Формування особистості молодшого школяра в однодітних сім'ях

       Батьки  мають навчити дітей співчувати, сформувати у них готовність відгукнутися на чиєсь прохання, бажання допомогти. Милосердя батьків— кращий приклад для виховання у дітей чуйності. Виявляючи уважне ставлення до близьких і сусідів, друзів, колег, підтримуючи самотніх, хворих, нещасних, батьки створюють передумови для формування у дітей співчуття і любові до людей [54, с.70-75].

       Дітей необхідно навчати розрізняти і розуміти ті чи інші душевні стани людей, помічати зміни у їхньому настрої. З цією метою звертають увагу на міміку, жести, інтонації голосу, коли людина чимось стурбована, схвильована. Робити це можна не тільки у різних реальних життєвих ситуаціях, а й під час перегляду кінофільмів, слухаючи радіопередачі, читаючи яскраво ілюстровані дитячі книжки і журнали. Розглянувши малюнок, необхідно знайти відповідне місце в тексті, де подається характеристика стану героя. Можна зробити і навпаки: після читання запропонувати дитині намалювати героїв книжки у різних емоційних станах. Для такої роботи треба брати тільки ті книжки, які подобаються дитині, тому що співчуття, співпереживання з'являються тоді, коли герої близькі й зрозумілі дітям, а їхні дії та почуття співзвучні дитячим.

       Важливо навчити дитину уявляти себе на місці  іншої людини, ніби ототожнюючи себе з нею. Тоді легше перебороти пасивність, перейти від бездіяльного співчуття до співпереживання, тобто надання допомоги. Кожен хоче шанобливого ставлення до себе, проте не кожен сам є чуйним та уважним до людей. Дитина має засвоїти, що уважне і шанобливе ставлення, доброта завжди приносять радість тим, хто поряд, а брутальність, черствість і байдужість усіма засуджуються.

       Виховання гуманних якостей особистості необхідно  здійснювати, прилучаючи дітей до праці. Спочатку це можуть бути загальносімейні справи. Робити це треба, підкреслюючи, що благополуччя сім'ї залежить від кожного. Дитина відчуватиме себе членом сімейного колективу, бачитиме, що на її допомогу чекають, помічають її піклування і вдячні за це. Таким чином, вона починає розуміти своє значення для членів своєї родини.

       Допомагаючи родичам похилого віку, сусідам, дорослі  мають залучати до цього дітей. Вони вчаться помічати, кому і яка допомога потрібна, як саме її необхідно здійснювати. Важливо, щоб батьки підказали дітям, що допомоги можуть потребувати і однокласники, наприклад, у навчанні, у виконанні громадських доручень, у взаєминах з колективом, порадили, яким чином можна допомогти ровесникові [43, с.125-131].

       Нині  в суспільстві змінюються погляди  на таку рису гуманної людини, як скромність. Ця моральна якість виявляється в тому, що людина не виділяє себе понад усіма іншими, обмежує власні потреби, жертвує ними заради ближніх.

       Діти  мають засвоїти, що скромна людина не похваляється своїми успіхами, не вважає, що вона більше всіх знає і робить краще за всіх. Добрі вчинки скромна людина здійснює не напоказ, а незалежно від того, будуть чи ні знати, про це її батьки, вчителі, товариші.

       Необхідно привчати дітей не виявляти під час спілкування з товаришами своєї зверхності, навіть коли для цього є підстави, не згадувати похибки, невдачі інших, не докоряти їм. Хвалькуватих не люблять і не поважають ні в колективі, ні в сім'ї. їхня поведінка часто викликає лише роздратування та інші негативні почуття. Скромна ж людина ввічлива у спілкуванні з іншими, вона щиро цікавиться їхнім життям, радіє успіхам, співчуває невдачам.

       Не  можна плутати скромність з нерішучістю  та сором'язливістю. Ці якості заважають  дитині виявити свою індивідуальність, ініціативу і самостійність, часто  погано впливають на взаємини з іншими людьми (як дорослими, так і дітьми). Щоб перебороти ці недоліки, батькам треба активніше залучати дитину до різноманітної діяльності, доручати завдання, що потребують самостійного виконання, поступово зменшуючи допомогу і послаблюючи контроль за виконанням дорученої справи!

       Впевненість у своїх можливостях і силах, що з'являється у дитини, зміцнить рішучість, підвищить активність.

       Нерішучість, сором'язливість, невпевненість можуть виникнути і тоді, коли батьки неправильно  чи несправедливо карають. Надмірна суворість або неправильно обрані форми покарання часто стають причиною невпевненості дитини у своїх силах і можливостях, погано впливають на формування внутрішньої розкутості, свободи і власної гідності особистості. Крім цього, звикнувши до покарань, дитина залишається глухою до прохань і порад, на неї значно важче впливати, тому, обираючи спосіб покарання, слід пам'ятати, що він має бути обгрунтованим, зрозумілим і справедливим, а це можна зробити, лише точно визначивши провину. Ні в якому разі не можна застосовувати ті форми покарання, що принижують гідність дитини. Перед покаранням батьки мають домовитися між собою, аби дитина відчула їх єдину позицію і згоду. Не можна погрожувати дітям, недопустимо проклинати їх, карати фізично.

       Важливе значення для формування гуманної особистості має її самосвідомість. Основою її розвитку є спілкування дитини з оточуючими (дітьми і дорослими) під час ігрової, навчальної, трудової діяльності. Порівнюючи себе з ними, дитина поступово усвідомлює себе, вчиться оцінювати свої вчинки. Формування самосвідомості здійснюється через вироблення умінь правильно аналізувати і оцінювати свою поведінку, її мотиви [49, с.3-4].

       Отже, гуманістичне виховання дітей в сім'ї — це тривалий, цілеспрямований систематичний педагогічний процес формування цілого комплексу взаємопов'язаних моральних якостей особистості. 

2.3. Педагогічна технологія взаємодії однодітної сім’ї і школи першого ступеня у вихованні учнів

      Сім’я є одним з найкращих  соціальних досягнень людства, цінність якого з давніх часів і аж до наших днів лишається незмінною. Вона в мініатюрі віддзеркалює ті гострі динамічні процеси, які характерні для суспільства на певному етапі його розвитку. Сім’я зберігає та оберігає пам’ять народу від небуття, є творцем і захисником розумного, доброго, вічного [27, с.57-58]. 

      Вінцем для сім’ї є народження  дитини, яке сприяє духовному  оновленню, піднесенню життєвих  сил членів сім’ї, загострює  почуття відповідальності за  здоров’я i виховання продовжувача  роду. Саме сім’я стає тим першим, соціальним інститутом, в якому дитина засвоює cycпільну мораль, норми і правила поведінки, навчається узгоджувати запити і потреби з можливостями. Тому таким актуальним є питання про посилення відповідальності сім’ї за формування високої духовної культури, моральних переконань, трудове виховання дітей і молоді.

      Загальновизнано, що формування особистості молодшого школяра найефективніше здійснюється тоді, коли вона є одночасно об’єктом впливів багатьох інших соціальних інститутів виховання (дитсадка, школи, позашкільних закладів тощо), які є першою формою суспільного, громадського і громадянського виховання дітей. Перебування дитини в колі своїх однолітків сприяє формуванню у неї перш за все таких рис, які конче потрібні особистості як суспільній істоті: колективізму, товариськості, взаємодопомоги, доброти, комунікабельності [1, с.183-192].

      Хоча, як відомо, формування особистості молодшого школяра в сім’ї нерозривно пов’язане з усією системою суспільного виховання, однак, батьки і вчителі — найперші вихователі підростаючого покоління. Від них залежить якою зростатиме дитина, яких громадянських рис вона набуде. Школа як ніякий інший заклад, має значні можливості здійснення виховної роботи з дітьми, надання допомоги сім’ї в педагогічній освіті. В умовах відродження духовності нашого народу, його культурних традицій, формування якісно нових відносин між людьми школа має стати потужнім імпульсом творення педагогіки сім’ї. Слід зауважити, що процес творення педагогіки сучасної сім’ї проходить сьогодні в особливо складних умовах, адже він передбачає поєднання споконвічних традицій виховання і нових форм спілкування, взаємин батьків і дітей у сім’ї, які диктує соціально-економічний устрій життя, нові суспільні норми і вимоги. А вони, як відомо, часто продиктовані деформованою суспільною мораллю, спотвореними умовами життя сім’ї. Тільки за останні десятиліття сім’я багато чого втратила з надбаного століттями досвіду виховання дітей. Повернути втрачене, збагатити його новими формами і методами-виховання дітей — таке головне завдання на етапі сьогодення ми вбачаємо у творчій співпраці сім’ї і школи. З цією метою нами була розроблена і апробована, модель співпраці школи з батьками молодших школярів [17, с.110-116].

      Як відомо, керівництво будь-якою діяльністю обов’язково передбачає її цілеспрямованість на досягнення результатів, що сфокусовані в цілях. Розробляючи педагогічну технологію керівництва процесом, який досліджувався, ми прогнозували продуктивність реально існуючих особливостей даного явища як педагогічної технології через створення спеціальних аналогів, в яких відтворюються принципи організації і функціонування цієї технології. Тому виникла необхідність створення універсальної технології, яка могла б об’єднати на основі синтезу різноманітні види співпраці вчителя з батьками упродовж всього періоду навчання дітей, що в сукупності з різноманітними додатковими інформаційними структурами сприяли б поступовому і систематичному нагромадженню необхідних для батьків знань, умінь і навичок організації успішного виховання дітей.

       Поняття «технологія» у тлумасному словнику сучасної української мови трактується  так: технологія - це сукупність прийомів, застосовуваних у якій-небудь справі, майстерності, мистецтві [14, с.949].

       Дослідник Б. Лихачов подає своє поняття педагогічної технології. Педагогічна технологія - сукупність психолого-педагогічних установок, що визначають спеціальний набір і компонування форм, методів, способів, прийомів навчання, виховних засобів; вона є організаційно-методичним інструментарієм педагогічного процесу [44, с.178].

       В. Безпалько подає більш ширше  визначення педагогічної технології. Під педагогічною технологією слід розуміти вивчення, розробку  і системне використання принципів організації навчального процесу на  основі новітніх досягнень педагогіки, психології, теорії управління та  менеджменту, інформатики, соціології тощо для розробки таких засобів  навчання, що підвищують ефективність навчального процесу [8, с.107].

       Педагогічна  технологія може бути різних рівнів, до неї входять учасники процесу  навчання, система теорій, ідей, засобів і методів організації навчальної  діяльності, що забезпечують всі аспекти засвоєння знань і практичних  умінь. Пошуки дидактичних засобів і підходів у навчанні, які б могли  гарантувати будь-якому викладачеві високі результати, продовжуються.

    Для взаємодії з однодітними сім’ями  слід дотримуватися таких її компонентів: мотиваційного, який передбачає спонукання педагогічних можливостей сім’ї на основі діагностики її виховної активності; змістовного, що складає певну сукупність таких активних форм як “педагогічна школа” для батьків, батьківські збори, родинні виховні заходи консультації; процесуального — відтворює новизну взаємовідношень школи і сім’ї сучасного школяра, який вбачається нами в здійсненні особистісно-орієнтовного спілкування в підсистемі “вчитель-учень-батьки”, а відмінними її ознаками — цілісність і безперервність педагогічного впливу [57, с.77-83].

    Виховна активність сім’ї — це свідомий, систематичний і планомірний, узгоджений вплив батьків з метою формування відповідних якостей особистості.

      Ця активність за дослідженнями Р. Капралової, вимірюється рядом показників, а саме:

     1) розумінням цілей виховання; наявністю конкретних виховних завдань;

     2) єдністю і узгодженістю вимог дорослих членів сім’ї до дитини, щоденним спілкуванням з дитиною;

     3)  цілковитою обізнаністю про  життя дитини (сфера інтересів  і запитів, престижні справи, особисте  розуміння і ставлення до власних  успіхів, та невдач, стосунки з  членами шкільного колективу, громадсько-корисна робота, друзі тощо);

     4) стійкими зв’язками з класоводом, пошуками педагогічних рекомендацій, порад, що підвищують ефективність сімейного виховання, володінням психолого-педагогічними знаннями про виховання; участю у навчально-виховній роботі школи [64, с.197-208]. 

      Є чимало таких сімей, виховна активність яких характеризується перерахованими ознаками. Але є ще сім’ї, де побутує безсистемний вплив на дітей, сім’ї з низьким чи нестійким рівнем виховної активності. Знання рівня виховної актійвності кожної сім’ї (високий, середній, низький) дало можливість працювати з сім’ями індивідуально і диференційовано, приділяти особливу увагу і надавати необхідну допомогу сім’ям з низьким рівнем сформованості цієї якості.

    При впровадженні в практику нашої роботи такої форми як “Педагогічна школа” для батьків, ми, насамперед переслідує таку мету:

      — допомогти батькам осмислити державну і особистісну відповідальність за справу сімейного виховання дітей;

      —  забезпечити поетапне і безперервне нагромадження батьками системи знань, умінь і навичок, необхідних для успішного виховання дітей [53, с.164-178].

    Окрім того, така форма співпраці а батьками передбачала вироблення педагогом  певних рекомендацій щодо впливу на дітей  в умовах сім’ї. Ефективних результатів, як ми переконалися в процесі дослідження можна досягнути при добре продуманому плануванні консультативної роботи, педагогічно доцільному відборі тематики групових і індивідуальних консультацій тісно пов’язувати з тематикою “педагогічної школи” і батьківських зборів [82, с.84-97].