Автор работы: Пользователь скрыл имя, 28 Декабря 2015 в 11:28, курсовая работа
Актуальність обраної теми дипломної роботи зумовлена тим, що питання прав і свобод людини і громадянина на сьогодні є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики усіх держав світової спільноти. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому.
Права людини є складним багатовимірним явищем. У різні епохи проблема прав людини незмінно залишаючись політико-правовою, набувала релігійно-етичного, філософського звучання.
Хотілося б відзначити, що за 43 роки практичної діяльності Європейський суд з прав людини виробив декілька дуже істотних принципів.
Перший з них - держави-учасники Конвенції не вправі допускати екстрадиції (чи виселення) якої-небудь особи в країну, де вона може бути піддана катуванням чи нелюдському поводженню, несумісному зі ст. 3 Європейської конвенції. Він враховує серйозну небезпеку для особистості, небезпеку, що стає дійсно реальною у випадку экстрадиції чи виселення.
Відповідно до сучасної практики на держави може бути покладений обов'язок захищати особисті права і свободи за допомогою позитивних дій, таких як інформування громадян про те, яку небезпеку для здоров'я несе забруднення навколишнього середовища, захист громадян від втручання з боку інших приватних осіб і т.п.
Не піддається сумніву, що захист громадян є обов'язком сучасної держави.
Наступний принцип - право на життя, що захищається в ст. 2 Конвенції, і право не піддаватися катуванням, гарантоване ст. 3 Конвенції, вимагає, щоб держава починала відповідне розслідування у випадку, коли обставини загибелі людини чи отримання нею каліцтв носять безглуздий характер. Якщо держава заперечує, що смерть чи каліцтва викликані діями його органів, і обвинувачує в цьому інші (приватні) особи, то воно несе позитивний обов'язок почати необхідні кроки для відстежування ситуації і визначення відповідальності.
У практиці Європейського суду в Страсбурзі вимальовувалися і деякі проблеми. Одна їх них - проблема меж оцінок.
Суть проблеми полягає в тому, що, обмежуючи права особистості (наприклад, за надзвичайного стану ст. 15 чи ж у відповідності з другими пунктами ст. 8-11 Конвенції), держави мають у своєму розпорядженні визначену свободу дій при оцінці ситуації і застосуванні необхідних заходів.
Той же принцип діє, коли держави вживають захисних заходів чи ж, як відзначалося раніше, несуть позитивний обов'язок захистити особистість.
Європейський суд вважає своєїм завданням простежити, чи не перевищила держава свої межі оцінок.
Національні влади і національні суди повинні залишитися тією інстанцією, де звичайно приймаються рішення. І, якщо ці рішення мають розумні підстави, вони повинні бути, у принципі, визнані на міжнародному рівні за обов'язкових умов, що завжди існують межі оцінок і що Європейський суд з прав людини має право й обов'язок контролювати дотримання цих меж.
Питання не в тім, чи залишається особистість беззахисною, а в тім, у якій мірі захист прав людини здійснився на національному рівні. Захист повинен контролюватися також на європейському рівні.
Суду в Страсбурзі в минулому часто доводилося здійснювати контроль над рішеннями і процедурами національних судів, це він буде робити й у майбутньому. Ст. 5 і 6, зокрема, містять обов'язкові для рішень і процедур національних судів норми, що повинні бути дотримувані.
Незважаючи на конституційне визнання Вищої юрисдикції Суду і кількість звертань, що подаються проти нашої держави, порядок виконання його рішень в Україні законодавчо не визначений.
На сьогоднішній день в Україні актуальним є розгляд проблеми про сіободу думки і слова в справах, що стосуються діяльності засобів масової інформації.
Незважаючи на заяви про те, що свобода думки та слова, вільне оприлюднення своїх поглядів і переконань є в Україні декларованою свободою, судова практика свідчить про нерівність громадян перед законом і судом. Варто підтримати тих журналістів і юристів, що вбачають достатню кількість нормативних засобів для належного захисту такої свободи й етичних кордонів її реалізації.
Якщо проаналізувати кілька предметних законів, ми можемо дійти до висновку, що в законодавстві України питання про те, чи зобов'язаний журналіст обнародувати свої джерела інформації, наприклад, у суді, зовсім не урегульоване.
Згідно зі ст. 44 Закону "Про інформацію" у переліку зобов'язань учасників інформаційних відносин не передбачене зобов'язання вказувати джерело інформації.
У Законі від 21 грудня 1993 року "Про телебачення і радіомовлення" серед зобов'язань телерадіоорганізацій, представлених у ст. 37, передбачене збереження в таємниці зведень про особу, що передала інформацію чи інші матеріали, з умовою нерозголошення його імені.
А журналіст друкованого ЗМІ, навпаки, за вимогою суду зобов'язаний обнародувати джерело інформації (п. 11 ч. 2 ст. 26 Закону від 16 листопада 1992 р. "Про друковані ЗМІ (пресу) в Україні"). При цьому випадки, коли така вимога може бути судом виставлена, зовсім не визначена.
Журналісти як особи, що поширюють масову інформацію, мають рівні права й обов'язки незалежно від того, через який засіб вони цю інформацію поширюють (по змісту терміну, визначеного в ст. 1 Закону від 23 вересня 1997 р. "Про державну підтримку ЗМІ і соціальний захист журналістів").
Чи має суд право вимагати, а журналіст надавати дані про джерело інформації?
Відповідь на це питання ще в 1996 р. дав Європейський Суд. Рішення в справі Гудвіна проти Великої Британії, де велася мова про судовий злочин, суть якого зводилася до того, що суд не має права прагнути від журналістів обнародування джерела інформації. Тільки в тому випадку, коли суд захищає державні інтереси надзвичайної важливості, він може вимагати від ЗМІ чи журналіста надати дані про джерело інформації. Інакше відповідач сміливо може оскаржувати рішення суду, посилаючись на Конвенцію і конкретне рішення Суду.
Липень 1995 р., справа Лінгенса проти Австрії - суд встановив, що на пресі "лежить обов'язок поширювати інформацію й ідеї щодо питань, що обговорюються на політичній арені чи торкаються інших сфер суспільного інтересу".
Суд відзначив, що "до завдань преси поширювати таку інформацію додається право громадськості цю інформацію одержувати" (журналіст критично висловився проти тодішнього Федерального канцлера).
Але журналісти повинні дотримувати певних меж, вважає Суд.
Січень 1999 р. Рішення в справі Фрессо-Руара проти Франції: "журналісти повинні викладати інформацію правдиво, спираючись на перевірені факти, і представляти її вірогідно і точно, відповідно до вимог журналістської етики". У яких же межах журналісти можуть критикувати політичних діячів?
Січень 1998 р., справа Далбан проти Румунії. Комісія відзначила, що будь-яке втручання у викладені журналістами коментарі з проблем, що представляють суспільний інтерес, повинне бути надзвичайно обмежено, для того, аби не "відщтовхнути громадян від висловлення критичних зауважень".
Справа Лінгенса - скарга на адресу виконавчих владних структур. Витяг з рішення: "свобод преси дає громадськості довідатися про ідеї і позиції політичних лідерів і сформулювати свій погляд на них".
Межі припустимої критики ширші, коли вона стосується політика, а не приватної особи. "Політик неухильно і свідомо відкривається для прискіпливого аналізу кожного свого слова і вчинку з боку як журналістів, так і громадськості в цілому, і, як наслідок - повинен виявляти до цього більше терпіння".
У деяких інших справах, що стосуються ст. Конвенції, Суд дійшов висновку, що громадяни, що не займають важливих державних посад, мають потребу в деяких випадках у більшому захисті від нападок журналістів у пресі.
Дотримання журналістами вимог щодо представлення точної і достовірної інформації, що супроводжується власними коментарями в очевидних етичних межах, з одного боку, і толерантність посадових осіб різного рангу, раціональні підходи звичайних громадян до захисту власних прав - з іншої, повинні стати для судді основними при ухвалі справедливих і обґрунтованих рішень.
Це дозволить скоротити кількість справ, що подаються на апеляційний розгляд. А це на сьогоднішній день є актуальним у зв'язку з завантаженістю суддів.
Кожен юрист, що займається практикою застосування права (насамперед суддя, адвокат, працівник правоохоронних органів), приймаючи справи до виробництва, зобов'язаний мати на увазі: кожна особа, що проходить у справі, можливість і право звертатися до Європейського Суду.
Проаналізувавши матеріали, що надходять у Європейський Суд, можна зробити висновок - або в нас немає гарної адвокатської школи, або громадяни звертаються за допомогою не до тих, хто дійсно знає положення Конвенції з прав людини.
Правовою основою діяльності Європейського суду з прав людини є Європейська конвенція з прав людини - це є міжнародна угода, завдяки якій держави – члени Ради Європи намагаються забезпечити кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, окремі права людини та основні свободи. Конвенцію було підписано 4 листопада 1950 року в Римі, вона набрала чинності у 1953 році [1 c. 74]. Після її прийняття було створено два незалежних органи: Європейська комісія з прав людини (1954) та Європейський суд з прав людини (1959). Вони повинні були слідкувати за дотриманням прав людини, що гарантувались Конвенцією.
Конвенція та протоколи до неї гарантують:
Конвенція та протоколи до неї забороняють:
Конвенція є першою вдалою спробою забезпечення певних прав та свобод, що були визначені в прийнятій ООН в 1948 році Загальній Декларації прав людини. Конвенція стала моделлю для інших систем в різних частинах світу, зокрема, для Американської конвенції з прав людини. Конвенція встановила єдиний механізм постійного і незалежного контролю у Європі, який забезпечує дотримання державами широкого спектру основних прав (переважно громадянських та політичних).
Другий розділ Конвенції «Європейський Суд з прав людини» (ст.19 –51) містить організаційні норми, що визначають порядок формування Суду, його організацію і основні процедурні правила здійснення судочинства.
Кількість суддів Європейського суду відповідає кількості суддів Високих Договірних Сторін. Судді повинні мати високі моральні якості, а також мати кваліфікацію, необхідну для призначення на високу суддівську посаду, чи бути юристами з визнаним рівнем компетентності, не можуть займатися жодною діяльністю, що є не сумісною з їхньою незалежністю, безсторонністю або з вимогами щодо виконання посадових обов'язків на постійній основі; усі питання, що виникають внаслідок застосування цього пункту, вирішуються Судом. Судді обираються Парламентською Асамблеєю від кожної Високої Договірної Сторони більшістю поданих голосів за списком з трьох кандидатів, запропонованих відповідною Високою Договірною Стороною. Судді обираються строком на шість років. Вони можуть бути переобрані. Проте строк повноважень половини суддів, обраних на перших виборах, спливає через три роки. Судді, строк повноважень яких спливає через перші три роки, визначаються Генеральним секретарем Ради Європи за жеребом одразу після їхнього обрання. Суддя, обраний на заміну судді, строк повноважень якого не закінчився, обіймає посаду протягом решти строку повноважень свого попередника. Строк повноважень суддів спливає, коли вони досягають 70-річного віку. Судді обіймають посаду доти, доки їх не замінять. Проте вони продовжують розгляд тих справ, які вже є в їхньому провадженні. Жодний суддя не може бути звільнений з посади, якщо тільки інші судді більшістю у дві третини голосів не ухвалять рішення про його невідповідність установленим вимогам.
На пленарних засіданнях Суду: a) обирається Голова Суду та одного чи двох заступників Голови Суду строком на три роки; вони можуть бути переобрані; b) створюється палати на встановлений строк; c) обираються голови палат; вони можуть бути переобрані; d) приймається Реґламент Суду, та e) обирається Секретар Суду та одного чи більше заступників Секретаря.
Суд засідає комітетами у складі трьох суддів, палатами у складі семи суддів і Великою палатою у складі сімнадцяти суддів. Палати Суду створюють комітети на встановлений строк. До складу Великої палати входять також Голова Суду, заступники Голови, голови палат та інші судді, яких визначено відповідно до Реґламенту Суду. Якщо справа передається до Великої палати згідно зі статтею 43 Конвенції, у Великій палаті не може засідати жодний суддя з палати, яка постановила рішення у справі, за винятком голови палати і судді, який засідав від держави – сторони у справі.
На пленарному засіданні Ради Європи 7 липня 2003 року була прийнята нова редакція Регламенту Європейського Суду, в якому визначені організація та робота Суду, а саме обчислення строку повноважень судді, присяга або урочиста заява судді при вступі на посаду, порядок відставки судді, вибори Голови і заступників Голови Суду та голів і заступників голів секцій, функції Голови Суду, бюро Суду, функції заступників Голови Суду, головування в секціях та палатах, неможливість головування, вибори та функції Секретаря Суду, пленарні та інші засідання Суду, наради суддів, порядок голосування, склад Великої палати Суду, палат, комісій, судді ad hoc, правила ведення судового процесу, порядок провадження у справі, зміст і порядок ухвалення судового рішення [6 c.74].
Слід зазначити, що значимість Європейської Конвенції полягає не тільки в обсязі прав, які вона забезпечує, але також і в тому механізмі захисту, який було встановлено в Страсбурзі для розгляду можливих випадків порушення Конвенції та для нагляду за дотриманням державами їхніх зобов'язань за Конвенцією Держави, що є сторонами Конвенції, зобов'язані забезпечувати кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією - незалежно від статі, раси, національності, етнічного походження і т. п. -можливість користуватись правами і свободами, які захищає Європейська конвенція з прав людини. Система повинна функціонувати, в першу чергу, на національному рівні. Кожна держава-член повинна забезпечити користування цими правами будь-якій особі, яка перебуває під її юрисдикцією. Якщо ця перша гарантія не забезпечується, то кожна особа може - з дотриманням відповідних умов - подати заяву до Європейського суду з прав людини. Держава може також подати заяву проти іншої держави. Юрисдикція Суду є обов'язковою для всіх договірних сторін. Суд знаходиться в Страсбурзі і функціонує на постійній основі. Суд задіяний на кожній стадії процедури розгляду справи - від попереднього розгляду заяви до остаточної ухвали рішення. Судді є цілком незалежними, вони обираються Парламентською асамблеєю Ради Європи [16 c.75].
Информация о работе Міжнародно-правовий механізм захисту прав і свобод людини і громадянина