Соціально-педагогічна діяльність з профілактики адиктивної поведінки неповнолітніх у загальноосвітній школі

     Для деяких спеціалістів терміни «наркоманія» і «наркотизм» синонімічні. Так, у підручнику з кримінології [42, 321] дається таке визначення: наркотизм, наркоманія – явище соціального характеру. Воно являє собою сукупність небезпечних для суспільства протиправних дій, спрямованих проти здоров'я особистості і суспільства, моральності й економіки, що виражаються в навмисному споживанні наркотиків у немедичних цілях, прилученні інших осіб до прийому наркотичних засобів, створенні умов для споживання наркотиків.

     Соціологічний підхід до аналізу наркотизму розвивається в межах соціології девіантної поведінки. Проте, незважаючи на велику кількість  соціологічних досліджень, присвячених вивченню різноманітних явищ, пов'язаних із вживанням наркотичних засобів, однозначного визначення наркотизму в соціології не існує дотепер.

     Простежимо  історію становлення соціологічних  поглядів на вищевказані явища. Це, можливо, дозволить нам дати якесь узагальнене соціологічне визначення наркотизму, яким ми будемо оперувати в ході нашого дослідження.

     Отже, у 20-і роки в радянській соціології розгорнулися інтенсивні дослідження  девіантної поведінки – злочинності, алкоголізму, дитячої безпритульності, наркоманії, суїцидів. За цей період написали свої роботи І.Ісаєв, М.Н.Гернет, А.А.Герцензон, І.Д.Страшин, Е.І.Дейчман, Л.Г.Політов, А.М.Раппопорт і ін. [20].

     Звертають на себе особливу увагу роботи М.Н.Гернета, в яких аналізуються взаємозв'язок між бідністю та злочинністю, також освітлюються деякі аспекти поширення алкоголізму і наркоманій. «Наркотизм, злочинність і кримінальний закон», «Сто дітей наркоманів», в яких він проаналізував результати обстеження наркоманії серед безпритульних м. Москви [27].

     У середині 80-х рр. під керівництвом А.А. Габіані було проведено панельне дослідження наркотизму в Грузії з викладом порівняльних результатів обох досліджень у книзі «Наркотизм: вчора і сьогодні» [9]. Воно включило історико-теоретичний розділ, методологічну частину, викладення результатів емпіричного дослідження (дані про соціально-демографічний склад і умови життя споживачів наркотиків, структуру споживаних засобів, вік прилучення до наркотиків і його мотивів), схему діяльності злочинних груп по поширенню наркотиків, а також програму медичних, правових і організаційних заходів боротьби з наркотизмом.

     У 1988-1989 рр. А.А. Габіані провів широке соціологічне дослідження наркотизму на території Латвії, Приморського і Ставропольського країв, Горьківської, Новосибірської і Львівської областей, у Москві і Ташкенті. У ході дослідження було опитано біля 3000 наркоманів і споживачів наркотиків [9]. Особливу увагу було звернено на обставини залучення до наркотиків: умови життя, навчання і праці, привід «спробувати» наркотик, середовище поширення наркотизму, із яких наркотичних засобів починає новачок, де, із ким, коли відбувається їхній прийом, де добуваються наркотики і кошти на їхнє придбання. Дослідника цікавлять і умови добровільної відмови від наркотиків, звернення за медичною допомогою і її ефективність.

     У результаті ним був зроблений  важливий висновок про те, що «самий надійний засіб боротьби з наркоманією  – недопущення первинного звернення молодих людей до наркотиків» [9, 45].

     Вітчизняні  соціологи, педагоги також приділяли серйозну увагу дослідженню проблем наркотизму. Серед подібних робіт варто назвати праці Т.В.Іванова, Л.Д.Мірошниченко, Г.Г.Сілласте, А.Я.Вілкса, О.Е.Солов'я, Л.Е.Кессельмана та інших авторів. Проблемам підліткової наркоманії і токсикоманії присвячені роботи А.Є.Лічко, Г.Я. Лукачер, Н.В.Макшанцевої, Т.В.Іванова, В.А.Чудновського, А.Ф. Радченко, М.Л.Рохліна. При цьому в генезисі споживання адиктивних речовин особливо відзначалося значення профілактики даного явища.

     Проте, лише на початку 90-х з'явилися окремі роботи, що аналізують наркоманію як самостійну форму девіантної поведінки. Здійснюються спроби застосування якісних методів аналізу наркотизму, глибинних неформалізованих інтерв'ю з наркоманами, всебічно аналізуються можливі наслідки, вивчаються економічні механізми наркотизму, соціокультурний механізм його поширення.

     Глибокий  аналіз робіт за даною тематикою  дозволяє зробити висновок про те, що у вітчизняній соціології дотепер  не склався єдиний концептуальний підхід до вивчення наркотизму, не виділені його механізми, не розглянуто сукупність чинників, які впливають на поширення наркотизму в період трансформації українського суспільства. На жаль, відсутнє узвичаєне й однозначне визначення наркотизму як різновиду соціальної поведінки, що відхиляється, і тим більше як соціального явища, усі базові поняття дотепер є дискусійними.

     Таким чином, наркотизм багатьма дослідниками вже розглядався і як соціокультурне явище, і як масовидна форма поведінки, аналізу піддавалася його структура, динаміка, а також соціальна статистика його поширення. Тобто, у цих роботах подано всебічний аналіз різних аспектів даного явища. На жаль, автори не ставили перед собою завдання комплексного підходу, та, швидше за все, це і не було предметом їхнього дослідження.

     Отже, наркотизм з точки зору соціальної педагогіки є одним з видів  небажаних суспільних явищ – соціальних девіацій. Разом з безліччю девіантологічних теорій, що пояснюють ті або інші відхилення в соціальній поведінці  людини, в соціології налічуються  десятки теорій, що розглядають специфічні причини виникнення і протікання наркотизму. Їх можна умовно розділити на особистісні, міжособистісні і теорії, що розглядають взаємини людини і суспільства.

     Особистісні теорії розглядають існування порушень або особливостей особистості, причино пов'язаних з вживанням наркогенних речовин. Згідно теорії особистісної неповноцінності, залучення до наркотиків відбувається серед осіб, перш за все підлітків, з незрілою мотиваційною сферою, нездібних протистояти соціальному оточенню, що провокує вжиток наркотиків.

     Теорія  когнітивно-афективно-фармакологічного контролю, як проміжні змінні вжитку наркотиків розглядає взаємодію: а) індивідуальних особливостей, б) переживань колишнього досвіду вжитку психоактивних речовин і в) фармакологічного ефекту. Ці змінні одночасно є рівнями захисту від дії стресу: якщо людина не справляється із стресом самостійно, вона починає використовувати для його подолання відчуття фармакологічної ейфорії.

     Загальна  теорія залежності стверджує, що для  певного типу особи основним "чинником риски" залучення до наркотиків є само існування заборонної політики відносно наркотиків і їх нелегального ринку. Теорія "шкідливих звичок" визначає залежність від наркотиків як особливий тип поведінки, що виробляється під впливом певних генетичних і психосоціальних чинників, через дію яких людина виробляє певні форми поведінки, що провокує вжиток психоактивних речовин.

     Інтерактивна  модель немедичного вжитку наркотиків є поєднанням трьох моделей залучення  до наркотиків:  моделі толерантності до наркотиків, моделі наркотичної соціалізації і ятрогенної моделі . Перша з них описує осіб, що не засвоїли в ході соціалізації механізмів резистентності і установок проти вживання наркотиків. Друга визначає ситуацію, коли вжиток наркотиків санкціонований спільністю і є частиною культури, релігії або ритуалів. Третя модель демонструє механізм переходу від медичного до немедичного вжитку наркотиків.

     Теорія  фармакологічного ефекту для опису наркозалежної поведінки розглядає взаємовплив таких особливостей індивіда як уявлення про наслідки вжитку наркотиків, індивідуальну реакцію на наркотик, характеристики ранньої соціалізації і вплив групи однолітків, індивідуальні причини продовження і припинення прийому наркотиків [31].

     Безліч  теорій наркотизму розроблені в руслі психодинамічної традиції. Всі вони засновані на індивідуальній психології Адлера, яка постулювала, що вся людська поведінка опосередкована спробами індивіда захистити свій "Образ-Я", а самооцінка є головним механізмом, що лежить в основі залежності від психоактивних речовин. Людина з невисокою самоповагою реагуватиме на стрес більш негативно, ніж людина з високою самоповагою. Аби упоратися із завищеною метою і низькою самоповагою, індивід може звернутися до наркотиків. Вибирання того або іншого наркотичного засобу залежить від характеру особових порушень. До цієї групи теорій слід віднести теорію самооцінки, теорію эго-залежності, копінг-теорію, теорію сенсу життя, теорію, що розглядає наркотики як захисну систему і теорію самооцінки.

     Теорії  міжособистісного спілкування як чинники, що впливають на вжиток наркотиків, розглядають стосунки особистості  і її найближчого соціального  оточення. Модель родинних проблем  розглядає стадії розвитку сім'ї або кризи, в ході яких виникають різні стрес-чинники як внутрішнього, так і зовнішнього походження, що впливають на вжиток наркотиків.

     Структурна  модель  розглядає вжиток наркотиків в контексті взаємодії ряду чинників на біологічному, внутрішньо особистісному, міжособистісному і соціокультурному рівнях. Теорія стадій описує стадії послідовного переходу від вжитку легких алкогольних напоїв до заборонених наркотиків. Кожній стадії і кожній психоактивній речовині привласнюється  вага  вкладу у формування залучення до важких наркотиків.

     Теорія  залежності від задоволення  розглядає  чотири шляхи залучення людей  до наркотиків: а) терапевтичний, коли наркоманія приголомшує деяких людей  в результаті, наприклад, неправильного призначення психоактивних препаратів лікарем; б) професійний, де ризик вжитку пов'язаний з певними професійними групами –  медиками, хіміками, військовими ; в) епідемічний характер поширення від людини до людини, як інфекційний процес в умовах високого ригоризму по відношенню до наркотиків в суспільстві; г) коли психоактивна речовина вважається соціально прийнятною, і практично будь-якій людині протягом життя доводиться його вживати хоч би раз, наприклад, під тиском культурні традиції.

     Теорія  соціально-психологічних зв'язків розглядає структуру проблемної поведінки неповнолітніх в контексті особливостей соціалізації, впливи сім'ї і акцентуації особи.

     Згідно  теорії наркотичної субкультури  вжиток наркотиків залежить від: а) попереднього досвіду вжитку алкоголю, б) соціальних чинників – успішності в особистому житті, зв'язків з сім'єю, політичних і релігійних переконань і ін. і в) наявністю референтної групи, де прийнято або не прийнято вжиток наркотиків.

     Теорія  циклів розглядає послідовні стадії формування залежності: біологічну, психологічну і соціальну. Згідно цієї моделі, в підставі залежності лежить біологічне бажання фармакологічного ефекту або потреба в зміні стану за допомогою психоактивної речовини. Результатом сформованої залежності є зміни соціальної поведінки особи, а потім – зміна патернів поведінки груп людей в спільності, наприклад, формування терпимості до наркотиків і регламентованого нарковжитку.

     Теорії, що розглядають наркотизм в контексті  стосунків особистості і суспільства, роблять акцент на соціальних характеристиках вживання наркотиків. Г. Беккер в якості таких характеристик розглядав соціальні настановки і знання, поширені в суспільстві про наркотики, способи їх прийому, наслідках вживання і інші компоненти "соціального знання", що впливають на вирішення про прийом наркотиків. У контексті теорії соціального научіння вживання наркотиків розглядається як результат співвідношення "конструктивних" і "деструктивних" поведінкових проявів, виступаючих чинниками залучення до наркотиків. Психодинамічні підходи розглядають залучення до наркотиків з точки зору успішності подолання життєвих криз, пов'язаних з соціалізацією. Це, перш за все, криза "виходу з сім'ї", "криза вчення" і "криза професійної адаптації".

     Теорія  соціальних досягнень розглядає вживання наркотичних речовин як результат тривоги, що супроводжує спроби досягнення стандартів соціального успіху. Ролева теорія  включає три складових: а) доступність психоактивних речовин, б) свободу від суспільної заборони їх використання і в) дотримання ролі "законопокірної" людини.

     Отже, адиктивна поведінка неповнолітніх, схильність до неї є проявом внутрішнього стану особистості, який детермінується наступними умовами та факторами:

     - відсутність або недостатність позитивного емоційного контакту з батьками, вихователями;

     - неповна, неблагополучна сім'я;

     - неправильне виховання дітей в сім'ях, відсутність у батьків педагогічних знань.

     М.Є. Позднякова визначала, що високий ризик адиктивної поведінки виявлено у неповнолітніх із психопатіями та акцентуаціями характеру (епілептоїдний, гіпертимний, істероїдний типи акцентуацій). Умовами адиктивної поведінки для таких дітей є: відсутність установки на працю і навчання; відсутність самоконтролю, чутливість до сторонніх впливів, до гострих переживань, потяг до діяльності у неформальній підлітковій групі, неадекватна самооцінка [39].

     Типологічні риси неповнолітніх з адиктивною поведінкою: слабка адаптація до нових ситуацій, конфліктів, підвищена тривожність, психічна незрілість, депресивність, вживання наркотиків, алкоголю.

     Таким чином, в соціально-педагогічній  науці  існує безліч моделей,  які пояснюють виникнення і існування  адиктивної поведінки, через дію різних психофізіологічних, соціально-психологічних і власне соціальних чинників [39]. Встановлено, що головною метою адиктивних особистостей є не пошук задоволення, а захист від болю та напруження. Очевидно, ухилення від деструктивних переживань і досягнення вищого рівня психологічного комфорту, що суб’єктивно сприймається як задоволення, — дві сторони одного явища [2, 3].