Формування особистості молодшого школяра в однодітних сім'ях

- релігійність та національна культура сім'ї;

-патріотизм, чесність, порядність, відвертість, готовність захищати Батьківщину [35, с.59-60].

       Проте незаперечними є духовні цінності й ідеали самої однодітної сім'ї, які, до речі, виплекані на основі трьох основних чинників:

• давньослов'янської та давньоукраїнської дохристиянської сімейної культури, що в своїй ідеології несе питоме, суто українське, етногенетичне язичницьке коріння. Це особливо помітно в духовній культурі українського народу, його ставленні до шлюбних обов'язків, батьківства та материнства, виховання дітей, дотримання традицій і звичаїв, що через віки трансформувалися у наше сьогодення й частково українізували християнську культуру, корінням якої, як відомо, є іудейство. Значною мірою український етноменталітет також зробив помітний вплив на культуру етноменшин, які живуть в Україні. Вони збагачуються українською духовністю, звичаями і традиціями, культурою, відчувають мирне і дружнє ставлення українців до тих, хто прийшов з миром жити і працювати на українській землі;
• християнської шлюбно-сімейної культури, яка побудована на основі давньоєврейської системи взаємин і вірувань в родині. Цінності й ідеали одно дітної сім'ї головним чином зберігаються через дотримання канонів християнства (православ'я), хрещення дітей, відзначення християнських свят, зовнішню обрядовість тощо. Разом з тим, в цю культруру привнесено значні елементи стародавньої української язичницької культури;
• загальноєвропейської культури, яка формувалася переважно на етнокультурі стародавніх етносів та християнській культурі (католицизм та протестантство). Цей чинник впливав на формування цінностей та ідеалів української родини через живе спілкування з народами-сусідами — росіянами, поляками, словаками, чехами, угорцями; засвоєння кращого досвіду творення сім'ї, сімейних взаємин, виховання дітей. Певний вплив на збагачення педагогічної культури української сім'ї, очевидно, мало спостереження за сімейними взаєминами представників інших народів, які проживали на споконвічних землях українців: вірмен, євреїв, татар, гагаузів, угорців, поляків, німців, росіян, циган, грузинів тощо [7, с.110-112 ].

       Духовність  містить такі ціннісні ознаки: потреби  і орієнтації батьків і дітей, що спрямовані на їх особистісне самовираження через практичну діяльність та ідеалізовані прагнення, уявлення про світ і сім'ю, родину, Батьківщину, мораль і моральність, патріотизм, милосердя, гуманність, обов'язок, честь і чесність, повагу до людей, співчуття, совість, сором, співпереживання; уявлення про особисту відповідальність за свою діяльність перед власною совістю, сім'єю, родиною, близькими і друзями, Батьківщиною, людьми (незалежно від родинних зв'язків, дружніх чи недружніх зв'язків, місця проживання тощо); перед дітьми і батьками віруючих сімей (незалежно від конфесійності віросповідань), Богом.

       Історичний  досвід розвитку української родини засвідчує її духовну міць. Якщо ж у нових умовах її існування батьки, суспільство зосереджуватимуть увагу на зміцненні її духовної основи, то і старші, і молодші покоління будуть здатні зберегти і примножити духовне багатство своїх попередників.

       Адже  попри всі історичні перипетії, навіть у часи панування жорстокої комуністичної ідеології та атеїзму через трансформацію первинного значення ідеї «духу», «духовності», «філософії серця» українська родина зберегла основи християнської культури, світогляду через дотримання багатьох традицій, звичаїв і обрядів. Їх дотримання в сім'ях допомагало зберігати Віру предків, вірність християнським доброчинним заповідям, їх виконання, хоч і часткове в повсякденному житті та побуті сподівання й надію на краще життя не через агресивність і жорстокість, не через загарбання чужих земель і багатств, а завдяки своїй праці і любові до людей. Очевидно, цим частково можна пояснити ті великі страждання, які випали на долю українського народу. Утім, незважаючи на все це, українська родина зберегла великі духовні цінності, що дають їй змогу і в нових умовах стати на вищий щабель свого розвитку.

       Спроба  «розшифрувати» духовну сутність людини, звести її до однозначного визначення, поняття, «формули» не увінчалися успіхом. Духовність виявилася непідвладною філософам і психологам, соціологам і культурологам, педагогам і священослужителям. Визначаючи щоразу якісь нові якості духовності людини, вчені помічали і нові її грані, природа яких залишається незрозумілою. Природа феномену духовності виявляється настільки складною, що навіть створити її теоретичну модель, не вдаючись до християнських символів, образів і містики, видається неможливим. Разом з тим християнська ідеологія і сама часто є неспроможною пояснити навіть явище духовності, не вдаючись до постулатів віри, які, не маючи методологічної матеріалістичної опори, є лише догмами віри. Слід, мабуть, дякувати тим силам, умовам і обставинам, які так глибоко ховають від самої людини природу її духовної сутності і походження. «Розшифрування» природи духовності людини означало б повільний чи швидкий кінець самої людини. Адже це створювало б можливості «продукувати», «тиражувати» людей з певним набором потрібних «замовникові» якостей, а це призвело б до деградації самої людини. Людина, яка не бере участі у своєму духовному самостворенні, реалізації в громадському житті кращих якостей і здібностей, є, у кращому випадку, лише високоінтелектуальним біороботом з багатьма функціями, які приводяться в дію поза її волею іншими людьми. Ось тому виховання духовності дітей в родині ми розглядаємо лише як процес передачі історично зумовленого ціннісного, соціокультурного досвіду життя людей, що відображає інтереси, потреби і можливості та рівень цивілізованості кожного народу, кожної родини, кожної особистості в конкретний історичний період. Водночас очевидно, духовність варто розглядати і як процес самопізнання, самозбагачення і самоочищення, тобто як самовияв внутрішньої суті людини. Але чи знає, чи розуміє хтось цю суть, цінність і самоцінність людини, і досі є невідомим [81, с.24-26].

       Звісно, однодітна сім'я у процесі духовного становлення особистості дитини має відігравати роль еталона, своєрідної школи. Завдяки природним формам життя в однодітній сім'ї, її ідеалам, призвичаєнню до сімейних і суспільних вимог дитина і сама засвоює ціннісні ідеали, намагається діяти або ж діє відповідно до них. У решті випадків вона коригує їх, беручи за взірець знане, зрозуміле, бажане і доступне, або ж протидіє їм, піддавшись іншим [5, с.65-68].

       Отже, духовною основною української родини, з одного боку, є, як і раніше, віра людини, індивіда, особистості (для  віруючих) у божественність походження людини та необхідність жити й діяти відповідно до постулатів, догматів, звичаїв й традицій християнського віровчення (незважаючи на конфесії), за будь-яких умов зберігаючи оптимізм, високу моральність та діяльність у сферах, які визначаються як ціннісні, або такі, які можна вдосконалити, з якими можна взаємодіяти.

       Залучення дітей до християнських традицій і обрядів сприяє формуванню у них високої духовної культури, поваги до людей.

       Діти  з таких родин відзначаються особливим сумлінням у дотриманні моральних норм поведінки та етики, ставлення до людей, до праці, мистецтва.

       Виховання гуманістичних якостей — одне з найважливіших завдань української родинної педагогіки. Доброта, чуйність, турботливість, уважність, любов до всього живого — засади гуманізму та милосердя. Виховуючи в дитини ставлення до оточуючих як до цінності, не меншої, ніж цінність власної особистості, батьки формують найкращі людські якості в дитячій душі.

       Одним із виявів гуманізму в повсякденних стосунках людей є доброта: піклування про потреби, запити та бажання інших, уважне ставлення до них, ввічливе спілкування з усіма, самопожертва заради інших. Добра людина не буває брутальною, нетерпимою, чванливою, зарозумілою, підозрілою.

       Доброта тісно пов'язана з такими моральними якостями, як чуйність, довіра та благородство, вдячність та співчуття. Доброзичлива людина бажає добра іншим, ставиться до них прихильно/вміє приязно спілкуватися, бути ввічливою, довірлива. Довіра ж грунтується на впевненості в порядності, чесності, сумлінності та правильності дій іншої людини.

       У сімейному вихованні довіра виявляться в тому, що батьки поважають своїх дітей і щиро вірять в їхні можливості. Впевнені у позитивних рисах та особистих досягненнях дитини, батьки спонукають її виправдати довіру, чим формують у дітей почуття власної гідності, бажання самовдосконалюватися.

       Душевна чуйність зароджується та формується у дитини в основному під впливом сім'ї. Байдужа людина не звертає уваги на певні явища та події, не виявляє співчуття до оточення, відмежована від нього. Якщо не спрямувати зусиль на формування в дитини гуманного ставлення до людей, то байдужість може стати рисою характеру, поєднатися з такими негативними якостями, як егоїзм, індивідуалізм, егоцентризм, безпринципність [75, с.19-21].

       Егоїзм  дитини — яскравий прояв себелюбства, коли тільки власні прагнення та інтереси є цінними і їм надається абсолютна перевага над іншими. Джерелом формування цієї антигуманної якості є хиби в сімейному вихованні, коли батьки прагнуть задовольнити всі примхи дитини, не залучають її до сімейних справ і турбот, не стимулюють її активну участь у різноманітній діяльності на користь інших. Такі батьки не розуміють, що егоїзм — це відчуження не лише від близьких, а й від самого себе як особистості, внутрішня спустошеність, самотність, нездатність до високих громадських переживань. Аби запобігти цьому, батькам слід вчити дитину так осмислювати, відчувати і сприймати події повсякденного життя, щоб чітко виявлялися її зв'язки з усіма членами родини, а згодом — із суспільством, народом; пробуджувати чуйність до друзів і рідних, готовність завжди допомогти знайомим і незнайомим.

       Егоїзм  може викликати формування егоцентризму — зацикленості особи на власних почуттях, цінностях і цілях. Він грунтується на нерозумінні інших, на тому, що людина неспроможна стати на позицію співрозмовника, зрозуміти мотиви і логіку його поведінки. Такі люди, як правило, не можуть змінити своєї думки, ставлення, позиції до чогось, навіть коли їхня помилка очевидна. Під час спілкування вони «не чують» співрозмовника. Ця якість з'являється в ранньому дитинстві й долається правильним вихованням до 14—15 років [56, с.121-136 ].

       Дуже  часто в однодітній сім'ї можна спостерігати жорстокість, невміння відчувати чуже горе, біль тощо. Дитина не завжди робить це зі злими намірами, навпаки, може діяти несвідомо, не уявляти, до чого можуть призвести її дії. Причини жорстокості, як і інших негативних моральних якостей, — недоліки сімейного виховання: брак добрих взаємин між батьками, турботи, доброзичливості, справедливості, людяності у ставленні до членів своєї сім'ї, до інших людей. Часто жорстокими є діти у так званих неблагополучних сім'ях, де батьки не приділяють належної уваги їхньому вихованню, застосовують фізичні засоби впливу на дитину, проявляють деспотичність, або у тих, де потурають усім примхам маляти, і воно живе в атмосфері вседозволеності. Це може виявитися в дошкільному віці, коли дитина знущається над домашніми тваринами, б'є однолітків чи молодших за себе.

       Ще  однією моральною якістю при формуванні особистості молодшого школяра в однодітній сім'ї є чуйність — здатність до переживання, хвилювання, вміння розділити чужі радощі, горе та біль. Це передумова виховання у людини милосердя. Черстві, нечуйні люди — замкнуті й нетовариські, потенційно здатні до жорстоких дій і вчинків. Батьки мають навчати дитину рахуватися з іншими людьми, вміти розрадити їхнє горе, підтримати добрим словом, радіти чужим успіхам.

       Черствість  і байдужість у дитини виявляються  в тому, що у відповідь на доброту і піклування у неї не виникає почуття вдячності, а ще вона залишається байдужою до чужого нещастя. Вдячність виявляється у готовності відповісти добром за добро. Проте вона не повинна суперечити більш високим принципам, таким як чесність, принциповість, почуття обов'язку, відповідальності та ін. У родині батьки мають приділяти вихованню вдячності у дітей особливу увагу. В однодітній сім'ї задоволення будь-яких вимог і примх дитини, надмірна любов до дитини сприяють вихованню егоїстичних якостей, зокрема невдячності.

       Водночас  діти мають зрозуміти, що уважними та чуйними треба бути не лише до тих, хто добре ставиться до них, а  й до всіх інших людей. Адже поруч із нами завжди є люди, які потребують нашої підтримки та співчуття.

       Недоцільно  і нерозумно приховувати від дітей усі складнощі й проблеми життя, проте виливати на них негативні емоції також не варто, бо це може погано вплинути на слабку, незміцнілу дитячу психіку. Батьки мають стежити за рівновагою позитивних і негативних емоцій. Особливо важливо переконати дітей у тому, що власний оптимізм і чуйність оточуючих допоможуть перебороти найскладніші обставини [48, с.345-346].

       Одним із виявів уважності є чемне ставлення до людей. Дітей необхідно вчити правильно вживати слова ввічливості («чарівні» слова): добридень, будь-ласка, перепрошую, дякую, на здоров'я, будьте здорові, смачного та ін. Особливо важливо навчити їх розмовляти з усіма дружнім, доброзичливим тоном, адже брутальне, різке звертання, вживання в розмові образливих прізвиськ принижує дітей і дорослих, різко погіршує взаємини між людьми.

       Виявлення грубощів характеризує зневажання правил культури поведінки. Відкрита недоброзичливість до оточуючих, прагнення їх скривдити, образити, вчинити хуліганство, найчастіше формуються у тих дітей, котрі змалку відчувають у сім'ї неповагу батьків один до одного або до інших членів сім'ї — дітей, бабусі чи дідуся. Культурна поведінка всіх членів сім'ї є найдієвішим засобом, що вбереже дітей від грубощів. Інколи батьки викликають грубість у дітей неуважним ставленням до них, їхніх настроїв, почуттів, подій життя. Вміння оцінити ситуацію, в якій відбувається спілкування з дитиною, врахувати всі обставини, що з певних причин ускладнюють взаєморозуміння, — певний шлях до того, щоб випадкова, непродумана грубість дитини не закріпилася в її поведінці. Образа інших — це насамперед неповага до самого себе, — в цьому необхідно переконати дитину, яка у такій поведінці бачить засіб довести свою зверхність над іншими.