозвіл в штаті.

Федеральну систему страхування депозитів було створено у відповідності з законом Гласса-Стігалла (Законом 1933р. про банківську діяльність) як один із засобів впорядкування банківської системи. Основною метою створення ФКСД було відновлення та укріплення довіри вкладників та депозиторів до банків, що була втрачена в роки Великої Депресії. До основних функцій ФКСД належать: страхування депозитів банків, що дотримуються правил ФКСД; затвердження всіх запитів застрахованих банків щодо створення  відділень, злиття та поглинання; отримання та перевірка звітів застрахованих банків про їх фінансовий стан. У теперішній час ФКСД гарантує повне відшкодування вкладів, що не перевищують розмір 100 тисяч доларів США, у випадку банкротства застрахованого банку.

В США існує чотири основні типи кредитно-депозитних установ: власне комерційні банки, позиково-ощадні асоціації, ощадні банки та кредитні союзи. Відміни між цими установами полягають, в основному,  у специфічних умовах використання різних видів депозитів – при наданні позик та кредитів.

Найбільш вагому групу кредитно-депозитних установ США становлять комерційні банки. Головна відмінна особливість комерційних банків як кредитно-депозитних установ полягає у переважному використанні депозитів на ринку  коротко – та середньострокових комерційних кредитів для розвитку бізнесу. Крім того, комерційні банки практикують надання споживчих позик (під наступні доходи) та кредитів під нерухомість (закладні кредити). До початку реформування законодавства про банківську систему на рубежі 70-х–80-х років банки США виступали монополістами на багатьох сегментах фінансового ринку. До цього часу існувало законодавче розмежування комерційних і інвестиційних банків. Так, першим було заборонено здійснювати інвестиції практично в усі цінні папери, що випускались приватними емітентами, а також займатися андеррайтингом (гарантованим розміщенням нових випусків корпоративних акцій та облігацій). В свою чергу, інвестиційні банки не мали права здійснювати депозитні операції та видавати кредити. Все це, безумовно, не сприяло розвитку ринкової конкуренції та диверсифікації банківських послуг. Тому цілком природно, що вже з другої половини 70-х років, в ході реформування банківської системи США, функціональні відміни між фінансово-кредитними установами та традиційне розмежування сфер їх діяльності почали поступово нівелюватися. В сучасних умовах практично всі депозитні і фінансові установи США мають можливість діяти в єдиному федеральному правовому полі як універсальні банки, за винятком деяких спеціально обумовлених випадків та  з урахуванням обмежень, що встановлюються адміністраціями окремих штатів.

Банки США, пройшовши початковий етап процесу реорганізації національної фінансової системи, постійно вдосконалюють та розширюють свої можливості як на національному, так і міжнародному ринках, розповсюджуючи свій вплив на нові області діяльності. Комерційні банки США інтенсивно працюють  на ринках капіталу та все активніше охоплюють операції з корпоративними цінними паперами, особливо – на ринку облігацій. Інвестиційні банки, в той же час, організують так званий «альянс позикодавців» та намагаються зайняти авангардні позиції в сфері банківського кредитування клієнтів. Таке положення, безумовно, сприяє підвищенню ефективності функціонування банківської системи США, постійній конкуренції на різних сегментах фінансового ринку, реструктуризації портфелю банківських послуг, появі нових банківських продуктів відповідно до потреб клієнтів.

Серед фінансових систем держав сучасної Європи особливої уваги заслуговує фінансово-кредитна система Федеративної Республіки Германії (ФРГ). За роки, що  пройшли після закінчення другої світової війни, банківська система Германії (при вагомій підтримці США та міжнародних фінансових організацій) змогла не тільки достойно конкурувати з банківською системою Великобританії, але й стати реальним європейським фінансовим лідером та однією з основних опор економічної системи Європейського Союзу. Банківська система сучасної Германії включає систему Центрального банку та мережу комерційних банків. Крім того, в банківській системі Германії представлені правові установи, що здійснюють нагляд за діяльністю банків та виконанням діючого Закону про кредитну систему.

Основна задача Центрального банку полягає в забезпеченні зовнішньої конвертованості та внутрішньої стабільності національної валюти. До найважливіших його задач також відносяться: регулювання грошового обігу; емісія грошей; регулювання обсягу кредитування національної економіки; забезпечення виконання правил платіжного обороту в державі; забезпечення розрахунків з іноземними державами. Контрольні та наглядові функції в банківській сфері покладено на спеціальний орган, що діє під юрисдикцією  Міністерства фінансів ФРГ, – Федеральне відомство з нагляду за кредитними установами. До основних задач цього відомства відносяться: профілактика порушень фінансового законодавства;  контроль видів та обсягів комерційної діяльності банків; нагляд за системою інформаційного забезпечення банків і фінансових установ; інформаційне обслуговування та контроль. Саме Федеральне відомство з нагляду за кредитними установами видає комерційним банкам ліцензії на право здійснення фінансово-кредитної діяльності на території Германії. Цей же орган може відкликати ліцензію, якщо дії банківської установи не відповідають нормативним актам або законодавству про фінансово-кредитну діяльність. В Германії функціонує близько 4000 комерційних банків, серед яких розрізняють універсальні та спеціалізовані банки. За існуючою класифікацією, з точки зору правового статусу, комерційні банки Германії розділяються на приватні, кооперативні та громадсько-правові.

Приватні комерційні банки Германії представлені приблизно 350 універсальними установами з 7000 філіалів. З  їх числа виділяють близько 200 регіональних банків, близько 80 банків – банкірів, тобто банків, що діють на основі одноосібного приватного капіталу, і близько 60 філіалів іноземних банків [ 1 ]. Комерційні банки Германії функціонують в трьох організаційних формах:

акціонерне товариство;

акціонерне командитне товариство;

товариство з обмеженою відповідальністю.

Більшість германських регіональних комерційних банків не обмежують коло своїх клієнтів і сферу ділової активності якимось регіоном та здатні надавати клієнтурі повний комплекс сучасних банківських послуг.

Основу системи спеціалізованих комерційних банків Германії становлять близько 30 приватних іпотечних банків, що надають кредит під заставу земельних дільниць, та банків, що спеціалізуються на наданні комунальних позик. Основна сфера діяльності цієї системи кредитних установ – фінансування житлового будівництва та реконструкції житла.

Ще одним новим лідером післявоєнного фінансового світу стала банківська система Японії. Серед розвинутих держав Японія  характеризується як країна, що володіє найбільшими валютними запасами, і при цьому виступає досить обережним та ефективно діючим інвестором. Найкрупніші банки Японії посідають перші шість місць у рейтинговому списку провідних національних банків світу, а до списку п’ятидесяти найкрупніших банків розвинутих держав входять близько 20 японських [ 2 ].

Для фінансової системи Японії характерна велика залежність кредитної діяльності банків від державної економічної  та господарської політики. Японські банки здійснюють інвестиції за межі країни тільки під гарантії урядів у країнах зі стабільним законодавством та стійкою внутріполітичною ситуацією. Успішному становленню та розвитку сучасної фінансово-кредитної системи Японії дуже сприяло використання досвіду розвитку фінансової системи Германії: при розробці нового законодавства про фінансову та банківську діяльність  Японія фактично скопіювала германський господарський кодекс, відкоригувавши зміст окремих статей у відповідності з особливостями своєї національної культури.

До останнього часу практично всі вклади в комерційні банки Японії були об’єктом державного гарантування їх повернення. Державне регулювання кредитної політики японських банків в роки після другої світової війни здійснювалось, як правило, в непрямій формі та обмежувалось рекомендаціями щодо кредитування тих чи інших галузей та підприємств. В окремих випадках держава прямо та активно впливала на банківську систему в інтересах розвитку національної промисловості.