Міжнародно-правовий механізм захисту прав і свобод людини і громадянина

1.3. Передумови створення та реформування Європейського

Суду з прав людини

Органом Ради Європи, утвореним для забезпечення виконання Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 та який передував Європейському суду була Європейська комісія з прав людини. Ця Комісія була незалежним міжнародним органом, встановленим згідно з Європейською конвенцією про права людини, яка за певних обставин Комісія могла одержувати скарги приватних осіб, груп та неурядових організацій на порушення державою-учасницею прав або свобод людини, визнаних цією Конвенцією, але Комісія могла розглядати такі скарги лише тоді, коли відповідна держава-учасниця визнає право особистих звернень.

Ця Комісія діяла до 1.ХІ 1999, після чого відповідно до Протоколу № 11 Ради Європи, підписаного 1994 р., припинила свою діяльність [2 c.74].

Структура і повноваження Комісії регулювалися Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини. До Комісії входили представники (по одному) від кожної держави — учасниці Конвенції. Членів Комісії обирав на 6 років Комітет міністрів РЄ з числа кандидатур, запропонованих Парламентською асамблеєю Ради Європи. Комісія складалася з кількості членів, яка дорівнює кількості Високих Договірних Сторін”, а за станом на березень 1995 року ця кількість становила 30 чоловік.

Комісія мала право приймати до розгляду заяви, адресовані Гененеральному секретареві РЄ будь-якою особою, неурядовою організацією або групою осіб, про порушення державою-учасницею прав людини. При цьому розглядалися лише ті питання, для вирішення яких було вичерпано всі нац. засоби розв'язання спору; справа мала бути розглянута впродовж 6 місяців від дати прийняття остаточного рішення. За прийнятими заявами Комісія провадила необхідне розслідування та ухвалювала рішення про наявність чи відсутність у конкр. випадку порушень прав людини і про вжиті щодо цього заходи. За наявності таких порушень Комісія. пропонувала відповідній державі усунути їх. Якщо цього не робилося, Комісія мала право подати спец, доповідь Комітетові міністрів РЄ або передати справу на розгляд Європейського суду з прав людини.

Отже,  від самого свого початку діяльності Комісії їй випало займати посередницьку позицію в системі Європейського права у галузі прав людини. З одного боку - служити заслоном для Європейського Суду від можливого потоку індивідуальних скарг; з іншого боку, Комісія покликана бути міжнародною установою, безпосередньо доступною для окремих осіб, і в цьому полягає принциповий відхід від традиційних державоцентристських міжнародних юридичних процедур [36 c.78].

З ліквідацією Комісії її функції перейшли до Європейського суду з прав людини. Процедура розгляду скарг про порушення прав людини стала менш складною.

Європейський суд з прав людини офіційно розпочав свою діяльність у 1959 році, коли вісім держав-учасниць Конвенції заявили про свою згоду на обов'язковість юрисдикції Суду.

23  третього лютого 1959 року було  відкрито його першу сесію. Першим  головою Європейського суду з  прав людини став британець  лорд Арнольд Дункан Макнейр.

У 1960-1961 роках Суд розглянув першу справу «Лолес проти Ірландії», що стосувалася адміністративного тримання під вартою. В ухваленому 1 липня 1961 року рішенні у даній справі Суд постановив, що не було порушення Конвенції [38 c.78].

Слід зазначити, що від початку своєї діяльності й до середини 1970-х років контрольні органи Конвенції розглянули загалом невелику кількість справ (з 195 по 1975 рік було прийнято до провадження 16 справ), однак саме на цьому етапі були встановлені та апробовані на практиці основні процесуальні правила розгляду справ, сформована оптимальна структура рішень.

Переважна більшість рішень, прийнятих Судом до середини 1970-х років, залишаються актуальними й досі. Наприклад, у своєму другому рішенні, прийнятому у справі «Де Беккер проти Бельгії», Європейський суд з прав людини чітко визначив, що він не здійснює абстрактний контроль за внутрішнім законодавством країн-учасниць Конвенції. Цього положення Європейський суд з прав людини дотримується й дотепер.

Другий період (з середини 1970-х років - до початку 1990-х років) діяльності Суду – за цей період Європейський суд з прав людини істотно підвищив ефективність своєї роботи: він виніс понад 200 рішень, постановивши й перше рішення в міждержавній справі. Проте вже на початку цього етапу стало зрозуміло, що основну частину часу Європейський суд з прав людини приділятиме розглядові індивідуальних скарг, що спричинило трансформацію процедурних правил. Так, під час розгляду справи «Лолес проти Ірландії» у 1960 році на попереднє питання Європейської комісії з прав людини, чи повинен Суд ознайомлюватися з письмовими зауваженнями заявника щодо її доповіді, Європейський суд з прав людини дав негативну відповідь, зазначивши, що участь у справі заявника, а так само і надання ним письмових заяв не передбачені Конвенцією. Через 10 років при розгляді справи «Де Вільде, Оомс, і Вер-сип проти Бельгії» (так звана «справа про бродяжництво») Суд дозволив адвокату заявників, усупереч запереченням представника держави-відповідача, брати участь у слуханнях, посилаючись на те, що Конвенція не обмежує представника Комісії у свободі вибору осіб, які повинні надавати йому допомогу. І лише в 1983 році, з набранням чинності нової редакції Регламенту Європейського суду з прав людини, представники заявників одержали статус самостійної сторони у процесі [39 c.78].

Загалом, уже у 80-х роках Європейський суд з прав людини став сприйматися західним суспільством як авторитетна й ефективна міжнародна судова установа.

Третій період (з початку 1990-х років - до 31 жовтня 1998 року) характеризувався тим, що у 1990-х роках було остаточно вирішено питання про надання самостійного процесуального статусу самим заявникам, а не тільки їхнім представникам. Зокрема, відповідно до положень Протоколу № 9 до Конвенції, який набрав чинності 1 жовтня 1994 року, заявникам було надано право передавати справу до Суду (відповідно, були змінені положення колишньої статті 48 Конвенції) та особисто брати участь у судових засіданнях. У зв'язку з цим Європейський суд з прав людини прийняв другий Регламент. Якщо положення першого з них - Регламенту А - застосовувалися в справах, де відповідачами виті у пали держави, які не ратифікували Протокол № 9, то Регламент В встановлював правила розгляду справ щодо держав, які вже ратифікували цей Протокол [16 c.75].

Інша важлива новела, внесена Протоколом № 9, полягала в тому, що у випадку, коли справа не викликала серйозних питань щодо тлумачення та застосування Конвенції, комітет із трьох суддів мав право одноголосне вирішити, що вона не буде розглядатися Судом. У такому разі справа знову передавалася до Комітету міністрів для прийняття рішення в порядку колишньої статті 32 Конвенції.

Під час зустрічі на найвищому рівні глав держав та урядів, яка відбулася 8-9 жовтня 1993 р. у Відні, було вирішено створити новий єдиний Суд з прав людини, що працюватиме на постійній основі. Цю ідею було реалізовано в Протоколі № 11, підписаному 11 травня 1994 р. [2 c.74].

Четвертий період (з 1 листопада 1998 року до теперішнього часу). Реформа контрольного механізму та діяльність нового Суду.

Перше листопада 1998 року, тобто дата набрання чинності Протоколом № 11 до Конвенції, стало початком якісно нового етапу функціонування конвенційного контрольного механізму. Головною особливістю Протоколу № 11 є те, що він замінив дворівневий контрольний механізм Конвенції, який складався з Комісії та Суду, єдиним Європейським судом з прав людини, що перебрав на себе їхні повноваження. Право приватних осіб подавати скаргу перестало мати факультативний характер. Таким чином, вони отримали можливість звертатися за захистом своїх прав безпосередньо до Європейського суду з прав людини. Комітет міністрів зберіг повноваження щодо контролю за виконанням рішень Європейського суду з прав людини, але його квазісудові повноваження щодо прийняття рішень про наявність або відсутність порушення положень Конвенції в порядку колишньої ст. 32 Конвенції було скасовано.

Суддею нового Суду від України у 1996 р. обрано професора В.Г.Буткевича (строком на п’ять років), у 2001 р. його було переобрано на другий термін [15 c.75].

Європейський Суд став єдиним органом, який діє на постійній основі та надає системі захисту прав людини більшої оперативності та ефективності. Заявники мають прямий доступ до Суду. Комітет міністрів РЄ більше не розглядає справ по суті, однак і надалі контролюватиме виконання рішень Суду. До виключної компетенції Суду належить розгляд справ міждержавного характеру. На даний час Європейський суд з прав людини є єдиним у світі міжнародним судом, в який особа може звертатися зі скаргою на державу щодо порушення прав людини.

Таким чином, до 1999 р. в рамках Ради Європи існувала двоступенева система захисту прав людини, яку було спрощено згідно з Протоколом № 11 до Конвенції. У цьому ж Протоколі було передбачено перебудову контрольного механізму, створеного Конвенцією, реорганізацію Комісії та Суду, тобто заміни існуючих Європейської комісії та Європейського Суду з прав людини новим Судом, що мав діяти на постійній основі. Причина реорганізації була зазначена в преамбулі Прoтоколу, а саме: підставою для неї стало збільшення кількості заяв від осіб, які зверталися до зазначених інституцій Ради Європи за відновленням порушених прав, та зростання кількості держав-членів Ради Європи.

Нині діючий Європейський Суд з прав людини має одноступеневу систему розгляду заяв, що робить процедуру захисту більш оптимальною, оперативною та ефективною. Адже заявники мають можливість безпосередньо звертатися до Суду, що передбачено Протоколом № 2 до Конвенції, а не через Комісію, як це було раніше.

Отже, запроваджена Протоколом № 11 до Конвенції реформа спрямована передусім на перебудову системи з метою скорочення тривалості "страсбурзького" провадження, а також на підтримання авторитету та якості прецедентного права. Утворення єдиного Суду дозволило зміцнити судові елементи конвенційної системи захисту прав людини, запобігти дублюванню певного обсягу робіт і уникнути певних затримок, притаманних дореформеному механізму.

Зрештою, 13 травня 2004 р. було підготовлено текст Протоколу № 14, який, на відміну від Протоколу № 11, не вносить радикальних змін до механізму Конвенції: запропоновані зміни більше стосуються функціонування, ніж структури системи. Вони мають на меті надати Судові процесуальні інструменти та гнучкість, необхідні для своєчасного розгляду скарг, що дозволить йому зосередитися на найважливіших справах, які потребують усебічного вивчення [5 c.74]. Протокол № 14 до Конвенції вносить такі основні новели:

1) підвищуються фільтраційні повноваження  Суду (судді, що засідатимуть одноособово, наділяються правом визнавати  заяву неприйнятною);

2) запроваджується новий критерій прийнятності - завдання істотної шкоди заявникові;

3) запроваджуються заходи для  роботи з однотипними справами (передбачено спрощену процедуру  розгляду справ, що підпадають  під міцно усталене прецедентне  право).

Протокол № 14, що вносить зміни в контрольний механізм Конвенції, був відкритий для підписання 13 травня 2004 року. Але треба відмітити, що Росія – єдина держава, що до листопада 2008 року підписала, але не ратифікувала Протокол. А відповідно до ст.19 Протокол вступить в силу з першого дня місяця, наступного за тримісячним періодом після ратифікації документа всіма сторонами (запланований період ратифікації Протоколу всіма країнами закінчився 31 жовтня 2006 року). 10 жовтня 2008 року Росія ратифікувала Протокол № 14.

Отож, можливо, дата набрання Протоколом № 14 до Конвенції чинності (лютий 2009 року) стане відправною точкою для нового етапу діяльності конвенційного контрольного механізму. Хоча відповідь на питання про шляхи підвищення його ефективності не обмежується лише можливістю внесення змін до Конвенції. У першу чергу слід зробити ефективними національні засоби захисту прав людини.

Таким чином, можна дійти до висновку, що правовою основою діяльності Європейського суду з прав людини є Європейська конвенція з прав людини 1950р., розіл другий якої присвячений діяльності «Європейського Суду з прав людини» (ст.19–51) та містить організаційні норми, що визначають порядок формування Суду, його організацію і основні процедурні правила. Організація роботи та діяльності Європейського Суду визначена Регламентом Європейського Суду. Європейський Суд знаходиться в Страсбурзі і функціонує на постійній основі. Суд задіяний на кожній стадії процедури розгляду справи - від попереднього розгляду заяви до остаточної ухвали рішення. Судді є цілком незалежними, вони обираються Парламентською асамблеєю Ради Європи.

Передумовою стоврення Європейського Суду слід вважати діяльність Європейської комісії з прав людини, яка діяла до 1.ХІ 1999, після чого відповідно до Протоколу № 11 Ради Європи, підписаного 1994 р., припинила свою діяльність. Від самого свого початку діяльності Комісії їй випало займати посередницьку позицію в системі Європейського права у галузі прав людини.

Європейський суд з прав людини офіційно розпочав свою діяльність у 1959 році, коли вісім держав-учасниць Конвенції заявили про свою згоду на обов'язковість юрисдикції Суду. Однак з листопада 1998 року, тобто з  набранням чинності Протоколом № 11 до Конвенції, почався новий етап функціонування конвенційного контрольного механізму.