Епоха Відродження та розвиток політичної думки. Н. Макіавеллі та макіавелізм

 

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

ЦЕНТР ЗАОЧНОЇ ТА ВЕЧІРНЬОЇ ФОРМ НАВЧАННЯ

 

 

 

 

Контрольна робота

з курсу «Політологія»

на тему «Епоха Відродження та розвиток політичної думки.

Н. Макіавеллі та макіавелізм»

 

 

 

 

 

 

Виконала:

студентка групи ПК-13-1з

Щербак Ю.В.

Перевірив:

канд. політ. наук

доц. Боярська О.А.

 

 

 

 

 

Дніпропетровськ

2015 р.

Вступ

Звільнення політичної думки з рамок філософії і теології починається в епоху відродження (Ренесансу) – період в культурному і ідейному розвитку країн Західної і Центральної Європи, що охоплює в Італії XIV–XVI ст., а в інших країнах – кінець XV–XVI ст.

Основний вміст цієї епохи – розкладання феодалізму і формування нових буржуазних стосунків, що супроводиться звільненням від релігійних вистав і формуванням світського світогляду. Основа ідеології Відродження – гуманізм, антропоцентризм: человек – центр Всесвіту, богорівний по своїх творчих здібностях. Це увага до людини, його долі, до його земного життя, до його потреб і устремлінь визначили шукання у всіх сферах, у тому числі і в політичній, де відправною крапкою стає індивід-громадянин, що наводить до витіснення теологічної концепції – цивільною. Звернення до розуму як інструменту пізнання реального політичного досвіду плідно позначилося на розвитку теоретичних основ політології.

Перші кроки по шляху перетворення політичних знань на наукових зробив Никколо Макиавеллі (1469–1527 р.р.) – великий італійський гуманіст, видатний діяч епохи Відродження, що виклав свої політичні погляди в роботах «Держава», «Історія флоренції» і ін.

Саме Макіавеллі першим спробував визначити предмет політичної науки, її метод і у визначеній міри-закони. На його думку, основним предметом політичної науки є держава і право. «Государ» – це дослідження про владу: її завоюванні, утриманні, розширенні і втраті. Італійський гуманіст вперше ввів в політичну думку термін «stato» (держава) не в сенсі древнього полісу, країни, суспільства, а в сенсі специфічно політичній організації. Рішуче звільнившись від теології і відкинувши середньовічне вчення про державу і право, він приходить до висновку, що стержнем політичної поведінки людини є не християнська мораль, а вигода, інтерес, сила. «Доля, – писав Макіавеллі, - завжди на тій стороні, де краща армія».

Середньовічну концепцію божественної всемогутності Макіавеллі замінив ідеєю об'єктивної історичної необхідності, що він назвав долею. У історичному процесі велике місце він відводить вільній волі особи і націлює людей на активну творчу участь в політиці. Так, на його думку, історія залежить від двох чинників. Перший він назвав «fortune» (доля), маючи на увазі під цим не сліпу силу долі, а природний хід подій, їх причинний зв'язок, необхідну послідовність і тому подібне Другий він назвав «virtu» (воля, талант, енергія). Таким чином Макіавеллі поставив питання про закономірності історичного і політичного процесу і про необхідність враховувати в політиці як об'єктивні умови, так і роль людського чинника, учасників політичної діяльності.

У розробці теорії політики Н. Макиавеллі стояв на прагматичних позиціях, чітко обмежуючи політику і мораль, ратував за з'єднання в політиці рис «лева і лисиці»: «необхідно бути лисицею, аби розгледіти пастку, і левом, аби скрушити вовків». Ці і інші аналогічні вислови в дусі «мета виправдовує засоби» однобічно тлумачили як нібито прояву аморалізму, віроломства і навіть злочинності політики у зв'язку з чим з'явився термін «макіавеллізм» – політика, заснована на куксі грубої сили, зневазі нормами моралі. Але тлумачення цього терміну лише в негативному, антигуманістичному сенсі спотворює дійсну позицію Макіавеллі, який хоча і був прибічником рішучого і сміливого досягнення поставлених політичних цілей, але не стояв на позиції беззастережного визнання, що будь-яка мета завжди і скрізь виправдовує будь-які засоби.

У своїй головній праці «Государ» Макіавеллі, дійсно, допускає можливість порушення релігійних і етичних норм, але не в принципі і не в будь-якій ситуації, а єдино ради створення і збереження держави. (Зокрема, ради об'єднання його роздробленою тоді Батьківщина - Италии, яку він гаряче любив). На жаль, цим положенням, але вже з іншими цілями керувалися діячі Французької революції 1789 р., більшовики.

Використання методу, заснованого на реалістичному, прагматичному підході до політики, постановка ряду теоретичних проблем (про державу, про взаємодію суб'єктивного і об'єктивного в політиці і ін.) дозволяє рахувати П. Макіавеллі, услід за Арістотелем, засновником політичної науки на новому етапі її розвитку.

 

Глава 1. Проблеми теорії політики в епоху відродження

 

В соціально-економічному житті Західної Європи починаючи з XIV ст., в Італії, і з XV ст. в інших країнах стався цілий ряд змін, що знаменували початок історичної епохи, названої Відродженням. Розклад феодалізму, поява і розвиток капіталістичних виробничих відносин обумовили вихід на нові рубежі політичної думки. Замість одностороннього, однозначного релігійного пояснення держави, політики і права тоді висуваються концепції, в основі яких положення про природний характер людини, її земні інтереси та потреби. Поворот до людини і її культури, що вивільнялася від диктату релігії, політики і в сфері політичних теорій.

Майже водночас з великим відкриттям Коперника істинної, дійсної Сонячної системи, відкрито також і закон тяжіння держав, центр ваги знайдено, але уже Макіавеллі, Кампа-нелла, а згодом Гоббс, Спіноза, Гуго Гроцій аж до Руссо, Фіхте і Гегеля розглядають державу як природне утворення і виводять її природні закони з розуму і досвіду, а не з теології. Нові концепції держави випливали з інших передумов, аніж в Стародавньому світі і в середні віки. В соціально-політичних теоріях епохи Відродження центральне місце займає ідеологія централізованої держави. І не випадково. Тому що тоді настав період пробудження європейських націй. Передовим мислителям ставало ясно, що тільки сильна централізована держава може подолати внутрішню роздрібненість, а також відстояти національний суверенітет в боротьбі проти католицького універсалізму. Феодально-кріпосницькі відносини перетворюються в пута для дальшого розвитку продуктивних сил, що розбиваються буржуазними революціями.

Синтезом спадщини двох джерел – античності і Середньовіччя стала оригінальна політичної думки культура, філософія, соціально-політична епохи Відродження (Ренессанса). В культурі політичної думки античної цивілізації мислителі епохи Відродження і Реформації черпали ідеї і концепції, що забезпечували дальший розвиток суспільства, прогрес. Тоді до суспільнополітичних систем Платона, Арістотеля, Ціцерона проявлявся особливий інтерес. Це пояснюється прагненням мислителів використати їх концепції держави і права, політичні і естетичні погляди з метою впровадження в практику для задоволення політичних і ідейних запитів Відродження. На зміну теократичному мисленню приходить система світогляду в центрі якої стоїть людина з її потребами і прагненнями. Гуманістичне, ренесансне розуміння світу передбачало ан-тимістичне, вільне його сприйняття, визнавало гармонію фізичного і духовного в людині, вимагало повноти чуттєвого і раціонального життя, висувало на передній край особу, її гідність і честь.

Ще в XIII ст. в Італії виникає і поширюється в Західній Європі гуманізм – підхід до суспільства, що утверджує гідність і цінність людини, її право на вільний розвиток, наголошує на людяності відносин між людьми. Італія – перша в Європі стала на шлях розвитку капіталістичних відносин, а буржуазія, яка тоді народжувалась, формувалась, вимагала усунення феодалізму, ієрархічної залежності одного соціального ладу від іншого, принципово іншого, відмінного від церковно-схоластичного тлумачення, прагнула простору для вільних дій і розвитку, прагнула вирішити питання про природу людини, принципи побудови людських відносин. Якщо релігія розглядала людину як істоту, насамперед, духовну, причому в духовності основним вважалась віра, то гуманістичний напрям наголошує на чуттєвих потребах людини і вимагає їх здійснення в існуючому світі, віддаючи переваги визнанню зверхності розуму над вірою.

Великі гуманісти епохи Відродження Данте, Петрарка, Бокаччо, Пізано, Леонардо да Вінчі, Еразм Роттердамський, Ульріх фон Гуттен, Сервантес, Томас Мор, Томмазо Кампанелла і багато інших відмовляються визнати гріховну тілесну природу людини. Людські потреби вважались природними. Гуманісти визнавали ненормальними і неприродними проповідувані церквою зречення, відчуженість від чуттєвості, теїзм, тобто існування особистого бога як надприродної істоти, що має розум і волю і таємно впливаючого на матеріальні і духовні процеси, на особисте і суспільне життя людей. Якщо людині його чуттєві потреби дані самою природою, то, мабуть, вони однакові у всіх і служать основою для різних відносин. Всі люди народжуються однаковими і потребують рівності і справедливості в реальному житті. Визнання особистої гідності кожної людини, незалежно від походження і суспільного становища, спрямовано проти феодально-станової нерівності. Епоха Відродження створила грунт для виховання освічених, високоморальних, культурних особистостей, піднесення на новий культурний рівень суспільних відносин, трансформації їх в нове гуманне і розумне суспільство.

Генератором ідей Відродження виступають прогресивні мислителі, діяльність яких забезпечувала задоволення замовлення на нові соціальні і політичні ідеї. Із знань стародавніх греків і римлян, вавілонян і китайців, індусів і арабів передові мислителі-гуманісти брали міркування про державу як загальну, спільну справу народів, продовжували і розвивали традиції античних філософів і політиків, вважали, що доля людини визначається не її знатним походженням, званням, конфесійним статусом, а винятково її активністю, благородством, добропорядністю, чесністю, мудрістю, доблестю. Безкорисливе служіння спільній справі, громадянський обов'язок – ось що головне, зокрема в поведінці людини в суспільстві.

Відновлювалась стародавня концепція суспільного договору, що пояснювала причини виникнення держави, законність державної влади. Величезні соціально-економічні зміни, що відбувалися в епоху Відродження знайшли своє відображення в багатьох соціально-політичних концепціях. Для концепцій характерне розуміння суспільства як суми ізольованих індивідів, що відображало індивідуалізм буржуазії. У нових тлумаченнях державної влади, як зовсім незалежної від релігійної санкції і церковного авторитету, відображався факт становлення і зміцнення національних держав. В епоху Відродження появляються і утопічні вчення, в яких на основі «священного Письма» висувалась вимога усуспільнення власності, робляться перші спроби намалювати картину комуністичного суспільного ладу, що мала утопічний характер. Однією з заслуг мислителів епохи Відродження є розчистка суспільно-політичної думки від теократичних теорій держави і права, схоластики та ін., підготовка ґрунту політико-правового світогляду.

В кінці XV – першій половині XVI ст. важливим поштовхом в розвитку епохи Реформації соціально-політичної думки стали ідеї протестантизму: лютеранства, кальвінізму – ідеї епохи Реформації – періоду широкого антифеодального і антикатолицького руху в Європі. Виникнення на початку XVI ст. Реформації пояснюється політичною обстановкою, що склалася в Німеччині. Тоді, коли Англія, Франція, Іспанія та деякі інші країни Європи перетворені в централізовані держави, Німеччина залишилась роздрібненою територіально і політично.

За гучною назвою Священна Римська імперія німецької нації приховувалося політично нестійке об'єднання феодальних князівств з верховною владою імператора з династії Габсбургів. Влада імператора над князями базувалась на особистій залежності і по суті вважалась номінальною. Великі князівства перетворювались в централізовані монархії. Посилювалось феодальне гноблення, створюючи вкрай гостру ситуацію. Загострювались суперечності між феодалами, промисловцями і купцями, духовними і світськими, дворянством і князями. Ріс рух селян проти феодальних землевласників.

Дедалі ширше стають соціальні конфлікти, що часто набирає релігійну забарвленість. Реформація – перша, ще незріла буржуазна революція в історії людства; буржуазія в союзі з частиною дворянства виступила проти панівної католицької церкви. Реформація почалась в Німеччині, охопила ряд європейських країн і привела до відпадіння від католицької системи Англії, Шотландії, Данії, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії, частково Німеччини, Чехії, Угорщини та ін.

Мислителі Реформації надавали значну увагу проблемам соціальнополітичному устрою держави. Мартін Лютер і його сучасники не знали поняття держава в розумінні республіка та ін., і користувались поняттям влада. Основу доктрин Мартіна Лютера становило вчення про два світи - духовний і земний, де водночас живе і від влади яких залежить людина. Заперечувалась роль церкви і духовенства як посередників між людиною і Богом. Порятунок людини залежить не від здійснення добрих справ: таїнств, обрядів, а від щирості її віри. Земна влада має метою не допустити творення гріхів, протидіяти з допомогою насилля злим задумам.

Мартін Лютер твердив: якби люди були доброчесні, то не треба було б встановлювати владу і створювати державу. Та цього немає і люди мають підкорятися аяаді. В протилежність поміркованому реформаторству Томас Мюнцер рішуче виступав не тільки проти католицизму, але й проти всього християнства і феодалізму. Основне завдання Реформації Томас Мюнцер бачив не стільки в оновленні церкви і її вчення, скільки в удосконаленні соціально-економічного перевороту силами селян і міської бідноти, встановлення такого соціального порядку, за якого жоден християнин не мав би приватної власності, відсутнє насилля тощо. Всі люди рівні перед Богом, і всі мають бути рівними між собою на Землі.

 

 

Глава 2. Ідеї прагматизму і етатизму у політичному вченні Н.Макіавеллі

 

Етатизм – (від франц. еtat – держава) – утвердження домінуючої ролі держави в організації життя суспільства.

Одну з перших світських державно-правових концепцій ранньобуржуазного періоду розробив італійський політичний мислитель Нікколо Макіавеллі (1469–1527) у творах «Правитель», «Історія Флоренції», «Міркування про першу декаду Тіта Лівія».

14 років Нікколо був секретарем Флорентійської республіки, мав доступ до державних таємниць. Його роботи поклали початок політико-правовій ідеології Нового часу, вільній від теології. Батьки дали Нікколо класичну освіту, але до університету він не ходив, за що дякував долю. В той час університетська освіта була підкорена схоластиці. У батька була величезна бібліотека – від Тіта Лівія, Ціцерона, Цезаря до Платона і Арістотеля. Оскільки батько був юристом, працював адвокатом, в домі переважала юридична література. За освітою Нікколо Макіавеллі юрист. У 27 років стає секретарем Флоренції. Має доступ до всіх секретів не тільки своєї країни, а й веде спеціальну дипломатію при дворах королів Європи.