Міжнародно-правовий механізм захисту прав і свобод людини і громадянина

Більше того, у справі "Хохлич проти України» Європейський суд з прав людини встановив порушення ст.3 Конвенції в частині умов утримування, у яких знаходився заявник у камері смертників протягом 4 років, відхиливши попереднє заперечення Уряду про те, що заявник жодного разу не звернувся із скаргою до судових або виконавчих органів влади із скаргами про порушення його прав і, таким чином, не надав можливості Урядові відреагувати відповідним чином на заявлені порушення його прав та виправити ці порушення за допомогою національних механізмів захисту. Страсбурзький суд підкреслив, що заявник у цій справі та його матір декілька разів направляли начальнику слідчого ізолятору письмові й усні скарги щодо умов ув'язнену заявника та медичного догляду, який він отримував, тому органи влади були достатньо обізнані про ситуацію заявника та мали можливість вивчити умови утримання заявника, а також, якщо необхідно, запропонувати компенсацію. До того ж, Уряд не показав, яким чином оскарження умов утримання до суду могло б призвести до їх покращення, і не надав жодного прикладу з національної судової практики, щоб довести, що таке провадження, ініційоване засудженим, могло мати перспективи успіху. За цих обставин Суд дійшов висновку, що не було доведено із значною впевненістю, що наслідком використання засобів захисту, запропонованих Урядом, було б отримання відшкодування заявником по його скаргах щодо умов утримання [ 45 c.79 ].

Існують, крім того, й інші ситуації, коли можна подати скаргу до Європейського суду з прав людини без попереднього вичерпання національних засобів захисту. Це, наприклад, стосується випадків порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції в частині недодержання розумного строку судового провадження. Як зазначив Суд у справі "Меріт проти України", у чинному законодавстві України немає ефективних і доступних засобів захисту, які б могли забезпечити заявникові відшкодування з огляду на його скарги щодо тривалості провадження у кримінальній справі, тож він не може відмовити у прийнятті заяви пана Сема Меріта з мотивів невикористання усіх національних засобів захисту в сенсі п. 1 статті 35 Конвенції [ 49 c.79].

Таким чином, Європейський суд з прав людини з метою забезпечення ефективності конвенційного механізму й поваги до прав людини та основоположних свобод застосовує положення ст. 35 Конвенції досить гнучко. Однак, не дивлячись на це, слід пам'ятати, що переважна кількість заяв, що надходять до Страсбурзького суду, відхиляється саме через недотримання умов прийнятності. Тому особи, котрі мають намір подати скаргу до Європейського суду з прав людини, повинні уважно стежити за тим, щоб вимоги статті 35 Конвенції заяви були виконані, коли це можливо [41 c.78].

 

 

2.4. Процедура прийняття  рішення

 

Рішення палат стають остаточними:

а) якщо сторони заявляють про те, що вони не вимагатимуть передачі справи на розгляд Великої палати; або

b) через три місяця від дати  постановлення рішення, якщо прохання  про передачу справи на розгляд  Великої палати не було заявлене; або 

с) якщо колегія Великої палати відхиляє прохання про передачу справи на розгляд Великої палати.

Передача справи на розгляд Великої палати має відбуватися за наступною процедурою:

Впродовж трьох місяців від дати ухвалення рішення палатою будь-яка сторона у справі може, у виняткових випадках, звернутися з проханням про передачу справи на розгляд Великої палати.

Колегія із п'яти суддів Великої палати задовольняє таке прохання, якщо справа порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї або важливе питання загального значення.

Якщо колегія задовольняє прохання, Велика палата вирішує справу шляхом ухвалення судового рішення.

Рішення Великої палати є остаточним.

Судові рішення та рішення про прийнятність або неприйнятність заяв мають бути мотивованими. Якщо судове рішення цілком або частково не виражає одностайної думки суддів, кожний суддя має право викласти свою думку окремо.

Високі Договірні Сторони зобов'язуються виконувати остаточне рішення Суду у будь-якій справі, в якій вони є сторонами. Остаточне рішення Суду надсилається Комітету міністрів, який здійснює нагляд за його виконанням.

Судове рішення  має містити:

a) імена голови та інших суддів, що входять до складу палати, яка постановила рішення, а також  імена секретаря чи заступника  секретаря;

b) дати постановлення рішення  та його проголошення;

c) опис сторін;  

d) імена довірених осіб, адвокатів чи радників сторін;

e) виклад перебігу процесу;

f) факти у справі;

g) стислий виклад подань сторін;

h) умотивування з погляду права;

i) резолютивні положення рішення;  

j) ухвалу щодо відшкодування  витрат, якщо така є;

k) зазначення кількості суддів, що складають більшість;

l) коли це доцільно, зазначення  того, який текст є автентичним.

Будь-який суддя, що брав участь у розгляді справи, має право додати до рішення або свою окрему думку, що збігається чи розходиться з рішенням, або просто констатацію своєї незгоди.

Усі рішення виносяться або англійською, або французькою мовою, окрім випадку, коли Суд вирішує винести рішення обома офіційними мовами.

Опублікування рішень в офіційних матеріалах Суду, здійснюється обома офіційними мовами Суду.

Згідно із Правилом 77 Регламенту Суду рішення підписуються головою палати і секретарем. Рішення проголошується головою палати або, за його дорученням, іншим суддею у відкритому слуханні. Довірені особи та представники сторін мають бути вчасно повідомлені про дату цього слухання. Інакше проголошенням рішення вважатиметься повідомлення, передбачене в пункті 3 цього правила.

Рішення передається до Комітету міністрів. Секретар надсилає завірені копії сторонам, Генеральному секретареві Ради Європи, третій стороні чи іншій безпосередньо заінтересованій особі. Оригінал, належним чином підписаний та скріплений печаткою, здається на зберігання до архіву Суду.

Відповідно до пункту 3 статті 44 Конвенції, остаточні рішення Суду публікуються в належній формі, відповідальність за їх опублікування покладається на Секретаря. Крім того, Секретар є також відповідальним за опублікування офіційних матеріалів з вибраними судовими рішеннями, ухвалами та будь-яким документом, який Голова Суду вважає за корисне опублікувати.

Таким чином, можна зробити наступні висновки:

При  поданні міждержавної заяви будь-яка Договірна Сторона або сторони, що мають намір порушити справу перед Судом, подають до канцелярії заяву, яка має містити:

a) найменування Договірної Сторони, проти якої подається заява;

b) виклад фактів;  

c) виклад стверджуваного порушення (порушень) Конвенції та відповідних  аргументів;

d) підтвердження відповідності  критеріям прийнятності (вичерпання  національних засобів захисту  та правило щодо шестимісячного  строку), викладених у пункті 1 статті 35 Конвенції;

e) предмет заяви та загального  зазначення вимог справедливої  сатисфакції, згідно зі статтею 41 Конвенції, від імені сторони  чи сторін, що вважають себе  потерпілими; та 

f) ім'я та адресу особи (осіб), призначеної довіреною особою;  

і має супроводжуватися;

g) копіями будь-яких відповідних  документів, зокрема рішень - судових  чи несудових - стосовно предмета  заяви.

При поданні індивідуальної заяви кожна заява, подається на бланку, наданому канцелярією, якщо голова відповідної секції не вирішить інакше. Вона має містити:

а) ім'я, дату народження, громадянство, стать, рід занять та адресу заявника;

b) ім'я, рід занять та адресу  довіреної особи, якщо така є;

с) найменування Договірної Сторони або сторін, проти яких подається заява;

d) стислий виклад фактів;

е) стислий виклад стверджуваного порушення (порушень) Конвенції та відповідних аргументів;

f) підтвердження про дотримання  заявником критеріїв прийнятності (вичерпання національних засобів  правового захисту і правило  щодо шестимісячного строку);

g) предмет заяви;

і має супроводжуватися:

h) копіями будь-яких відповідних  документів, зокрема рішень - судових  чи несудових - стосовно предмета  заяви.

Якщо справу подано до Великої палати, голова Великої палати призначає суддею-доповідачем одного, а якщо йдеться про міждержавну заяву, - одного або більше членів Великої палати. Якщо палата вирішила прийняти заяву, голова палати після консультацій із заінтересованими Договірними Сторонами встановлює строк подання письмових зауважень по суті справи та надання додаткових доказів. Проте за згодою заінтересованих Договірних Сторін голова може видати розпорядження про те, що можна обійтися без письмової процедури.

Відповідно до статті 43 Конвенції, будь-яка сторона у справі може, у виняткових випадках, упродовж трьох місяців від дати постановлення рішення палатою надіслати до канцелярії письмове клопотання щодо передання справи до Великої палати. У своєму клопотанні сторона має зазначити важливе питання, що стосується тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї, або важливе питання загального значення, яке, на її думку, вимагає розгляду Великою палатою.

Рішення підписуються головою палати і секретарем. Рішення проголошується головою палати або, за його дорученням, іншим суддею у відкритому слуханні.

Будь-яка сторона в разі виявлення факту, який за своїм характером міг би мати вирішальне значення і який у той час, коли проголошувалося судове рішення, був невідомий Суду і підставно не міг бути відомий цій стороні, може впродовж шестимісячного строку після того, як ця сторона дізналася про такий факт, звернутися до Суду з клопотанням переглянути це рішення.

Голова палати може - або на прохання заявника, що подає заяву або з власної ініціативи - надати заявникові безоплатну правову допомогу у зв'язку із наданням роз'яснень у справі з моменту, коли від Договірної Сторони-відповідача отримано письмові зауваження щодо прийнятності цієї справи, або зі спливом строку їх подання.

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 3. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ВЗАЄМОВІДНОСИН

                      УКРАЇНИ ТА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

 

 

3.1. Проблеми розгляду  індивідуальних трудових спорів  у Європейському суді з прав  людини

Україна як демократична держава має наблизитися до визнаних у світі міжнародних стандартів у сфері праці. Це спонукає її до ратифікації міжнародних нормативно-правових актів. Тобто взяти зобов’язання привести своє національне законодавство у відповідність до міжнародних стандартів праці. Отже, коли Україна ратифікує певні міжнародні нормативно-правові акти у сфері праці, це означає, що вона їх визнає. Ці акти є підставою для розширення кола трудових прав працівників України, передбачених національним законодавством, що потребує розробки ефективного механізму їх захисту.

Відповідно до ст. 9 Конституції чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою, є частиною національного законодавства. У ст. 8-1 Кодексу законів про працю встановлено: «Якщо міжнародним договором або міжнародною угодою, в яких бере участь Україна, встановлені інші правила, ніж ті, які містить законодавство України про працю, то застосовуються правила міжнародного договору або міжнародної угоди» [5]. Отже, у Конституції й у КЗпП закріплено принцип пріоритету міжнародно-правових норм перед нормами національного законодавства.

Тож міжнародні норми впливають на національне законодавство шляхом прямого застосування міжнародних актів після ратифікації; внесення міжнародних норм до тексту законів; реалізації положень ратифікованих або нератифікованих актів засобами національного законодавства. У зв’язку з цим варто наголосити, що в Україні протягом останнього десятиріччя здійснюється планомірна наполеглива робота з адаптації національного законодавства до міжнародних стандартів [1, с. 169].

Україна як європейська держава визначила для себе євроінтеграційний шлях розвитку. Зокрема й у сфері трудового права. Набувши членства у Раді Європи, Україна ратифікувала основні акти цієї установи — Європейську Конвенцію про захист прав та основоположних свобод людини (1950 рік) і Європейську соціальну хартію (переглянуту) (1996 рік). Законом України ратифіковано й Європейську конвенцію про правовий статус трудових мігрантів, прийняту Радою Європи (1977 рік). Громадяни України здобули також право звертатися по захист до Європейського суду з прав людини, зокрема й у разі невиконання національними судами рішень  щодо виплати роботодавцями заборгованості із заробітної плати. Європейська конвенція про захист прав та основоположних свобод людини стала в 1950 році для держав, які її підписали, «першим кроком для забезпечення колективного здійснення деяких із прав, проголошених у Загальній декларації» [8, с. 14].