Міжнародно-правовий механізм захисту прав і свобод людини і громадянина

45.Рішення Європейського суду  з прав людини від 4 травня1999 року  щодо прийнятності заяви № 41974/98 Олексія Володимировича Кучеренка проти України // Сайт Міністерства юстиції України).

46. Рішення Європейського суду  з прав людини від 17 грудня 2002 року щодо прийнятності заяви  № 21287/02 Даниїли Семенівни Пристанської  проти України // Сайт Міністерства юстиції України.

47.Рішення Європейського суду  з прав людини від 17 грудня 2002 року щодо прийнятності заяви  № 27517/02 Людмили Григорівни Воробйової  проти України // Сайт Міністерства  юстиції України.

48.Eurореап Соиrt оf Нитап Rights, Decision as to the аdmissibility of Аррlication по. 6778/05 bу МРР GOLUB against Ukraine 18 Осtober 2005// Еurореап Соиrt оf Нитап Rights Portal / http:// www. echr.coe.int.

49.Рішення Європейського суду  з прав людини від 30 березня 2004 р. у справі "Меріт проти України" // Сайт Міністерства юстиції України ).

51.Туманов В.А. Европейский суд  по правам человека. Очерк организации  и деятельності. – М.: НОРМА, 2001. –  С.164.

52. Лищина И. Исчерпание национальных  средств защиты. Анализ применения  статьи 35 Европейской конвенции о защите прав человека и основных свобод// Юридическая практика. – 2004. - № 31 (3 августа). - С. 10.

53. Савчин М. Вплив Європейського Суду з прав людини на стан додержання прав і основоположних свобод людини в Україні // «Юридична газета». - № 23 (83) 21 грудня 2006 року.

54. Лист Державної виконавчої служби від 24.07.2006 № 25-1/491/7 «Щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини» // «Закони України», 2007.

55. Бортновська З. Виконання рішень Європейського суду з прав людини // «Юридична газета» № 11, (23), 15 червня 2004 року.

56. Чи виконає Україна рішення Європейського Суду? // «Львівська газета», №103 (669), 10 червня 2005 р.

57. Шкрум О. Важкий шлях до виконання рішень Євросуду // «Газета «Правовий тиждень», № 26 (99), 24 червня 2008.

58. Лавренюк С. «Про обов’язковість рішень Європейського суду і «відсутність механізму» // «Голос України», №7 (3743), 22 грудня 2005 р.

59. Ковальська Л. Український суд  очима Європейського // газета «Дзеркало  тижня», № 43 (622), 11 – 17 листопада 2006р.

 

 

ДОДАТКИ

 

РІШЕННЯ У СПРАВІ

«ФРАЙДЛЕНДЕР ПРОТИ ФРАНЦІЇ»

 

У рішенні, ухваленому в Страсбурзі 27 червня 2000 року у справі «Фрайдлендер проти Франції» (Frydlender v. France), Європейський суд з прав людини одностайно постановив, що у даній справі застосовується стаття 6 (право на справедливий судовий розгляд упродовж розумного строку) Європейської конвенції з прав людини і що її було порушено. Згідно зі статтею 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд присудив заявникові 60 000 французьких франків за моральну шкоду і 50 000 французьких франків за судові витрати.

 

1. Основні  факти

 

У липні 1972 року відділ з питань економічного розвитку Міністерства економіки взяв заявника на роботу на договірних засадах (за індивідуальним контрактом). Від міністерства він працював у Римі, Афінах, а зі спливом строку свого контракту — в Нью-Йорку.

 

27 грудня 1985 року  Міністерство економіки повідомило  пана Фрайдлендера листом від 10 грудня 1985 року про те, що через  його професійну некомпетентність  строк контракту, який спливає 13 квітня 1986 року, не буде поновлено. У листі від 9 січня 1986 року, який було передано заявникові 21 січня 1986 року, міністр повідомив заявника про остаточне рішення не поновлювати контракт.

 

Заявник подав три клопотання з проханням розглянути це рішення в судовому порядку у Паризькому адміністративному суді і скаржився на те, що це рішення було прийняте ultra vires. У рішенні від 6 січня 1989 року адміністративний суд, об'єднавши всі три клопотання, відхилив їх. 24 жовтня 1989 року заявник подав скаргу з питань права до Державної ради. 23 лютого 1990 року він подав додатковий меморандум. Рішенням від 10 травня 1995 року, зі змістом якого заявника було ознайомлено 26 жовтня 1995 року, Державна рада відхилила скаргу на тій підставі, що міністр законно звільнив заявника з огляду на його професійну некомпетентність.

 

2. Процедура  і склад Суду

 

ПРОЦЕДУРА

 

Заяву було подано до Європейської комісії з прав людини 20 листопада 1995 року. Оголосивши заяву прийнятною, Комісія у своїй доповіді від 20 жовтня 1998 року висловила думку, що було порушено пункт 1 статті 6 (двадцять голосів проти десяти). 6 березня 1999 року вона передала справу до Суду.

 

31 березня 1999 року колеґія Великої палати  вирішила, що цю справу має  розглядати Велика палата, якій  було доручено розгляд справи «Пеллеґрін проти Франції» (Pellegrin v. France).

 

СКЛАД СУДУ

 

Судове рішення постановлене Великою палатою, до складу якої увійшло сімнадцять суддів:

 

Елізабет Палм (Elisabeth Palm, Швеція), голова

 

Антоніо Пастор Рідруехо (Antonio Pastor Ridruejo, Іспанія)

 

Луїджі Феррарі Браво (Luigi Ferrari Bravo, Італія)

 

Люціус Кафліш (Lucius Caflisch, Швейцарія)

 

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція)

 

Франсуаза Тюлкен (Françoise Tulkens, Бельгія)

 

Віллі Фурман (Willi Fuhrmann, Австрія)

 

Карел Юнґвірт (Karel Jungwiert, Чехія)

 

Марк Фішбах (Marc Fischbach, Люксембург)

 

Володимир Буткевич (Україна)

 

Хосе Касaдеваль (Josep Casadevall, Андорра)

 

Бостьян Жупанчич (Boštjan Zupancic, Словенія)

 

Ніна Важич (Nina Vajic, Хорватія)

 

Джон Хедіґан (John Hedigan, Ірландія)

 

Вільгельміна Томассен (Wilhelmina Thomassen, Нідерланди)

 

Тудор Пантіру (Tudor Pantîru, Молдова)

 

Крістак Трая (Kristaq Traja, Албанія).

 

3. Cтислий  виклад судового рішення

 

ОСКАРЖЕННЯ

 

Заявник скаржився на те, що, на порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, його справу не було розглянуто в розумні строки.

 

РІШЕННЯ СУДУ

 

Можливість застосування статті 6

 

Вивчивши характер обов'язків і рівень відповідальності заявника щодо того, чи міг він реально брати участь у діяльності, пов'язаній із захистом загальнодержавних інтересів, документи справи, зазначив Суд, свідчили про те, що заявника, випускника Паризького національного агрономічного інституту, призначили до нью-йоркського відділу економічного розвитку на посаду голови окремої секції, яка займалася збутом французьких вин, пива та алкогольних напоїв.

 

З огляду на характер обов'язків і відносно низький рівень відповідальності заявника, Суд дійшов висновку, що заявник не виконував жодного завдання, про яке можна було б сказати, що він прямо або опосередковано повинен був захищати загальнодержавні інтереси.

 

Суд також зазначив, що метою постановлення рішення у справі Пеллеґріна від 8 грудня 1999 року було обмеження справ, у яких державним службовцям було б відмовлено в реальному та ефективному захисті, який, як і для будь-якої іншої особи, передбачений Конвенцією, зокрема статтею 6. Суд повинен був затвердити обмежувальне тлумачення, відповідно до предмета і мети Конвенції, винятків із ґарантій, передбачених пунктом 1 статті 6. Однак таке обмежувальне тлумачення було б значно ослаблене, якби — як цього хотів Уряд у даному випадку — Суд повинен був вирішити, за аналогією або в загальному сенсі, що діяльність працівників відділів економічного розвитку — незалежно від характеру їхніх обов'язків і рівня відповідальності — мала б наслідком здійснення передбачених державним законом повноважень.

 

У контексті наведених міркувань Суд дійшов висновку, що в даному випадку, а саме — у спорі між паном Фрайдлендером і Французькою державою з приводу цивільного права, стаття 6 Конвенції може застосовуватися.

 

Додержання статті 6

 

Суд зазначив, що оскаржувана тривалість судового провадження, яке почалося 28 лютого 1986 року на підставі першої заяви до Паризького адміністративного суду і закінчилося 26 жовтня 1995 року, коли заявникові було повідомлено рішення Державної ради, становила майже дев'ять років і вісім місяців.

 

Суд, як і Комісія, зазначив, що ані складність справи, ані поведінка заявника не виправдовували тривалості судового провадження. Суд зазначив, що Державна рада ухвалила своє рішення майже через шість років після передання їй справи, а Уряд не дав жодного пояснення такої затримки, яка явно перевищувала розумні межі.

 

З огляду на критерії, що лежать в основі судової практики, і зважаючи на всі обставини справи, Суд дійшов висновку, що оскаржувана тривалість судового провадження виходила за розумні межі. Отже, було порушення пункту 1 статті 6.

 

Стаття 41

 

Заявник висунув вимогу присудити йому суму розміром 240 000 французьких франків за моральну шкоду. У своїй заяві він повідомив, що оскаржуване звільнення його на підставі професійної некомпетентності і тривалість судового провадження завдали йому значної моральної шкоди. Оскільки він був спеціалістом у галузі міжнародної торгівлі сільськогосподарськими харчовими продуктами та її міжнародного правового реґулювання, а також з огляду на трудову діяльність та вік, він не міг знайти роботу упродовж майже шести років. До того ж судове провадження, яке на той час іще тривало, не давало йому фактично можливості подати клопотання про працевлаштування до державних органів або закладів, які були для нього єдиними працедавцями. Тривалість судового провадження вплинула також на його сімейне життя — як з матеріального, так і з іншого боку. Уряд не коментував вимогу заявника.

 

Суд дійшов висновку, що у даному випадку перевищення розумних строків судового провадження, безсумнівно, призвело до виникнення у заявника серйозних проблем і відчуття невизначеності упродовж тривалого часу, що дало підстави присудити йому компенсацію. Зважаючи на обов'язок судових органів з особливою увагою розглядати трудові спори і виносити судове рішення, керуючись принципом справедливості, як того вимагає стаття 41, Суд присудив заявникові 60 000 французьких франків як компенсацію за моральну шкоду.

 

Заявник вимагав присудження йому суми у 50 000 французьких франків, яка не підлягає оподаткуванню, за судові витрати, яких він зазнав у зв'язку зі зверненням до органів Конвенції, і подав копію відповідних рахунків. Уряд не коментував цю вимогу заявника. Зважаючи на проведену адвокатом заявника роботу, Суд дійшов висновку, що ця сума є виправданою, і присудив її у повному обсязі.

 

Суддя Тюлкен висловила окрему думку, яка збігається з позицією більшості. Окрема думка додається до судового рішення.