Аналіз політичної ситуації в Україні

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЕСЕ на тему:

 

«Аналіз політичної ситуації в Україні»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Сфера політики є найважливішим структурним елементом суспільного життя, одним із головних регуляторів соціальних відносин, що пронизує все сучасне суспільство.

Політичні аспекти присутні майже у всіх видах діяльності людей.

Сучасна політична ситуація в Україні – явище різнопланове і досить складне. Якщо говорити в найзагальнішому сенсі, то, перш за все, слід відзначити, що сучасна політична ситуація в Україні виглядає вкрай суперечливою.

Річ у тім, що сама по собі картина політично-, економічно-, культурно-громадянського непорозуміння нинішньої України потребувало б якогось упорядкованого бачення. Його шукають усі, і це, мабуть, одне з ключових завдань сьогодні. Знайти базову ознаку того, що відбувається – центральну ідею, згідно з якою розвивається українська криза всередині країни і для всього світу, – означатиме створення правильного рецепта для її подолання.

 

Основна частина

 

 

Звісно, можна думати, що нинішня ситуація в Україні має приховані або й потаємні пружини в надрах геополітики, десь у головах вузького кола головних фігурантів глобальної економіки та необмеженої влади.

Можна будувати гіпотези про те, що через Україну пробиває собі дорогу XXI ст. вкупі з новими правилами, принципами й інтересами. Не буде великою помилкою і те, що «світові гравці» глобальної політики хочуть зберегти status quo так надовго, наскільки їм вистачить сил утримуватися при владі.

Оскільки ж в Україні попередній владі таких сил забракло, то вона й стала слабкою ланкою геополітичної рівноваги. Всі ці та інші гіпотези, безперечно, мають право бути, і всі вони по-своєму правильні. Але жодна з них, як ми бачимо, не вловлює базової ідеї, а отже, не створює надійного підгрунття для вироблення єдиного ефективного рецепта вирішення українсько-глобальної кризи.  Адже впродовж двох років війни в Україні жоден зі «світових гравців» ані в Європі, ні у США, ні в Китаї, ні, тим більше, в Росії — не спромігся на будь-який чіткий і ясний рецепт її припинення. А це й означає, що причин української кризи ніхто насправді й не знає, а ідея, що «керує» цією кризою, залишається нерозпізнаною.

Може, у цьому не можуть зізнатися навіть «найсильніші»?

А може, вони й не можуть зрозуміти, що відбувається в Україні? 

По-перше, політичний менеджмент сучасної України впродовж усіх 25 років «не-залежності» майже наочно рухається у замкненій самій на себе петлі, відокремленій від навколишньої реальності. Це очевидно. Понад те, рух політики в Україні створює для себе самої ілюзії поступу вперед, але для будь-якого спостерігача ззовні цей рух є не що інше як нескінченне повернення у вихідну точку.

По-друге, рух політики Україні – коли це так – означає, що вийти з неї у зовнішній світ принципово неможливо. Це тому, що зовні час — незворотний і спрямований у майбутнє, а там, він з неухильністю приводить до вихідного початку, себто назад. Тому і живуть уявленнями типу «назад в СРСР», або в часи холодної війни, або в колишні ідеологеми XX ст., або й іще далі – у витоки незнамо-якої Русі і т.п.

І по-третє. Чи є вихід із такої ситуації? Звісно, що так. Але для цього потрібно повернути всі події з віртуального і замкненого — у наш, звичайний і реальний простір.

Щодо зовнішньої політичної ситуації, яка склалася в сучасній Україні обов’язково треба звернути увагу на конфлікт України з Росією.

Російсько-український конфлікт охоплює різні сфери відносин. Його окремими невійськовими складовими є наступні:

1. Політико-дипломатична конфронтація. Міждержавні контакти Україна-Російська Федерація здійснювались або заочно, або в багатосторонніх форматах. Характер та атмосферу діалогу можна охарактеризувати як ворожнечу. Безпрецедентним є рівень взаємної недовіри.

2. Руйнування нормативно-правової бази двостороннього співробітництва та системи інституційних міждержавних відносин. Російська агресія фактично зруйнувала базовий «Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією» від 1997р. У березні 2014р. Держдума РФ денонсувала Угоду про базування Чорноморського флоту РФ у Криму та т.зв. «Харківські угоди». Унеможливлена діяльність Українсько-Російської міждержавної комісії – ряд її структурних підрозділів, з огляду на сучасні реалії, втратили сенс.

3. Економічна дискримінація. Тривало запровадження Росією односторонніх торговельно-економічних обмежень щодо найбільш вразливих сфер українського експорту, залежних від російського ринку, – з метою дестабілізації соціально-економічної ситуації в Україні.

4. Енергетичне протистояння. Здійснювалося використання Росією критичної енергетичної залежності України в політичних цілях. На цей час енергетичні ресурси та інфраструктури їх постачання є одним з основних інструментів ведення війни РФ проти України.

5. Інформаційна війна. Можна умовно визначити, що активну фазу медіа-війни російські ЗМІ розпочали восени 2013р. напередодні Вільнюського саміту. Згодом, після революційних подій на Майдані (січень-лютий 2014р.) розгорнулася широкомасштабна антиукраїнська інформаційна експансія російської державної пропагандистської машини, а також під контрольних недержавних ЗМІ з метою дискредитації нової української влади і європейської інтеграції України. Тривала масована інформаційно-пропагандистська кампанія з метою дестабілізації ситуації насамперед у Південно-Східних регіонах України.

Від Росії походитиме головна загроза суверенітету та незалежності України. Українсько-російський конфлікт не є локальною подією – він має регіональний і глобальний вимір.

На жаль, конфлікт з Росією триває та триватиме. Його врегулювання на цей час унеможливлене з огляду на: участь російського військового контингенту в бойових діях на Сході України; колосальні людські, територіальні та економічні втрати, що їх зазнала Україна, глибоке взаємне відчуження між громадянами обох країн; наявність ряду проблем, з яких компроміс між Україною і РФ в нинішніх умовах є неможливим (проблема Криму, курс Києва на європейську та євроатлантичну інтеграцію, ситуація довкола т.зв. ДНР/ЛНР).

Крим на тривалий час залишається наймасштабнішим «замороженим» конфліктом у Європі; ця тема перебуватиме поза рамками багатостороннього переговорного процесу.

Росія продовжує політичну, економічну, енергетичну, інформаційну експансію щодо України.

Зокрема, це підтверджується концептуальними позиціями, викладеними Президентом РФ у щорічному Посланні Федеральним Зборам РФ (4 грудня 2014р.), його заявами, зробленими під час прес-конференції 18 грудня 2014р.

 За таких умов не варто  очікувати поліпшення відносин  між двома країнами. На даний час відбувається не найкращий варіант щодо налагоджування конфлікту, а саме перехід від стану «неоголошеної війни» до стану «припинення вогню».

Відносини з ЄС, США, іншими країнами світу.

Зовнішня підтримка (країн ЄС, США, Канади, Японії, міжнародних організацій) залишається критично важливою для України, яка, перебуваючи в різних «вагових категоріях» з Росією, має обмежені внутрішні ресурси для протистояння російській агресії.

У відносинах України з ЄС:

- активно продовжується діалог на високому та вищому рівнях;

- посилюватиметься військово-технічне співробітництво з країнами ЄС і НАТО;

- ЄС здійснює активну дипломатичну, економічну, гуманітарну допомогу Україні;

- триває пільговий режим постачання українських товарів на ринки ЄС;

- у рамках Національного плану здійснюється імплементація Угоди про асоціацію (без ЗВТ);

- триває подальша лібералізація візового режиму (однак, повномасштабне запровадження безвізового режиму у 2015р. виглядає дещо сумнівним через численні внутрішні проблеми України).

Проте, попри активні відносини Києва і Брюсселя, слід зауважити, що:

- по-перше, ЄС (як і США та багато інших країн світу), не визнаючи приєднання Криму до РФ і засуджуючи російську експансію на Донбасі, не йде на повномасштабну конфронтацію з РФ;

- по-друге, реалізація Угоди про асоціацію не дасть найближчим часом відчутного соціально-економічного ефекту, насамперед, через вкрай складну ситуацію в Україні, а також через недостатню послідовність дій влади з її імплементації;

- по-третє, ефект зовнішньої політико-дипломатичної, фінансово-економічної допомоги може бути обмеженим внаслідок повільного темпу реформ, неефективної боротьби з корупцією, розбалансування системи державного управління через внутрішні конфлікти.

Можна побачити, що США активно підтримує міжнародну кампанію з підтримки України.

Здійснюються різнорівневі контакти між Києвом і Вашингтоном. Поширюються канали співробітництва (політика, економіка, енергетика, безпека) в рамках американського «Акту на підтримку свободи в Україні». Йде відновлення діяльності Комісії з питань стратегічного партнерства із США, збільшення військово-технічної, кредитної, гуманітарної допомоги Україні. Інші країни світу (Канада, Японія, Австралія та ін.) та міжнародні інституції (ООН, РЄ, НАТО, ОБСЄ) продовжують надавати Україні політичну та економічну підтримку.

Солідарність міжнародної спільноти з Україною дає їй шанс вистояти у протистоянні російській агресії і здійснити реформи, необхідні для реалізації її євро інтеграційних прагнень.

Характеризуючи внутрішню і правову політику України в наш час можна зробити певні висновки.

У 2015р. українська влада змушена одночасно вирішувати кілька надзвичайно складних завдань:

- давати відсіч агресору та відновлювати зруйноване збройним конфліктом;

- забезпечувати суспільну стабільність в умовах поглиблення кризових явищ у фінансовій, економічній, енергетичній сферах, подальшого зниження рівня життя значної частини громадян, відповідного наростання протестних настроїв і зниження суспільної довіри до влади;

- здійснювати реформи, перебуваючи під тиском очікувань швидких змін, що панують серед зовнішніх донорів України та частини громадянського суспільства, а також долаючи опір не зацікавлених у реформах суб’єктів всередині країни та за її межами.

Відповідно, головним викликом для України у 2015р. у сфері внутрішньої та правової політики є здатність влади, сформованої на хвилі проєвропейського, загальнодемократичного масового руху громадян, працювати узгоджено та ефективно, приймати рішення, виходячи з національних інтересів, а не політичних чи інтересів бізнесових груп, діяти відповідно до суспільного запиту на некорумповану, прозору та підзвітну суспільству владу.

Порядок денний держави на 2015р. вимагає активної роботи вищих владних інститутів із нормативно-правового забезпечення протидії російській агресії і нейтралізації її наслідків, створення правового підґрунтя для реформ у різних сферах, здійснення заходів, необхідних для реалізації євроінтеграційного курсу.

Оскільки позитивний сценарій розвитку конфлікту з Росією є малоймовірним, «заморожування» (тим більше – загострення) ситуації можуть мати наслідком певну мілітаризацію суспільно-політичного життя, що відтермінує та ускладнює розвиток позитивних для суспільства тенденцій.

Наявність у владно-політичних середовищах впливових груп, не налаштованих на суттєві зміни в житті суспільства та держави, ускладнює процес реформ, провокує збереження старих корупційних схем. Провідні українські фінансово-промислові групи намагаються диверсифікувати політичні ризики та реалізувати свої інтереси через різні органи влади та різні парламентські політичні сили. Це привносить в діяльність останніх елемент непередбачуваності.

Відтак, в Україні вперше відкривається можливість для здійснення непопулярних, але необхідних реформ у партнерстві між владою і громадянським суспільством.

Упродовж початкового періоду роботи новообраного Парламенту повною мірою проявилась інерція політичної конкуренції, закладена під час виборчої кампанії. Про цьому, йдеться про конкуренцію як між фракціями коаліції, так і між окремими групами всередині фракцій (зокрема, між «старими» і «новими» політиками). Значною мірою вона зумовлюється орієнтацією двох найбільших фракцій коаліції на двох вищих посадових осіб країни: Президента (фракція Блоку Петра Порошенка) та Прем’єр-міністра (фракція партії «Народний фронт»).

Так, найбільша фракція (Блоку Петра Порошенка) формально орієнтована на підтримку ініціатив Президента П.Порошенка, які не завжди збігаються з баченням інших партнерів та Уряду. Домінуюче ставлення найбільшої фракції до своїх коаліційних партнерів як до «молодших» часто викликає непорозуміння і з’ясування відносин через ЗМІ. Своєю чергою, фракції коаліції розглядають фракцію «Народного фронту» як найбільш «проурядову», виступають з критикою Уряду, незважаючи на солідарну відповідальність коаліції за його діяльність і власне представництво в його складі.

Разом з тим, попри внутрішню напруженість, коаліція виявлялася здатною домовлятися в найбільш критичних ситуаціях – як, наприклад, під час голосування за Державний бюджет на 2015р. Чисельний склад коаліції дає їй можливість не зважати на демарші менших фракцій (наприклад, не голосування за бюджет фракції «Батьківщини»). Очевидно, мірою набуття політичного досвіду депутатами, обраними вперше, та керівництвом Парламенту, фракції коаліції активніше використовуватимуть внутрішньо парламентські механізми погодження позицій. Стримуючим фактором проти розпаду коаліції слугуватиме тиск з боку суспільства та зобов’язання України перед міжнародним співтовариством.