Епоха Відродження та розвиток політичної думки. Н. Макіавеллі та макіавелізм

Якщо говорити про ідеї прагматизму і етатизму у політичному вченні Н.Макіавеллі, то його його політичне вчення базувався фактично на повсюдному і звіриному егоїзмі людей і на поліцейському приборкуванні цього егоїзму будь-якими державними засобами з допущенням жорстокості, віроломства, клятвопорушення, кровожерливості, убивства, будь-яких обманів, будь-якої безцеремонності.

Ідеалом Макіавеллі був не хто інший, як розбещений і жорстоко налаштований у відношенні всіх людей аж до принципового аморалізму і нігілізму тоді гірковідомий герцог Цезар Борджіа, про звірства якого можна довідатися з історичних матеріалів.

У Макіавеллі не було рівно ніяких релігійних і моральних ілюзій.

Але це саме й означає, що в навчанні Макіавеллі Ренесанс сам відмовляється від самого себе. Згідно цього випливає, що Макіавеллі був «революціонером», але то була «революція» проти релігійно-моралістичних і естетичних цінностей епохи Відродження. Не варто, щоправда, ототожнювати самого Макіавеллі з його «макіавеллізмом». Він був патріотом свого народу, він мріяв про вигнання з Італії її загарбників і вірив у справедливе майбутнє. Але методи державного правління, які пропонувалися ним, є найжорстокішим і антилюдським механіцизмом, який виник у виді повної протилежності естетичним і вільнодумним ідеалам Італії епохи Відродження.

Правитель за Макіавеллі формально теж є титаном відродження. «Макіавеллізм» все той же титанізм відродження; цей титанізм звільнений не тільки від християнської моралі, але і від моралі взагалі, і навіть від гуманізму.

Правда, зовсім не держава є в Макіавеллі останньою метою, і зовсім не етатизм є його останньою ідеологією. Остання ідеологія для нього – це єдність народу і відновлення його батьківщини. Тому «макіавеллізм» для самого Макіавеллі був тільки різновидом трагізму, у якому цілі і засоби виявлялися в болісному протиріччі.

У «Міркуваннях» людська особистість значною мірою вже втратила не тільки свою неоплатонічну «божественність», але і якоюсь мірою свою самоцінність.

У політичних вченнях Макіавеллі індивідуум нерідко приносився в жертву «суспільному благу», що ототожнюється, однак, не з «державним інтересом», як це буде в ідеологів контрреформації й абсолютизму, а з Батьківщиною.

Гуманістичний індивідуалізм трансформувався в Макіавеллі не в етатизм, а в той жагучий і в основі своєї гуманістичний патріотизм, що різко виділяв автора «Правителя» і «Міркувань» на фоні літератури інших політичних мислителів. Не абсолютистська держава, а Батьківщина-народ стала в Макіавеллі кінцевим критерієм суспільної й індивідуальної моралі.

Ідеалом для Макіавеллі, якому він був готовий служити від початку до кінця, є не абстрактна держава, але конкретний народ і улюблена ним батьківщина. Проте, вже елементарна історична справедливість змушує нас визнати, що для улаштування свого народу і гаряче улюбленої ним батьківщини Макіавеллі був готовий на будь-які жахи абсолютистично-поліцейської держави і на будь-які жахи стосовно окремих особистостей та угруповань.

Якщо виставляти на перший план цілі, які переслідував Макіавеллі, то це дійсно певний різновид гуманізму, і Ренесанс присутній тут повною мірою. Але гуманізм Макіавеллі заснований не тільки на гуманних цілях, але і на нелюдських засобах досягнення цього людського ідеалу. Отже, гуманізм тут уже цілком антивідроджувального типу, щось на подобі модифікованого Ренесансу, щоправда, у жахливому й у справжньому змісті слова трагічному.

Ренесанс вимагав всебічного розвитку особистості, і Макіавеллі теж був всебічно розвинений. Але ця всебічна розвиненість доходила в нього до повної безпринциповості, завжди й усюди залишала по собі самі неприємні відчуття і зробила його відвертим циніком, позбавляла його можливості мати друзів і близьких людей і відкривала для нього дорогу до різного роду жахливих заходів. Ренесанс жадав від людської особистості бути принциповою, зібраною в собі й артистично себе проявленою.

Політичні ідеї насичені безпринциповістю, озлобленим відношенням до людей і не те щоб просто егоїзмі, але в такій абсолютизації свого Я, що відштовхувала від нього усіх, хто з ним жив і працював, і змушувала нехтувати його як людину і як працівника в Синьйорії.

Досліджуючи твір «Історія Флоренції» можна зробити наступні висновки про політичні погляди.

По-перше, незважаючи на повну зневагу до тих чи інших особистих ідеалів, особистість тут усе-таки продовжує висуватися на перший план, і тому ми усе ще продовжуємо мати справу не з чим іншим, як з Ренесансом.

По-друге, висунута тут особистість зовсім позбавлена усіх своїх внутрішніх ідеалів і розглядається просто як деякого роду арифметична одиниця. Ця арифметична одиниця в Макіавеллі має значення сама по собі, без усяких можливих впливів на неї з боку, наприклад, релігії, моралі, мистецтва, особистих чи симпатій антипатій, побуту і всякого роду забобонів, суспільних чи історичних. І все суспільство мислиться в Макіавеллі у виді того чи іншого об'єднання цих арифметичних одиниць. Ніщо інше його не цікавить. Його цікавить, щоправда, батьківщина, а не держава. У нього патріотизм, а не етатизм. Але положення сучасної особистості від цього анітрошки не легшає. З окремою особистістю в політику все рівно треба звертатися як з окремими каменями при побудові будинку.

У своїй праці «Правитель» з'явилося одне з перших практичних керівництв по міжнародній дипломатії. Цією книгою Макіавеллі ще раз підтвердив, що він був одним із самих блискучих дипломатів епохи і, без сумніву, гідним представником славної школи Флорентійської дипломатії.

Введення самого терміна стато, тобто «держава», в політичну науку Нового часу пов'язують саме з Н. Макіавеллі.

Учений вважав, що державу створили не Бог, а люди, виходячи з потреби спільного блага. Спочатку люди жили розрізнено, але згодом об'єдналися, щоб краще захищатися. Вони обрали зі свого середовища найсильнішого і найхоробрішого ватажка й почали йому підкорятися. Метою держави є забезпечення кожному вільного користування майном і безпеки. Для цього приймаються закони і призначаються покарання.

Зміни форм: схема Після того як влада стала спадковою, нащадки вождів все більше відхилялися від справедливості і перейшли до пригнічення народу. Абсолютна влада розбещує як правителів, так і підданих. У результаті монархія перетворюється на тиранію, яка не має права на існування і мусить бути знищена разом з тираном. Після знищення тиранії настає аристократичне правління, з часом воно вироджується в олігархію, яка зазнає участі тиранії. Далі народ вводить народне правління, після чого кругообіг форм держави повторюється.

Н. Макіавеллі розрізняє:

· монархію

· аристократію

· народне правління

і їх спотворення

· тиранію

· олігархію

· охлократію.

Перші три форми правління він називає правильними, але вважає їх нестійкими й недовготривалими. Найкращою є змішана форма, в якій поєднуються елементи всіх правильних форм, при чому Макіавеллі віддає перевагу республіці, бо вона найбільше відповідає вимогам рівності і свободи.

Н. Макіавеллі стверджував, що заради досягнення політичних цілей правитель може використовувати будь-які засоби, незважаючи на вимоги моралі: вдаватися до обману, діяти лестощами і грубою силою, фізично знищувати своїх політичних противників тощо. Правитель має бути схожим на сильного лева, щоб страхати вовків, і на хитрого лиса, щоб не втрапити в пастку. Відмежування політики від моралі перетворилось у проповідь аморалізму. Політика – це сфера підступності й віроломства. Аморальна політика за принципом "мета виправдовує засоби" дістала назву «макіавеллізм».

Будучи флорентійцем і патріотом Італії, мислитель палко бажав її об'єднання в єдину міцну державу. А це, на його думку, міг зробити лише сильний одноосібний правитель, який для досягнення політичних цілей, головною зміцнення держави, не нехтує ніякими засобам. Прообраз такого правителя Н. Макіавеллі вбачав у тогочасному італійському правителі Чезаре Борджіа, відомому своїми злодійствами.

Основна аксіома його політичної філософії – це думка про те, що люди за своєю природою є порочними, егоїстичними і злими істотами, їх турбують не благо держави, а передусім власні матеріальні інтереси. Вони можуть змиритися зі втратою свободи, влади, навіть зі смертю батька, але ніколи нікому не простять втрати власного майна.

Політика покликана відповідати порочній природі людей. Правитель має знати, що

· знать честолюбна

· народ захоплюється зовнішніми ефектами та успіхом

· покірність підданих найкраще гарантують примус і страх.

Правитель має:

· опікувати підданих

· не повинен без крайньої потреби вдаватись до утисків

· дії він має спрямовувати так, щоб вони сприймалися як благодійництво

· образи потрібно завдавати швидко і разом

· благодійництво слід проявляти в малих дозах, щоб воно тривало довше і щоб піддані відчували його якомога повніше і краще.

Домінуючим інтересом державності є самозбереження і зміцнення політичної влади будь-якими засобами.

Також, розглядаючи якості, яким повинен володіти ідеальний правитель, Макіавеллі вперше в Новій історії заговорив про економіку держави як складову частини її благополуччя. Розглядаючи скнарість як ваду людини, але чесноту державного чоловіка, він указав на неприпустимість занадто високих податків, тобто таких, виносити які населення вже не змогло б. Макіавеллі стверджував, що правитель може бути щедрим тільки за рахунок чужого добра – військового добутку, наприклад, – але ніяк не за рахунок добробуту своїх підданих.

Форма держави залежить від кількості правителів. Це, за вченням мислителя, республіки або держави, що управляються «єдиновладне», – монархії. Останні можуть бути успадкованими або новими, що здобуті з допомогою зброї або в той самий спосіб приєднані до успадкованої монархії.

Значну увагу Макіавеллі приділяв дослідженню процесу утворення монархії. Держава, утворена силою з застосуванням зброї, завдає багато клопоту, і в ній важко утримати владу.

Ліпший і вигідніший шлях – це сприяння співгромадян і хитрість правителя. Таке «єдиновладдя» (владу однієї особи) Макіавеллі називав громадським, оскільки воно утворюється завдяки бажанню двох суспільних станів: знаті та простого народу. Причому прагнення до утворення держави з такою формою правління є одночасно як у знаті, так і в народу. Знать, як менше суспільне угруповання, не може протистояти народові та висуває когось одного, щоб за допомогою його влади захистити свої інтереси. Так само і народ: в особі монарха прагне знайти гаранта своїх прав, що постійно обмежуються знаттю.

Але вдалішою буде монархія, що утворена прагненням народу, оскільки у «народу чесніша мета, ніж у знаті: знать прагне пригноблювати народ, а народ не бажає бути пригнобленим».

Навіть більше – з народом, який має ворожий настрій до монарха, вдіяти нічого не можна, оскільки його в державі значно більше, ніж знаті. Тому монарх повинен підтримувати дружбу з народом, який вимагає лише одного – щоб його не пригноблювали.

У разі, якщо монарх отримав владу з рук знаті, то першим його обов'язком повинно бути прагнення заручитися підтримкою народу, вжити заходів для його захисту. Якщо він цього не зробить, то в скрутний час буде відсторонений від влади.

Розмірковуючи про монархію, Макіавеллі віддавав перевагу абсолютній монархії, – адже влада, здійснювана монархом за допомогою магістрату, не може бути надійною, оскільки монарх повністю залежить від волі громадян, що входять до магістрату вони можуть позбавити його влади будь-коли, а тим паче у скрутний час, можуть або виступити проти нього, або ухилитися від виконання його розпоряджень.

Тому мудрий монарх повинен своєчасно сконцентрувати владу в своїх руках і робити все, щоб народ постійно відчував необхідність у державі та її правителі.

Окрім цього, монарх мусить подбати про утворення державних інститутів, які убезпечували б його свободу. Гарантом цього він убачав (на прикладі Франції) парламент, який стримував би зазіхання на владу знаті й виступав би третейською установою, що «приборкує сильних і заохочує слабих».

Необхідною умовою сильної централізованої держави, на думку Макіавеллі, повинні бути гарне законодавство, гарне військо і гарні союзники.

Рівночасно мислитель рекомендував монархові підбирати компетентних і чесних людей до виконавчої влади, які «повинні дбати не про себе, а про державу».

Король мусить чітко формулювати мету і досягати її всякими засобами. Якщо державі загрожує занепад чи втрата незалежності, то в цьому разі він може ігнорувати моральні норми. Навіть більше, монарх постійно знаходиться у стані ворожнечі. Його оточують вороги як у державі, так і ззовні. Тому він може нехтувати моральними засадами і застосовувати насилля, може уподібнюватися левові та лисиці. Такий принцип у політиці перегодом отримав назву макіавеллізму.

Пропонуючи абсолютну монархію, Макіавеллі воднораз виклав низку цікавих положень, що могли б сприяти розвиткові держави. Це – створення умов для праці обдарованим людям; сприяння розвиткові торгівлі, рільництва й ремесел; встановлення розумних податків; забезпечення захисту приватної власності. В іншій праці мислителя «Міркування про першу декаду Тіта Лівія» висловлено думку про те, що надзвичайна централізація влади монарха виправдовує себе на етапі об'єднання та укріплення держави. Після цього він допускав установлення республіканської форми правління, але такої, яка поєднувала б елементи монархії, демократії та аристократії.